МІСІОНЕРИ АНТІОХІЇ

МІСІОНЕРИ АНТІОХІЇ
ДІЇ АПОСТОЛІВ 11: 19-26; 13: 1-3
ПЕРЕСЛІДУВАННЯ СПРИЯЮТЬ ПОШИРЕННЮ ЄВАНГЕЛІЯ – ПЕРША ЦЕРКВА СЕРЕД ПОГАН – ВАРНАВА, ПОСЛАНИЙ З ЄРУСАЛИМА НА ДОПОМОГУ НОВІЙ ЦЕРКВІ – ПРИБУТТЯ САВЛА З ТАРСУ В АНТІОХІЮ – ДВА БРАТИ, ПОСЛАНІ ЯК МІСІОНЕРИ – ПРИЗНАЧЕННЯ І ПОКЛАДЕННЯ РУК

“Тож ідіть і навчіть всі народи” (Матвія 28: 19).
Антіохія в той час, про який говорить наша лекція, займала третє місце в світі за торговельним значенням і кількістю мешканців, поступаючись лише Риму та Александрії. Зауважте, що це було перше місто поза Палестиною, в якому постало зібрання християнської церкви. Справді, можна сказати, що так само як Єрусалим був центром впливу в Палестині, так само Антіохія стала центром впливу між поганами в справах Євангелія.
Очевидно, що невеличка іскра Правди, яка поклала початок Господній праці в Антіохії, з’явилася в результаті переслідування, яке постало за часу смерті св. Степана. Декотрі, змушені полишити Єрусалим через переслідування, оселилися в Антіохії. Тож вони, зрозуміло, ходячи в світлі Євангелія, не могли дозволити, щоб їхнє світло не світило іншим. Спочатку це було для тих, хто тримався юдейської віри, адже в великому торговельному осередку, такому як Антіохія, напевно, було багато юдеїв. Ми не знаємо, скількох з них досягло Євангеліє, але воно певно було звернене тільки до них до завершення символічних сімдесяти тижнів Божественної милості для Ізраїлю – до осені 36 року н.е.
В той самий час, коли Господь посилав диякона Филипа до самарян та до ефіопського вельможі, і коли через апостола Петра відчинилися двері для поган, Господь був готовий відчинити поганам двері скрізь. Під проводом Божественного провидіння декотрі християни з числа євреїв збагнули правильну думку, що поганин, який прийме Господа Ісуса, може так само вважатися учнем, як юдей, котрий вже зробив це. Отож праця, започаткована серед поган в Антіохії, набула поширення, і погани, здається, більше звертали увагу на Євангеліє, ніж юдеї, котрим його спочатку проповідували.

ВАРНАВА, ПОСЛАНИЙ В АНТІОХІЮ

Чутки, що Євангеліє завітало до поган в Антіохію і що велике число навертається до Господа, досягли Церкви в Єрусалимі – основного, так би мовити, осередку християнської діяльності. Апостоли та всі брати вже були приготовані до цього через явний чин Господа в справі Корнилія, римського сотника. Це, без сумніву, мало зменшити їхнє здивування і в значній мірі виправити будь-яке упередження в справі поган як співспадкоємців Авраамової обітниці, яка перед тим стосувалася тільки юдеїв. Та бачимо, що запис не каже, що ці новини викликали радість в Церкві в Єрусалимі. Тому можемо припустити, що вони зі збентеженням прийняли звістку про приєднання великої кількості поган, вважаючи, що це матиме шкідливі наслідки для Справи, якій вони так радо служили, і що юдеї скажуть: “Дивіться, ваше послання добре хіба що для варварів або поган; його приймають особи, далекі від релігії, але воно приваблює зовсім мало глибоко віруючих з вибраного Божого народу, якому належать обітниці та заповіти Господа”. Мабуть, первісною причиною, щоб послати Варнаву в Антіохію (і провідати по дорозі інші церкви), був намір побачити і оцінити ним справжній стан справ, а потім дати звіт про те, чи життя та характер новонавернених вартий того, щоб їх вважати співспадкоємцями зі святими. Варнава, прийшовши, побачив “благодать Божу”, яка була явною між віруючими в Антіохії. Це проявлялося, мабуть, не тільки в їхній вірі в Господа як Відкупителя та Учителя, але й в їхній поведінці як учнів, послідовників Ісуса. Написано, що “кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він”, і ми можемо припустити, що Варнава швидко спостеріг між віруючими в Антіохії силу правди очищати та освячувати і збагнув, що слід поважати причину цього і не заважати їхньому приєднанню. Читаємо, що він зрадів, і можемо припустити (хоча про це не сказано), що він негайно написав звіт до братів в Єрусалимі, і що вони зраділи також. Добра людина з доброго скарбу свого серця завжди радіє з доказів Божої благодаті в ній самій та в інших. Якщо ми радіємо з усяких добрих речей, то це один з доказів наявності святого духа, до того ж в значній мірі: “Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це” (Фил. 4: 8).
Очевидно, апостоли зробили добрий вибір, коли послали Варнаву. За народженням він був левитом, що, безперечно, спонукало його бути дуже уважним до кожної речі, пов’язаної з вірою юдеїв. До того ж він, мабуть, був добре обізнаний з Законом. Пам’ятаємо також, що він народився на Кіпрі, острові на Середземному морі, поблизу Антіохії. Народжений далеко від Єрусалима, серед поган, Варнава був, очевидно, людиною широких поглядів і був добре ознайомлений з діалектом мешканців Антіохії. Окрім добрих підстав, вже згаданих, щоб послати його туди, була ще четверта причина, а саме: його чудовий характер і користь від нього як брата і вчителя в Церкві.

ЙОГО ПРАЦЯ В НОВОПОСТАЛІЙ ЦЕРКВІ

Пригадуємо собі, що Варнава продав частину свого майна заради вбогих в Єрусалимі. Пригадуємо також, що ім’я Варнава він отримав як ознаку любові і поваги в Церкві, і це ім’я свідчило про нього як про “сина потіхи”, “помічника”. Той факт, що цей добрий чоловік так зрадів, є запевненням для нас, що умови в Церкві Антіохії, які він застав, були добрими, бо добра людина “не радіє з неправди, але тішиться правдою”.
Варнава одразу віднісся зі щирою душею до братів в Антіохії – тим самим помічним та підбадьорливим чином, яким він заохочував їх усіх у Єрусалимі. Грецьке слово, вжите тут, походить від того ж кореня, що і його ім’я, і означає потіху, заохочення, підтримку. Без сумніву, він бачив, що багато речей потребують виправлення; але замість того, щоб одразу шукати помилки і піддавати їхні почуття критиці та висміюванню, він почав з того, що поділився з ними (як і слід було сподіватися) побаченим – усім, що викликало в нього таку радість. Намагаючись їх підбадьорити, він сказав, що вони повинні серцем рішучим триматися Господа. Слово “триматися” в грецькій мові означає “приклеїтися, пристати”. Тож він побажав дорогим братам, новачкам у Правді, міцно злучитися з Господом, бути самовідданими розумом, щоб їхнє посвячення було повним. Це була першочергова річ. Пізніше можна було лагідно, доброзичливо звернути їхню увагу на деякі слабості плоті, до яких вони прихилилися. Іншими словами, якщо б їхні серця рішучіше трималися Господа, вони б скоро побачили ці хиби в собі, навіть без сказаного слова. Хочемо наголосити на тому, що їм слід було домагатися не стільки обмеження плоті або удосконалення її, скільки більш глибокого прояву благодаті – чистоти серця, намірів, намагання пригорнутися до Господа.
Сьогодні ми не можемо зробити нічого кращого, ніж йти цим самим шляхом в нашому намаганні робити добро іншим коли є нагода. Брати потребують зміцнення, а не чвар. Вони потребують будування в найсвятішій вірі та любові. Вони потребують підбадьорення, щоб триматися серцем Господа. Критикувати по тілу можна потім, але дуже поступово і лагідно.
Три речі разом зробили Варнаву особою, відповідною для служіння, і, напевно, зроблять будь-кого з нас здібним служителем Правди. Ці речі викладені в 24 вірші: “Бо він добрий [моральний, чесний, шанобливий] був муж, повний Духа Святого [не взяв благодать Бога надаремно; в ньому вона була діяльною силою, новим розумом, який провадив та контролював всі його справи] та віри”. Якою б доброю не була людина, скільки б Господнього Духа вона не мала, без сильної віри не обійтися. “Догодити ж без віри [Богу] не можна”. Тому намагаймося мати в нашому служінні всі ці прикмети, щоб нам бути справжніми синами потіхи, помічними в Господній службі і для Його народу – де б ми не були. Не дивно коли читаємо, що в результаті трудів Варнави в Антіохії прилучилось багато народу до Господа.

ПРИБУТТЯ В АНТІОХІЮ САВЛА З ТАРСУ

Востаннє ми чули про Савла з Тарсу (Дії 9: 30) тоді, коли відчинилися очі його розуміння, коли він став учнем Господа Ісуса. Після проповіді в Дамаску, а потім в Єрусалимі його життя опинилося в небезпеці, і брати відіслали його спочатку в Кесарію, а тоді, правдоподібно, кораблем до його родинного міста Тарсу. Нам нічого не сказано про те, яку працю він виконував у своєму рідному місті, але можемо припустити, що особа його характеру та вдачі не могла довго залишатися бездіяльною. І якщо сфера його зовнішнього впливу була вузькою, то, будьмо певні, його розум працював над вивченням Божественного Плану, і його велике серце також було діяльне, намагаючись збагнути Божественну благодать та розглянути шляхи служіння.
Варнава, мабуть, пам’ятав про талант, силу та логіку брата Савла, котрого зустрів у Єрусалимі, тож він дійшов до висновку, що оскільки Тарсу є недалеко від Антіохії, то було б добре його провідати і зацікавити служінням Церкві в Антіохії. Він, мабуть, також пам’ятав, що бачення Савла було надзвичайно широким – надто широким навіть для братів в Єрусалимі, щоб вони могли оцінити Савла тоді, коли він був з ними. Але тепер всі брати і особливо щиросердий Варнава почали бачити Божественний План в яскравішому світлі – майже так, як його збагнув Савло з Тарсу. Варнава вирішив, що умови в Антіохії, мабуть, глибоко зацікавлять Савла, і що брати там матимуть велику користь з його допомоги. Він знайшов його і привів до Церкви в Антіохії, де вплив Варнави на всіх був, напевно, великий. Ми раді бачити шляхетність його серця. Багато християн меншого масштабу почали б міркувати по-іншому, неправильно, кажучи: “Як-не-як я головний серед тутешніх братів, в мене більше можливостей і я мав тісний контакт з апостолами в Єрусалимі. Я тут між братами маю першість. Але якщо я приведу Савла, то його більші здібності як логіка, як тлумача Святого Письма, відсунуть мене убік і т.д.”
Брати, котрі міркують таким чином, є ведені власним самолюбством у хибному напрямку. Вони забули, що Господня праця знаходиться в Господніх руках, і що з таким духом вони Йому не сподобаються, ані не будуть мати успіху в Його службі, і це матиме серйозний, зворотний вплив на їхнє серце. Весь Господній народ має бути шляхетним і несамолюбним. Чим ближче ми є до такого характеру, тим більше нас любитиме Господь і брати і більшим буде наш вплив для праведності, Правди і Господа.
Варто зауважити, що наш Господь не давав назви Своєму народу, а кликав їх учнями – школярами, тобто тими, хто вчиться, – “Церквою живого Бога”, “Церквою Божою”, “Церквою Христовою”, “Церквою”. Та поступово назва “християни”, яка ототожнювала Божий народ з його Відкупителем та Вождем, скрізь почала вважатися загальною назвою.
Шкода, що декому спадає на думку приймати інші назви, окрім тих, які є спільними для всієї Церкви Христа, або вживати ці назви сектантським чином. Очевидно, що назва “християнин” повинна стосуватися того, хто вірить в Христа як Месію – хто вірить в Нього як Відкупителя і приймає всі фундаментальні вчення Святого Письма, які ґрунтуються на двох твердженнях: (1) що всі були грішними і потребували відкуплення перш ніж могли статися прийнятними для Бога, і що їх відкуплено дорогоцінною кров’ю Христа; (2) що він прийняв керівництво та ім’я Христа і відтоді намагається ходити Його слідами.
В першій Церкві бере свій початок сектантство. Деякі казали: “Я – християнин, але я послідовник Павла”. Інші казали: “Я – християнин, але я послідовник Аполлоса”. Ще інші казали: “Я – християнин, але я послідовник Петра”. Св. Павло одразу зганив такий дух, переконуючи, що спільність в Христі є достатньою: що ані Петро, ані Павло не відкупив їх, і тому жоден апостол не міг зайняти місце голови Церкви. Більше того, апостол звертає увагу на факт, що такий дух з їхнього боку був доказом, що в них ще позосталося багато тілесності, багато світського, вузькоглядного духа – всупереч вченням Святого Духа (1 Кор. 1: 10-13; 3: 1-7).
Як не прикро визнати, але цей дух у великій мірі запанував після Реформації. Дехто взяв собі ім’я Лютера, інші – Веслея, Кальвіна, ще інші прийняли невласні, сектантські, групові назви, такі як методисти, пресвітеріани, баптисти і т.п. Ми не твердимо, що всі, котрі так роблять, є цілковито тілесними, позбавленими Господнього Духа, але разом з апостолом кажемо, що схильність до такої вузькоглядності суперечить Духу Господа, що в такій самій мірі вона є тілесною, плотською, і всі, котрі хочуть бути визнані Господом переможцями, повинні боротися з нею.
Нехай ніхто помилково не подумає, що ми відстоюємо якусь одну секту або групу замість багатьох. Навпаки, ми знаємо, що коли б вже мали бути секти, то краще, щоб їх було багато, бо вони служать стримуванню в розумних межах одна одної і до певної міри стають на перешкоді відвертій зарозумілості та переслідуванням. Але ми повинні мати одну Церкву, один Дім Віри, який приймає виразні фундаментальні істини Святого Письма і визнає обмеження стосовно прийняття тих чи інших припущень, які виходять за межі цих фундаментальних істин. Цій Церкві притаманне братання, єднання один з одним, де кожного знають як християнина, відокремленого від усіх, хто заперечує Поєднання, хто заперечує наслідки Поєднання у воскресінні, хто в даний час заперечує потребу ходити в новизні життя. На основі цього кожен окремо взятий християнин повинен мати незалежність думки там, де це не стосується фундаментальних істин, виразно викладених у Святому Письмі.

ВИСЛАННЯ МІСІОНЕРІВ

Якийсь час Павло та Варнава збиралися з Церквою в Антіохії, прославляючи Господа і досліджуючи Його Слово. В результаті цих досліджень Церква досягла значного розвитку і почала думати і молитися про засоби для розповсюдження Євангелія. В той час в Церкві було значне число пророків (публічних промовців) та учителів. Вони, мабуть, почали думати про те, як бути вжитими для слави Бога та благословення інших – як і вони самі отримали благословення від Правди.
Так завжди є з тими, хто прийняв Правду у добре і щире серце. Вони, зрозуміло, прагнуть споживати її і ставати міцними в Господі. Але як тільки вони засвоять цю Правду, вона дає силу і бажання вжити цю силу, і сьогодні це настільки ж правдиво, як колись. Освячення, яке приносить Правда, починається з нашого зачаття Духом, тоді як запал до служби свідчить про оживлення Духом.
Мабуть, Церква в Антіохії мала надмір учителів порівняно з її потребами, тому вона почала шукати більше поле для служіння. Оскільки виникла непевність щодо обрання шляху, то вони звернулися до Господа – справжнього Голови Церкви. Служіння супроводжувалося постом і, будьмо певні, молитвою. Врешті брати прийшли до висновку послати двох із них – Варнаву та Павла – на місійну працю як своїх представників.
Нам не сказано, яким чином Господь привів їх до такого рішення. Можливо, це було так, як ми сьогодні вирішуємо в таких випадках, кажучи: “Після вивчення Писання і молитви, щоб пізнати розум Господа, ми віримо, що Його воля в тому, щоб той і той з-посеред нас пішов і публічно служив Правді. Віримо, що ми були приведені до цього рішення не духом пихи або самовпевненості, не корисливими мотивами, але Святим Духом. Віримо, що така Господня воля, щоб ми як зібрання послали цих представників нести світло іншим”.
Якимось чином Церква в Антіохії прийшла до твердого переконання, що саме таким є її обов’язок та привілей. Варто зауважити, що Церква вислала для служіння своїх найкращих представників, дозволяючи, щоб запанував дух самопожертви. Не сумніваємось, що Господь відповідно благословив цю Церкву і надолужив їй усе, що вона втратила, коли посилала двох надзвичайно талановитих братів на місійну працю.

ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ПОКЛАДЕННЯ РУК

Як тільки був обраний властивий шлях, громада постила, молилася і поклала руки на Павла та Варнаву, і тоді вислала обох в місіонерську подорож, побажавши успіху. Покладення рук громадою, мабуть, відбулося через її представників, старших. Такий вчинок не означав, як це загально прийнято сьогодні, “призначення”, бо Павло та Варнава вже певний час належали до числа провідних пророків та учителів Церкви Антіохії. Це не було повноваження проповідувати, як сьогодні сприймають призначення християни різних сект та груп.
Згаданий обряд означав наступне: “Ми, громада в Антіохії, через покладення рук наших представницьких старших, посилаємо цих двох осіб, Павла та Варнаву, в місіійну подорож. Вони йдуть не тільки як представники Господа і самих себе, але й як представники Господньої Церкви в Антіохії. Тож ми вважаємо себе відповідальними за їхнє утримання. Ми даватимемо їм потрібну допомогу і, тим самим, будемо їхніми співпрацівниками – будемо ділити їхні труди, співчувати в їхніх труднощах та випробуваннях, допомагати в їхніх потребах і брати участь з ними в усіх наслідках, які прийдуть через їхні зусилля на славу Господу”.
Відповідно бачимо, що після цієї місійної подорожі обидва брати повернулися в Антіохію і склали звіт. Здається, що коли через якийсь час апостол Павло подорожував, він вже не залежав від Церкви в Антіохії – вже не було такої молитви, покладення рук і складання звіту про результати праці, хоча, наскільки можемо судити, він далі відчував їхню любов і симпатію.

R5888 (1916 р.)