ЧИ БУВ ЮДА ЛИЦЕМІРОМ?

Особі шляхетного розуму важко читати розповідь про шлях Юди без почуття праведного обурення – без відрази до підлого характеру, який міг зрадити отак, за тридцять срібняків, Того, Кого вважав найшляхетнішим із людей, – незалежно від того, чи вважав він Ісуса Месією, чи ні. Не зайве сказати, що Юда скотився до такої глибини беззаконня не одразу; ця схильність до нечестивої поведінки росла в ньому всі три роки близького знайомства з Учителем, тоді як насправді мала би бути схильність до протилежного.

Коли він був вибраний на апостола, то, очевидно, був доброю людиною – принаймні ззовні; і Його ім’я, яке означає “Хвала”, мабуть, свідчило про те, що його батьки мали релігійний склад розуму і хотіли, а також пророкували йому, так би мовити, долю Божого посланця, який би Його прославляв. Який привілей та можливість були в нього!

Із деяких фрагментів опису Євангелія можна цілком припустити, що початком його падіння була затаєна любов до грошей. Замість того, щоб зганити цей поганий дух і, навпаки, виховувати в собі великодушність, любов та доброзичливість, він дозволив самолюбству до деякої міри запанувати в серці та житті. Можемо припустити, що він сам взяв на себе обов’язки скарбника цієї маленької громадки, бо, інакше, коли б він хоч трохи розумів свою слабкість, для нього було би властивою річчю відмовитися від цього, знаючи, що він і так забагато любить гроші, і розпоряджання грішми може стати для нього спокусою. Та він, навпаки, прагнув цих обов’язків, отримав їх, і носив скриньку, в яку клали гроші. Апостол Іван розповідає, що Юда був злодієм (Ів. 12: 6). Цей потяг до грошей, як і всі інші погані пристрасті нашої деградованої природи, ставав сильнішим у міру того, як він йому сприяв та потакав, аж, врешті, коли цей потяг перейшов всі межі, він був готовий продати свого улюбленого Учителя, Месію, за тридцять срібняків!

Мабуть, Юда, як і інші учні, висловився про своє посвячення так: “От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом; що ж нам буде за це?”

Разом з іншими він покинув усе і по-своєму був дуже щирим і вважав Ісуса Месією. Проте в Юди був розум ділової людини. Він хотів бути у Царстві – так великому, як тільки Месії вдасться встановити. Тому його посвячення було пов’язане з певною мірою самолюбства. Можливо, це вірно по відношенню до всіх нас. Ми переконані, що Господь має Царство, і надіємося мати в ньому частку. Але ця думка повинна бути другорядною. Наша заслуга має бути на порядок вище від простого бажання отримати нагороду за службу.

Як скарбник учнів, Юда сподівався здобути для себе добру частку, “вистелити собі гніздо”, так би мовити. Коли Марія намастила нашого Господа запашною олією, він сказав, що ця олія коштує дорого, і було би краще покласти її у скриньку, аніж виливати Ісусові на голову. “А це він сказав... тому, що був злодій: він мав скриньку на гроші”.

Можна сказати, що цей дух жадібності тільки зростав. Справи просувалися вперед, і він почав розуміти, що все відбувається не так, як він того очікував і сподівався. Припускаємо, він був одним із тих, хто сказав, щонайменше, у своєму серці: “Якщо Ти це робиш, то роби привселюдно, щоб бачили інші”. Таким, здається, був дух Юди і багатьох інших. Вони хотіли, щоб Ісус робив речі, які би переконали людей. Можемо собі уявити їхні слова: “Поклич кілька тисяч людей, щоб вони прийшли і побачили, що хтось встав із мертвих, і це буде яскравим доказом” і т. д. Але нічого такого не сталося. Кожне чудо наш Господь робив без галасу.

Юда, ймовірно, почав думати, що Ісус навряд чи впорається зі справами достатньо добре, якщо не дозволить, щоб він дещо “повчив” Ісуса. Минав час, і він почав потроху приберігати гроші. Мабуть, він думав: “Справи зараз йдуть не найкраще. Прибережу трохи грошей для учнів та Ісуса на чорну годину”. Насправді ж він думав про себе.

ПОТРІБНО СУДИТИ САМОГО СЕБЕ

Дотримуючись такого способу мислення, деякі переконують себе, що вони намагаються допомагати іншим, тоді як насправді дбають тільки про власні інтереси. Тому є потреба судити себе. Нове Створіння повинно притиснути старе створіння до стіни і відверто запитати: “Чому ти зробило так і так? Ти не думаєш, що в цій справі в тебе були самолюбні мотиви?” Коли б Юда поставив собі таке запитання, це було би краще для нього. Але він цього не зробив і віддалявся щораз більше від правильного духа. Врешті він пішов до первосвящеників і сказав: “Що хочете дати мені, і я вам Його видам?” Вони відповіли, що дадуть стільки-то. Ця річ не полишала його розум кілька годин, і коли він знаходився у “горішній кімнаті”, його думки були далеко; він сидів і мовчки спостерігав за тим, що роблять інші.

Коли наш Господь обмив ноги Своїм апостолам перед споживанням Пасхальної Вечері, Він дав їм зрозуміти, що коли вони обмиті (відповідно до юдейських вимог обмитися з бруду на початку пасхальної пори), то їм потрібно обмити тільки ноги, щоб члени тіла, які торкалися землі, стали чистими. “Хто обмитий, тільки ноги обмити потребує, бо він чистий увесь”. Тоді наш Господь додав, маючи на увазі Юду: “І ви чисті, та не всі”. Цей вислів показує дуже виразно, що Він думав про більше очищення, бо миття ніг та попереднє обмивання були тільки його образами.

Господь знав, що серця Його учнів віддані. Він прийняв їх як Своїх учнів і умовно приписав їм заслугу Своєї жертви як прикриття їхніх вад. Повне підтвердження цього мало бути згодом, у П’ятидесятницю, коли Святий Дух мав свідчити, що Отець прийняв жертву примирення за них. Однак серед них був той, чиє серце не було чистим. Ісус не обминув Юду, коли обмив йому ноги, як і решті, хоча знав про його зраду і про те, що він вже домовився з первосвящениками і тільки чекав слушної нагоди, щоб виконати свій злочинний задум.

Слова нашого Господа, хоча й незрозумілі для решти, очевидно, дійшли до Юди, як і Його наступні слова. Наш Господь пішов ще далі й процитував пророцтво, яке говорило про Юду та його невірність, про порушення ним загальноприйнятої гостинності (Пс. 41: 10). Жодна з цих речей не зачепила Юду, не промовила до його серця так, щоб змінити його поведінку. Тим самим ми маємо міцний доказ свідомих намірів, якими позначився його злочин, і нам стає зрозумілим значення слів нашого Господа, коли Він назвав Юду “сином загибелі” (Хом.) і ствердив, що для нього було би краще, коли б він ніколи не народився.

“ПРИЯТЕЛЬ МІЙ, НА ЯКОГО НАДІЯВСЯ Я,.. ПІДНЯВ ПРОТИ МЕНЕ П’ЯТУ”

Коли вони споживали вечерю, Ісус виглядав дуже засумованим, після чого пояснив, що один із вибраних дванадцяти учнів зрадить Його і тим самим стане причетним до Його смерті – один з тих, хто умочував з Ним у мисці, коли споживав ту саму вечерю, той самий хліб, те саме печене ягня. Тоді Він пояснив, що хоча про все це було написано (Пс. 41: 9), і ніщо не може стати на заваді Божественному Плану, все ж таки, як не прикро визнати, це означало грубе порушення дружби. Для Господа, щоправда, не було різниці (коли йшлося про Його наміри та посвячення), чи правителі схоплять Його без зради, чи Його зрадить хтось сторонній чи учень. Цей факт не робив різниці в Божественному задумі, але приніс великий смуток Господу, адже зрадником мав бути найближчий приятель та учень.

Між юдеями та арабами хитрощі та зрада не були чимось незнаним. Існував навіть своєрідний кодекс честі, згідно з яким ніхто не їв з особою, якій надумав завдати шкоди. А оскільки їжу приправляли сіллю, то, правдоподібно, існував звичай бути вірним тому, з ким ти їв, відомий як “угода солі” – угода вірності. Запросити ворога сісти разом до столу або спожити їжу, приправлену сіллю, було на той час рівнозначним запоруці тривалої дружби, – що вони ніколи не завдадуть один одному шкоди. Очевидно, Юді так бракувало відповідного духа, що він навіть не згадав і не звернув уваги на звичай того часу бути лояльним і вірним тому, чий хліб він спожив і чиєї солі скуштував. Звідси слова нашого Господа: “Хто руку свою вмочить у миску зо Мною, той видасть Мене”.

Коли Ісус передав вмочений кусок Юді, той, мабуть, почасти зрозумів, що саме наш Господь має на увазі, але інші учні не розуміли. Вони думали, що Ісус сказав Юді піти і купити що треба, перш ніж замкнуть крамницю. Але в Юди, видно, були інші думки: “Ісус, мабуть, вирішив, що я Його зраджу. Я не збирався цього робити, але тепер я Йому покажу. Звісно, Він може вирватися від вояків. Але я скарбник і дещо Йому покажу. Хоча я не вірю, що Його схоплять, але це буде добрим уроком. Він Сам побачить, що для Нього краще не вагатися. Це вже тягнеться занадто довго. Такі справи треба підштовхувати. Тож вперед!” Так міркував Юда, і він своє зробив. Він, звісно, сподівався, що Ісус втече, і ані на мить не думав, що Ісус постраждає. Та коли він побачив, що його план удався, і що Ісуса розіпнуть, він пішов і повісився, після чого, коли мотузка увірвалася, упав сторчма.

“БУЛО Б КРАЩЕ ЙОМУ, КОЛИ Б ТОЙ ЧОЛОВІК НЕ РОДИВСЯ”

Ісус свідчив, що Його смерть не буде перемогою Його зрадника та ворогів, а відповідатиме тому, що написано про Нього пророками. Ми теж не повинні вважати, що Юда тільки виконував пророцтво, незалежно від його особистої відповідальності і свідомості вчиненого. Такій думці перечить твердження нашого Господа: “Горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина! Було б краще йому, коли б той чоловік не родився”.

Цей вираз дає зрозуміти, що з Господнього погляду Юда вже мав таку велику міру знання та нагоди робити добро, що його відповідальність за цей вчинок була повною і для нього немає жодної надії в майбутньому. Ці слова, вважаємо ми, не залишають сумніву щодо того, що Юда вже отримав свою повну частку у великій праці примирення через близьке знайомство з нашим Господом і достатні можливості прийти до ясного знання правди і такої ж відповідальності. З нашого погляду Юда згрішив проти великого світла. Очевидно, це був “гріх на смерть” – “Другу Смерть”. Тож треба визнати, що його життя, не кажучи вже про майбутнє існування, було нікчемним, марним, радощі якого не перевершили смутки та біль, коли до останнього додався його відчай та самогубство. Кінець Юди був сумним. Кожний самогубець показує своїм вчинком, що для нього краще було не народитися.

Хоча Юда жив до П’ятидесятниці, ми повинні пам’ятати, що він був одним з дванадцятьох, кому Ісус особливо передав міру Свого духа – міру, яка дозволяла йому, як і іншим, робити чудеса зцілення, виганяти демонів і т. п. в імені Господа як Його представнику, вживаючи Його владу. Отже, Юда був особливо близьким Господу, мав Його особисті настанови порадами і прикладом. Пам’ятаємо слова нашого Господа до учнів: “Вам дано знати таємниці Царства Божого, а стороннім говориться про це тільки в притчах” (Дерк.).

Усі ці привілеї, нагоди, знання, спілкування зробили Юду особливо відповідальним. Та його злочин був би непростимий навіть тоді, коли би був учинений проти когось із простих людей. А тут справи були серйознішими: це був злочин проти Того, Хто говорив і робив так, як досі не говорив і не робив ніхто. З такого погляду слова нашого Господа, що Юда був “сином погибелі” (Дерк.), мали, очевидно, особливе значення та вагу, даючи зрозуміти, що Юда володів достатнім світлом і знанням про праведність, щоб це стало випробуванням, і що його свідомий гріх проти такого світла та знання означав Другу Смерть.

Та навіть ненавидячи такий характер, відчуваючи до нього відразу, нехтуючи ним і намагаючись, наскільки це можливо, рухатися у своєму характері в протилежному напрямку, ми не повинні випускати з уваги факт, що серед тих, які вважають себе Господніми учнями, деякі, хоча і в меншій мірі, чинять злочин, дуже схожий на злочин Юди. Вони продають свого Господа, зраджують Його, хоча й кажуть, що Його люблять! Звичайно, сьогодні це неможливо зробити якимось буквальним та особистим чином, але такий дух, як не прикро казати, можна іноді побачити. Ми бачимо, як деякі, які справді вірять в Ісуса, які посвятили своє життя, щоб бути Його послідовниками, які були зайняті в служінні Його Правді (як був зайнятий Юда), готові продати Господа за миску сочевиці – за добрі речі в цьому житті: за платню, за громадське становище, за почесті в людей, за популярність і титули. Вони готові продати навіть свої уста, як це зробив Юда, і, кажучи, що вони шанують Господа і служать Йому, готові єднатися з тими, хто хибно представляє Його характер, Його План, Його Слово – готові єднатися з тими, хто намагається по-зрадницьки вбити Господа.

Добре було би, щоб кожен поставив собі запитання, завдане того Пасхального вечора: “Чи не я то, о Господи?” І нехай ніхто не поспішає вибачатися, але уважно перегляне власне серце, життя та поведінку, щоб побачити, чи він не жертвує так чи інакше Правдою та Життям з тих чи інших міркувань.

Понад тридцять років тому ми були схильні думати, що всі повинні прийти до повного знання усієї правди, перш ніж можуть підлягати Другій Смерті. Але ми прийшли до висновку на основі загального змісту Писання, що Господній погляд і план не такий. Навпаки, свідома та зумисна відмова від перших принципів Євангелія, здається, свідчить про непридатність до подальших милостей на тій основі, що той, хто невірний в найменшому, буде невірний також у великому.

Знання Адама про Божественний План було дуже поверхневим, однак його неслухняність принесла вирок смерті. Істинною основою для співчуття та надії для людських мас є слова апостола, що сатана засліпив їхні розуми, перекрутив факти (2 Кор. 4: 4). Усі вони з часом “прозріють із темряви” (Хом.), коли сатана буде зв’язаний – у Тисячолітті.

Ми маємо мало надії для книжників і фарисеїв, які, не знаходячи жодної вади в нашому Господі, приписували Його добрі вчинки дияволові. А щодо сліз Юди, то вони були нічим не кращими від сліз Ісава (Євр. 12: 17). Муки його сумління привели не до відновлення чи реформування життя, а до самознищення (Євр. 6: 6).

ПЕТРО – ЗАПАЛЬНИЙ, ЮДА – НЕВІРНИЙ

Якщо Юда зрадив нашого Господа, то інший учень, близький приятель і товариш, відрікся від Нього. Пам’ятаємо випадок з Петром. Добра людина зі сильним характером, він не розумів небезпеки, в якій знаходився, тому не був готовий до хитрощів сатани, через які потрапив у становище, де його хвалена відвага щезла, славнозвісна міць характеру кудись поділася, а сам він, блюзнячи, відрікся від свого Господа! Який урок людського слабосилля для нас! Як можна бути захопленим і полоненим хитрощами диявола! Як кожному з нас потрібно пильнувати й молитися, щоб не увійти в спокусу – щоб не піддатися спокусі! Як треба пам’ятати молитву, яку Господь дав нам як приклад: “І не допусти, щоб ми піддалися спокусі” (WTB).

Це була доленосна година для Юди! Якщо противник зміг так обдурити, так ввести в оману і збити з пуття щиросердого Петра, який, пильнуючи і молячись, проявив необачність, то чого можна було сподіватися у випадку Юди, з чиїм серцем було негаразд, хто був самолюбний, своєкорисливий, честолюбний, жадібний! Не дивно, що сатані вдалося так швидко здобути перемогу над Юдою – що він так швидко потрапив у тенета противника, віддаючи серце та зусилля тому, щоб зрадити Учителя, та ще й за тридцять шматків срібла! Його випадок дуже відрізнявся від того, що було з Петром, відданим, вірним, спантеличеним на мить, розгубленим і перестрашеним. Хоча небезпека була однаковою в обох випадках, їхнє серця були в різному стані.

Чи ж не так є з усіма Господніми послідовниками? Чи не в цьому суть наслідків спокуси, які неминуче трапляються кожному з нас? Клас Юди сьогодні й завжди проявляє себе однаково: коли приходить спокуса, він піддається їй, виношує її, проймається духом амбіції чи ще якоїсь великої принади, і поглинається нею. Клас Петра також був із нами відтоді, і сьогодні навіть щиросерді, які достатньо не пильнують, не моляться і не остерігаються принад від противника, часом є захоплені зненацька і на якусь мить безчестять не тільки Господа, але й власне серце і власне сумління.

Різниця між двома цими класами полягає в стані серця: клас Петра робить те, чого не хоче робити, і його проблема, очевидно, полягає в слабкості плоті та в силі противника, а також у невмінні триматися обіцяної Господом допомоги, своєчасної підтримки.

Клас Юди, навпаки, має невірне серце, самолюбне, тому охоче прихиляється до підступів противника і у своїй поганій поведінці не йде проти власної волі, а потакає їй. Різниця в Божих очах виглядає наступною: хоча Петро та Юда каялися, до одного повернулася Божественна милість, а до іншого – ні. Один, який лише піймався у пастку, але в серці не був невірним, повернувся і отримав благословення, тоді як інший, хоча не без сумління, про що свідчило пізніше каяття, не мав справжньої відданості серця, без якої не обійтися перед Господнім лицем і відсутність якої, якщо зважити на близьке знайомство Юди з Господом, була непростимою.

Господні слова до Петра: “Симоне, Симоне, ось сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю. Я Ж МОЛИВСЯ ЗА ТЕБЕ, ЩОБ НЕ ЗМЕНШИЛАСЬ ВІРА ТВОЯ” (Лк. 22: 31, 32), дають нам запевнення, що через цю відмінність в серці між обома наш Господь міг бути Заступником перед Отцем для одного і не бути Заступником для іншого. Він міг відстоювати і представляти інтереси того, чиє серце було відданим Йому, якою б слабкою не була плоть і як би він не нехтував Божественними засобами для свого захисту. Він далі був однією з Господніх овець, а тому перебував під доглядом Пастиря. Він далі належав до Господніх членів, за ним далі доглядав Голова і цікавився ним. Він далі був членом Господньої зарученої діви, Церкви, яку наш Господь любив, за яку віддав Своє життя і міг благати як заручений Наречений.

Що стосується Юди, серце якого стало чужим через самолюбство, то всяка вдячність та любов до Господа, яка була на початку Господнього служіння, завмерла в ньому, поглинута самолюбством та амбіцією. Тому сказано, що в це серце, яке цілковито покинуло Господа, увійшов сатана. Ось так добровільно відступившись у своєму серці, силах та посвяченні від Господа і віддавши їх через свідомий вибір користолюбству, він став знаряддям противника. Наш Учитель сказав, що “спотикання неминуче з’являться [що Його розіпнуть], але горе людині, через яку вони з’являться!” (WTB).

ЖНИВНИЙ ЧАС РОЗДІЛЕННЯ

Хоча ми знаємо заздалегідь, що ніхто з Господніх учнів, вірних серцем, не буде вирваний з Його рук противником, тим не менше, гадаємо, що ми здатні до певної міри розділити почуття нашого Господа, коли Він застеріг учнів: “Пильнуйте та моліться, щоб не ввійшли в спокусу” (Кул.).

Справді, Ісус знав, хто Його зрадить, і тому не був здивований, ані збентежений поведінкою Юди. Та все ж думка, що один із тих, хто споживає із Ним хліб, “підняв на Нього п’яту свою” (Ів. 13: 18), мабуть, засмутила нашого дорогого Учителя, Який був здатний співчувати навіть Своїм найзаклятішим ворогам, а також тим, хто, подібно до Петра, спочатку не зміг протистояти натиску противника, але потім виправився з Божественною допомогою та милістю.

Оскільки Тіло Христа є одне, і наш Господь каже, що якась річ, зроблена одному з найменших Його членів, є зроблена Йому, з цього виникає, що клас Юди та клас Петра впродовж всього Євангельського віку аж дотепер зраджували (зрікалися) Господа, коли зраджували (зрікалися) Його членів. Тому ми повинні звернути увагу на значення Його слів до Петра: “Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя”.

Для всіх із класу Петра Господь є Головою, Представником, Заступником перед Отцем. Без Його допомоги, без Його з’явлення за нас і застосування заслуги Його жертви ніхто з нас не зміг би встояти; усі би вважалися недостойними, непридатними мати частку у великих благословеннях, які Господь запросив нас розділити з Ісусом. Тож якщо Учитель молився за таких і тепер заступається за таких, і відшкодовує їхні ненавмисні недоліки, то і всі, хто має Його дух, повинні з добротою, лагідністю та співчуттям відноситися до класу Петра і промовляти до нього доброзичливо. І як Учитель не мав таких слів співчуття до Юди, неприхованого та відвертого ворога та зрадника, так само в нас, якими б не були наші жалісні почуття до таких, немає місця для виразів співчуття до їхніх злих чинів, ані намірів співпрацювати з ними, бо коли би хтось з апостолів приєднався до Юди, це означало б участь у його злих ділах.

Скільки б ми не мали симпатії до Петра та інших осіб зі схожим характером та досвідом, скільки б ми не раділи з ним, що Господь молився за нього, щоб часом його недбале ставлення до пильнування та молитви не стало причиною падіння та втрати спільності з Господом, ми все ж повинні старатися не бути з класу Петра, а бути з класу, представленого в самому Господі. Будьмо з тих, хто пильнує, хто молиться, хто вірний, кого не здолають нинішні спокуси противника.

Ми знаходимося в Жнивах Євангельського віку; прийшла пора відокремити пшеницю від куколю. Більше того, прийшла також пора відокремити полову від пшениці – відсіяти.  Хоча цей образ, мабуть, більше підходив до випробувань Церкви в минулому, ми переконані, що він особливо стосується Церкви в “кінцях віків” – тих, які жили у кінці, у жнивах, Юдейського віку, і тих, які живуть зараз у кінці, у жнивах, Євангельського віку. Нашому Господу було вгодно дозволити такі пересівання. Вони, мабуть, потрібні, щоб цілковито відсіяти клас Юди і щоб клас Петра цілковито збудився через випробування, труднощі та усвідомлення власних слабкостей, а також через усвідомлення, що він зазнає повної невдачі без допоміжної Господньої благодаті, щоб ці уроки стали корисними для нього, розвиваючи більшу покору, пильність, бажання молитися і довіру до свого Всесильного Голови.

ЧОМУ СПРАВА ЮДИ БЕЗНАДІЙНА?

Досі нам вдалося показати, що під час теперішнього віку (Євангельського віку, Епохи Духа) світ не підлягає Другій Смерті: (1) тому що цей Вік є для випробування Церкви, а не для суду (випробування) світу; (2) тому що світ тепер не має такої міри світла, яка б передбачала повне, найвище покарання з боку Божого Закону – Другу Смерть; (3) тому що натхнений апостол каже, що тепер сатана має вплив, який засліплює, обманює всіх, окрім справжніх віруючих (2 Кор. 4: 4; Об. 20: 3), і що “людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно” (1 Кор. 2: 14).

Ці висновки Святого Письма в цілому мають достатнє підтвердження з боку висловлювань у Євр. 6: 4-8 і 10: 26-31, в яких апостол попереджає Церкву, що добровільний гріх, тобто відступництво, з боку тих, які скористалися з привілею посвячених віруючих – які скуштували доброго Божого Слова, сил майбутнього віку і стали учасниками Святого Духа, – робить справу таких осіб безнадійною. Буде неможливо відновити таких, бо для них більше не залишається частки в жертві за гріх. Вони мали частку у великому “викупі за всіх” і використали її неправильно.

Ми звернули увагу на факт, що весь світ, навіть у цивілізованих землях, ще не мав можливості грішити на зразок добровільного відступництва, описаного апостолом. Слід зауважити, що цей гріх на смерть з боку віруючих не є тим самим, що й хиби та спотикання, які можуть трапитися на дорозі будь-кого через слабкість плоті (Гал. 2: 11-14) і відносяться до гріхів, в яких можна розкаятися, з яких можна навернутися і які можуть бути вибачені (1 Ів. 2: 1; 5: 16).

З огляду на сказане і на наше наступне твердження, що Епоха Духа почалася в П’ятидесятницю, після прославлення нашого Господа (Ів. 7: 39), дехто був здивований, що ми навчаємо, що випадок Юди безнадійний, адже його гріх та смерть були перед П’ятидесятницею. Нас просять пояснити цю  невідповідність.

Відповідаємо, що період Господньої присутності при першому приході – від Його хрищення до вознесіння – відрізнявся від періоду після П’ятидесятниці цього Віку, в якому віруючі ходять виключно вірою, а не видінням, так само як вік Тисячоліття буде відрізнятися від Євангельського віку.

У Тисячолітті знання та відповідальність більше не буде обмежуватися тільки до духовно зачатих, бо написано: “Земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває [океанські глибини]”; “Бо всі будуть знати Мене [Єгову], від малого їхнього й аж до великого їхнього” (Іс. 11: 9; Єр. 31: 34).

Більше не буде правила, що посвячені зобов’язані “ходити вірою, а не видінням”, бо посвячені того часу, хоча й матимуть, без сумніву, можливість проявляти віру, будуть переважно ходити видінням. Більше не буде так, що сатана, бог цього світу, засліплює та зводить усіх, окрім віруючих, бо сатана буде зв’язаний і більше не зможе обманювати світ. “Цей світ” (вік) поступиться місцем “світу [віку] майбутньому”, “де оселиться праведність” (WBTC), і “розплющаться очі сліпим” (Євр. 2: 5; 2 Петр. 3: 13; Іс. 35: 5).

Коли знання стане загальнодоступним, загальною теж стане можливість згрішити добровільно проти великого світла. Хто захоче, зможе тоді прийняти Божественну милість, скористатися з Божественних допоміжних засобів і досягти досконалості та вічного життя. А хто захоче, зможе свідомо відкинути Божу милість у Христі й померти Другою Смертю – вічною смертю, безнадійною смертю.

Тепер повернемося до випадку з Юдою і розглянемо умови, які існували під час його випробування та невдачі, коли Господь був присутній в юдейських жнивах. Умови того часу відрізнялися від умов теперішнього віку, а також від умов Тисячолітнього віку обставинами, а, отже, відповідальністю. Наш Господь був присутній і робив дивовижні речі, які ілюстрували “сили майбутнього віку”. Правда була представлена людям таким чином, що, за словами Господа, її відкинення мало принести “удари” та “горе” тим, хто, почувши, полюбив темряву більше, ніж світло. Він сказав, що деякі, відкинувши Правду, будуть за це “тяжко побиті”, тому легше буде землі содомській та гоморській у День Суду, аніж оцим. Наш Господь сказав: “Коли б Я серед них не вчинив був тих діл, яких не чинив ніхто інший, то не мали б гріха” (Ів. 15: 22, 24).

Тому якщо ці люди мали таку відповідальність за те, що вони чули й бачили, то наскільки більшою була відповідальність дванадцятьох вибраних апостолів! Вони відкрито заявили: “От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом”. Вони були завжди з Ним, бачили Його численні могутні діла, що їх натовп людей в різних місцях бачив тільки зрідка, і Він передав їм окремо частину Свого духа й сили та послав розповідати про Себе та про Своє Царство і робити чуда – зціляти хворих і виганяти демонів у Своєму імені.

Апостоли змогли також вникнути в Божественний План, отримати світло, не дане іншим, рівносильне світлу, яке дане тепер духовно зачатим цього віку. Господь промовляв до натовпу притчами та неясними висловлюваннями, які пояснив апостолам, кажучи: “Вам дано знати таємниці Царства Божого, а тим зовнішнім [окрім дванадцятьох та інших особливих учнів] все подається в притчах” (Гиж.). Ще Він сказав їм: “Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують. Бо поправді кажу вам, що багато пророків і праведних бажали побачити, що бачите ви, та не бачили, і почути, що чуєте ви, і не чули” (Мр. 4: 11; Мт. 13: 11-17).

Тож якщо люди, які бачили деякі могутні діла нашого Господа і чули деякі Його слова життя, заховані в притчах, мали бути “биті”, бо не прийняли світла, то що скажемо про відповідальність дванадцятьох, які не тільки бачили набагато більше, але й робили Його чуда Його силою в собі, не тільки чули в притчах слова життя, але й отримали їх пояснення від великого Учителя (Мт. 13: 36-43; Мр. 4: 10-20)? І якого покарання, окрім смерті – безнадійного зникнення, – вважаємо ми, заслуговував один з тих, хто після цього всього, як сам він признався, “невинну кров видав”?

Ми приходимо до висновку, що якщо Пилат, Ірод та римські вояки несли відповідальність за смерть Христа, то тим більше натовп, який вигукував: “Нехай розп’ятий буде!.. На нас Його кров і на наших дітей!”, – мав набагато більшу відповідальність; що краще освічені, заздрісні фарисеї та священики, які підбурили неписьменний простолюд, мали ще більшу відповідальність (Мт. 23: 15-33); що Юда, Його зрадник, був найбільш відповідальним за розп’яття з причини свого знання та злочинного умислу.

На нього одного зі всіх, хто був причетний до смерті Господа, наш Господь поклав повну відповідальність, повну вину, коли сказав: “Людський Син справді йде [на смерть], як про Нього написано [пророчо]; але горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина! Було б краще йому, коли б той чоловік не родився!” (Мт. 26: 24). Коли б Юда мав отримати вічне життя (за тих чи інших обставин, після тих чи інших випробувань), його народження не ставило б його у невигідне становище (див. також Пс. 109: 6-8; Ів. 6: 70, 71; 17: 12).

Так само ті, хто (маючи достатнє знання Божої благодаті в Христі) грішить добровільно і вважає дорогоцінну кров Угоди, якою був освячений (відокремлений), звичайною, “розпинають Сина Божого й виставляють Його перед людьми на глум” (WBTC). Так само як Юда, вони часто супроводжують відречення від викупу-жертви словами “Радій, Учителю!” і поцілунком зради. Кожен, хто має хоч частинку справжнього, шляхетного, христоподібного духа, повинен з відразою відноситись до таких.

“НЕ ВВАЖАЙТЕ СЕБЕ ЗАМУДРИМИ” (Турк.)

Деякі наші дорогі приятелі з великою неохотою визнають Юду “безнадійним”, а деякі вважають, що їхнє співчуття до нього є доказом того, що вони мають більше любові, “ніж інші”. Ті, які приходять до Христа, є вибрані не тому, що вони мають менше вад від інших, адже часто вони мають цих вад навіть більше. Ті, у кого менше вад, часто проявляють самовпевненість та задоволення, яке заважає їм приходити до Бога як розкаяним грішникам, розуміючи, що вони можуть бути виправдані тільки через приписання заслуги Христа. Але ті, які приходять до Христа і слухають Його, скоро дізнаються, якими недосконалими є їхні спотворені уявлення, і вони намагаються здобути і дійсно здобувають Його розум, щоб він став їхнім замість власних переконань. “А ми маємо розум Христів!” – каже апостол. Це наш “новий розум”; ми “перемінилися відновою нашого розуму”, щоб “пізнати, що є воля Божа, добра, угодна і досконала” (Гиж.) (Рим. 12: 2).

Ті, які у своєму серці так сильно переймаються Юдою, своїми запитаннями показують, що скільки б вони не підкоряли свій розум Божій волі в деяких справах, вони не підкорили його в цій справі. Річ, очевидно, у тому, що вони обманюють себе, думаючи, що їхнє співчуття до Юди є справжньою любов’ю, яку Святе Письмо скрізь радить як саму сутність християнського характеру. Але вони обманюють себе. Любити погану річ – це те саме, що ненавидіти добру річ. Одне і друге – погане; одне і друге – грішне; одне і друге є доказом, що зіпсований розум не пройшов процесу відновлення, перетворення, трансформування у розум Христа.

Розум Господа, прищеплений Його Словом, навчає, що ми повинні любити гарне, чисте, правдиве, шляхетне; ми повинні любити (у тому значенні, щоб сприймати зі співчуттям) слабких, повних каяття, пригноблених, які шукають стежок праведності та правди. Але ми повинні “ненавидіти беззаконня” і “всяку дорогу неправди”, а також всяку мерзоту та гріх, який є свавільним, проти світла та від диявола.

Перестаньте пишатися своєю любов’ю до однієї з найбільш огидних постатей, знаних на сторінках історії, про яку наш Господь, Який настільки полюбив світ (показав до нього співчуття), що віддав Своє життя за нього, сказав: “Було б краще тому чоловікові, коли б він не родився!” Прийміть Божий погляд на речі. Апостол каже: “Не обманюйтеся, Бог осміяний бути не може”; “Хто чинить правду, той праведний [має схвалення від Бога]... Хто чинить гріх [свідомо, добровільно], той від диявола” (Гал. 6: 7; 1 Ів. 3: 6, 7).

Що ж до нас, то ми не збираємося показувати більше любові, ніж Господь; ми приймаємо Його виразні слова і намагаємось пристосуватися розумом до Його критерію – образу дорогого Божого Сина. Ми хочемо любити так, як Він любить, і те, що Він любить, і хочемо ненавидіти те, що Він ненавидить. Про Нього написано: “Ти полюбив праведність, а беззаконня зненавидів; через це намастив Тебе, Боже, Твій Бог оливою радості більше, ніж друзів Твоїх” (Євр. 1: 9; Пс. 45: 8). “Отож, ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджусь: повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами” (Пс. 139: 21, 22).

Ми раді, що ані сатана, ані Юда, ані жодне інше створіння ніколи не буде мучитися всю вічність. Ми раді, що повна, чесна нагода прийти до пізнання Господа та дороги праведності буде дана кожному члену Адамового роду. І ми раді, навпаки, що всі, хто не радіє з Правди, але радіє з беззаконня, будуть цілковито й навіки знищені Другою Смертю. Ми відчуваємо відразу до сатани, який упродовж шести тисяч років робив несправедливість і зловтішався злом, болем і смутком, які він приніс, і який, маючи ясне знання про викупну працю, чинив протягом вісімнадцяти століть опір Царству та великому спасінню. Особа, яка б вірила, що сатана навернеться після всієї цієї боротьби зі Світлом та Правдою, має перекручений розум, дуже засліплений “богом цього світу” – має розум, який не відповідає Слову.

R4906 (1911 р.)