СУДЖЕНИЙ ЯК БОГОХУЛЬНИК
МАТВІЯ 26: 57-68

“Коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно” (1 Петра 2: 23).

На початок цього дослідження найкраще буде, якщо ми процитуємо слова м-ра Чендлера (Chandler). Він сказав: “Історія правосуддя людства відзначилася багатьма відомими судовими процесами. Суд над Сократом перед дикастерієм в Афінах, звинуваченим у розбещенні афінської молоді, у блюзнірстві олімпійських богів і спробі знищити конституцію Афінської республіки, далі становить величну і захоплюючу главу в історії цього чудового народу...
Суд над Альфредом Дрейфусом все ще свіжий у пам’яті людей. Французьку Республіку далі роздирають протиріччя. Його друзі кажуть, що Дрейфус був Прометеєм, прикутим до одинокої скелі в океані, де голодний гриф полював на його серце. Його вороги далі стверджують, що він був Юдою, який зрадив не Бога, ані Христа, а Францію та Вітчизну. Але ці випробування, всі до одного, були банальними та звичними в порівнянні з випробуваннями та розп’яттям селянина з Галілеї, Ісуса з Назарету”.
Ми не повинні казати, що юдеїв можна цілком виправдати за те, що вони так жорстоко повелися з Ісусом, змусивши римлян розіп’яти Його. З іншого боку, було би добре розглянути все, що можна вважати пом’якшуючим в нашому суворому засудженні присутньої тоді несправедливості. Було би правильним також зважити на речі, які з їхнього погляду могли би здатися пом’якшуючими обставинами. Це скрізь вважається справедливим підходом. Адвокат, захищаючи злочинця, який визнав свою провину за звинуваченнями проти нього, сприймається як той, хто тільки виконує свій обов’язок перед клієнтом, представляючи докази, які при розгляді справи можуть доводити, що обвинувачуваний мав причину для свого правопорушення або думав, що має її.
Розглядаючи з цієї точки зору юдейський народ, який жив майже дев’ятнадцять століть тому, ми отримуємо більш тверезий погляд на ситуацію, ніж це є можливим по-іншому. Спочатку прислухаймось до слів св. Петра про цю річ. Він сказав: “А тепер, браття, знаю, що вчинили ви це з несвідомості, як і ваші начальники”. Якби вони знали, то не вбили б Князя життя (Дії 3: 15-17).
Юдеї ані на мить не припускали, що великий Месія, їхній провіщений Пророк, Священик і Цар – такий, як Мойсей, але більший; такий, як Давид та Соломон, але більший; такий як Мелхиседек, але більший – мав би виглядати як “страдник, знайомий з хворобами”. Хоча саме ці слова написав про Нього Пророк, вони були приховані від очей їхнього розуміння славними речами, згаданими про Нього в інших пророцтвах. Вони бачили славу. І вони, зрозуміло, не бачили страждань. Донині вони вважають, що страждання їхнього народу в кінцевому підсумку стануть корисними для них. Пророчі описи не зосереджуються в якомусь одному місці і не зібрані докупи, а розкидані “трохи тут, трохи там”, написані так, щоб їх не можна було зрозуміти на той час. Вони не були зрозумілі навіть учням Господа до Його воскресіння з мертвих, коли Він пояснив, а згодом через Святий Дух дозволив ще повніше зрозуміти, що саме так написано в пророків, і Людському Сину треба було постраждати, перш ніж увійти у Свою славу – перш ніж почати благословляти Ізраїль та весь світ.
Так, сьогодні багато християн настільки ж заплуталися в цьому питанні, як юдеї. Багато людей повністю відкинули думку про славне Царство Месії для загального благословення й піднесення Ізраїлю та всього людства. З їхнього погляду, якщо “страждання Христа” мали на меті підготувати шлях і запровадити Його Царство слави, то цей задум, мабуть, провалився, або ж Його Царство слави повинно бути Небесним Царством, у повній згоді з молитвою, якої навчав наш Господь: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя на землі”. Біда в тому, що вони не розуміють, що там, де закінчилися страждання Христа, Голови, почалися страждання “Тіла Христа” – страждання “Церкви, а вона Його Тіло”, – доповнюючи недостачу страждань Христа (Кол. 1: 24). Як тільки “Церква, Тіло Христа” закінчить нести хрест, йдучи за Ним слідом до кінця мандрівки, буде запроваджена слава Царства. Засліплення Ізраїлю буде забране, і благословення Господа почне наповнювати цілу землю.
Юдеї, які спричинили розп’яття Ісуса, безперечно, робили це у великій мірі в тому ж дусі, який спонукав св. Павла – тоді ще Савла з Тарсу – стати причиною каменування св. Степана. Як Савло отримав прощення, так само Ізраїль має отримати прощення, як сказано у Святому Письмі, що Господь “виллє Духа милості та молитви” на них, і вони побачать очима свого розуміння Того, “Кого прокололи, і будуть за Ним голосити” (Зах. 12: 10), і їхній плач перетвориться на радість. Як Йосип пробачив своїм братам, так і цей великий позаобразний Йосип на престолі землі з готовністю пробачить тим, хто спричинив Його розп’яття.

ПОЛІТИКА ТА САМОЛЮБСТВО ЯК РЕЛІГІЯ

Як тоді, так і тепер юдеї не дуже відрізняються від інших людей. Історія показує, що деякі з їхніх найвищих посад займали невіруючі заради свого політичного впливу. Так первосвященик у першому приході нашого Господа був садукеєм, який зовсім не вірив в обітниці Бога Ізраїлю, а також у воскресіння мертвих. Подібним чином сьогодні є первосвященики, як серед юдеїв, так і серед християн, які не мають віри і все ж займають високі посади. Серед християн [R4711] є Доктори Богослов’я, які не мають віри; і багато найвідоміших рабинів серед юдеїв також стверджують, що вони невіруючі. Ми не кажемо, що такі невіруючі християнські та юдейські служителі будуть легковажно підтримувати та схвалювати несправедливе провадження проти невинної людини. Ми цього не знаємо. Мабуть, тут ще треба упевнитися. Однак ми знаємо, що коли втрачається віра в Божественне Об’явлення і в Божественний нагляд за людськими справами, природним наслідком є ??те, що особи, які втрачають віру, щораз більше стають політичними діячами і вважають політику вершиною людської мудрості, особливо в керівництві справами Церкви і держави.
Дізнаючись з історії, що лідери іудаїзму за часів нашого Господа були садукеями (невіруючими на кшталт вищих критиків), ми можемо бачити, що їхньою політикою було підлещування до римського імператора і намагання тримати простих людей під своїм контролем. Тому їм, мабуть, здавалося майже лихом, що вбогий чоловік, хоч і благородного походження – з роду Давида та племені Юди, – зібрав довкола себе жменьку нікому не відомих рибалок, збирачів податків тощо; що він назвав себе царем і проголосив про близьке встановлення свого Царства, що, використовуючи певну надприродну силу для зцілення хвороб, він привертав під своє знамено “простих людей”, а не вчених. Можемо собі уявити їхні міркування: якби ця річ, тобто популярність Ісуса, продовжувала зростати, вона б з часом дійшла до вух римського імператора, і тоді всі їхні сподівання на прихильність імператора не були би взяті до уваги, а їх самих вважали б народом бунтівників.
В’їзд Ісуса безпосередньо перед Пасхою в Єрусалим на ослі, за звичаєм ізраїльських царів, під вигуки натовпу: “Осанна Сину Давидовому! Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я!”, став, так би мовити, кульмінацією, переконавши цих невіруючих юдеїв, політиків, які займали релігійні посади, що буде набагато краще, якщо загине один невинний чоловік, ніж увесь народ охопить заворушення і, в результаті, він зазнає краху від римлян. Скільки американських проповідників, суддів, офіційних осіб і т. п. в ці дні освіченості були би схильні вирішити подібно в такій справі! І чи не така політика завжди панує в монархіях? Уявіть собі таке заворушення в столиці Німеччини, Італії, Франції, Австрії, Росії, Великобританії або Сполучених Штатах. Уявіть собі, що після такої ходи, якою б дивною вона не здалася, особа з такими почестями увійшла би в храм і застосувала давно забутий закон, скориставшись зі своїх релігійних прав: припустимо, що вона вигнала би міняльників і купців із прилеглої території їхнього головного кафедрального собору! Що зробили би з такою особою сьогодні? Хіба ми не знаємо, що в найбільш цивілізованих країнах її б заарештували і ув’язнили, а в більш дикунських землях побили або стратили? Отже, коли ми дивимось на ситуацію з такого погляду, у нас зникає дух неприязні; він змінюється на співчуття, що релігійний народ дозволив собі до такої міри потрапити до рук політиків.

ПЕРЕД КАЙЯФОЮ

З боку св. Петра було великою хоробрістю, після того як він скалічив вухо слузі первосвященика (хоча Ісус і зцілив рану), піти за своїм Наставником на подвір’я первосвященика, щоб побачити, що буде далі. Пред’явлення обвинувачення відбувалося вночі, хоча допитувати в’язня вночі, навіть за серйозне правопорушення, суперечило юдейському Закону. Але було виправдання. Це був особливий випадок; потрібно було поспішати, бо все, що слід було зробити, слід було зробити швидко; вже наступного дня невіруючі начальники зрозуміли, що Ісус мав великий вплив на простих людей. Вони вважали його блискучим шахраєм, хоча й незагрозливим. Він не вчинив жодного злочину, але був порушником миру, і вони вважали цілком виправданим позбавити Його життя. Свято Пасхи було поруч і мало тривати тиждень, а їхній Закон не дозволяв, щоб цього тижня відбулося якесь страчення. Крім того, вони побоювалися впливу, який Ісус міг проявити протягом тижня, коли в Єрусалим та передмістя збереться від одного до двох мільйонів людей з усієї Палестини. Вони вже вирішили, що їхні дії повинні бути швидкими, жорсткими та рішучими. Все було вирішено до арешту. Вони були готові і чекали опівнічної пори, щоб втілити свої вбивчі задуми на благо свого народу, як вони вважали.
Допит був лише підготовчим кроком, щоб зібрати докази, які можна було би швидко висунути на заздалегідь приготованому засіданні наступного ранку.

ЗВИНУВАЧЕННЯ У БЛЮЗНІРСТВІ

Зі звинуваченням виникли проблеми, бо хіба ж Ісус робив коли-небудь щось інше, окрім добрих вчинків, і говорив щось, окрім слів мудрості, повчання та надії? За юдейським кодексом блюзнірство було серйозним звинуваченням. Вони збиралися звинуватити Його в тому, що було найлегше довести. Коли Він був біля храму, то казав: “Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його”. “А Він говорив про храм тіла Свого”. Деякі ж із тих, хто Його чув, зрозуміли, що Він говорить про буквальний храм. Це, за їхніми звинуваченнями, було блюзнірством, оскільки будівництво храму зайняло роки, а Ісус, щоб відбудувати його за три дні, мав би мати Божественну силу. Але звинувачення здалося недостатньо переконливим навіть тим, хто задумав Його вбивство. Вони шукали чогось, що надало б відтінку справедливості їхнім викриттям. Тож первосвященик вирішив змусити Ісуса скомпрометувати Себе в їхній присутності і сказав: Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий? Ісус відповів, що це правда, і що вони ще побачать Його в небесній славі та силі праворуч Божественної милості. Це, за словами первосвященика, було достатнім доказом блюзнірства. “Ось ви чули тепер Його богозневагу! Як вам іздається?” Рада відповіла, що Він заслуговує на смерть. Юрба на подвір’ї, вчувши сум’яття, вирішила, що вона має свободу знущатися над в’язнем, як робила з іншими. Присутні показали своє презирство до Нього, плюючи на Нього. Сміючись над Ним, вони били Його й казали: Пророкуй нам, хто то вдарив Тебе? “Коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно”.

R4710 (1910 р.)