ЯК МИ МОЖЕМО ЗРОСТАТИ В ХРИСТА?

“Щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він – Голова, Христос” (Еф. 4: 15).

Коли хтось, стараючись пізнати Бога, щораз більше бачить Його істинний характер, він має довіру до Нього. Коли він вирішив повністю посвятитися Господу, тоді він отримує зачаття святого Духа і стає одним із класу Церкви, освячених у Ісусі Христі, відділених – відділених святим Духом. Про таких Апостол Павло говорить: “Бо не дав нам Бог духа страху”. Нове творіння мусить відбивати кожну атаку рабського страху, котрий належить до тіла, грішного стану. Новий розум мусить тріумфувати над цією природною схильністю, мусить розвивати довіру до Господа.

Найбільше, що може зробити людина, це відібрати наше життя. Ніхто не може відібрати нашого майбутнього життя. “І не лякайтесь тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити” (Мт. 10: 28). Тому Божа дитина має бути дуже відважною, знаючи, що ніхто не може їй зашкодити, знаючи, що Бог не дозволить, щоб їй трапилось щось некорисне. Просвічена Божа дитина не матиме жодного страху чи жаху перед вічними муками. Вона й надалі матиме властивий страх, такий як може мати чоловік перед дружиною, або дружина перед чоловіком – страх не догодити або розчарувати і, таким чином, втратити повагу і довір’я іншого.

Ми повинні мати такий страх по відношенню до всіх братів. Ми повинні мати синівський страх перед Богом, але не від думки, що Він може завдати нам шкоди, або мучити нас, чи застосовувати якесь насилля; це має бути страх втратити нашу спільність з Ним. Отож всякий страх, що носить рабський характер, не є від Бога. Такий страх заводить у пастку. Але любов, натхнена істинним знанням Бога і зачата Його духом, визволяє нас від людського страху, в залежності від того, наскільки ця любов панує в нас.

Бог дав нам духа любові, духа здорового розуму, духа сили. Християнин знає, що “тим, хто любить Бога... усе допомагає на добре”. Для нього це є джерелом сили, наснаги. Він може бути готовим до оточення та обставин, які цілком можуть зламати інших. Це дух, що любить чинити добро, чинити праведне, бути поміччю. Ось так християнин із цим духом любові і здорового розуму стає все подібнішим до Бога. Це робить його все більше співчутливим до тих, хто збився зі шляху. І як Бог послав Свого Сина, і як Син прийшов та дав благословення життя усім такою дорогою ціною для Себе, так і всі, що мають Його духа, намагатимуться благословляти інших.

Цей здоровий розум вчитиме нас, як краще використовувати наші тіла. Людина з нездоровим розумом може або забагато їсти, або їсти те, що їй не підходить. Наскільки ми маємо здоровий розум, настільки він впливає на те, що ми їмо, що ми п’ємо, і на все, що ми робимо. Він допомагає регулювати і контролювати все у нашому житті. Він дає нам ширший погляд на всі життєві справи. Він допомагає нам більш великодушно ставитися до людства. Ми бачимо, що людство є під прокляттям і ми проймаємося співчуттям до нього. Ми маємо більшу перевагу у всіх відношеннях, бо Бог відкрив нам очі зрозуміння.

Цей дух здорового розуму змушує нас більше допомагати. Ми краще знаємо, як ставитись один до одного по-братерськи. Ми краще знаємо, як поводитись з нашими дітьми, нашими сусідами, з нашим м’ясником, з продавцем морозива та з будь-ким іншим. Небагато з тих, що з природи мають найтверезіший розум, знають Правду, тож потрібен час, щоб Правда внесла якусь міру тверезості. Та ми завважуємо, що коли хтось приймає Правду з любов’ю, вона має цілющий вплив на його розум. Він починає правильніше думати та розумніше поступати.

Тоді він забажає проповідувати Правду. Правду треба говорити покірно, але безстрашно. Християнин не має права говорити всупереч правді. Якщо він є номінальним слугою Євангелії і Правда досягнула його, він не має права продовжувати проповідувати неправду тільки тому, що збір, який настановив його, не бажає Правди. Якщо за тою кафедрою є людина, поглинута земними клопотами, то вона може не мати ніяких докорів сумління. Вона може сказати: “Я даю тим людям саме те, що вони хочуть. Вони платять мені зарплату”. Таким може бути її ставлення, бо вона не прийняла духа Правди.

Той, хто отримав духа Правда сказав би: “Тепер я бачу, що дещо з проповідуваного мною роками приносить шкоду, знеславлює Бога, неправильно показує Його характер і в якійсь мірі відвертає людей від Правди. Я проповідував неправду – це зовсім не те, що я хочу робити. Я не можу більше поширювати ці неправди. Я не посол цього віровизнання, я посол Бога. Я не слуга цього віровизнання, я слуга Бога, Правди. Якщо я проповідуватиму неправду, те, що суперечить Правді, я буду винним перед Богом. Я мушу негайно це припинити”.

Така особа втратить своє становище – пошану серед людей, схильність, вплив і т.п., але на все це не треба зважати. Св. Павло говорить, що всі ці речі є лише втратою та сміттям, лише мізерним непотребом, аби тільки нам осягнути місце в Царстві. Тоді ми здобудемо “дорогоцінну перлину”. Тому для християнина необхідно говорити правду. А у власному серці, звичайно ж, він повинен її плекати. Якщо він прийняв у своє серце Правду, то вважатиме блаженним привілеєм розказувати про неї.

Наш язик є наймогутнішим членом нашого тіла. Він має найбільший вплив – найдосяжніший. Він може бути впливовим для добра або для шкоди. Апостол говорить, що тим самим язиком ми можемо прославляти Бога і завдавати шкоди людям. Говорити Правду, визнавати Христа перед людьми (чи то публічно, чи приватно) є великою честю. Та щоб бути приємними для Господа слугами, ми мусимо говорити Правду в любові та без страху.

У зв’язку з цим Апостол звертає увагу, що нам не слід сподіватися бути зрілими у цьому відношенні на початку нашої християнської дороги. Коли ми тільки ввійшли у Божу сім’ю, то зрозуміло, що від нас сподівається менше, ніж коли б ми були у цій сім’ї вже якийсь час. Ми, як дорогі Божі діти, маємо все більше ставати схожими на нашого дорого Старшого Брата, нашого Зразка, нашого Голову. Ми повинні “в усьому зростати в Нього”. Ми повинні визнавати, що Він є Головою Церкви. І щоб бути членами того Тіла у славі, ми мусимо розвинутись. Ми маємо бути зрілими у плодах Святого Духа, щоб нам бути придатними та готовими до майбутньої участі в тому славному Царстві, котре має благословити світ.

“Вираження посилює враження”
Нам треба виконувати наші обов’язки послів – ми маємо “звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого”. І, розповідаючи це Послання відважно та з любов’ю, ми маємо зростати у ласці та знанні. Ми маємо проповідувати Правду і, одночасно, зростати і розвиватися у характері. Навіщо старатися розвинути характер? Тому що це зробить нас більше схожими до Бога. “Бог є Любов”. Він має інші риси, але ця риса любові особливо домінує, переважає у Його характері. Божа Справедливість діє спільно з Його Любов’ю, а Його Мудрість не може втілювати ніяких планів, не схвалених Любов’ю.

Тож, коли ми зростаємо, ця риса любові повинна проявлятися все сильніше. Правду треба говорити у любові. Це одне з завдань, яке ми повинні виконати якнайшвидше. Нам треба стримувати, загнуздати наш язик. Ми повинні слідкувати, чи наші слова є люблячі, добрі, лагідні. Говорячи Правду в любові, ми не тільки робитимемо більше для інших, але й на наш розум цей урок справлятиме більше враження. Є така приказка: “Вираження посилює враження”. Кожний, хто цінує та говорить ці Божі речі у любові, той отримає благословення у власному серці та розумі. Допомагаючи іншим, він допомагатиме собі. “Хто поїть інших, – напоєний буде і він”.

Природні риси, що потребують стримування
В цьому відношенні ми бачимо проблему деяких сильних характерів, що приходять до Христа. Є такі характери, що з природи мають менше войовничості, в вони не схильні насильно тиснути на інших, виконуючи обов’язки послів. Якщо видно, що їхнє Послання не приймається схвально, вони, скоріше всього, подумають: “Їм це не подобається, тож я не говоритиму на цю тему”. Але ті, що мають більше войовничості, схильні виявляти силу свого характеру в тому, як вони представляють Правду. Вони можуть занадто тиснути; вони можуть іншим представити справу як обов’язок.

Та нам слід пам’ятати, що посвячення не є зараз обов’язковою справою. Це запрошення. Колись примушення стане необхідне. Сьогодні шукаються тільки ті, що мають вуха для слухання, а таким потрібне лише слово поради. Якщо хтось, несучи Послання,  занадто сильно тисне, це не буде доброю службою для Великого Царя, і тому Йому це не дуже сподобається.

Інші можуть дуже любити схвалення. Вони можуть мати гордість та бажання покрасуватися мовою або вмінням володіти Мечем Духа. Вони можуть звіщати Послання з бажанням викликати у інших думку: “Дивись, скільки він знає. Він чудовий знавець Біблії”. Напевне, це є спокусою для багатьох. Напевне, їм подобається бути в центрі уваги, так само як іншим подобається триматись подальше від цього. Одному приходиться змушувати себе іти та прилюдно говорити Правду як посол, тоді як іншому треба трохи стримувати себе в цьому відношенні. Єдиний шлях для останнього – це вчитися говорити Правду в покорі, в любові: в любові до Правди, в любові до братів. Це є Божий План, і ми не маємо чим у ньому хвалитись. Нам завжди треба представляти Його план у покорі, лагідності, братерстві, любові.

Апостол Павло заохочує, щоб ми “уважали один за одним для заохоти до любові й до добрих вчинків”. Слово заохота означає тут стимулювання, збуджування. Любов не рветься до гніву. Вона довготерпелива. Зрештою, можна сказати, що любові не притаманно гніватися. Однак праведний гнів не суперечить любові. Бог є найвищим прикладом любові для нас – “Бог є любов”. Однак Писання запевнює нас, що “щоденно на злого Бог гнівається”. Його гнів є праведним обуренням проти гріха.

Дивлячись на Бога як на Великий Приклад, ми бачимо, що Його любов виявилася до Його створінь ще на початку. Саме любов до людства подбала про Сад в Едені зі всіма його благословеннями і його досконалим життям, як і для ангелів Його любов передбачила всі їхні благословення. Але коли з’явився гріх, Любов відступила. Інакше кажучи, тоді особливо проявилася така Божа риса як Справедливість. Однак саме для добра людства потрібне було це покарання за гріх. Навіть тут була присутня Божа Любов, хоч людина через гріх стала противником Бога – ворогом Бога, і Любов була спонукана до гніву.

Господь сказав через Пророка: “Нащо Мене розгнівили?” (Єр. 8: 19) Багато віршів говорять про гнів Бога. Божий гнів є проти гріха. Він лежав на світі шість тисяч років. Але Божа Любов не була порушена цим. Отже, Любов може бути спонукана до гніву.

“Любов не рветься до гніву”
Потрібен був акт свідомого непослуху з боку батька Адама, щоб викликати у Бога гнів. Вирок на світ був винесений не тому, що була зведена мати Єва. Божий гнів вилився на світ і смертний вирок був винесений на нього з причини гріха батька Адама, що був вчинений цілком свідомо. Протягом цих шести тисяч років гріха Божа любов була в очікуванні, так би мовити, спонукана утриматися від свого виявлення.

Та протягом цього часу Божий характер не змінився. Не Він був причиною диявольських обставин, що панували в Темні Віки. Любов ніколи не схвалила б гріха. “Карою за гріх є смерть”. І все, що іде зі смертю, є частиною того покарання, того вироку. Та Бог дозволив ці обставини для кінцевого добра людини. Ця Божа любов, відстрочена, чекала свого часу, щоб виявити себе нашому роду.

В належний час Бог послав Свого Сина, щоб Він став Відкупителем людини. Він прийшов і охоче віддав Своє життя в жертві за людський гріх. В належний час прозвучав поклик зібрати Церкву. І Церква збирається протягом цього Євангельського Віку. В належний час Церква буде піднесена у славі Царства. В належний час те Царство підніме з гріха та деградації всіх тих людей, що захочуть прийняти життя на Божих умовах.

Особлива потреба розвитку любові
Як наполегливо нам треба пильнувати та молитись, щоб ми дійсно відповідали нашій великій майбутній праці! Існує небезпека, наша любов не буде достатньо сильною, бо з причини гріхопадіння гріх та самолюбство стали переважаючими впливами. Ці принципи, маючи владу і діючи протягом шести тисяч років, дуже позбавили людину любові, співчуття, братолюбства і довготерпіння. Тепер існує більша природна схильність до гніву, заздрості, суперечки, ненависті, ніж до любові. Тож, коли Бог приймає нас у Свою родину, Він говорить нам, що однією з перших вимог є любов. Любов мусить зростати у наших серцях та розумах; вона мусить просочити всі наші думки, слова і вчинки.

Апостол, говорячи про любов у стосунку Церкви, запевнює нас, що, при бажанні подобатись Господу, ми мусимо сильно розвивати цю чесноту. Тих, що володіють цією рисою у значній мірі, не легко розлютити. Ті, що мають невелику любов, розлютяться швидко. Любов, яку цінує Господь, – це довготерпіння. Це не означає, що в Божого народу не буде властивих нагод для гніву. Має бути почуття праведного обурення, коли ми бачимо несправедливість. Чому? Бо несправедливість – це зло. Бог сердиться на несправедливість, тож і Божий народ не повинен схвалювати несправедливість у жодній формі.

Якщо Господній народ не розвиває риси справедливості, він дійде до стану, коли не цінуватиме справедливості взагалі. А знаючи, що є добре, а що погане, і цінуючи справедливість, ми повинні розвивати рису любові. Ніхто не може сказати, що його розуміння справедливості є цілком правильне, а розуміння когось іншого є абсолютно неправильне. Ніхто не може сказати: “Мені не треба розвивати цю рису, а от моєму братові треба”. Кожен повинен думати: “Он мій брат. Напевне, він перебуває у більш невигідному становищі, ніж я. Він є моїм братом по духу. Мені здається, що він поступає неправильно, але я співчуваю йому, бо він, напевне, не бачить, що це неправильно. З другого боку, можливо, я сам можу помилятись”.

Співчуваймо всім людям
Бог не має жалю до гріха, але Він має такий великий жаль до грішника, що дав Свого Сина, щоб підняти грішників, та виділив тисячу років для праці піднесення. Ми зауважуємо несправедливість. Ми маємо зауважувати її. Та не нам належить сварити, накладати покарання. Нам належить залишити покарання Всемогутньому. Отже, ми повинні “не судити нічого передчасно”. Ми бачимо вчинене зло. Ми кажемо: “Я знаю, що це злочин, та не моя справа розплачуватися зі злочинцем. Бог знає, до якої міри він відповідальний, а я не знаю. Моїм обов’язком є подивитися на нього з точки зору співчуття. Моїм обов’язком є молитися за нього і допомагати йому, наскільки це мені під силу, позбутися неправильних поглядів та набути правильні. Та навіть у цьому я маю бути мудрим, як вуж, і смирний, як голуб. Я можу знати, що така поведінка неправильна, але я не можу знати особи – наскільки неправильною може бути вона”.

Отже, любов придивляється та бачить, що весь світ є у великих труднощах через гріхопадіння. І любов говорить: “Будь лагідний до всіх, будь покірний. Ти повинен постійно пам’ятати, що ми є у світі гріха, болю, хвороби, смерті”. З цієї точки зору любов важко спровокувати, вона буде думати про інших із лагідністю та співчуттям. Тож, дорогі брати, зростаймо в нашого славного Голову у всьому, поки, ставши досконалими та довершеними, ми не будемо “поставлені перед Своєю славою непорочними в радості” (Юд. 24).

“Короткий час! Тож стань сердечним братом
Серцям отим, що у нужді весь час.
О, як потрібно співчуття їм мати!
Короткий час! Короткий час!”