ПРИПИСАННЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ЛЮДСЬКИХ ПРАВ НАШОГО ГОСПОДА

Мабуть, переважна більшість Божого народу має проблему з розумінням того, що означає вираз “дав Самого Себе на викуп за всіх”. Вони запитують: “Якщо наш Господь Ісус дав Своє людське життя на викуп за Адама та його рід, то звідки Він бере зараз право на людське життя, щоб дати його для виправдання тих, хто приймає Його милість на основі слів: “Хто вірує в Сина, той має вічне життя” (Ів. 3: 36)”.
Щоб зрозуміти відповідь на це питання, ми повинні усвідомити, що давання викупу має різні сторони. Перш за все, посвячення нашого Господа, яке Він у віці тридцяти років символічно показав через водне хрищення, представляло віддання, підкорення Його життя Богу. Життя, яке Він віддав, було досконалим людським життям, на яке Він мав повне право. Св. Павло каже нам, що Він був “святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників”. Наш Господь не був членом Адамового роду в прямому значенні – в тому значенні, що Він отримав Своє життя від людського батька. Отже, Його життя не було засудженим, як решти світу. Нічого більше не потребувалося. Він дав повний еквівалент життя та досконалості Адама. Але Він не дав Свого життя Адамові, а лише передав його в руки Отцеві, а не комусь іншому.
Протягом трьох з половиною років Свого служіння наш Відкупитель клав власне життя. Він закінчив цю працю на Голгофі, кажучи: “Звершилось!” Там звершилося Його хрищення в смерть, тому що Він підкорив Себе аж до кінця. Однак Він жодним чином ще не застосував цього людського життя за Адама та його рід. Він лише передав його в руки Отцю. Це життя не було втраченим життям, відданим у заставу, конфіскованим. Він тільки віддав життя на основі Отцівського Плану (Лк. 23: 46).

ПРАВО НА ЖИТТЯ НА ДВОХ РІВНЯХ

Коли Отець підняв Його на третій день, Він зробив Ісуса духовною істотою. Ісус був умертвлений в плоті і піднятий духом – оживлений в дусі (1 Петр. 3: 18). Ця оживлена Істота нової природи мала нове життя як нагороду за Свою слухняність, дозволивши, щоб Її людське життя було забране в Неї. Але Ісус не втратив Свого права на це людське життя, тому Він, як Нове Створіння, далі зберігає за Собою право на це досконале людське життя. Все, що належало до досконалого життя, належало Йому. Він дозволив юдеям позбавити Себе життя, але не віддав, ані не втратив Свого права на життя. Тому, коли Отець підняв Його до життя, Він мав право не тільки на духовну природу, але й право на земну природу, однак не для того, щоб використовувати її для себе, адже той, хто має Божественну природу, не має потреби ані бажання використовувати земну природу. Це специфічне право, яке Він мав, було правом дати, передати дармо Адаму та його роду людське життя. Саме це Він мав на меті, коли приходив у світ.
Тому коли Господь Ісус встав з мертвих і зійшов на висоту через сорок днів, Він зберіг за Собою всі права, які коли-небудь мав. Він мав право на людське життя, ніколи не втративши його; Він також мав Божественну природу, нагороду за Його слухняність – набагато вище право, набагато вищу природу. Та коли Він піднявся на висоту, Він не застосував заслуги Своєї жертви за світ людства, інакше весь світ зараз не лежав би у злому (1 Ів. 5: 19). Якби наш Відкупитель зробив застосування Своєї заслуги за світ, коли Він піднявся на висоту, це зняло би гріх зі світу. Але Він цього не зробив. Святе Письмо розповідає нам, що тільки Церква позбулася осуду, який лежить на світі (Рим. 8: 1). Очевидно, що світ далі лежить у злому. Єдиними, хто позбувся цього осуду, є ті, які прийняли порядок Євангельського віку. Ніхто, за винятком посвяченого класу, не отримав заслуги та виправдання від Христа.

РЕСТИТУЦІЯ, ПРИПИСАНА ЦЕРКВІ

Отже, як наш Господь застосовує заслугу до Церкви? Відповідаємо, що Він це робить непрямо. Коли би Він застосував Свою заслугу прямо, це дало би Церкві людське життя, людську досконалість. Бог має щось краще для Церкви – щоб вона здобула ту саму Божественну природу, яку здобув Ісус. Церква досягає цього, ідучи слідами Ісуса. Це означає, що так само, як Ісус пожертвував Своє людське життя і поклав Свої земні права на основі волі Отця, так і всі, які хочуть стати членами класу Його Нареченої, повинні робити те саме, повинні віддавати своє земне життя, щоб бути разом з Ним. Тільки тоді, коли ми будемо страждати з Ним, ми будемо царювати з Ним (2 Тим. 2: 11, 12).
“Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною” (Мт. 16: 24). “Де Я, там буде й слуга Мій” (Ів. 12: 26). Хто робитиме це в Євангельському віці, той здобуде таку ж Божественну природу, таку ж славу, таке ж безсмертя. Різниця полягає в тому, що наш Господь завжди буде Головою над усіма, Вождем Церкви, яка є Його Тілом. Церква завжди буде Його членами, Церквою в Славі.
Отож, виникає питання: “Якщо Ісус мусив бути чистим, святим, то як Церква може бути прийнята Отцем, якщо вона походить з розбещеної людської природи?” Відповідь знаходиться у Біблії: Ісус приписує класу, який стає Його учнями, заслугу Своєї жертви настільки, що ця заслуга ховає їхні вади, їхні недосконалості. Ми повинні бачити різницю між словами “дати” і “приписати”. Він дасть Свою заслугу світові згодом. Але тепер Він приписує її Церкві. Під виразом “приписує” ми розуміємо, що коли би Церква далі мала таку саму земну природу як світ, вона би мала таке саме право як світ піднятися згодом до людської досконалості. Ісус гарантував Своєю смертю привілей дати всі ці права Церкві, а також решті Адамового роду. Але цей клас, Церква, відмовляється від всіх прав на людську досконалість. Коли ми посвячуємося Богу, ми віддаємо наше право бути спадкоємцями землі і земних речей; ми віддаємо всі наші права в тому значенні, що відмовляємось від них. Через віру ми признаємо, що Ісус у відповідному часі дав би нам такі самі благословення Реституції, які Він дасть всьому світу людства. Вірою ми приймаємо ці благословення і вірою відмовляємось від них. Єдине, що залишається Церкві, це відмовитись від свого земного життя. Хтось має більше життєвих сил, хтось – менше; хтось має більше талантів, хтось – менше; хтось прожив більше років, хтось – менше, та незалежно від того, хто скільки має, він повинен це віддати, відмовитись від цього.
Тому при посвяченні усі з класу Церкви добровільно відмовляються від своєї земної природи. Вони відмовляються від усіх земних прав, які мають в теперішньому часі, а також від тих прав, які би їм належали, коли б вони позосталися частиною світу. Ісус сьогодні не дає Церкві жодної частки викупу-жертви, а лише приписує, зараховує ту частину, яку би вона мала, коли би залишилася частиною світу.
Коли Ісус помер, Він не заплатив викупу як відшкодування за Адама. Коли Ісус був піднятий з мертвих, Він не заплатив викупу; і коли Він піднявся до Отця, Він не заплатив викупу за світ. Він передав заслугу Своєї жертви в руки Отцю, і весь Євангельський вік він приписує цю заслугу виключно Церкві. Сьогодні Він майже закінчив приписання Церкві, і ось-ось має початися праця надання Реституції світу. Перед її початком заслуга, приписана (позичена) Церкві, має бути дійсно заплачена Божественній Справедливості як основа людської Реституції.

ОБРАЗНЕ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ПРАЦІ ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО ВІКУ

Під час юдейського Дня Поєднання первосвященик насамперед забивав тельця. Цей телець представляв нашого Господа Ісуса як досконалу людину, натомість священик представляв нашого Господа як Нове Створіння. Так Він образно зображував посвячення людської природи, а також стан Нового Створіння (ще у плотському тілі), яке представляв священик у першому зі святих місць.
Наш Господь перебував у цьому стані Святая впродовж трьох з половиною років Свого служіння. Весь цей час Він мав привілеї бути поряд зі Золотим Вівтарем, бачити світло Золотого Свічника (яке представляє світло Божої Правди) і мати благословення, представлені Столом Показних Хлібів (духовної їжі). У кінці трьох з половиною років, закінчивши працю жертвування Себе, спаливши позаобразне кадило, Він перейшов попід Другу Завісу.
На третій день наш Господь піднявся з іншого боку Другої Завіси – на духовному рівні – повністю удосконалений як Нове Створіння. У жодному значенні слова Він вже не був людиною. Він міг іти і приходити, мов вітер. Він залишався зі Своїми учнями, щоб переконати їх, що Він вже не є людиною, ідучи і приходячи, мов вітер, з’являючись у різному тілесному вигляді. Піднявшись на висоту, Він, як великий позаобразний Первосвященик, взяв з Собою кров. Ця кров означала життя жертви. Він з’явився у присутності Бога і там покропив кров’ю віко (місце вблагання). Це кроплення віка кров’ю повинно було вчинити поєднання за певний клас. Таке поєднання, бачимо, буле вчинене за священиків та левитів, а не за світ (3 М. 16: 6).
Після завершення поєднання за священиків та левитів Первосвященик знову виходив на Подвір’я і там починав іншу працю. Наш Господь застосував кров за позаобразних священиків та левитів протягом десяти днів між Своїм сходженням і приходом Святого Духа в П’ятидесятницю. Він вчинив застосування Своєї заслуги за Церкву. Нам це відомо, бо після відшкодування гріхів був вилитий Святий Дух в П’ятидесятницю на доказ того, що її досягла Божественна милість (Євр. 9: 24).
В образі, після того як священик приніс у жертву тельця, він перейшов до наступної частини – до забиття Господнього козла. Козел поступається тельцю. Телець зображував самого лише Господа. Господній козел символізував вірних членів Церкви, Його Тіла. Праця Євангельського віку полягала в тому, щоб принести в жертву Церкву. Не подумайте, що вони були здібні принести себе самі, адже з природи вони є членами засудженого Адамового роду, будучи непридатними для того, щоб бути священиками, і не могли бути священиками, доки великий Первосвященик не приписав їм Своєї заслуги. Ось чому той самий великий Первосвященик, який приносив у жертву тельця, приносив також у жертву козла. На цьому справа закінчувалася. В образі кров козла була взята у Святая Святих і застосована не за священиків, не за левитів, а за народ. Кров тельця була застосована тільки за священиків та левитів, а кров козла – за народ (3 М. 16: 6, 15). Ці дві жертви представляють всі жертви Євангельського віку: жертва Господа Ісуса була вищою, а жертва Церкви – нижчою.

ЦЕРКВА НЕ Є ЧАСТИНОЮ ВИКУПУ

У позаобразному тельці містилося достатньо заслуги, щоб застосувати її за гріхи всього світу. Та Бог влаштував так, щоб Церква могла мати право участі в жертві. Тільки ті, які мають привілей брати участь у жертві, мають привілей мати участь у славі. Для задоволення вимог Справедливості не потрібно було, щоб хтось з Церкви помирав. Це було необхідно, щоб вони мали частку в обіцяній славі. І хоча жертва Господа була жертвою за наші гріхи, наша жертва потрібна, щоб мати частку в Його славі. Цю жертву складає Він сам, а не ми. Як показує апостол Павло, ми тільки представляємо наші тіла (Рим. 12: 1). Бог може прийняти нашу жертву не інакше, як через Христа, і ми є прийняті тільки в Улюбленім (Еф. 1: 3-6). Отже, завдяки тому, що наш Господь прийняв нас, ми маємо привілей мати участь з Ним у жертві та славі.
Тому, бачимо, що наш Господь далі має незаймане людське життя. Він не дає Церкві людського життя і не розлучається навіть з частинкою права на людське життя, яке Він мав. Господь не потребує земного тіла, ані Його Церква не потребуватиме земних тіл. У такому випадку, який вжиток зробить Ісус зі земних прав, або який вжиток зробимо з них ми? Ми не маємо наміру знову ставати людьми, ані Він не має наміру ставати людиною. Заслуга Христа приписана нам тільки з метою зробити наші жертви прийнятними, і ця заслуга звільниться знову, коли останній член Церкви буде прославлений. Тоді вся заслуга Христової жертви буде готова, щоб її застосувати за світ людства, бо в той час Церква вже не буде з Адамового роду, а стане учасником Божественної природи (2 Петр. 1: 4).
Отже, праця застосування заслуги Ісуса за світ залишена на Тисячолітній вік, коли Царство Відкупителя зробить реституційні привілеї людини справжнім благом. Тому, як тільки заслуга Христа буде застосована за світ, Він негайно візьме керівництво Своєю купленою власністю; візьме Свою велику владу та царювання. Тоді всім купленим, за яких Він застосує заслугу Своєї жертви, Він буде готовий дати давно обіцяні реституційні благословення.
Через пророка Давида Єгова Бог промовляє до Свого Сина: “Жадай Ти від Мене, і дам Я народи [поган, людей] Тобі, як спадщину Твою, володіння ж Твоє аж по кінці землі!” (Пс. 2: 8). Це, як ми віримо, є під дверима. Господь незабаром має вступити у володіння Церквою, яка є класом коштовностей зі всього людства. Благословення, які Він даватиме тоді, є людською реституцією для роду Адама та приведенням усієї землі, його земного дому, до величі едемського саду. Цю працю Він виконуватиме зі Своїм Тілом, Своєю Нареченою.
З біблійного погляду, викупна ціна, яку дав Ісус, є поступальною річчю і ще не завершилася. Він почав давати її, коли став людиною; Він давав її протягом трьох з половиною років Свого земного служіння; Він закінчив давати її на Голгофі. Відтоді Він вживає те, на що має право, на користь Церкви шляхом приписання. Всю цю заслугу Своєї жертви Він матиме, щоб дати відшкодування за гріхи всього світу, і жодна особа не буде пропущена. Протягом цієї тисячі років Він даватиме людству те, що здобув Своєю смертю і що застосує за людей через запечатання Нової Угоди. Ця Нова Угода буде запечатана тоді, коли Церква стане комплектною, коли перейде за Завісу.

ДУХОВНА І ЛЮДСЬКА ПРИРОДА – НЕ ОДНЕ І ТЕ Ж САМЕ

Погляди християн дуже заплутані. Вони визнають, що Ісус був духовною істотою ще до того, як прийшов у світ, що Він зазнав відповідної зміни природи, стаючись людиною. Але далі вони зовсім непослідовні, міркуючи помилково і всупереч Святому Письму, що Він, ставши людиною, повинен залишатися людиною всю вічність – “трохи меншим проти ангелів” (Кул.). Ми повинні пам’ятати, що Логос “стався тілом”, “упокорив Себе” не на всю вічність, а тільки для “перетерплення смерті,.. щоб... смерть скуштувати за всіх” (Євр. 2: 9).
Святе Письмо показує, що існує різниця між природами. Як звертає увагу св. Павло, одна плоть – в людини, інша – у тварин, ще інша – у риб чи птахів. На духовному рівні існують ангели, херувими, серафими, так само як на земному рівні є звірі, птахи, риби і люди (1 Кор. 15: 39-41). Наш Господь виразно сказав, що Він залишив славу, яку мав у Отця. Він сказав Своїм учням: “А що ж, як побачите Людського Сина, що сходить туди, де перше Він був?” (Ів. 6: 62).
Вираз “де перше Він був” стосується різниці в природі, в становищі порівняно з тим, що Він мав. Ісус багато разів бував у світі перед тим, але ніколи раніше Він не ставав плоттю. Судячи зі всього, Він був представником Бога в Едемському Саду для Адама. Цілком ймовірно, що Він був Тим, Хто давав Закон Мойсею як представник Отця. Ще більш правдоподібно, що Він був одним з тих, які спілкувалися з Авраамом, коли Господь та два ангели по дорозі до Содому зупинилися, щоб розповісти Аврааму про мету їхнього приходу. Авраам пам’ятав, що вони виглядали як люди, їли як люди, розмовляли як люди, але тільки згодом він дізнався, що це були ангели. Коли наш Господь став плоттю,  Він не вперше був на землі. Під час Своїх попередніх відвідин Він був духовною істотою, яка тільки брала для себе відповідне плотське тіло, щоб розмовляти з людьми як представник Отця.
Бачимо, що таке саме вміння матеріалізуватися використовували інші ангели. Наприклад, під час вознесіння нашого Господа ангели сказали: “Галілейські мужі, чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він...”. Пам’ятаємо також, що злі ангели мали силу прибирати людські тіла, щоб жити в похоті на людському рівні, в земних умовах. Тим самим вони полишили своє помешкання, жили як люди і намагалися вивести новий рід.

НЕПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІЛА РІЧ

Якщо Ісус під час Свого першого приходу лише вдавав людину, а насправді був духовною істотою, захованою в плоті, “втіленою”, то Він жодним чином не міг бути Відкупителем усіх. Святе Письмо говорить, що Ісус був людиною: “І Слово сталося тілом, і перебувало між нами” (Ів. 1: 14) – а не вдавав, що Він – людина. Щоб стати Відкупителем людини, Йому треба було стати людиною, а не прикидатися нею. Він насправді мав бути людиною, інакше не міг би бути викупною ціною за Адама, оскільки Божественний Закон вимагав щось за щось – “життя за життя, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу” (5 М. 19: 21).
Слово “викуп” (гр. antilutron) означає “відповідна ціна”. Тож Ісус справді залишив небесну славу, а не удавав, що залишив її. Той, хто був багатий, став заради нас убогий, щоб бути тим, ким Він насправді виглядав – Людиною. Він був досконалою Людиною, коли віддав Себе в Йордані – єдиним, хто міг бути відповідною ціною за Адама. Святе Письмо показує, що наш Господь немовби промовляє до Отця: “Ти... тіло Мені приготував” для перетерплення смерті (Євр. 10: 5). Багато з нас випустило з уваги факт, що це тіло було Божественно приготоване для конкретної цілі – перетерплення смерті – а не, як багато хто думає, для того, щоб поставити Господа Ісуса в становище постійного упокорення перед усіма святими ангелами, як співалося в одному старому гімні:
“П’ять кривавих ран Він має
Ще з Голгофської гори”.
Наш Господь не ходить у небі в понівеченому тілі, маючи природу, яка абсолютно не підходить для Його оточення. Він вже закінчив працю жертвування, і заслуга Його жертви перебуває в руках Бога. Бог прийняв жертву, складену понад вісімнадцять століть тому, і на рахунок нашого Відкупителя в книги Справедливості внесені земні життєві права, на які Він, як досконала людина, мав право. Коли Бог передав отцю Адаму людське життя та людські життєві права, той одразу став великим царем землі. Так само Ісус, ставши тілесною Людиною, став тілесним Правителем. Він був Тим, Кому належала земля, і досконала людина мала право за землю та на всю її повноту. Замість того, щоб зберегти за Собою ці права і стати великим земним Монархом, Ісус відмовився від них і здобув нагороду слухняності – нагороду не за жертву, а за слухняність. Він далі володіє цими людськими земними правами і незабаром має дати їх світу за умови, що люди прагнутимуть прийти до єдності з Богом і увійдуть в угоду слухняності. Своєю власною кров’ю Ісус дає їм право на повну реституцію до всього втраченого в Едемі і до всього відкупленого на Голгофі.
З’явлення нашого Господа в плоті після воскресіння нагадувало з’явлення Його самого та ангелів багато століть тому, і зовсім не свідчило, що Він далі був людиною. Як Людина, Він ніколи не заходив до кімнати при зачинених дверях, але, як духовна істота, Він міг зайти. Як духовна істота, Він міг матеріалізуватися, а тоді дематеріалізуватися і зникнути з-перед очей. Ця матеріалізація, дематеріалізація та щезання стосувалося не тільки плоті, але й одягу. Раз Він з’явився як подорожній, раз як садівник, а тоді з’явився таким, як колись у горішній кімнаті, при замкнених дверях. У кожному випадку Він з’являвся в різному одязі, вбраний залежно від обставин. Йому було просто створити той чи інший одяг, той чи інший вигляд тіла. Важко сказати, звідки взялися різні вигадки, яких тримаються численні християни. Нам треба бути дуже обережними і делікатними, коли ми картаємо неправду, пам’ятаючи, що ми самі колись робили помилки і трималися їх уперто, як інші.

НАШ ГОСПОДЬ ВЖЕ НЕ Є ЛЮДИНОЮ

Наш Господь Ісус був умертвлений в плоті і оживлений в дусі, тобто став живий у дусі. Відтоді Він є духом. Цю Духовну Істоту Савло з Тарсу бачив по дорозі до Дамаску. Він розповідає нам, що побачене було славним сяєвом. Сяяла не плоть Ісуса. Апостол каже, що він тільки коротко глянув на Ісуса у Його справжній іпостасі: “А після всіх явився і мені, як якомусь недоноску” (Дер.), тобто народженому передчасно – маючи на увазі Церкву і її народження у воскресінні.
Ми зачаті від Духа і народимося у Першому Воскресінні. Про Ісуса сказано, що Він був Первородним з мертвих. Так і ми, Церква, народимось до духовних умов. Тоді ми “будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є” (1 Ів. 3: 2). Тоді ми вже не будемо в плоті, і нашим очам не зашкодить вигляд прославленого Господа. Ми будемо бачити Його таким, як Він є! Ми будемо з Ним! Апостол пояснює, що перед цим ми “перемінимося”, бо “тіло й кров посісти Божого Царства не можуть”.

R5621 (1915 р.)