[SM176]
НЕОБХІДНІСТЬ ГЛИБОКОЇ ВІРИ В БОЖЕ СЛОВО

“Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона” (Євреїв 10: 35).

Євангеліє має практичну сторону. Все, до чого зобов’язуються послідовники Христа, і всі їхні випробування в житті мудро розраховані на те, щоб сформувати в них добрий, твердий і гарний характер. Помилково вважати, як деякі вважали в минулому, що Божа воля полягає в тому, щоб ми просто чули про Христа, на словах погоджувалися зі звісткою про Його смерть як нашого Відкупителя й полишали зовнішні форми гріха, а потім, задоволені своїм прогресом, допомагали іншим досягти тих же низьких критеріїв.

ОТЕЦЬ ПРИТЯГУЄ

Навпаки, вчення Ісуса і Його апостолів ігнорують світ в цілому й шукають особливий клас, який має вуха, щоб чути, і вдячне серце. Євангельське послання, викладене в Біблії, нічого не говорить про звичайну місіонерську працю з порятунку п’яниць, блудниць і нечестивих. Не відкидаючи митників і блудниць, воно не шукало їх. Воно чекало, поки вони самі будуть шукати праведності, як сказав Учитель: “Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його”; і “Того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть” (Ів. 6: 37, 44, 65). Насправді ті, котрі приходили до Вчителя і відтоді цікавилися Його Посланням, у своїй більшості не були багатими, великими, вченими, знатними за мірками цього світу, але в основному бідними, багатими вірою в нашого Бога (1 Кор. 1: 26-29; Як. 2: 5).

Як приклад візьмемо св. Павла, коли він вирушив до Афін. Ми не бачимо, щоб він почав місію [SM177] з Недільної Школи й пропонував дітям пікнік або частування в ній, щоб зібрати їх на півгодинну пустопорожню бесіду і “утримати їх від вулиці”. Він також не шукав п’яниць у нетрях і не проводив там свою місію. Навпаки, він звертався до розумних людей, до мислездатних людей, незалежно від їхнього багатства чи становища, тому що у нього було Послання, яке діти не могли зрозуміти, яке п’яниці не здатні були зрозуміти, але яке повинно було привабити кращих людей Афін, багатих чи бідних.

А може, ми були якоюсь мірою неправі? Може, ми мудріші за Господа й апостолів і здатні давати їм поради щодо методів, замість того щоб слідувати їхньому прикладу, як нас вчили? Вони проголошували Другий прихід Месії та встановлення Його Царства. Вони проповідували, що самою метою Його Тисячолітнього царювання Праведності буде повалення гріха в усіх його формах і підняття бідного, занепалого людства. Вони вчили, що небезпека є в спробах зробити когось прозелітом і насправді заподіяти цим більше шкоди, ніж користі. Вони вчили, що особлива праця, доручена сьогодні Божому народу як служителям, як слугам Христа, полягає в проголошенні Євангелія – “Доброї новини про Царство”, а не в проголошенні вічних мук або в спробах відвернути світ від гріха, вселяючи йому страх. Вони вчили, що праця нинішнього віку – вибір з-поміж людства класу Нареченої, яка буде з Месією в Його Царстві для благословення всього світу. Саме це Послання про доброту Бога, як говорить наш текст, має проголошуватися з мужністю, сміливістю й відвертістю.

Святий Павло критикує деяких, які вже досить довгий час були християнами й кому були надані великі можливості для зростання в благодаті та знанні. Він каже: “Ви бо за віком повинні б бути вчителями, але ви потребуєте [SM178] ще, щоб хтось вас навчав перших початків Божого Слова [доктрини Христа]”. Вони втратили перші принципи. Вони заплуталися в порожніх філософіях, і їхня духовність була на низькому рівні. Сьогодні умови дуже схожі. Після вісімнадцяти століть Божественного наставлення, маючи у своєму розпорядженні чудову Біблію й допоміжні засоби для її вивчення, якими християнами ми повинні бути у вірі, у любові, у послуху, у мужності! (Євр. 5: 12-14; 6: 1-3).

ДУМКА, ЯКА МАЄ ОСОБЛИВЕ ЗНАЧЕННЯ

Св. Павло вказує на необхідність для Господнього народу збиратися разом для спілкування й вивчення Його Слова, а також для того, щоб заохочувати один одного до любові й добрих учинків. Необхідність цього, за його словами, полягає в тому, що гріх з боку тих, хто отримав пізнання Правди та став причасником святого Духа, є набагато серйознішим, ніж та сама поведінка до того, як вони увійшли в дорогоцінне споріднення духовно зачатих Божих дітей. Він каже: “Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників” (Євр. 10: 25-27).

Чи збагнули ми значення цієї думки? Вона означає, що ті з нас, хто прийняв Божественні умови й увійшов у сім’ю Бога, не матимуть можливості в іншому житті. Ми повинні або “вчинити міцним своє покликання та вибрання” відповідно до умов покликання, як ті, які прийняті, або бути відкинутими як негідні вічного життя – як такі, що заслуговують Другої Смерті, знищення. Той, хто відкидав Закон Мойсея, вмирав без милосердя. Але той, хто, прийшовши до ясного пізнання Правди, буде визнаний добровільним грішником, не тільки позбудеться подальшої можливості в нинішньому Віці, але й буде навіки відлучений від життя, знищений. Бог “може [SM179] й душу, і тіло вам занапастити” – нинішнє життя й нашу майбутню надію. Ці думки повинні зробити дуже наполегливими, дуже старанними всіх, хто прийняв Христа та був прийнятий Ним (2 Петр. 1: 10; Євр. 10: 28, 29; Мт. 10: 28).

І ВСЕ Ж ТАКИ НЕ ЗНЕОХОЧУЙТЕСЬ

Ці слова були написані не тільки для єврейських християн за днів св. Павла, але й призначені святим Духом для всіх членів Дому віри. Ми не повинні заколисувати себе й давати один одному заспокійливі засоби. Хоча світ ще не перебуває на випробуванні вічного життя, Церква зараз піддається такому випробуванню на вічне життя або смерть. Ця думка повинна протверезити нас. Як пропонує апостол, “будьте тверезі, пильнуйте”, будьте вірні, йдучи за Ісусом.

Св. Павло, або, вірніше, святий Дух через нього, дав зрозуміти той факт, що Господній народ перебуває у світі, який “не є другом благодаті, що допомагає наблизитися до Бога”. Апостол розумів, що ми можемо впасти у зневіру через свої власні недоліки й слабкості. Тому, після того як він щиро закликав до вірності та енергії, і вказав на небезпеку пасивності, обтяженості життєвими клопотами та оманливістю багатства, які можуть привести до втрати духа Христа, він залишає цей осудливий тон і використовує підбадьорливі слова.

“Згадайте ж про перші дні ваші, як ви просвітилися й витерпіли запеклу боротьбу страждань”. Св. Павло дає зрозуміти, що в той час, коли брати зазнавали переслідувань, вони дійсно перебували в кращому, більш живому, духовному стані, ніж згодом. Добробут, привілеї, свобода від переслідувань зробили їх пасивними й менш мужніми. Він хотів, щоб вони та ми згадали про перемоги в минулому і знайшли мужність для сьогодення й майбутнього. Які милостиві, які корисні всі дари нашого Бога для тих [SM180], хто зараз чує Його поклик і прагне йти за Ісусом! Він гарантує їм, що кожен життєвий досвід, який дозволить Його провидіння, буде їм на благо, для благословення, для цінного досвіду й настанови в дусі праведності й розвитку характеру.

ДВА КЛАСИ ВІРНИХ

Під час війни не всі можуть піти до війська. Деякі, непридатні для такої служби, можуть виконувати корисну роботу вдома, підтримуючи, підбадьорюючи, надсилаючи припаси для фронту тощо. Те саме й у війську Господа: Ісус є Вождем усіх, хто добровільно вступає в ряди воїнів Хреста, щоб боротися проти гріха, особливо в собі, “змагатися добрим змагом віри” й перемагати дух світу, що вирує навколо них, загрожуючи поглинути їх як Нові Створіння у Христі (2 Кор. 5: 17).

Св. Павло нагадує про великі переслідування Божим народом, світськи налаштованим, обдуреним сатаною. Він каже: “Ви витерпіли запеклу боротьбу страждань. Ви були то видовищем зневаги й знущання [для інших], то були учасниками тих, що жили так. Ви бо страждали й з ув’язненими, і грабунок свого майна прийняли з потіхою” (Євр. 10: 32-34).

Природно, що св. Павло та інші видатні послідовники Господа зазнавали головного натиску атак сатани. Послання, з якого взято цю цитату, ймовірно було написано, коли св. Павло перебував в’язнем у Римі. Юдеї, далекі від співчуття до свого краянина, дорікали йому в тому, що він – зрадник, неортодокс, який прагне зруйнувати Божу справу та ігнорувати Божественні обітниці, що належать Ізраїлю, а також їхні священні традиції. Римляни теж ставилися до нього з підозрою, як до того, хто присягнув іншому Царю, Ісусу, і тому не схильний використовувати своє римське громадянство для гордості й слави [SM181] Імперії. Св. Павло говорить, що таким чином він сам і ті, хто підтримує Господню справу, зневажаються й відкидаються всіма. Він каже, що ми вважаємося сміттям і викидками землі, про які ніхто не дбає і які ніхто не цінує, але яких всі хотіли б позбутися, бо темрява завжди ненавидить світло і прагне погасити його, і панує повністю тільки тоді, коли всі вогні погашені. Християни, ближні й далекі, висловлюючи співчуття апостолу, солідарність з ним або захищаючи його від несправедливих і злісних наклепницьких чуток, що поширювалися проти нього, піддавали себе подібним докорам і презирству, протидії з боку сусідів і т. д.

Історія розповідає про різні жахливі переслідування християн з боку римських імператорів. Наприклад, вона стверджує, що для того, щоб задовольнити свій розбещений розум, імператор Нерон наказав підпалити частину Риму, і коли побачив, як розгнівався народ, поклав усю провину на невинних християн – частково, мабуть, тому, що в них не було друзів ні при дворі, ні серед народу. Їх можна було звинувачувати безкарно і таким чином приховувати злобну злочинність імператора. З цієї причини багато християн були публічно й жорстоко страчені.

“ВЕЛИКА НАГОРОДА”

Бідна людська природа насилу здатна встояти з Богом і з небагатьма, хто на Його боці – на боці праведності та правди. Якщо при цьому приходять переслідування, то це випробовує їхні серця, перевіряє їхню вірність. Це саме те, що задумав Господь. Зараз Він шукає особливий клас переможців, які стануть співспадкоємцями з Його Сином на духовному рівні як Наречена Месії. Через них Він незабаром має намір дарувати Ізраїлю, а через Ізраїль – усьому людству славні благословення настанов і реституції. Щоб бути здібними служити таким чином у настановах і піднесенні людства [SM182], необхідно, щоб ці покликані мали сильний характер – були копіями свого Вчителя в дусі свого розуму. Він каже їм: “Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його” (Об. 3: 21; Рим. 8: 16, 17).

Тепер ми здатні зрозуміти, як деякі з найвидатніших послідовників Господа, які прийняли мученицьку смерть за свою вірність принципам праведності та імені Ісуса, вважатимуться переможцями та членами класу Царства. Але іноді нам важко чітко бачити, як менш відомі, менш переслідувані стоять з Богом. Аргумент св. Павла доводить, що вони стоять твердо – що Бог вважає їх мучениками, вірними до смерті, якщо вони мають дух мучеництва, якщо вони вірні, відважні для Правди, навіть якщо ніколи не запечатали своє свідчення на вогнищі й не вважалися гідними відкрито, тобто публічно, переносити протистояння або переслідування. Це підбадьорення для всіх, і саме до цього св. Павло спонукає нас у словах нашого тексту.

МИ ПОВИННІ ДОЗВОЛЯТИ СВІТЛУ СВІТИТИ

Він каже: “Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона”. Господь не обіцяв нам великої нагороди за те, що ми просто віримо, просто довіряємо і малодушно приховуємо наше світло, щоб його розкриття не принесло нам переслідувань або осуду. Він не шукає таких. Вони не будуть визнані гідними місця в Царстві, яке має благословити світ.

Св. Павло в іншому місці говорить: “Коли відцураємось, то й Він відцурається нас” (2 Тим. 2: 12). Якщо ми прийняли Господа як нашого Радника, Керівника, Вождя, Вчителя, Приклад, Нареченого, Він очікує від нас мужності сповідувати Його як такого. Тому в усіх відповідних і належних випадках “отак наше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили наші добрі діла, та прославляли Отця нашого [SM183], що на небі” (Мт. 5: 16). Наші добрі діла повинні настільки відповідати вченням Учителя, щоб всі, хто знає нас близько (як би нас не тлумачили інші), розуміли, що ми були з Ісусом і вчилися у Нього. Вони також повинні бачити, що наша сміливість, наша відвага, наша прямота – це не бажання проповідувати самих себе, не марнославство, а, навпаки, проповідь Христа і славного Послання Його Слова, яке завжди викликало протидію і переслідування з боку противника і всіх, хто перебував під його засліпливим впливом (1 Кор. 1: 23).

Кожний вірний послідовник Ісуса повинен бути мучеником за віру – повинен показувати, на якому він боці. Ми не маємо на увазі, що він повинен бути войовничим і вести плотську війну чи то мечем, чи списом, чи руками, чи язиком. Навпаки, подібно до свого Учителя, він повинен завжди бути готовим робити добро. Його наказ від Вождя – “не зневажати нікого”. Він повинен розповідати й показувати своїм життям доктрину Христа, Правду, Світло, на противагу панівній омані й темряві.

Нагорода, яку Писання представляє нашим очам віри, настільки велика, що для мирських людей вірити в неї здається дурістю. Вона полягає в тому, щоб розділити з нашим Господом Його славу, честь і безсмертя, Його Посередницьке Царство, яке незабаром буде встановлено, Його велику працю як Посередника Нової Угоди в даруванні Божественних благословень через заслугу кращих жертв народу Ізраїлю і, остаточно, через нього всьому людству. Не всі знають про цю велику нагороду. Тому не всі мають те підбадьорення до вірності, яке це знання надихає. Не всі навіть мають вуха, щоб чути. Написано: “Таємниця Господня – з тими, що бояться Його, і заповіта Свого Він відкриває їм” (Пс. 25: 14, Гиж.).

SM176