ОСТАННЯ БИТВА ЦАРЯ САУЛА
2 САМУЇЛОВА 2-5
НАЛЯКАНИЙ ЦАР ЗВЕРНУВСЯ ЗА РАДОЮ ДО ВОРОЖКИ З ЕН-ДОР – ЗВЕДЕНИЙ ЗЛИМИ ДУХАМИ – ПРОГРАНА БИТВА – СМЕРТЬ САУЛА ТА ЙОНАТАНА – “ЖАЛІБНА ПІСНЯ”, АБО “ПОХОРОННИЙ МАРШ” НА ЧЕСТЬ САУЛА – ДАВИД, ЦАР ЮДИ, А ПОТІМ ВСЬОГО ІЗРАЇЛЮ

“Господь моя сила та щит мій, на Нього надіялось серце моє, й Він мені допоміг” (Псалом 28: 7).
Сьогоднішня лекція охоплює цікавий період історії Ізраїлю і життєвих випробувань Давида, Божого улюбленця. Коли Саул почав переслідувати Давида та полювати на нього, Давид не мав безпечного місця. Филистимляни, які хотіли бачити в ньому приятеля, а не ворога, віддали Давидові та його прихильникам місто Ціклаг. Мешкаючи там, Давид нападав на амаликитян і ніколи не воював з ізраїльтянами. Він не міг добровільно воювати з Господнім народом, хоча вважав, що має право воювати з тими, хто, за словами Господа, мав бути знищений за свої беззаконня, які досягли краю, межі Божественного дозволу.
Тим часом наближався кінець царювання Саула. Новий напад з боку филистимлян вимагав зібрати все військо, і Саул почав дуже хвилюватись за наслідки. Хоча він, як цар, наказав, на основі Божественного розпорядження, всім відьмам, віщунам і всім, котрі казали, що вони розмовляють з мертвими, покинути землю Ізраїлю, однак деякі ще позосталися. У своїй скруті, бачачи, що Господь йому не відповість, цар Саул навідався до ворожки в Ен-Дорі, котра, як оповідали деякі, була матір’ю його головного полководця, Авнера. Ворожка, переконавшись, що це не завдасть їй лиха, вступила в перемовини зі злими ангелами, котрі, як вона гадала, і як гадають спіритуалісти, були духами померлих. Вона, напевно, щиро думала, що їй відповідає Самуїл. Але Біблія переконує нас, що “померлі нічого не знають”. Самуїл спав зі своїми батьками, чекаючи на ранок воскресіння, і не міг давати жодної поради, не міг нічого знати про те, що діється.
Однак злі духи в той час, як і сьогодні через медіумів, вдають мертвих і, використовуючи свої більші знання, відповідають від їхнього імені. На поставлене питання прийшла відповідь, що наступного дня цар програє битву і що він сам та його сини будуть убиті. Ми не знаємо, як грішні ангели знали так багато про справи людського роду, але ми знаємо напевно, що нерозумно мати будь-яку справу з ними, бо Господь це заборонив. Їхнім єдиним наміром є обманювати людей і, за словами св. Павла, вони через сни та об’явлення привнесли у Церкву різні вчення демонів (1 Тим. 4: 1), які, потрапивши (немов муха в оливу) у наші віровчення, псують їх (Екл. 10: 1).
О коли б люди зрозуміли те, про що Біблія так виразно вчить, а саме, що мертві є мертві і не можуть надати жодної інформації, що вони не радіють і не страждають, а лише зупинилися немов у стоп-кадрі, чекаючи Зоріння кращого Дня, в якому Еммануїл, Месія, поширить знання Божої слави на всіх у результаті Своєї викупної жертви на Голгофі. Вчення, що мертві є більш живі, ніж були в той час, коли вони жили, є не тільки безглуздим, але й суперечить Господньому Слову і стало основою всіляких жахливих помилок, які збили з пуття розуми християн. Ніхто б не молився за мертвих і не казав би людям просити про звільнення їх з чистилища, коли б люди знали, що їхні мертві приятелі лише сплять до ранку воскресіння.
Та найгірше те, що ця теорія, у якій мертві живуть, стала основою великих богохульств, до яких так чи інакше приєдналися всі віросповідання, як це видно з їхніх віровчень. Ці богохульства полягають у таких висловлюваннях на адресу Божого характеру та Плану, які були би зневагою навіть для демона і є дуже далекі від характеру та прикмет Бога всякої благодаті, Отця всякого милосердя, від Котрого згори походить всяке добре давання та дар досконалий (Як. 1: 17).

“ЖАЛІБНА ПІСНЯ”

Коли Давид почув, чим закінчилася битва, його почуття до Саула та Йонатана вилилися в чудову поему, знаменну тим, що вона не містить навіть згадки про те, як Саул переслідував його або намагався позбавити життя. Вона вихваляє Саула за те добре, чого він досяг, і розповідає про віддану любов Йонатана, яка була розкішнішою від кохання жіночого. Ця ода записана у 2 Сам. 1: 17-27. “Похоронний Марш” на честь Саула є спробою композитора передати музикою наших днів настрій Жалібної Пісні Давида за Йонатаном та Саулом, і він часто звучить на похоронах відомих людей.
У битві загинули сини Саула, в тому числі Йонатан. Самого Саула поранили. Боячись, що він потрапить до рук филистимлян живим, і вони закатують його до смерті, він наказав своєму зброєноші убити його, та врешті сам вчинив самогубство власним мечем. Один молодий амаликитянин, надіючись здобути прихильність Давида і знаючи, як Саул його переслідував, приніс йому новину про смерть Саула, віддаючи вінець та наплечник, що був на плечі його, і розповідаючи, як він стратив царя Саула, виконуючи цим його останнє прохання – явно вигадуючи цю частину оповідання, щоб надати собі поваги. Як би там не було, Давид це сприйняв зовсім по-іншому, аніж той сподівався, кажучи: “Як ти не побоявся простягти руку свою, щоб убити Господнього помазанця?” Тоді Давид наказав убити його. Саула ж та Йонатана він оплакував до самого вечора.
Давид чекав на Господа багато років, повністю переконаний, що остаточно він стане царем Ізраїлю, але при цьому ніяк не приспішував подій, а чекав, готовий прийняти відповідальність та владне становище, коли Господь дасть його йому. Яким чудовим прикладом є поведінка Давида! Скільки можуть навчитися християни про те, як терпеливо чекати на Господній час у власних справах – чекати не тільки на Царство, молячись “нехай прийде Царство Твоє”, але чекати також на Господнє керівництво та провидіння в усіх справах, які спрямують їх на добре! Як часто християни роблять помилки, не звертаючи уваги на Господнє провидіння та обіцяний догляд над їхніми інтересами, намагаючись робити по-своєму, не раз собі на шкоду.
Давид зрозумів, що, мабуть, настав час для нього та його товаришів забиратися з филистимської країни, і він запитав про це Господа через священика та ефод. Відповідь була, що він повинен йти в Юдею. Далі він запитав, у яке місто йти, і отримав відповідь, що у Хеврон. Саме туди Давид та його товариші перебралися зі своїми сім’ями, і одразу покоління Юди, його власне покоління, визнало його своїм царем. Та лише через сім з лишнім років він став царем над усім Ізраїлем. Тим часом один зі синів царя Саула, Іш-Бошет, уцілів, і Авнер, головний полководець Саула, задумав зробити його царем Ізраїлю.
Давид, Цар Юди, не робив жодних спроб силою змусити інші покоління, а продовжував чекати на відповідний у Господа час. Тоді Авнер зібрав військо проти Давидових слуг, що привело до лютої битви, в якій Давидове військо перемогло. Інші поступилися. Врешті, розлютившись на царя Іш-Бошета, Авнер запропонував Давидові, що він стане його підлеглим і допоможе навернути до нього серця всіх ізраїльтян. Цар Давид охоче пристав на його пропозицію, напевно вважаючи, що це Господня воля на основі Господньої обітниці. Але справи пішли не так, бо Йоав, племінник Давида, сильний воїн, підступом убив Авнера. І знову бачимо, що Давид повівся по-іншому, ніж було прийнято в той час. Замість того, щоб радіти зі смерті Авнера, цар оплакував його і обвинуватив свого племінника у злочині, на який той наважився. Давид сміливо в присутності своїх найкращих вояків похвалив достоїнства Авнера як великого воїна, кажучи: “Вождь та великий муж упав цього дня”.

ЦАР ВСЬОГО ІЗРАЇЛЮ

За якийсь час інші, неправильно зрозумівши царя Давида, вбили царя Іш-Бошета і принесли його голову до Давида на доказ Іш-Бошетової смерті, сподіваючись, напевно, винагороди. Але їх, навпаки, засудили, бо вони вбили царя. Їх визнали вартими такого ж покарання і убили. Ось так народ побачив у поведінці Давида прояви принципів праведності, таких незвичних за його днів і, можемо сказати, незвичних досі. За все це народ полюбив царя, який, як вони зрозуміли, не шукає власних, вузьких, інтересів, а широко дивиться на речі і прихильний навіть до супротивників – до своїх ворогів. Давид, очевидно, дуже цінував справедливість і мав співчуття до ворогів.
Царю Давиду було тридцять сім років, коли одинадцять поколінь врешті прислали делегацію для перемовин з ним, даючи зрозуміти, що вони хотіли би бачити його царем над усім Ізраїлем. Це сталося через сім з половиною років після смерті царя Саула і приблизно через понад сімнадцять років після того, як Давид був уперше помазаний Самуїлом. Протягом цих років віра та терпеливість позначали кожен його крок і показали нам характер Давида так, як ми не змогли б його пізнати по-іншому. Його велич проявилася передусім у відданості Богу і підкоренні Божественній волі. Визнання царем над усіма поколіннями Ізраїлю дало можливість втретє вилити олію помазання на його голову.
Тим часом цар Давид ставав все сильнішим і сильнішим у завоюванні своїх ворогів – ворогів Господа – тих, котрі за словами Бога, мали бути знищені. Нагадуємо нашим читачам ще раз, що, за словами Господа, беззаконня амореян досягли повної міри, і Він дав зрозуміти, що Його воля в тому, щоб їх знищити з землі. Не було різниці, чи вони мали бути знищені в битві, чи померти від моровиці або від голоду, Божественний вирок смерті мав бути виконаний.
Як би там не було, Бог дозволяє, щоб у світі панували хвороби, війни, голод, епідемії, смерть. Він приготував для людства відкуплення, спасіння через великого Відкупителя. Царство Месії незабаром візьме контроль над землею, щоб зупинити панування Гріха та Смерті, щоб зв’язати сатану і наповнити сонячним світлом Божественної Правди цілу землю. Тоді відчиняться всі сліпі очі і глухі вуха, щоб пізнати, щоб зрозуміти істинного Бога, Його істинне Послання. Водночас ті, котрі померли від меча ізраїльтян, нічого не знають весь цей час. Вони пробудяться в Тисячолітньому Царстві, коли пробудяться також усі, що сплять у земному поросі. У той час вони знайдуться під найсприятливішими умовами, які ми могли би для них бажати: будуть вільними від оков неуцтва та забобонів. Царство Месії буде готове допомогти їм вибратися зі слабостей та деградації назад до людської досконалості, втраченої в Едемі і відкупленої на Голгофі.

R5673 (1915 р.)