СМЕРТНЕ ТІЛО – СЛУГА НОВОГО РОЗУМУ

“Я приневолюю і приборкую моє тіло, щоб... не стати самому негідним” (1 Коринтян 9: 27, Тур.).
Св. Павло був найуспішнішим воїном хреста; і з його листів ми здобуваємо багато інформації про те, як успішно долати наші власні слабості. У нашому вірші апостол говорить передусім про себе з явним наміром дати урок усьому Господньому народові, до якого він звертався в той час і який мав прийняти його слова згодом, у тому числі нам.
Думка не в тому, що ми повинні приневолювати один одного, ані що Господь приневолює наші тіла. Ми маємо особливе повноваження щодо власного тіла і самі будемо відповідати за свою поведінку. Цей вираз “я приневолюю... моє тіло” справджується тільки на тому, хто зачатий Святим Духом і став Новим Створінням у Христі Ісусі. І хоча кожний такий тільки умовно вважається членом Тіла Христа, прийнятим до Божої сім’ї, і зветься сином Бога, він, зрозуміло, ще не отримав обіцяного йому духовного тіла, а чекає на нього у воскресінні.

ДОБРИХ НАМІРІВ НЕДОСТАТНЬО

Тим часом Бог закликає всіх духовно зачатих показати свою відданість праведності та свою вірність через прояв її на своєму смертному тілі. Входячи в Христа, вони повністю посвятили себе, своє тіло і все, що в них було, Господній службі. Завдяки цій Угоді жертви вони зараховані членами Тіла Христа і зачаті Святим Духом – стали синами Бога. Однак недостатньо заявити про свої наміри. Бог дозволяє труднощі та випробування в житті, щоб переконатися в нашій вірності складеній нами жертві. І хоча Він потурбувався про те, як бути з вадами нашого смертного тіла, тим не менше, Він вважає нас відповідальними за наші тіла, за наші слова й за наші вчинки. Він закликає нас бути Новими Створіннями, і ми повинні розвивати наш характер настільки, щоб Нове Створіння побороло (наскільки воно здатне) усе, що опирається новій волі. Перша частина вірша каже: “Я приневолюю... моє тіло”, тобто підпорядковую його, приборкую.
Той, хто мав справу з кіньми, розповідає, що кожного коня треба загнуздати, а загнуздання коня є важкою річчю і вимагає багато сил. Чому так поводяться з конем? Тварину не треба загнуздати щодня, а треба зробити це раз і назавжди, щоб її можна було використовувати для служби. Ця ілюстрація, здається, підходить до думки апостола.
Апостол, як Нове Створіння, мав смертне тіло, яке бунтувало проти Божої волі, тож з ним треба було поводитися твердо, щоб привести під контроль пана – нового розуму, Головою якого є Христос. Якщо тіло навчити цього уроку підкорення, воно буде добрим, корисним слугою нового пана й служитиме до смерті, так як кінь, коли його загнуздати, добре служитиме своєму хазяїну. Така думка міститься в словах апостола: “Я приневолюю... моє тіло”. По суті апостол каже: “Я мушу втрутитися в цю людську природу, змусити її бути в згоді з новою волею, привести її до порядку, зробити її своїм, Нового Створіння, слугою. Це я роблю, бо така Божественна воля і саме до цього я покликаний”.
Я хочу, як Нове Створіння, скрізь показувати свою відданість принципам праведності та правди. Але це старе тіло так чи інакше бунтує проти Бога та проти принципів Божественного порядку. Мій обов’язок – стежити, наскільки я зможу виконати це завдання – поневолити старий розум Богу та праведності. І наскільки я стаю слугою праведності, настільки Бог використовує мене і настільки я буду зростати й ставати переможцем. Якщо я буду це робити, мені відкриється вхід у вічне Царство Ісуса Христа. А якщо я цього не зроблю, я не зможу виробити характер, який повинні мати всі, хто вважатиметься членом Тіла Христа”.
В іншому місці св. Павло каже, що Бог наперед постановив мати Церкву, і всі, хто буде в цій Церкві, повинні стати копіями Його Сина, Ісуса Христа (Рим. 8: 28-30). Тож якщо св. Павло мав позостатися членом цього Тіла Христа, він мусив приневолювати своє людське тіло, мусив підкоряти свою земну природу: не тільки поневолювати її речам, які спонукають до праведності та правди, але й поневолювати щодо природних речей. Так повинні робити всі, які збираються вийти “повними переможцями” (Хом.) у добрій боротьбі. Важливо, щоб ми повною мірою виконували цю службу, щоб ми були вірними аж до смерті й показували це посвячення не тільки в нашому розумі, але й у нашому смертному тілі.
Коли апостол каже тут, що він буде в небезпеці стати “негідним”, якщо не підкорить своє тіло і, тим самим, не виявиться переможцем, це рівнозначне сказаному, що він не зуміє зробити своє покликання та вибрання певним. Він покликаний стати спадкоємцем Бога і співспадкоємцем з Ісусом Христом. Тому, якщо йому не вдасться виконати свою частину договору жертви, він стане негідним щодо свого обрання. Він не буде обраний. Він зазнає невдачі в забігу, в якому стартував.

ЗВИЧКА ВИРОБЛЯЄ ХАРАКТЕР

Наш обов’язок – пильно стежити, щоб не завдати жодних збитків, щоб наше тіло виконувало добру службу і не шкодило нам самим. Коли чоловік чи жінка, чи дитина грюкає дверима в домі й каже при цьому: “Я спішу; що я можу зробити”, – це негарно. Це не личить ані чоловікові, ані жінці. Хто не намагається виховувати лагідність, той не намагається виховувати плоди Духа. Він втрачає чудову нагоду вправлятися – приневолювати своє тіло, привчати себе до того, щоб поводитися розважливо, помірковано. Особа, яка грюкає дверима й зчиняє галас своєю ходьбою, не думає про інших та про їхні інтереси. Коли ми весь час розповідаємо тільки про себе і думаємо весь час тільки про себе, це признак самолюбства. У всьому цьому Господь сподівається, що ми будемо приневолювати своє тіло і будемо це робити старанно – як в малих речах, так і у великих.
Коли б наш Господь Ісус був тут, ніхто з нас не сподівався б, що Він буде поводитися галасливо, грюкати дверима в домі або бути марнотратним. Наш Господь проявив найбільшу ощадливість у двох випадках, коли нагодував чотири тисячі та п’ять тисяч. Хоча був надмір їжі, щоб нагодувати натовп, Він сказав Своїм учням: “Позбирайте залишки, щоб нічогісінько не пропало” (Ів. 6: 12, Гиж.).
Ось так дорогий Божий Син дивився на речі. І ми прагнемо бути Його копією. Будуючи свій характер, ми повинні добровільно та охоче робити те, що слід. Особа, яка вправляється в малих речах, буде також уважною в більших справах. Навіть шпильки, голки та папір треба використовувати дбайливо. Звичайно, не треба бути скупим, щоб не дати комусь навіть шпильки, якщо вона йому потрібна. Але не треба також розкидатися ними, кажучи: “Та ж вона все одно нічого не коштує!” Господь завжди був добрий, але також був ощадливий. Тож і ми всі повинні бути такими. Ми повинні приневолювати тіло новому розуму. Новий розум повинен звертати увагу на всі ці речі й змушувати старе тіло прислуговувати.

R5001 (1912 р.)