“ЛЮБОВ ПРОГАНЯЄ СТРАХ”

“Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку” (1 Івана 4: 18).

Думку нашого вірша краще було би виразити так: “Немає ляку [тобто жаху] в любові”. У нас немає ляку перед тим, що ми любимо. Щоправда, у певному значенні чим більше ми любимо, тим більше боїмося. Навряд, чи ми б старалися подобатися тому, кого не любимо таким чином. Але не про цей страх хоче нагадати нам апостол. Дана річ є набагато ширшою. Тому слово “ляк” (жах) здатне більш точно передати думку нашого вірша.

Про декого Святе Письмо каже, що “нема страху Божого перед очима їхніми” (Рим. 3: 18). Очевидно, вони є невідродженими. Часто люди відносяться бездумно до Бога та майбутнього. Апостол у цьому вірші не каже, що у всіх серцях є страх. Але, якщо в якомусь серці є страх, досконала любов проганяє його геть. Разом зі зростанням знання та любові страх зменшується. Можна сказати, що люди зі світу, які мають шанобливий страх, є в кращому стані розуму; що цей стан кращий, ніж бездумність. Деякі обставини, які оточують нас в житті, вимагають прояву шанобливості, а розум людини побудований так, що шанобливість є складовою її психічного стану, якщо людина не деградована. Тому Святе Письмо говорить, що “Страх Господній – початок премудрості” (Прип. 9: 10). Страх Господній, пошана до Господа принесе благословення. Цей страх Господній зростає, коли Божа дитина починає пізнавати свого Творця, і є поступовим процесом.

Існує певний вид страху, який приходить через недосконале знання. Ми не приписуємо противнику всіх злих думок у людському розумі, однак віримо, що він має безпосереднє відношення до поганих впливів, які оточують наш рід. Люди можуть взагалі не боятися Бога, і ми думаємо, що навіть тоді, коли вони приходять до Господа і вчаться шанувати Його та дізнаватися про Нього, їм далі може бракувати належного страху. Тоді наміром противника є посіяти ляк в їхньому розумі.

Таке ми бачимо серед усіх язичницьких народів. Як тільки вони дізнаються дещо про Бога, противник викликає в їхній уяві рабський страх, який витісняє любов і породжує ляк. Читаємо, що “невіруючим бог цього віку засліпив розум” (2 Кор. 4: 4). На нашу думку, цей поганий вплив відповідає за багато речей, таких істотних для нас. Він пояснює факт, що язичники мають диявольські вчення, які супроводжуються ляком перед Богом; що всі світські люди, які щось знають про Бога – юдеї та християни, – також мають страх – ляк. Проте християни мають набагато більше світла про Божий характер, ніж інші, і, відповідно, повинні мати менше страху, ніж язичники.

ВЛАСТИВИЙ ВИД СТРАХУ

Очевидно, наш вірш не містить натяку, що християнин не повинен мати жодного відчуття страху. Цей факт показаний на прикладі того, що відбулося з першими християнами і нашим Господом у Гефсиманському саду. Апостол, розповідаючи про цю подію, каже, що Господь боявся і був вислуханий у тому, чого боявся. Він з голосінням великим і слізьми звертався до Того, Хто міг спасти Його від смерті (Євр. 5: 7). Якщо вже Учитель боявся, то повинні боятися і Його послідовники. Апостол каже: “Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився” (Євр. 4: 1). Як погодити цей страх із тим, що сказано в нашому вірші? Цей вірш, очевидно, не мав суперечити великим лекціям, наведеним в інших місцях. Наш Господь Ісус звернувся до Отця, Який, як Він знав, любить Його. Але Ісус також знав, що Отець – абсолютно досконалий, праведний, справедливий, тому боявся, що якась із вимог позосталась невиконаною.

Так само з нами. Ми знаємо, що “Бог є любов” (1 Ів. 4: 8), але повинні боятися за себе і настільки дбати про те, щоб подобатися Богу, настільки прагнути цього, щоб боятися, чи ми в якійсь мірі не вхибили. Невідання породжує страх, та любов до Бога дозволяє прогнати цей страх і приходити до Бога з великою довірою. Тому “наблизьмось до Бога” (Як. 4: 8) з повною довірою, що Він нас благословить. Ця думка цілковито протилежна тій, яка є в розумі язичника. Він уявляє, що бог є демоном. З іншого боку, християнин, який іде слідами Учителя, вчиться любити свого Бога і прагне виконувати тільки волю Отця. Жодна річ, яка має характер жертви, не може бути прийнята, якщо її не спонукує любов. “Справжні поклонники Отцеві кланятимуться у дусі й правді. А таких поклонників і шукає собі Отець” (Ів. 4: 23, 24, Хом.).

R4841 (1911 р.)