СЛУЖІННЯ СМУТКУ

“З глибини я взиваю до Тебе, о Господи”. “Як упокій він дарує, – хто тоді потривожить?” (Псалом 130: 1; Йова 34: 29, Кул.).
Життя кожної людської істоти має свої яскраві та темні сторінки, злети та падіння, радість та смуток. Все це творить більшу частину її досвіду. Плетиво характеру з ткацької прядки життя може бути витонченим та гарним або грубим і непоказним, залежно від вміння та дбайливості, з якою кожен вплітає в нього нитки свого досвіду.
В кожному житті при теперішньому пануванні гріха та зла переважають похмурі відтінки. Це настільки вірно, що Боже Слово змальовує людську сім’ю в її нинішньому стані як стогнуче створіння. “Все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі”, – каже апостол. Божі діти не є винятком з загального правила: ми також “самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого Тіла” – усієї спільноти, Тіла Христа (Рим. 8: 22, 23).
Та хоча ми чекаємо на наше визволення, щоденні труднощі в житті мають для нас надзвичайно важливе значення, і те, як ми їх приймаємо, повинно бути справою нашого глибокого зацікавлення, бо наскільки ми робимо з них висновки, настільки щоденні здобутки, негаразди та випробування приносять нам благословення або осудження. Труднощі, які приносять нам удачу, часто містять в собі приховану небезпеку. Якщо зростає багатство, якщо множаться приятелі, якщо нам припадає велика міра земної радості, то серце майже непомітно знаходить для себе задоволення в земних речах! А коли ми опиняємось на межі відчаю або скрухи, коли багатство або здоров’я підводять, коли друзі залишають, а вороги кидають в наш бік докори, то, природно, можна занепасти духом і зневіритися.
Ось тут і розігрується дуже важлива частина великої сутички християнського життя. Треба здолати нахили своєї старої природи, треба наполегливо добиватися і прагнути перемоги з допомогою сили великого Вождя нашого спасіння. Не можна поступитися звабливим впливам сприятливих зовнішніх обставин, ані зігнутися під тягарем випробувань та негараздів. Не можна дозволити жодним обставинам в житті, якими б суворими і болючими вони не були, зробити нас роздратованими, запеклими або в’їдливими, відлюдними і нелюблячими. Не можна дозволити гордості, любові до показності, самовдоволенню черпати для себе натхнення з земних благословень, які Господь в Своєму люблячому провидінні дав нам як слугам, щоб переконатися в нашій вірності.

ГЛИБОКИЙ СМУТОК ВЕДЕ ДО НАЙВИЩОЇ РАДОСТІ

Смуток і печаль можуть прийти (і часто приходять) як навала, але Господь повинен бути нашим Притулком і Опорою в усіх утрудненнях, які Він дозволяє. Душа, яка ніколи не зазнала шмагання смутком та клопотами, ще не навчилася радіти та цінити любов і допомогу Господа. У хвилини, коли нас цілковито огортає смуток та горе, коли ми наближаємось до Господа, Він особливо наближається до нас. Це зрозумів псалмист, коли у великому нещасті волав до Бога: “З глибини я взиваю до Тебе, о Господи: Господи, почуй же мій голос! Нехай уші Твої будуть чулі на голос благання мого!” (вірші 1, 2). Відчуваючи власні слабості та невдачі, прагнучи цілковито визволитися від усякої вади і пророкуючи про щедрі задуми Божественного Плану Спасіння через Христа, він додає: “Якщо, Господи, будеш зважати на беззаконня [ставлячи їх нам за вину], хто встоїть, Владико? Бо в Тебе пробачення, щоб боятись [шанувати] Тебе...” (вірші 3, 4).
Якими коштовними є такі запевнення, коли душа з болем усвідомлює власні хиби, коли вона цілковито нездатна відповідати вимогам досконалого закону праведності! Яке блаженство знати, що тоді, коли наше серце вірне та віддане, наш Бог не висуває проти нас неспростовних вад нашої земної посудини! Якщо ми приходимо щоденно до Нього по очищення через заслуги нашого Відкупителя, наші недоліки не ставляться нам за провину, але є з готовністю прощені та змиті. Досконала праведність нашого Спасителя є нашим славним одягом, тому, одягнені в нього, ми можемо приходити до Бога з покірною відвагою, зі сміливістю – можемо знайтися в присутності великого Єгови, Царя царів і Пана панів.
Якщо Бог ігнорує вади нашої плоті, в повній мірі приймає нас і розмовляє з нами як зі Своїми дорогими дітьми, то ми теж повинні так сприймати один одного, не беручи до уваги вади плоті і не звинувачуючи в них один одного, бо кожен визнає їх з покорою і намагається (так як ми) щиро і завдяки благодаті Бога подолати їх якомога краще. Кожного зі справжніх Господніх дітей стосуються слова апостола: “Коли за нас Бог, то хто проти нас?.. Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог – Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує? Христос Ісус є Той, що вмер...” (Рим. 8: 31, 33, 34). Але справа виглядає по-іншому, коли хтось плекає вади плоті, потурає їм без належних зусиль виправити, виправдовує їх, щоб ті тривали й надалі. Тоді вони ставляться нам за провину, і якщо ми негайно не будемо “судити себе” і не вживатимемо рішучих заходів, щоб з ними впоратись, Господь сам буде судити нас і карати (1 Кор. 11: 31, 32).
Серед турбот, клопотів і труднощів, які трапляються дітям Господа, ми повинні довіряти Йому цілковито і зберегти свої душі в мирі та терпеливості! З терпеливістю ми повинні чекати на Господа, щоб втілити результати наших випробувань як Йому вгодно. Щоб чекати на Господа, потрібна саме терпеливість. Псалмист каже: “Я надіюсь на Господа, має надію душа моя, і на слово Його я вповаю. Виглядає душа моя Господа більш, ніж поранку сторожа, що до ранку вона стереже” (Пс. 130: 5, 6). Кожного разу, коли приходить смуток та негаразди, коли розладнуються стосунки і проймає роздратування, коли рани, від яких кровоточить серце, погрожують зламати дух, нехай Божа дитина пам’ятає, що “Він знає, любить і дбає”, що Його ангел-служитель є завжди біля нас і жодне випробування не стане для нас надто суворим. Дорогий Учитель стоїть біля тигля, тому вогонь печі ніколи не стане таким сильним, щоб дорогоцінне золото нашого характеру зазнало руїни або шкоди. Ні! Якщо по Його благодаті труднощі не приносять добра, то вони будуть забрані. Він любить нас надто сильно, щоб дозволити якийсь зайвий смуток або зайве страждання.

НАГОРОДА ЗА ТЕРПЕЛИВЕ ЧЕКАННЯ

“На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить, і Він випровадить, немов світло, твою справедливість, а правду твою немов південь. Жди Господа мовчки й на Нього надійся” (Пс. 37: 5-7). Ми не повинні впадати у відчай і дозволяти нашій вірі хитатися, коли приходить випробування терпеливої витривалості, а зовнішній мир та спокій, якого ми так прагнули, довго зволікає. Наш Отець не забув нас навіть тоді, коли відповідь на наші молитви забарилася. Зовнішній мир та спокій не завжди є тією умовою, яка найкраще відповідає нашим потребам як Нових Створінь, і ми не повинні бажати обставин, в яких дорогоцінні плоди Духа не зростали б і не розвивалися в нас. Тому “не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але... тіштеся...” (1 Петр. 4: 12, 13). Той, Хто порахував навіть волосся на нашій голові, ніколи не є байдужий до страждань і потреб Своєї навіть найбільш слабкої і покірної дитини. О, яким солодким є усвідомлення такої люблячої, постійної опіки! “Як упокій він дарує, – хто тоді потривожить?” Святі справді мають в кожному сумі і кожній печалі блаженну відраду, про яку світ нічогісінько не знає. Про це невідомо нікому, окрім справжньої дитини Бога.
В чому ця відрада? Якщо ви ніколи не стали під знамено Хреста, якщо ви ніколи не віддалися в руки Господа для формування і шліфування за Його славною подобою, якщо ви ніколи не докладали наполегливих зусиль, опираючись нахилам своєї деградованої природи, якщо ви ніколи не відстоювали Правду та праведність посеред лукавого та розпусного роду, то що ви можете знати про насолоду Божественної потіхи? Це – дорогоцінний бальзам з Гілеаду для духа, зраненого на життєвому полі битви. Це – збуджуючий, освіжаючий ковток для спраглої душі, люто гнаної невідступним лихом. Це – ніжний дотик люблячої руки до спітнілого чола благородного ревнителя Правди та побожності. Це – лагідний шепіт надії, любові та відваги, коли серце і плоть никнуть від знемоги. Божественна потіха – єдина потіха, яка має цілющу силу, яка дає наснаги. Вона прибережена для тих шляхетних душ, котрі вірно зносять тягарі та спеку дня в службі Царю царів, натомість кожен, хто байдужно пливе за течією світу, за згубними нахилами тілесної природи, ніколи не скуштує її солодощів.
Яким люблячим і лагідним є наш Бог, яким мудрим та сильним! Його обітниці ніколи не підвели тих, котрі виявляли свою довіру до Нього. Нам може здатися, що наші зусилля бути добрими і робити добро є зовсім мізерними, що опозиція зсередини і зовні дуже міцна. Але тільки тоді, коли ми слабі, коли розуміємо власну безпорадність і необізнаність, ми можемо бути міцними в Господі і в силі Його могутності. Тільки тоді ми можемо розуміти, що Його сила здійснюється в нашій немочі. Той факт, що ми слабкі та кволі, не здатен відлучити нас від любові та сили нашого Бога, якщо ми стараємось виконувати Його волю, бо “знає Він створення наше, пам’ятає, що ми порох”. Тому тримаймося щораз більше цієї сили Господа, щоб сміливо притримуватися нашого напрямку на вузькій дорозі труднощів та випробувань. Яким дорогоцінним для святих Бога є це служіння болю та смутку!

“ЧИ ВИ ЧУЛИ ПРО ЙОВОВЕ ТЕРПІННЯ”

Святі в кожному віці здобували благословення від страждань та смутку. Псалмист Давид каже: “Благо мені, що був я впокорений, щоб уставів твоїх навчитись”, – а також: “Як ще не був я впокорений, блукав я; тепер же сповняю слово твоє” (Пс. 118: 67, 71, Кул.). Вірний Божий слуга Йов зазнав майже нестерпних лих, та Господь випровадив його з цього, коли випробування досягли наміченого наслідку. Болісні випробування випробували і зміцнили його. Мало хто з нас (або й ніхто) зміг би вистраждати більше. Він втратив все своє майно, потім всіх дітей, котрих любив, тоді любов і відданість дружини, і остаточно ще й захворів на важку хворобу – гнояки, які вкрили його з голови до ніг. На довершення всього три його приятелі прийшли пересвідчитись в тому, що вони чули про його великі випробування, і замість стати вірними утішителями, вони побільшили його смуток, переконуючи, що це, мабуть, його гріхи були причиною всіх цих нещасть; що його труднощі є, очевидно, покаранням від Господа за його невірність. Бідний Йов! Він справді постраждав!
Але чи він втратив віру в Бога? Послухаймо його: “Господь дав, і Господь узяв... Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!” (Йов. 1: 21). “Ось, він убиває мене, та я не перестану надіятись” (Йов. 13: 15, Кул.). Йов справді був повалений на землю, але попри все він зберіг цілісність свого характеру і віру в Господа. Він не звинувачував Бога у несправедливості, і Бог не полишив Свого вірного слугу. Він докорив тим, котрі його звинувачували і зажадав від них принесення жертви, а також сказав Йову помолитися за них, щоб їхні провини залишились непоміченими. Врешті він отримав більш щедре благословення, ніж коли-небудь досі. Бог ужив його як великий образ людського роду, показавши стан гріхопадіння людей і їхнє остаточне повернення до всього втраченого в Адамі (разом з благословеннями доповненого досвіду, що зробить їх мудрими). Яким вірним є Господь у всіх Своїх діяннях! Його діти ніколи не повинні сумніватися в Його любові, бо “віра може твердо покладатися на Нього, що би нам не трапилось в житті”.

ДОРОГОЦІННІСТЬ БЛИЗЬКОЇ СПОЛУКИ З БОГОМ

Тільки тоді, коли ми постійно довіряємо Господу і Його провидінню в нашому житті (на наше прохання), яке переходить в особисту приязнь і близькі стосунки, ми вчимося радіти в Ньому. Так, тільки тоді, коли серце знаходить відгук в серці, коли благальна молитва приносить у відповідь відчутний мир, коли Божественна любов і турбота стають явними на нашому шляху, ми можемо збагнути постійну присутність з нами Отця і Сина. Тоді, яким би затьмареним не був наш шлях, якою б сильною не була буря, що лютує довкола нас, з нами завжди буде думка про Божественний захист, і ми як діти Господа ніколи не потрапимо у відчай. Навіть повалені на землю, ми не будемо знищені; навіть зазнавши переслідувань, ми ніколи не будемо покинуті.
Ми знаємо, що Отцівська рука найміцніша, що Його любов і опіка певні і незмінні. Той, хто здобув у серці справжню єдність з Богом, навчився бачити в Ньому Джерело всілякої доброти, Правди і благословення. Для таких Він увесь пожадання. Його Закон для них – відрада. Його приязнь і любов для них – саме життя. Коли серце бачить тільки Бога, то цілком природним поштовхом є доручити Йому свої дороги. Такі особи справді можуть співати разом з поетом:

“Йду далі, хоч не знаю
Куди, але я з Ним,
Бо краще з Богом йти в пітьмі,
Ніж в світлі, та один.
І краще з Ним у вірі йти,
Ніж зором, та не з Ним.”

Вони справді отримують те, чого прагне їхнє серце, і не будуть позбавлені жодної доброї речі. Їхні палкі молитви приносять велику допомогу, тому в слушний для Господа часі їхня праведність (як хибно не сприймали б її, як не перекручували б і злословили) стане явною як світло – ясне, безхмарне, видиме скрізь, а їхній суд, справедливість і праведність їхньої поведінки і серця – як полудень. Хоча ми далі позостаємося тут як перехожі та чужинці у ворожій землі, ми будемо нагодовані, зміцнені – тілесно і духовно – і будемо радіти та веселитися в “домі нашої мандрівки”. Якими дорогоцінними є обітниці Бога! Тому Його святі минулого і теперішнього, звеличуючи Його щедру благодать, хором свідчать про їхнє виконання.

“Чи ж ослабне хтось, як з річки
Тої спрагу загасить?
Бо Господня ласка вічна
Не припиниться й на мить”.

R5802 (1915 р.)