ЖЕРТВА ХРИСТА

У Йордані наш Господь посвятився до самої смерті, тобто христився, занурився. Він сказав: “Відтепер Я не матиму власної волі. Якою б не була Твоя воля, Отче, вона буде Моєю. Я буду робити все, що Ти хочеш, щоб Я робив, не тільки те, чого вимагає слухняність Божественному Закону (невиконання якого було би гріхом), але й усе, про що написано в Книзі. Я віддав Своє життя. Веди Мене Своїм провидінням і Словом, щоб Я міг бачити Твою волю і виконувати її”. Віддаючи життя, Він не віддавав його світу, бо віддав Себе Богу. Коли Він посвятився Богу, то був готовий піти навіть на смерть і відмовитися від існування, якщо такою мала бути воля Отця (Пс. 40: 8, 9; Євр. 10: 7).
Після посвячення Він почав Своє служіння. Зайнятий службою виконання волі Отця, Він підкорився всьому, про що було написано в Книзі. Мовою Його серця було: “Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже” (Євр. 10: 7). Слухняний, Він віддавав Свої сили, міць настільки, що сказано, що великий натовп з усієї Палестини і з-поза її меж “посходився, щоб послухати Його та вздоровитися із недугів своїх, також ті, хто від духів нечистих страждав, і вони вздоровлялися. Увесь же народ намагався бодай доторкнутись до Нього, бо від Нього виходила [життєва] сила, і всіх вздоровляла” (Лк. 6: 17-19). Він нічого не беріг для Себе, щоб відновити енергію, але щоденно слухняно підкоряв Своє життя тому, що вважав волею Отця. Тому Він робив речі, які подобалися Богу – все, що Бог хотів, щоб Він робив, а також речі, записані в Законі.

“ЗВЕРШИЛОСЬ!”

Коли на хресті наш Господь вигукнув: “Звершилось!”, Він “на смерть віддав душу Свою”; “душу Свою поклав Він як жертву за гріх” (Ів. 19: 30; Іс. 53: 12; Іс. 53: 10); дозволив, щоб у Нього забрали життя задля Його слухняності задуму Отця. Все це було показано наперед в образі. Пасхальне ягня обов’язково треба було зарізати в такий-то день такого-то місяця. Наш Господь визнавав усе, про що докладно йшла мова в Законі (у вигляді прямих наказів чи образів), як Божу волю. Він сказав, що люди не забрали в Нього життя, тобто не зробили нічого, чого Він не хотів, щоб вони зробили. Він відкрито сказав: “Твою волю чинити, Мій Боже, Я хочу, і Закон Твій у Мене в серці” (Пс. 40: 9), і дозволив людям завдати Йому смерті, оскільки підкорявся Божій волі.
Наш Господь розумів, що Його життя забране в Нього обманним шляхом. Він не чинив опору, а дозволив це. Він погодився, що не опиратиметься і зробить усе, що Отець послав Його виконати. І тепер, коли Він посвятився, чи міг Він від цього відмовитися? Ні, на основі Угоди Він підкорився всьому, на що Божественне провидіння могло вказати як на волю Отця. Він уклав виразний контракт, на основі якого зобов’язався бути вірним Божій волі, а Бог взяв на Себе зобов’язання дати нашому Господу надзвичайно велику нагороду – бути піднятим за велику слухняність до божественної природи. Як заставу цього контракту Бог дав Йому Святий Дух.

ЛЮДСЬКІ ЖИТТЄВІ ПРАВА НАЛЕЖАТЬ НАШОМУ ГОСПОДУ

Є велика різниця між обміном і нагородою. Обміняти означає відмовитись від чогось взамін за щось інше в якості еквіваленту. Нагородити означає дати комусь щось в якості визнання заслуг. Це слово не містить у собі зобов’язання. Той, хто дає нагороду, робить це виключно з власної волі.
Отже, домовленість між Отцем і нашим Господом не охоплювала права нашого Господа на земне життя, бо Отець не зобов’язувався дати Йому життя на найвищому рівні існування взамін за Його життя як людської істоти. Коли б так було, наш Господь не мав би нічого, що міг би дати кому-небудь із людського роду – чи то Церкві, чи то світу людства.
Навпаки, Отець мав нагородити нашого Господа, звеличивши Його вище ангелів, влад та начальств, на знак визнання слухняності Сина до самої смерті. Земні життєві права далі належать нашому Господу. Факт, що Він має дати людське життя людству, доказує, що Він має право на це земне життя.
Ми не думаємо, що наш Господь Ісус тільки домовився з Отцем про те, що Він покладе Своє життя. Його любов і довіра до Єгови була такою великою, що Він, скільки б Йому це не коштувало, щиро прагнув довести до кінця план Отця – благословити людство. Святе Письмо показує Його становище при посвяченні словами: “Ось іду,.. щоб волю чинити Твою, Боже”. Скільки Божої волі містило це твердження? “У звої книжки про Мене написано”. “Я готовий виконати все, що написано в Книзі”. Ісус не тільки прийшов, маючи Божий Закон у Своєму серці, але й запропонував виконати все, що написано у звої Книги.
Звідки Ісус знав, що написано в Книзі? Є всі підстави вірити, що в часі Свого посвячення Він не знав усього, що було в ній написано. Речей, написаних у Книзі, написаних в образах та тінях Старого Завіту, ніхто з юдеїв не розумів. Багатьох речей наш Господь, очевидно, також повністю не розумів перед хрищенням. Божа воля є виражена в образах Угоди Закону. Наш Господь сказав: “У звої книжки... написано”. Та хто скаже, що в той час Він знав, скільки всього в цьому містилося? Насправді ж, Він про це дізнався тільки після хрищення, коли Йому відчинилися і стали зрозумілими вищі речі. Коли це світло Його осяяло, Він пішов на пустиню вивчати їх і роздумувати над ними.

МЕРТВІ ДЛЯ ВСЬОГО, ОКРІМ ВОЛІ БОГА

Хоча до Свого посвячення Ісус не знав усього написаного в Книзі про Себе, однак Його посвячення було повним. Він присвятив ціле життя виконанню волі Бога. Його власна воля була мертвою для всього іншого. Згодом Він зрозумів, що Його Угода означала також буквальну смерть як злочинця.
Виникає запитання: чи Ісус після воскресіння мав людські права до життя на тій основі, що вони не були втрачені при смерті, чи виходячи з факту, що Він був “настановлений за Наслідника всього” (Євр. 1: 2)?
Це, як і багато інших речей, містить у собі різні відтінки думки та висловлювання. Наш Господь мав право на людське життя і на всі земні речі. Це право на життя та всі благословення Адам втратив через непослух, натомість Ісус запевнив їх через послух і зберіг абсолютно вільними від небезпеки втрати. Тому, якщо хтось, всупереч Закону, забрав в Нього ці права, то це зовсім не означало, що Він позбувся якого-небудь із них.
Іншими словами, ми не бачимо способу, яким хтось міг би позбавити нашого Господа життєвих прав законним чином. На нашу думку, життя та всі належні Ісусу права забрав у Нього фанатичний натовп грішників, однак їхній вчинок не міг знищити жодного права, яке Божий Закон дав Йому. Тому, коли Бог підняв Його з мертвих і нагородив вищою природою і деякими пов’язаними з нею надзвичайними благословеннями, це возвеличення не входило в протиріччя з ПРАВОМ, яке дав Божий ЗАКОН і яке Він ніколи не віддав і не втратив. Він тільки дозволив людям забрати в Нього життя і відокремити Його від ПРАВ, які далі залишалися Його.

ЯК НАШ ГОСПОДЬ СТАЄ ОТЦЕМ ЛЮДСТВА?

Оскільки наш Господь ані не втратив цих прав, ані не віддав їх, тому, коли Бог високо звеличив Його за слухняність до смерті, це право до людського життя було серед речей, якими Він володів. Це право було Його, незалежно від будь-чого, що Отець дав Йому. А так як Він утримує це право на людське життя як належну спадщину (воно є Його законно, а не як дар), про Нього сказано, що Він буде ЖИТТЄДАВЦЕМ.
У Тисячолітньому віці наш Господь дасть людству, як виконання Божественної обітниці, реституцію до досконалої людської природи. Роблячи це, Він не даватиме щось, що Отець дав Йому, а в певному особливому значенні діятиме у власному імені. Коли б Він не мав цього права на вічне життя, яке може дати, Його не можна було би назвати ЖИТТЄДАВЦЕМ. Та відколи Він володіє цим правом на людське життя, Він може давати його під час тисячі років Свого царювання.
У кінці тисячі років наш Господь більше не буде Життєдавцем. Він не може бути Життєдавцем для ангелів, ані для когось іншого, окрім людства, бо це право стосувалося тільки Його як досконалої людської істоти. Він дасть усьому людству те, що зараз приписує, тобто позичає, Церкві, щоб дозволити нам мати участь з Ним у жертовному ділі й у Його славній праці майбутнього.

ПРАВО НА ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ – ОСОБИСТИЙ ДАР НАШОГО ГОСПОДА ЛЮДСТВУ

Ми не знаємо, яким чином наш Господь як “Спадкоємець усього” міг би здобути якийсь додатковий контроль над Своєю земною природою і земними правами на життя, які були Його через послух Закону. Як Спадкоємець усього, Він буде представником Отця всю вічність. Він займає становище по правиці влади на Висоті. У відповідному часі кожне коліно схилиться перед Ним, і навіть ангели будуть підкорені Йому.
Усе це наш Господь отримав як частину нагороди, яку обіцяв Отець. Натомість ця одна особлива риса, реституція всього, що втратив Адам, є особливим привілеєм і є Його власним даром людству – тим, що Він купив власною ціною. Інакше кажучи, віддавання Свого земного життя було основою, на якій Він здобув нову природу і право контролювати те земне життя, яке буде застосоване під час реституції на користь світу.
Якщо ж Він уже застосував це життя і дійсно відмовився від Нього, тоді ми не знаємо, як Він міг би зробити щось особливе для людства. Та оскільки Він має віддати весь цей запас земних прав та привілеїв, то процес віддавання продовжуватиметься під час тисячолітнього царювання, і Він дасть те, що має через слухняність Закону (3 М. 18: 5).

БІБЛІЙНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ВИРАЗУ “ЖЕРТВА”

Слово “жертва” можна застосовувати в різний спосіб. Якщо тварину вбивали з благодійною ціллю чи з благодійних міркувань, то про неї можна було казати як про жертву, особливо якщо це було зроблено на основі Божественного розпорядження. Але просте вбивання тварини не було би жертвою. Собаку можна вбити, не жертвуючи її. Але якщо життя собаки присвятити науковому експерименту, то можемо сказати, що вона принесена в жертву науці. З такого погляду ми повинні дивитися на справу жертви. Життя Божого посвяченого народу присвячене певній цілі.
При посвяченні ми віддаємо наше тіло на живу жертву, тобто віддаємо Господу наше життя, наше людське тіло і все, чим ми володіємо. Та з цього не виникає, що коли Бог приймає цю жертву, вона повинна бути віддана на смерть якимось особливим чином. Хтось може провести своє життя в службі Господній Правді, і можна сказати, що він пожертвував ним так само, як той, хто помер на вогнищі. Ми можемо сказати Господу: “Усе моє життя в Твоїх руках, чини з ним так, як Тобі до вподоби”. Якщо це радість чи біль, жертва чи приємність, ми підкоряємо свою волю і стаємо схожими на Ісуса, Який сказав: “Я зійшов з неба, щоб виконувати не власну волю, а волю Того, Хто мене послав” (Ів. 6: 38).

ЩО МИ ЖЕРТВУЄМО?

Жертва Ісуса була складена в Йордані, але закінчилася на Голгофі. Його посвячення було абсолютним. Забиття тельця символізувало те, що Ісус зробив, коли підкорив власну волю. Так само з нами. Йдучи Його слідами, ми стаємо мертвими в тому значенні, що жертвуємо нашу волю. Однак яким чином Господь прийме цю пожертвувану волю, це Його справа. Ми віддаємо її охоче, щоб розум Христа рясно замешкав у нас.
Ми розстаємося назавжди з правом на власну волю, але ми ще не жертвуємо своє життя, хоча знаємо, що відмова від власної волі остаточно веде до відмови від власного життя. Та ми не маємо ніякого відношення до розставання з нашими правами. Коли Ісус стає нашим Заступником, Він бере на Себе відповідальність за нас. Відколи ми відмовляємося від власної волі, наші тіла вважаються Його Тілом. Ми тільки відмовляємося від нашої волі в цій справі і залишаємо все в Його розпорядженні. Тоді Він приступає до жертвування, бо Він – Первосвященик, а не ми.
Схоже, великий результат є в Господніх руках. Під час Євангельського віку Він приписує Свою заслугу Церкві. Коли Він закінчить працю жертвування, Він застосує заслугу цієї великої жертви, яку називає Своєю, щоб запечатати Нову Угоду для світу. Але ми не маємо нічого спільного з жертвуванням. Ми залишаємо все нашому Повіреному, нашому Заступнику.
Нове Створіння, безумовно, є власником тіла, контролює його, бо так постановив Господь. Ми як Нові Створіння маємо працю для виконання стосовно нашого тіла. Коли Господь приймає нас як Своїх слуг, ми повинні використовувати всі свої таланти як Його управителі. У такому значенні слова тіло буде під контролем Нового Створіння до самої смерті.

ЖИТТЄВІ ПРАВА ТІЛЬКИ ПРИПИСАНІ ЦЕРКВІ

Наше становище дещо відрізняється від становища нашого Господа. На початку в нас немає життєвих прав, тому немає що віддавати. Ці права втрачені через гріх Адама. Та якщо ми стаємо Господніми учнями, якщо ми підкорюємо все Йому і приймаємо заслугу, яку Він готовий нам приписати, наш великий Заступник вважатиме нас членами Свого Тіла і дозволить мати частку в Його стражданнях. Коли Він приписує нам Свою заслугу, всі права переходять до Нього. Він дає Своїм членам усе те право, яке вони мають, і усякий привілей на земне право, який їм належить.
Коли нашому Господу доведеться використати ці права в майбутньому для світу, Він буде в цьому компетентний і матиме такий привілей. Ніколи не порушивши Божественного Закону, Він матиме повне право користуватися, розпоряджатися і управляти всіма Своїми земними правами, які не втратив, а віддав із повним розумінням того, що Він повинен їх використати, коли даватиме життя світу. Тому в стосунку до майбутнього життя людей Він буде названий Отцем людства.
Ніде у Святому Письмі немає виразу, що Христос прийшов пожертвувати Собою. Зате Святе Письмо говорить, що Він прийшов виконувати волю Отця. Він не відмовився пити “чашу”, яку Отець приготував для Нього, і випив її до дна. А за слухняність цій Волі до самої смерті (скільки б Отець не хотів, щоб це життя тривало) Він отримав нагороду. Він передав усе в руки Отця. Це була жертва, адже Він мав право розпоряджатися Своїм життям. А до жертви, за яку Він здобув нагороду, Його спонукала слухняність волі Отця.

R5085 (1912 р.)