ВМЕРТВЛЯТИ СВОЄ ТІЛО

“Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немов би повітря б’ючи” (1 Коринтян 9: 26).

Апостол Павло виразно розумів, чим є нагорода. Він не мав щодо неї жодних сумнівів. Перед ним не стояло запитання: це те чи щось інше? Св. Павло знав, що “високий поклик... в Христі Ісусі” є з метою, щоб ми могли бути спадкоємцями з Ним, якщо тільки страждаємо з Ним – щоб ми були з Ним у славі. Також апостол не сумнівався щодо умов та вимог забігу. Він знав, що вони мали існувати до самої смерті, і якщо він буде намагатися спасти своє життя, то він його втратить. Також він не мав сумнівів щодо своєї рішучості і добре знав, що увійшов у забіг. Він не був із тих, хто каже: “Надіюсь, я колись це зроблю”. Його угода жертви з Господом була до смерті.
Також апостол не сумнівався в можливості здобути нагороду. Він знав, що від нього залежить хотіти і робити за Божим уподобанням. Він знав, що в цьому забігу від нього не вимагається нічого неможливого; що умови та вимоги забігу містять “для своєчасної допомоги благодать”, і що [R4810] ця благодать та допомога прийдуть від Господа. Звідси слова апостола, що бігуни в цьому забігу не повинні мати жодних сумнівів, від початку і до кінця.
Так є зі всіма, кого Великий Відкупитель пильнує Своїм оком. Кожен з нас може вчинити своє покликання та вибрання певним: “Бо, роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа” (2 Петр. 1: 10, 11).

“ВМЕРТВЛЯЮ Й НЕВОЛЮ Я ТІЛО СВОЄ”

Апостол розповідає, що він вмертвляв своє тіло, щоби, проповідуючи радісну вістку іншим, самому не стати негідним: “Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб... не стати самому негідним” (1 Кор. 9: 27). Один з перекладів подає “морю тіло”, тобто вживаю примус до свого тіла.
Це тіло початково належало тілесній людині, тілесній волі. Коли стара воля поступилася місцем новій волі, остання стала власником тіла. Старе тіло не може як слід служити новій волі, тому що новий розум – досконалий, а тіло – недосконале. Коли новий розум, Божий розум, розум Христа, стає власником смертного тіла, він натрапляє на ті чи інші труднощі. Розум не пасує тілу, ані тіло не пасує розуму. Відповідно, праця нової волі полягає в тому, щоб показати свою слухняність Господу, свою повну відданість Божественній волі, навіть якщо б із тілом довелося поводитися, у деяких відношеннях, принизливо та ігнорувати його вимоги, уявні потреби і т. п.
Отже, ми всі повинні не тільки умертвляти та морити тіло, але й поневолювати його. Ми повинні зробити його слугою Нового Створіння. Апостол каже: “А коли живе в вас Дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, то Той, хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертельні тіла ваші через Свого Духа” (Рим. 8: 11). Святий Дух, який приходить до нас, якщо ми годуємося Господом, допомагає підпорядкувати наше життя Його волі, а також оживлює, тобто робить живим, наше смертне тіло заради служби Правді.
Немає двох створінь; є тільки одне. Ми не можемо бути двома створіннями одночасно. Лише тоді, коли старе створіння підкориться і ми перемінимося (якщо казати про волю), ми станемо Новими Створіннями. Відтоді ми дійсно є Новими Створіннями. Але Нове Створіння ще не має свого нового тіла. У нашому вірші апостол, очевидно, має на увазі Нове Створіння, Нову Людину. Світ може вважати зовнішню людину особистістю, проте наскільки ця зовнішня людина підкорена і служить, настільки Нове Створіння стає міцнішим, аж врешті, враз зі смертю людського тіла, Бог дасть Новому Створінню нове тіло у воскресінні. Тоді Нове Створіння насититься Його подобою.
Тіло, плоть, має тенденцію підніматися зі стану, в якому вважається мертвим. Тому Новому Створінню потрібно постійно бути на осторозі в цьому доброму бою віри. Такі битви нового розуму з плоттю є “доброю боротьбою” в тому значенні, що вони є боротьбою з гріхами та слабкостями грішної природи. Увесь шлях Нового Створіння є шляхом віри. Неможливо вести битву з плоттю, її нахилами та бажаннями, якщо не проявляти віру в обітниці та в Господа як свого Помічника.

АПОСТОЛ НЕ ЗБИРАВСЯ ОПІЗНЮВАТИСЯ

Є ще інший вираз, в якому св. Павло каже, що ми повинні боятися, щоб, “коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, не виявилось, що хтось із нас опізнився” (Євр. 4: 1). Він сам не збирався опізнюватися, і наполягав, щоб ті, до кого він писав, чинили “міцним своє покликання та вибрання”.
Великою допомогою, щоб перемогти слабкості грішної природи, є, мабуть, повне посвячення волі, повна зайнятість кожної здібності та таланту розуму і тіла в службі Господу. Той, хто має правильний погляд на своє посвячення Господу та на свій вступ до Господнього війська, розуміє, що в нього немає більше нічого, що можна було би віддати Господу. Отже, якою би не була боротьба волі, вона закінчиться, коли буде прийняте остаточне рішення віддати себе Господу. Тому важливо усвідомлювати, що служба є до смерті, що не можна навіть розглядати якусь пропозицію повернутися назад чи перестати боротися доброю боротьбою віри!
Ми повинні пам’ятати, що в Школу Христа не йде плоть, старе створіння, щоб там вчитися і готуватися до Царства, бо “тіло й кров посісти Божого Царства не можуть” (1 Кор. 15: 50). Прийняття нами Божественного покликання до духовної природи означає не тільки відмову від земної природи в кожному значенні слова, але й наше зачаття як Нових Створінь, “синів Божих”. Нове Створіння, новий розум, нова воля знаходиться в Школі Христа, щоб удосконалитися, щоб прийти до повної згоди з Божественною волею, щоб стати копією, тобто подобою, Господа. Нам ніколи не вдасться привести свою плоть до абсолютної гармонії з Божественним Законом з причини успадкованих та інших недоліків. Звідси потреба бути вкритим шатою Христової праведності. Той, хто сподівається досконалості своєї плоті, хто покладається вірою на неї, змушений визнати, що в нього хитка надія досягти подоби Христа – стати одним із призначеного класу, стати “образом Сина Його” (Рим. 8: 29).

“Я БО ЧИНЮ НЕ ТЕ, ЩО ХОЧУ, АЛЕ ЩО НЕНАВИДЖУ, ТЕ Я РОБЛЮ”

Єднаючись із Господом у вірі та посвяченні, ми називаємо себе не випускниками та спадкоємцями, а студентами, учнями, які прагнуть приготуватися успадкувати те, що “Бог приготував був тим, хто любить Його” (1 Кор. 2: 9). Якщо цю думку тримати в розумі як Божественне повчання, це дозволить нам уникнути розчарування собою, коли виявиться, що нам ніяк не вдається не робити те, що ми не повинні робити, і ми залишаємо незробленим те, що повинні зробити, тому що в нашій плоті не мешкає жодна досконалість (Рим. 7: 15, 18, 19, 25).
Немає потреби нагадувати про те, що новий розум, наскільки він розвивається на подобу розуму Христа, відмовиться послаблювати зусилля упокорювати тіло з його потягами до гріха – упокорювати волю плоті, щоб вона була мертвою. Дійсно, жодний Божий син, зачатий духом, не може дозволити гріху панувати в його смертному тілі. Навіть якщо гріх контролює його якоюсь мірою, то це діється ненавмисне і може бути тільки хвилевим, доки новий розум, Нове Створіння, побачивши свавілля плоті, не опанує її, отримуючи обіцяну благодать для своєчасної допомоги з небесної скарбниці благодаті – Христа.
Ця думка, сприйнята правильно, допоможе справжнім учням оцінити своє становище і не падати у відчай з причини якоїсь провини плоті, коли вони розуміють, що їхнє серце не похвалює гріх та неправедність, а, навпаки, є в повній згоді з принципами та настановами нашого Учителя і прагне очиститися й бути прийнятним в Його очах. Більше того, ця думка також допоможе всім проявляти палку любов між собою, до братів, які схожим чином є учнями цієї Школи – Новими Створіннями – не по плоті, а по духу їхнього розуму. Тому, коли би хтось бачив вади в плоті братів, які вони самі не похваляють і з якими боряться, він повинен пам’ятати, що зло, яке він бачить, є ворогом брата, а не самим братом, Новим Створінням, якщо тільки брат дає нам запевнення, що його серце, його воля є в згоді з Господом та Його законом Любові, якщо він щоденно намагається вести успішний бій зі слабкостями плоті.

“КОЖЕН СПОКУШУЄТЬСЯ, ЯК НАДИТЬСЯ Й ЗВОДИТЬСЯ ПОЖАДЛИВІСТЮ ВЛАСНОЮ”

Вивчаючи цю тему, ми повинні тримати в розумі два факти: (1) Святе Письмо не приписує Новому Створінню жодного гріха, і (2) воно не приписує нашій грішній плоті жодної досконалості в праведності. Нове Створіння (плоть якого вважається мертвою), яке є представлене новим розумом і зачате Богом, НЕ МОЖЕ ГРІШИТИ, бо у самій своїй суті, як насіння, тобто зав’язь, прищеплена Правдою – “духом Правди” – противиться гріху. Це Нове Створіння настільки є в згоді з праведністю, настільки є напоєне духом Господа, духом святості, що радіє святістю, а не гріхом. І так повинно бути, доки цей стан зачаття, стан Святого Духа триває. “Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха [свідомо – не схвалює гріха, ані не отримує від нього задоволення], бо в нім пробуває насіння Його [святе насіння Правди, дух Правди, яким він зачатий]”, “і лукавий його не торкається” (1 Ів. 3: 9; 5: 18).
Ми не повинні думати, що кожне випробування чи кожна трудність, яка напосідає на нас, є від диявола. Швидше треба пам’ятати слова апостола: “Кожен спокушується, як надиться й зводиться пожадливістю власною” (Як. 1: 13, 14). Отже, такі спокуси є від плоті, є результатом того, що ми – члени грішного роду, слабкості та недоліки яких накопичувалися й зростали протягом шести тисяч років. Тому ми повинні вважати своїми найбільшими ворогами власні успадковані слабкості та схильність до самолюбних, розбещених, грішних речей.
Увесь світ, грішний і під контролем духа самолюбства, значною мірою, хоча й несвідомо, є знаряддям сатани, “що працює тепер у неслухняних” (Еф. 2: 2). Для Божих дітей світ став ворогом і спокусником з причини того, що Бог “знов породив нас” (Церкву) до нових надій, нових мрій, нових стремлінь, нових бажань, які є чимось зовсім відмінним від усього, про що світ знає і до чого відноситься прихильно.

“ТІЛО БАЖАЄ ПРОТИВНОГО ДУХОВІ, А ДУХ ПРОТИВНОГО ТІЛУ”

Ми зачаті Святим Духом, а він звернений у бік небесного та духовного, у згоді з праведністю та любов’ю. Однак досі змінилося тільки наше серце, натомість наша плоть є значно більше в згоді зі світом, аніж із новим ладом, запровадженим у нашому серці та волі благодаттю та правдою через Христа. Відповідно, коли світ із допомогою усних чи писаних слів, чи загального духа когось зі своїх дітей починає спілкуватися з Господнім народом, він (Господній народ) бачить, що хоча його серце віддане Господу й усім милостивим речам, які Він обіцяв, а також духу праведності, любові та правди, однак його плоть вабить світ, вона захоплюється ним, його поглядами, його порядками, його втіхами і т. п. [R4811]
Тому християнину сказано вважати себе мертвим не тільки для гріха, але й для власних природних бажань, пристрастей, нахилів, а також для світу, який є в згоді з гріхом і має спотворені смаки та бажання. Як дає зрозуміти апостол, існує постійна сутичка між Новим Створінням, новою волею, і старим створінням, тілесною і розбещеною вдачею. Він говорить: “Тіло бажає противного духові, а дух противного тілу” (Гал. 5: 17). І навіть якщо християнин зробив помітний поступ і прийшов до того, що може вважати свою плоть і волю цілковито мертвою і похованою, він далі потребує робити перегляд самого себе, щоб часом плоть знову не ожила. Таким був метод апостола. Він каже: “Але вмертвляю й неволю [новому розуму] я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним” (1 Кор. 9: 27). Це вмертвляння тіла, це пильнування є для того, щоб тіло не ожило, і ті, хто хоче бути переможцями, повинні постійно це робити. Ми стаємо переможцями завдяки перемозі нового розуму, нової волі над старою волею, волею плоті, а це виховує в нас міцний, святий характер, схожий на характер нашого славного Господа й Відкупителя.

R4809 (1911 р.)