МЕТА КРИСТАЛІЗАЦІЇ ХАРАКТЕРУ

“Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі” (Филип’ян 3: 13, 14).

У Посланні до Филип’ян св. Павло висловлюється щодо того, як повно він оцінює нагоду здобути нагороду – щось, чого варто вхопитися, чого варто міцно триматися, чим варто оволодіти. До чого ж тоді прагнув апостол, і чого він ще не досяг? Він говорив про цю річ як про нагороду, яку наполегливо намагався здобути.
Ми можемо сприймати “мету” здобути “нагороду високого поклику” з двох боків, і обидва з них правильні. З одного боку ця мета полягає у тому, щоб у серці бути подібним на дорогого Божого Сина, мати досконалість намірів, любов до праведності, до Бога, до братів Христа, а також до світу і навіть до наших ворогів. Цей ступінь розвитку характеру треба здобути якомога швидше в нашому християнському досвіді, щоб, коли доведеться померти за якийсь час після його здобуття, Бог міг би вважати нас гідними участі в Першому Воскресінні.
З іншого боку, цією “метою” здобути “нагороду високого поклику” є кристалізація характеру на подобу нашого Господа. Здобувши подобу Христа в серці, ми повинні міцно її триматися, пильнуючи, щоб у всіх випробуваннях, які Господь дозволяє на нас, Він вважав нас переможцями, проте не завдяки власним силам, а завдяки нашому Відкупителю. Ця мета кристалізованого характеру не досягається так само швидко в нашому християнському досвіді, як мета розвитку характеру. Але якщо ми будемо вести добру боротьбу віри до кінця нашого шляху, ми зможемо кристалізувати наш характер у любові до принципів праведності, до Бога, до братів і навіть до наших ворогів. Тож якщо ми будемо вірні в цьому, то здобудемо нагороду слави, честі та безсмертя.

МЕТОЮ Є ДОСКОНАЛІСТЬ, А НЕ ПОСВЯЧЕННЯ

Немає жодних підстав думати, що наше посвячення є метою, адже наше випробування, наша перевірка настає після нашого посвячення, а не перед ним. Ніхто не може знайтися біля мети тільки тому, що він посвятився. Потрібно витримати пробу, доводячи, що посвячення було від усього серця, що особа була щирою, коли віддавала кожну свою здібність на службу Богу. Нам і на гадку не приходить, що мети можна досягти в наступну мить після посвячення. Повинна бути деяка міра розвитку характеру, деякий показник характеру, щоби Бог міг вважати таку особу гідною вічного життя.
Божим мірилом характеру є досконалість, яку треба показати через відданість та слухняність у будь-яких пробах, які Він дозволяє на осіб на будь-якому рівні життя. Ніхто не здобуте нагороди вічного життя, якщо успішно не перейде ці проби. Ми розуміємо, що Церква весь Євангельський вік була на випробуванні щодо того, чи вона гідна здобути “честь, славу та безсмертя” – співспадкоємство з Господом (Рим. 8: 17).
З Писань дізнаємось, що протягом всього Месіанського віку Христос випробовуватиме світ, і що навіть після цієї проби люди ще не отримають нагороди вічного життя, доки Бог не упевниться в них у кінці Христового царювання, коли звільнить сатану на “короткий час” (1 Кор. 15: 24; Об. 20: 7-10). Той факт, що як і Христос, так і Бог мають випробувати світ, підтверджує думку, що Бог має критерій, показник характеру, якого повинні досягти всі, хто відданий та слухняний Йому на будь-якому рівні існування.
І хоча цей показник характеру, якого має досягти світ під час царювання Месії, не є показником, який згадує св. Павло в нашому вірші, тим не менше, існує властивий показник характеру, якого повинно досягти людство. І хто в той час досягне цього показника, матиме вічне життя на людському рівні. Натомість той, хто досягне показника, згаданого апостолом, отримає вічне життя на божественному рівні.

ПОКАЗНИК КРИСТАЛІЗАЦІЇ ХАРАКТЕРУ

Апостол був шляхетним прикладом особи, яка досягла цього показника, мети. Наскільки нам відомо, він був готовий померти в будь-який час, і, коли сказав, що ще не досягнув, то говорив не про мету розвитку характеру. Він ще не досягнув самої нагороди і не міг досягнути, доки не настала зміна. Він наполегливо йшов уперед, вірячи, що Бог дасть йому все, що наготував “тим, хто любить Його” (1 Кор. 2: 9). Ми не думаємо, що апостол хотів сказати, що він досягне цієї мети розвитку характеру в мить перед смертю. Так думати було би безглуздям.
Наш Господь Ісус був біля мети досконалого характеру в часі Свого посвячення і позоставався біля цієї мети. Як жертва, Він був би прийнятий будь-якого часу. Його справою було посвятити Своє життя і не стримуватися. Справою Отця було влаштувати обставини так, щоб юдеї не схопили нашого Господа, поки для цього не настала година в Отця. В усьому, що Він робив, Він підкорявся волі Отця. Наш Господь казав про Свою “чашу”, що її приготував Отець (Ів. 18: 11).
Коли б наш Господь обрав для Себе час і спосіб смерті, тоді чашу наливав би Він сам. Коли б це мали вирішувати юдеї, тоді чашу наливали б вони. Та ані наш Господь, ані юдеї цього не робили, бо час і спосіб були провіщені наперед пророками. Наш Господь взяв чашу і прийняв її як Отцівське провидіння для Себе. Коли б Отцівське провидіння привело Його на смерть на рік або на два роки раніше, тобто коли б воля Отця виразилася у розп’ятті нашого Господа трохи швидше, навіть тоді все було би гаразд. Але Він “навчився послуху з того, що вистраждав був” (Євр. 5: 8; 2: 10).
У Йордані було показано, що наш Господь досконалий і вчинив досконале посвячення, про що свідчило сходженням Святого Духа і голос Єгови (Мт. 3: 16, 17). Він також мав досконале тіло (хоча і земне), в якому діяло Нове Створіння. Та Його слухняність, Його відданість до самої смерті потрібно було випробувати. Якою б не була ця міра випробування нашого Господа, якій Він міг бути підданий, вона була достатньою, відповідно до мудрості Отця. Наш Господь був би так само переможцем, коли би помер у будь-якому іншому часі після посвячення. Та коли б Він помер раніше, це свідчило би про одне: що Отець не вимагав стільки доказів вірності та відданості від нашого Господа, скільки вимагав насправді.

НАШ ГОСПОДЬ – ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПРИ ПОСВЯЧЕННІ

Хтось може запитати: “Чи властиво казати, що наш Господь перемагав як Нове Створіння в той час, коли посвятився?”
Відповідаємо, що так. Той, хто перемагає, здобуває перемогу. Тим не менше, це слово не означає, що людина вже здобула перемогу. Ми часом говоримо, що Він веде від перемоги до перемоги. Так само з нашим Господом. Перемагаючи, Він залишався вірним до самої смерті, але не переміг, доки не помер. Між Отцем і нашим Господом як людською істотою не було жодного Посередника. Як Нове Створіння Він не мав Одежі, яка б вкривала Його, ані Заступника, який би представляв Його у випадку відхилення від волі Бога. Тому найменший крок убік означав би Другу Смерть.
Святе Письмо зображує двічі нашого Господа як переможця при посвяченні, де Він здобув першу велику перемогу над Своєю плоттю. Перше з цих зображень (3 М. 16: 11), забиття тельця в День Примирення, представляє смерть людської природи нашого Господа в мить, коли Він посвятився в Йордані. Там Він здобув перемогу і залишався переможцем до кінця Свого шляху.
Друге зображення знаходиться в Об’явленні 5: 2-7. Тут наш Господь представлений як щойно заколене ягня. Він був цим щойно заколеним ягням не при Своїй смерті, коли закінчив Свій шлях, а при посвяченні, коли почав Свій шлях. Об’явитель почув голос: “Хто гідний розгорнути книгу, і зламати печатки її?” Читаємо, що Іван при цьому гірко плакав. “А один із старців промовив до мене: «Не плач! Ось Лев, що з племені Юдиного, корінь Давидів, переміг так, що може розгорнути книгу, і зламати сім печаток її»... І Він підійшов, і взяв книгу з правиці Того, Хто сидить на престолі”. Тільки наш Господь заслуговував прийняти Божественний План у Свої руки. Після цього Іван глянув і побачив, як щойно заколений Агнець відкрив Книгу (Об. 6: 1-17).
Коли наш Господь розпочав Своє посвячення, Він був щойно заколеним Агнцем. Тоді Отець дав Йому в руки сувій великого Божественного Плану Віків, – сувій, списаний зі середини і ззовні. Він вже міг прочитати ззовні, але зі середини сувій, який містив інформацію про духовні речі, залишався запечатаним.
Як тільки наш Господь вийшов із води після Свого хрищення, Він був зачатий Святим Духом і почав розуміти духовні речі. “І ось небо [вищі речі] розкрилось” Йому. Час, коли Він почав вважатися заколеним Агнцем, коли сувій був переданий Йому, був часом Його посвячення.

СПОЧАТКУ ПІДКОРЕННЯ, ПОТІМ ТЕРПЕЛИВА ВИТРИВАЛІСТЬ

Гарною ілюстрацією процесу розвитку характеру та його кристалізації є робота гончаря. Спочатку гончар повинен вибрати відповідний вид глини, тому що деякі види глини дають виріб низького ґатунку; вироби ще з іншої глини будуть тріскатися або деформуватися під час сушки, а ще інші не витримують випалювання. Вибравши відповідну глину, гончар раз за разом піддає її подрібненню, перемішуванню і зволоженню, доки з місилки вона не вийде у вигляді м’якої, пластичної маси, що відповідає консистенції в’язкого тіста, готової для використання. Тоді настає черга формувати з неї виріб. Посуду ретельно надають форми, а потім сушать. Далі його ставлять у піч і два або три дні випалюють при високій температурі. Перш ніж витягти посуд із печі, його довго охолоджують. Та навіть тоді він ще пористий, нещільний, цілковито непридатний для вжитку, доки не буде занурений у рідку поливу (суспензію), яка швидко всмоктується.
Виріб знову піддають високій температурі в печі. Від цієї температури полива не тільки розтоплюється, але й перетворюється на повністю прозору плівку на всій поверхні, що надає виробу надзвичайної гладкості та привабливості. Якщо виріб із добірного фарфору, його прикрашають, щоб він міг ще більше милувати око; тому на цьому етапі на нього наносять орнамент і позолоту. Тоді посуд знову ставлять у піч для третього випалювання. Деякі вироби, витримавши попередні випробування, тріскаються, і їх викидають на сміття. Та якщо посуд успішно перейде останнє випробування, він готовий слугувати тому, до чого призначався.
Так само було з нашим Господом. Він не тільки був досконалим як людина, але й, на додаток, Його воля була цілковито підкореною волі Отця. Коли прийшли випробування, у Нього не було хитання, не було крутійства, не було запопадливості. Він був із відповідного матеріалу. Його серце (якщо цей вираз стосувати до розуму) мало відповідний характер. Так само повинно бути з нами. Той, хто буде прийнятий і виявиться гідним великої нагороди, буде в цьому схожий характером на Нього, буде слухняний Божій волі. Він не тільки прагнутиме упевнитися, якою є воля Отця, і буде виконувати її, але й усіляко буде коритися їй серцем. “Чаша”, яку він повинен пити, є тією ж чашею, яку пив наш Господь і яку випив усю.
Щоб йти Його слідами, ми повинні, перш за все, досягти цієї позначки розвитку характеру, а зробивши все, стояти біля неї. Варто повторити думку, що ми не повинні вважати, що досягнення позначки належного розвитку характеру відбувається в мить смерті. Характер треба виробити якомога швидше. Та досягнувши цього розвитку характеру, названого “метою”, ми повинні стояти вірно і не відступати від неї через опозицію з боку світу, плоті та диявола. Усю цю опозицію треба знести ще перед тим, як ми можемо здобути нагороду. Деякі найшляхетніші постаті, які досягли потрібного стану і яких Господь вживав, не дійшли до мети, доки не перейшли відповідних суворих випробувань.

“МИ МАЄМО РОЗУМ ХРИСТІВ”

Думка апостола, мабуть, така: Бог визначив напрямок поведінки і розвитку характеру, і він однаковий для всіх у цьому забігу. Правилом є життя Христа. Якщо ми хочемо дійти до мети і здобути нагороду, ми повинні дотримуватися цього напрямку, цього правила, позначки.
Апостол Павло мав тільки один розум, одну волю. “На одне лиш зважаю” (Хом.), – сказав він. Тож ап. Павло не був двоєдушним, раз вважаючи, що йому подобається служити Господу, іншого разу – собі, потім – противнику і т. д. Він прийняв Божественну пропозицію віддати всі свої таланти службі Господу. Перед його очима була велика обітниця, яку дав Бог. Тому для нього була лише одна річ у житті.
Святе Письмо розповідає, що під час Євангельського віку Бог дав особливий поклик, особливе запрошення, і ті, які прийняли цей поклик, мають “цінні та великі обітниці” чудових речей, яких повинні сподіватися. Ті, які прийняли цей поклик, повинні залишити усі дріб’язкові речі в житті, щоб отримати ці обітниці. Є лише один шлях здобути нагороду: показати вірність, слухняність та відданість Богу. Характер, а не талант робить нас прийнятними, адже Бог міг би дати комусь іншому такі самі інтелектуальні здібності, як нам, і навіть кращі. Він нікому не дасть місця в Царстві за фізичну силу чи витривалість, і нікого не допустить до Царства за самі лише земні багатства чи почесті в людей, чи добробут.

ПОТРІБНІ УМОВИ ПІД ЧАС ЗАБІГУ

Чого ж, у такому випадку, шукає Бог? До чого Він нас покликав? Апостол Петро каже, що Бог “покликав нас до слави і доброчинства” (2 Петр. 1: 3, Гиж.). Від тих, хто бігтиме в забігу, Бог вимагає виконання певних умов. Він вимагає, щоб ніхто не пишався, а мав покору. Він не хоче бачити в Царстві Свого Вибраного нікого слабкого, хиткого розумом. Не обов’язково мати сильний інтелект, але потрібно показати Богу сильну волю, тверду рішучість і те, що ми полишили в житті все, щоб здобути нагороду. Потрібно також продемонструвати Богу свою відданість. Потрібно не тільки шукати слави, але визнавати і оцінювати власну відповідальність перед Богом.
Відданість – одне з великих випробувань характеру. Мова йде про відданість Богу, Його Слову, відданість принципу. Що б не сталося, християнин повинен коритися Богу, довіряти і бути вірним. Тільки таким, можемо сподіватися, Бог дасть великі благословення, обіцяні переможцям. Тому, бачимо, апостол мав цілковиту рацію, коли відмовився від усього, щоб служити Богу, щоб подобатися Отцю і, тим самим, здобути славну нагороду співспадкоємства з Його Сином.

“КОЖНОГО СИНА, ЯКОГО ПРИЙМАЄ”

Не всі, хто посвячується, але всі, чиє посвячення Бог приймає, кому Він дає зачаття Своїм Святим Духом, щоб стати Новими Створіннями, матимуть можливість досягти цієї позначки кристалізації характеру, перш ніж помруть. Вони матимуть повне випробування – “кожен син, якого [Він] приймає” (Євр. 12: 6). Ця обітниця гарантує, що вони матимуть випробування і труднощі, щоб розвинути в собі потрібний характер на подобу нашого Господа, і для цього їм не забракне жодного випробування. Бог пильнуватиме, щоб у них була повна можливість розвинути характер на подобу Христа. Хто повернеться до гріха свідомо, навмисне, той потрапить у Другу Смерть. Інші можуть відійти від священицького класу до Великої Громади. Але навіть вони повинні мати достатньо часу, щоб показати свою відданість Богу.
Під час Свого посвячення наш Господь був біля мети завдяки Своїй досконалості. Ми не є біля мети, коли посвячуємося, бо ми недосконалі. Але ми хочемо виконувати Господню волю і присвятили себе тому, щоб пізнати, якою є ця воля, щоб із розумом бути слухняними їй. Наш Господь не мав таких недоліків, які ми маємо, а, отже, не мусів їх долати. У часі Свого посвячення Він любив Свого ближнього як Себе самого і любив Бога усім серцем.
Коли ми посвячуємося, ми погоджуємося це чинити, але не знаємо, що це означає, так само як св. Петро “не знав”, що він говорить на горі Перемінення, коли казав: “Господи, добре бути нам тут! Коли хочеш, поставлю отут три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі” (Мт. 17: 4). Також двоє апостолів не знали, чого вони просять, коли питали Ісуса, чи могли б вони сидіти один по Його правиці, а інший по лівиці в Царстві. Наш Господь промовив до них: “Не знаєте, чого просите” (Мт. 20: 22).
Оскільки в часі нашого посвячення ми не до кінця розуміємо, що робимо, нам треба багато бігти, щоб досягти мети. Цього наш Господь не потребував робити, бо був досконалий. При посвяченні Він був біля мети досконалого характеру, і коли б помер в якомусь часі після цього, то отримав би нагороду від Отця, Який сказав: “Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав” (Мт. 3: 17). При Своєму хрищенні наш Господь знаходився біля мети характеру, який заслуговував на обіцяну нагороду від Отця і до якого ми повинні прямувати, аж зможемо забезпечити собі вічне життя чи то на рівні слави, чи на іншому рівні.
Степан, якому завдали мук невдовзі після П’ятидесятниці, жив, як і належало, близько Господа, бувши, як Нафанаїл, “справді ізраїльтянином”, в якому не було підступу. Факт, що Божа Правда завітала до цих людей, означає, що станом свого серця вони були дуже близько до Господа під Законом, своїм виховником (гр. pedagogue), і коли прийшли до Христа, то змогли швидко навчитися в Нього. Так само, очевидно, є з нами. Відмінності в нашому природному вихованні щодо правильних і неправильних речей, правди і неправди не дозволяють нам сказати, як довго кожному з нас потрібно, щоб досягти подоби характеру нашого Господа і, тим самим, доказати, що ми заслуговуємо на вічне життя.

“У ХРИСТА ЗОДЯГНУТИСЯ”

Ми зробили припущення, що Господній народ під час свого посвячення та зачаття Святим Духом ще не готовий до Царства, а вимагає розвитку, якого можна досягти тільки з часом. Не дивлячись на це припущення, чи не можна було би сказати, що в певному значенні Божий народ вважається досконалим у часі свого посвячення – у мить свого прийняття? Відповідаємо, що так. Він вважається таким, але не є таким насправді. Плоть вважається досконалою, щоби Бог міг прийняти жертвоприношення.
Але в цей час Нове Створіння є тільки немовлям у Христі і ще на досягло звершеності мужа. Тому існує потреба піти в Школу Христа і “зодягнутися в Христа”, як висловився апостол. Ми починаємо зодягатися в Христа після посвячення і нашого зачаття Святим Духом. Немовля виростає на дитину, а дитина виростає на мужа (Еф. 4: 13, 14). Праця зростання в Христа необхідна ще до того, як Божа дитина буде придатною до Царства. Різниця між немовлям у Христі і тим, хто придатний до Царства, полягає в тому, що останній пройшов випробування і виявився переможцем.
Коли наш Господь Ісус був у Йордані, Він був переможцем (Євр. 10: 9). Він був досконалим і, відповідно, більше оцінював те, що робив, ніж ми оцінюємо наш шлях, коли посвячуємося. Але Він промовляє до нас: “Не лякайся, черідко мала”, “будьте відважні: Я світ переміг!” (Лк. 12: 32; Ів. 16: 33).
Та навіть у випадку Господа, коли Він був переможцем у мить Свого посвячення, Він насправді здобув нагороду божественної природи тільки в кінці Свого шляху-забігу, коли продемонстрував, що достатньою мірою заслуговує на таке звеличення. І ми знаємо, що Отець продовжував випробовувати Його слухняність до самої смерті на хресті. Тільки після цього наш Господь був цілковито прийнятий як переможець, якому дано сидіти з Отцем на Його Престолі.

ВЕЛИКЕ ВИПРОБУВАННЯ – ПОЗОСТАТИСЯ БІЛЯ МЕТИ

Наявність досконалості конче означає, що хтось є біля мети, як у випадку Адама. Проба не в тому, чи він досягне мети, а в тому, чи він позостанеться біля мети. “Все виконавши, витримати” (Еф. 6: 13). Коли ми досягли мети характеру, який подобається Богу в кожному значенні слова, триваймо в цьому. Коли наш Господь прийшов у світ, Він був досконалим, відданим, знаходився біля мети – Божого критерію, досконалості. Але треба було переконатися, чи “перекір проти Нього від грішних” не віддалить Його від цієї мети. Проте жодна з цих проб не змусила Його відмовитися від рішучості далі перебувати біля мети. Так само повинно бути з нами, наскільки це в наших силах.
Дух Бога той самий, чи то в Ньому, чи в ангелах, чи в людях, чи в Нових Створіннях. Але з причини гріха ми не бачимо, щоб Дух Бога був у більшості людей. Ми можемо бачити його в ангелів. І ми повинні бачити Дух Бога у святих, які повинні перенести до нового споріднення все, що з природи мають подібного в характері до Господа. Благодаті духа, які показує Господній народ, треба вважати плодами Святого Духа, адже ті, які їх мають, стали Новими Створіннями, увійшли в забіг по нагороду високого поклику. Деякі святі могли би, через наявність природних рис, робити більший поступ, ніж інші, у розвитку і удосконаленні цих плодів та благодатей Духа.

“ПИЛЬНО ДИВИВСЯ НА ВИНАГОРОДУ”

Часом постає запитання: чи не краще було би для Господнього народу намагатися бути схожим характером на Христа і не мати при цьому особливого побажання, якою саме має бути Господня нагорода? Ми відповідаємо, ні. Ми повинні “пильно дивитися на винагороду” (WTB). Щоб належно цінувати винагороду, яку Бог обіцяв, потрібно весь час мати її перед собою. Ми ніколи не повинні втрачати цієї нагороди з-перед очей.
Наш Господь Ісус ніколи не дорікав за таке звертання уваги на нагороду. Послухаймо Його слів: “І тепер прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не постав” (Ів. 17: 5). Ось так Він молився до Отця про винагороду, яку мала принести Його слухняність. Так само повинні ми: мова не про те, немовби ми маємо право наполягати, щоб наші зусилля були нагороджені, а про те, що ми повинні думати про благословення (які Бог обіцяв тим, які люблять Його) як про “цінні та великі”. Багато хто в номінальній церкві не бачить цих речей.
Тримаймо цю ціль виразно перед очима. Безперечно, Господь хотів, щоб знання про нагороду послужило стимулом для нашого будування і зміцнення. Ми сподіваємося “честі, слави та безсмертя” і маємо право дошукуватися їх. Будь-яке інше відношення було би фальшивою скромністю. Якщо в нашому розумі з’являється думка, що прагнути високого поклику було б для нас зарозумілістю, ми повинні пам’ятати, що наш Господь хоче, щоб “цінні та великі обітниці” надихали нас настільки, щоб ми прикладали наполегливі зусилля заради того, що нам представлено. Зарозумілістю було би відмовитися від Його пропозиції.

ВІЛЬНИЙ МОРАЛЬНИЙ ЧИННИК ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ ХАРАКТЕРУ

На характер можна дивитися з двох різних сторін. Адам після свого створення був людиною величного і гарного характеру – “увінчаний честю й величністю”. Він був досконалий, був образом Бога. Однак є різниця між наданим характером і характером, який отримав розвиток і перейшов випробування через прояв вільної волі. Наш Небесний Отець хоче, щоб Його розумні створіння проявляли волю. Замість того, щоб дати Адаму частину Своєї подоби характеру і позбавити того, що ми називаємо моральним вибором, Він вирішив дати Адаму Свою подобу характеру разом із вільним моральним чинником. “І Бог на Свій образ людину створив”. Бог передбачив гріхопадіння людини і всі обставини, з цим пов’язані. Він знав, що дозвіл зла на деякий час остаточно принесе велике благословення для всіх. Він знав, що прийде час, коли кожне створіння на небі й на землі буде слухняне Йому, бо не тільки не матиме можливості поводитися по-іншому, але й не матиме можливості вибирати.
Хто оцінює Божий характер, той повинен прагнути мати цю подобу характеру. Тільки такі заслуговуватимуть на вічне життя чи то серед ангелів, чи людей. Тим, які знаходяться на випробуванні вічного життя, Бог дає пробу в згаданих напрямках, щоб бачити, чи вони на нього заслуговують. Отже, “Отець Собі прагне таких богомільців”, які б “вклонялися... Отцеві в дусі та в правді” – розумно (Ів. 4: 23, 24).

МИ ПОВИННІ “ЛЮБИТИ ПРАВЕДНІСТЬ І НЕНАВИДІТИ БЕЗЗАКОННЯ”

Формуючи характер, ми бачимо, що уроки, яких ми вчимося в Школі Христа, дуже допомагають. На початку людина була створена на образ Бога. Однак у нас цей образ зробився розпливчастим, невиразним. Той, хто вчиться уроків тепер і оцінює їх повною мірою, в подальшому вже не матиме випробування. Той, хто не мав достатньо нагод, матиме повне випробування в наступному Віці. В умовах дисципліни, карань і винагород того часу люди навчаться того, наскільки праведність краща за гріх, а Правда – за неправду. Вони будуть розвивати в собі характер на подобу Бога, яку втратив Адам, і побачать велику гріховність гріха. Вони навчаться проявляти волю до праведності та поводитися праведно. Той, хто не навчиться цього уроку, вважатиметься недостойним вічного життя.
Бачимо, що ангели самі вирішували, бути їм слухняними чи неслухняними, і якийсь час насолоджуватися гріхом. Усі святі ангели, які мають милість у Бога, перейшли своє випробування і вийшли з нього переможцями. Їхній приклад, як ми починаємо його розуміти, щораз більше стає для нас уроком. Як результат цього знання, ми бачимо, що Бог володіє найбільш шляхетним почуттям, яке тільки могло керувати нашим Творцем й Отцем у стосунках із Його створіннями, і раді, що постановили виконувати Його волю.
Врешті, важливо тримати в розумі факт, що як справжня любов з нашого боку проявляється в слухняності, так неслухняність, з Господнього погляду, є доказом втрати любові, полишення відданості, неспроможності витримати проби. Треба визнати, що Господь дивиться на речі в розсудливий спосіб. Коли б хтось запитав: “А як буде, коли ми не послухаємося через незнання?” Відповідь така: Господь завбачливо потурбувався на випадок нашого незнання і, по-перше, дав нам Слово Правди, “щоб Божа людина була досконала [досконало поінформована], до всякого доброго діла готова”, і, по-друге, обіцяв забезпечити нас такими допоміжними засобами для здобуття духа святості та розуміння Його Слова, які б дозволили нам робити приємне в Його очах (2 Тим. 3: 17; Ів. 16: 13, 14).
Любов – вінець усіх благодатей, “виконання Закону”. Без полум’яної, пристрасної любові було б неможливо проявляти слухняність чи вистояти у випробуваннях для розвитку та кристалізації характеру, який накреслила Божественна Любов. Наш Господь говорить, що Він був улюбленим в Отця, і Отець сам сказав: “Це Син Мій Улюблений”. Легко побачити, чому наш Господь Ісус був улюбленим: Він виражав любов Отця і проявляв її повною мірою. При цьому ми зі здивуванням дізнаємося, шо таку саму любов Отець виявляє до нас! “Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими”. “Бо Отець любить Сам вас” (1 Ів. 3: 1; Ів. 16: 27).

ПОВНА ЛЮБОВІ СЛУХНЯНІСТЬ ПРИНОСИТЬ РАДІСТЬ І МИР

Тому, улюблені, будьмо щораз уважнішими до Господнього Слова. Не дозвольмо, щоб через недбалість ця любов згасла. Наш Господь показує, що Його перебування в любові Отця як улюбленого Сина (зі всім, що це означає) виникало з Його слухняності волі Отця. І якщо дотримуватися цього правила, то Він зобов’язаний вимагати від нас послуху, якщо ми хочемо перебувати в Його любові і ділити Його Престол та славу (Ів. 15: 10).
Вказівки і накази нашого Господа не мають на меті залякати нас, ані зробити нас нещасливими. Навпаки: “Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість” (Ів. 15: 11). Хто дає найпевніший доказ того, що він живе найближче Господа, добре знає, що слухняність Господнім словам, разом із набутим привілеєм перебувати в Ньому і в Його любові, є найбільшою радістю, яка пересилює всі дріб’язкові утіхи, що їх може запропонувати світ. Це – радість і мир, який “вищий від усякого розуму”, який панує в серці, “бо має обітницю [запевнення] життя теперішнього та майбутнього” (1 Тим. 4: 8).

R5080 (1912 р.)