ОСОБЛИВІ СПОКУСИ НОВОГО ТВОРІННЯ

“Бо ми маємо не такого первосвященика, який не може страждати з нами [співчувати нам] в немочах наших, але такого, Який подібно нам, зазнав спокуси в усьому, крім гріха. Тому приступаймо з довір’ям до престолу благодаті, щоб бути помилуваними і одержати благодать для своєчасної допомоги” (Євреїв 4: 15, 16, Дер.).
Св. Павло говорив про позаобразне священство, стараючись показати, що Аарон був тільки образним священиком, що левитське священство в дійсності ніколи не скасовувало гріха і потрібне було краще священство, що це вище священство було представлене в Мелхиседеку, і що Бог ствердив, що Ісус буде “священиком навіки за чином Мелхиседековим”. Ісус є Небесним Первосвящеником, а не земним. З цього можна було би зробити висновок, що оскільки наш Господь не є земним священиком, то Він не в силі співчувати нам. Але апостол запевняє, що наш великий Первосвященик здатний співчувати нам повною мірою, бо Він “подібно нам, зазнав спокуси в усьому”.
Не думаймо, що апостол хотів сказати, що наш Господь зазнав спокуси в усьому так, як зазнає світ. Він не мав спокус, пов’язаних з пияцтвом і т.п. Його розум не був розбалансований. Він зазнав спокуси “подібно нам” – Церкві. Ми, Нові Створіння, як і наш Учитель, не зазнаємо спокус, які має світ. У світі є свої особливі спокуси. Ми не є зі світу. Тому ми маємо спокуси як зачаті діти Бога. Ми маємо спокуси стосовно нашої відданості Йому, нашої віри і слухняності. Звичайно, доки ми знаходимось у плоті, ми зазнаємо спокус, що мають відношення до природних нахилів, які є в нас, членах деградованого людського роду, але ці спокуси не стосуються нас як Нових Створінь.

СВІТ НЕ МОЖЕ НАС ЗРОЗУМІТИ

Світ нічого не знає про наші особливі випробування як Нових Створінь. Люди знають лише про загальні труднощі та слабості людства. Але ми, виправдані в Божих очах, відділені для Його служби, прагнемо добиватись наших нових цілей. Ми вже не є зі світу. Світ, плоть та диявол намагаються відвести нас убік, затягти на старі стежки, і спокуси підштовхують нас забути про нашу угоду особливих стосунків з Господом – про те, що саме ми погодились робити і ким бути. Власне, в цьому ми маємо особливим чином спокуси та випробування і повинні завжди бути на сторожі. Знаємо, що Ісус, наш великий Голова, був випробуваний схожим чином як ми.
Коли Ісус розповів Своїм учням, що Він збирається йти до Єрусалима, що там Його видадуть в руки первосвящеників та книжників, що вони засудять Його на смерть і передадуть поганам, які насміхатимуться з Нього, будуть бити Його та розіпнуть, св. Петро сказав: “Учителю, не говори так – це знеохочує. Навіщо казати про оці дивні речі – щоб їсти Твою плоть і пити Твою кров? Господи, не кажи цього! Боже борони, з Тобою нічого такого не станеться!” Отже, навіть Його вибрані Дванадцять не могли зрозуміти Учителя. Ісус відповів: “Відійди від Мене, сатано!” – ти стаєш моїм противником. Ти хочеш, щоб Я відмовився від того, що роблю. Замість допомагати, ти заважаєш Мені, бо твої думки – не Божі думки, а людські (Див. Мт. 16: 21-23).
Те саме є з багатьма, які намагаються показати свою доброту до нас, думаючи, що вони служать нашим найкращим інтересам. Вони кажуть, що ми з глузду з’їхали, думаючи стільки про релігію. Їхні наміри добрі. Але вони не розуміють, що ми повинні бути в справах нашого Отця. Це і є своєрідна спокуса, яка трапляється нам як християнам, як послідовникам Учителя. Особливі спокуси Господніх дітей не є спокусами робити неморальні речі, бо й спокуси Ісуса не були такого роду. Він мав спокуси покинути Правду і присвятити Себе чомусь більш приємному.
Деякі наші приятелі з номінальних церков кажуть нам: “Чому ви не йдете в нетрі, де мешкають бідні, і не проповідуєте? Чому ви не займаєтесь громадськими ініціативами? Від вас тільки й чути про Царство!” Як Божі посли, ми є тут для того, щоб розповісти людям про Царство, про славні речі, які Бог зберіг для Своїх святих, а також про Його наміри щодо світу. Знаємо, що намагання людей займатися благодійництвом в нетрях не спасе світ. Його спасе Царство. Спокуса в тому, щоб робити речі, за які інші аплодують. Замість цього ми повинні робити і говорити те, що каже Боже Слово і що приносить докір з боку світу та людей номінальної церкви. Приятелі автора цих рядків кажуть йому: “Якщо б ти не говорив так, як ти говориш, і не писав так, як пишеш, то більше людей прислухалося б до тебе. Якщо б ти говорив трішки по-іншому, ти був би дуже популярний. У твоїх проповідях забагато релігії”. На це ми відповідаємо: “Так, але ми говоримо і пишемо, щоб навчити людей про Боже Слово, Божий характер і План, а також про теперішнє покликання Церкви”.

ХАРАКТЕР СПОКУС УЧИТЕЛЯ

В Учителя, мабуть, виникла думка: “Обери легший шлях. Той, який тобі запропоновано, напевно, найбільш суворий. Піди до Бога і скажи Йому, що цей шлях тебе не зовсім влаштовує. Чи ж той, хто був вірний всі віки, заслуговує на таке відношення до себе. Дуже дивний спосіб трактувати вірного Сина; для цього немає жодної слушної підстави, і таке відношення нічого не дасть. Запитай Бога, може Він щось змінить. Запитай Його, чи не забагато Він вимагає?”
Так само ми, Його послідовники, можемо часом мати схожі думки. Але нарікання, бунтівний дух свідчить, що наше серце не є в доброму стані, свідчить, що ми ніколи насправді не підкорили нашу волю Господу, або що ми відмовляємось коритися і нам бракує довіри до Нього. Божа дитина повинна негайно дати відсіч таким спокусам.
Коли св. Петро хотів захистити свого дорого Учителя від вояків та служби, які прийшли Його заарештувати, Ісус, знаючи кінець цього всього, сказав: “Чи ж не мав би Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?” Він ані на мить не збирався поступитися спокусі і вжити Свою велику силу, щоб захиститися від ворогів і не дозволити Себе схопити. Він показав їм, що має таку силу, коли всі вони подалися назад і попадали на землю. Він дав зрозуміти, що коли б Він вирішив ужити Свою надлюдську силу, то був би незмірно сильніший від них. Отже, Він підкорився не тому, що був змушений, а тому що дійсно добровільно віддав Себе на смерть. Це підтвердило Його попередні слова: “Ніхто в Мене його [життя] не бере, але Я Сам від Себе кладу його” (Ів. 10: 17, 18). Він категорично відмовився підкоритися будь-яким вмовлянням Своєї плоті, щоб урятуватися або зменшити страждання. Він “подібно нам, зазнав спокуси в усьому, крім гріха”.
Часом ми слабнемо, часом зазнаємо невдач. І ми дійсно зазнаємо невдач. Ми не здатні жити згідно з найвищим критерієм. Христос був без гріха. У нашій плоті панує гріх, і ми маємо слабості, яких Він не мав. Але ми повинні йти Його слідами, повинні перемагати і залишатися переможцями до кінця. Ми не повинні казати собі: “Я не можу жити так як Ісус, навіть якщо усіляко намагаюся це робити, тож яка користь ставити перед собою такий досконалий критерій?” Є користь, і ми повинні наполегливо намагатися наблизитися якомога більше до цього критерію. Маючи цей славний Зразок завжди перед собою, ми зможемо більше наблизитись до досконалості, ніж тоді, коли би критерій був нижчим. Якщо ми сподіваємось здобути нагороду, заради якої увійшли в цей забіг, ми повинні поставити собі за мету цей досконалий критерій і ніщо інше.
Якби Ісус згрішив і зробив щось не так, це означало би повну невдачу. Він ніколи не отримав би воскресіння. Це було образно показано в юдейському первосвященику, коли він переходив під завісою з кров’ю. Первосвященик, не дотримавшись кожної вказівки Закону при складанні своїх жертв, помер би під завісою. Ось чому Ісуса охопив страх в Гефсиманії, коли “Він... з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від [гр. ek – “з”] смерті Його міг спасти” – не від того, щоб померти, а спасти з смерті через воскресіння. Запис свідчить, що Він був вислуханий і зміцнений, заспокоєний (Лк. 22: 39-45; Євр. 5: 7). Як тільки Він отримав від Отця запевнення, що не порушив жодних умов і не піде на вічну смерть, Він був готовий витерпіти будь-які проби, які могли прийти на Нього.

НАШ СПІВЧУВАЮЧИЙ ПЕРВОСВЯЩЕНИК

З того, що наш Первосвященик зазнав спокус та страждань, ми можемо дізнатися, що Він не є холодним і байдужим. Навпаки, в Нього є багато співчуття, бо Він здобув великий досвід (Євр. 2: 18; 5: 8). Отож, якщо ми маємо спокуси, то що нам робити? Ми повинні йти до нашого великого Первосвященика. Ідучи до Престолу Небесної Благодаті, ми можемо це робити сміливо (тобто, якщо перекласти правильніше, з відвагою, не сумніваючись), знаючи, що Той, Кого ми там зустрінемо, цілковито здатний співчувати нам у кожному смутку та в кожній потребі і спокусі.
Якщо ми не згрішили свідомо, якщо наші гріхи виникають з численних вад плоті, які ми не змогли вчасно подолати і не втримали плоть під контролем, ми можемо приходити з відвагою, знаючи, що Господь розуміє всі слабості деградованої людської природи – пам’ятає, що ми порох (Пс. 103: 13, 14). Св. Павло говорить, що ми не можемо правильно судити навіть самих себе стосовно наших слабостей. Він каже (1 Кор. 4: 3, 4): “А для мене то найменше, щоб судили мене ви чи суд людський, бо я й сам не суджу себе... Той же, Хто судить мене, то Господь”. Він знає, як все це виправдати. Тому не вагаймось приходити до Нього в молитві, посилаючись на Його обітниці. Шукаймо Господньої милості, знаючи, що ми її отримаємо, якщо справді намагатимемось бути вірними Йому.
Наш Отець знає все про труднощі, яких ми зазнаємо, і подбав про наше прикриття. Він подбав про допомогу в наших труднощах, щоб ми могли приходити як члени Тіла Христа, хоча й недосконалі. Він знає, що ми не можемо повністю контролювати своє недосконале тіло. Та коли ми стаємо міцнішими, ми повинні бути більш вмілими контролювати смертне тіло. Нова воля повинна поневолювати старий розум і добиватись більших успіхів у підкоренні плоті. Ми повинні пильно стежити за собою та своїм поступом. Не треба тішити себе думкою, ані вважати, що ми стаємо переможцями, доки ми не бачимо в собі зростання на подобу Христа і вміння поневолювати стару природу з її потягами та нахилами.
Жодний інший порядок не був би настільки добрим для нас, як той, який обрав Господь. Ми обтяжені нашими слабостями та вадами, але Бог подбав про шлях, яким всі вони можуть бути нам прощені, якщо їх неможливо уникнути або з ними не пов’язана якась міра свавілля. Будь-яка міра свавілля в Божій дитині вимагає спокутування через різки. Якби ми судили – ретельно переглядали або вивчали – себе, свої думки, слова та вчинки, ми б не потребували, щоб Господь нас стільки судив та картав задля виправлення наших помилок. Якщо ми бачимо, що ми були недбалі у виконанні наших обітниць, якщо ми розуміємо, що тут чи там нам чогось не вистачає, то корисно тим чи іншим чином себе покарати, щоб ми це відчули. До Господа треба йти зі щирою молитвою, з проханням, щоб Він нас пробачив, обіцяючи, що з Його благодаттю ми будемо намагатися в майбутньому бути більш уважними. Потрібно щоденно уважно вивчати себе в цьому напрямку і ніколи не відноситись легковажно до будь-якої невдачі.
Яка радість, яке заспокоєння – знати, що  наш милосердний Первосвященик може співчувати нам в наших немочах! Однак, знаючи про це, ми ніколи не повинні втрачати пильності або намагатися використати Його милосердя у власних цілях. Яка радість, що ми маємо Місце Ублагання, до якого можемо прийти, як тільки збагнемо власну неспроможність бути такими, якими повинні бути. Яка радість знати, що нас не відправлять назад.

R5585 (1914 р.)