ПОХМУРА ГОДИНА В ГЕФСИМАНІЇ
Матвія 26: 36-46

"До рук грішникам буде виданий Син Людський" (в. 45).
Після того як Учитель і Його учні, як юдеї, відсвяткували Пасхальну Вечерю, і після того як Він встановив Пам’ятку Своєї смерті з хлібом і чашею, і після того як Юда вийшов, щоб видати Його, Ісус і решта одинадцятеро залишили горницю в Єрусалимі, перейшли містом до брами, звідти перейшли потік Кедрон і піднялися по схилу Оливної гори до Гефсиманського саду. Слово Гефсиманія означає олійний прес. За переказом, цей сад належав родині, членами якої були апостоли Іван та Яків, і через це Господь та Його учні мали привілей почувати себе там, як вдома. Св. Марко, автор однієї з Євангелій, але не апостол, кажуть, також був членом тої самої родини. Один з описів арешту Учителя говорить, що між тими, хто йшов за Ним, був юнак, загорнений у покривало, який втік нагий, коли хтось з натовпу намагався схопити його. За переказами, в пізніші роки цей юнак був знаний як св. Марко.
Це була найбільш пам’ятна ніч в досвідченнях Учителя. Він досконало знав значення кожної риси Пасхи. Він знав, що прообразно Він був Агнцем Божим, чия смерть повинна була наступити наступного дня внаслідок розп’яття. Однак Його думки були про Його дорогих учнів. Він мусив дати їм останні слова навчання і підбадьорення. І Він це зробив. Три розділи Євангелії Івана описують події, які охоплюють час між полишенням горниці і прибуттям в Гефсиманію, місце олійного преса. "Але й Юда, що видав Його, знав те місце, бо там часто збирались Ісус й Його учні" (Івана 18: 2). В розділі 14 Учитель розказав Своїм учням про місце, яке Він іде приготувати їм, і що Він пошле Духа Правди, який буде їхнім утішителем і звістить їм речі, що мають настати. В п’ятнадцятому розділі Він дав їм притчу про Виноградину і віття і запевнив їх, що вони більше не будуть слугами, а друзями, "бо Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця". В шістнадцятому розділі Він пояснив їм, що вони мусять сподіватися переслідувань, якщо хочуть розділити Його страждання і бути приготованими, щоб розділити Його славу.
Незабаром, і вони не побачать Його; і знов незабаром, і вони побачать Його. Весь період Його відсутності з божественної точки зору, в порівнянні з вічністю, буде лише "незабаром". Тоді, через силу воскресіння і "зміну" в ньому, вони побачать Його, тому що будуть вчинені подібними до Нього. "Страждання зазнаєте в світі, – але будьте відважні: Я світ переміг". "Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені". В сімнадцятому розділі записана Його чудова молитва до Отця про Його послідовників – не тільки про апостолів, але й про всіх тих, які повірять в Нього ради їхнього слова.

В ГЕФСИМАНСЬКОМУ САДУ

Так розмовляючи, вони прийшли до саду, або олійного двору, де знаходився прес для витискання олії з оливок. Десь неподалік входу Ісус попросив вісьмох учнів залишитись попильнувати, в той час як з особливо улюбленими Петром, Яковом та Іваном пішов трохи далі. І тоді, усвідомлюючи, що навіть Його найближчі друзі не можуть зрозуміти Його скорботного стану, Він пішов ще далі один, щоб поговорити з Отцем. Учні були збентежені, вражені тим, що чули з Його уст, вони не збагнули справжньої ситуації. Вони, очевидно, думали, що в Його словах мусило бути щось символічне. Вони дійсно хотіли попильнувати з Ним, але були втомлені і поринули в дрімоту. Дух був охочий, але тіло немічне.
Якщо дехто запитує, чому Учитель так часто любив молитися наодинці, то відповіддю є: "Сам один Я чавило топтав, і не було із народів зо Мною нікого" (Іс. 63: 3). Його учні і послідовники дуже любили Його. І все-таки Він був один, тому що Він один був зачатий святим Духом. Його послідовники не могли почуватись такими благословенними, ані духовно зачатими, доки не була закінчена Його жертва, і доки Він не з’явився в присутності Бога за них, щоб застосувати за них, в якості приписання, Свою заслугу, щоб дозволити їм жертовно з’єднатися з Ним в стражданнях теперішнього часу, щоб вони могли ділити з Ним також прийдешню славу.
Св. Петро, повертаючись до вищезгаданих переживань нашого Господа, говорить, що Він з голосінням великим та слізьми приніс був благання до Того, хто від смерті Його міг спасти, і був вислуханий стосовно того, чого боявся. Чому Він боявся? Чи ж не всі люди зустрічаються зі смертю, деякі з них з великою відвагою, а деякі з показною? О, є величезна різниця між точкою зору Учителя і нашою точкою зору стосовно смерті. Ми були народжені вмираючими. Ми ніколи не знали досконалого життя. Ми завжди знали, що немає жодного порятунку від смерті. Інакше з Ним. Всі Його досвіди на духовному рівні, ще перед приходом у світ, були пов’язані з життям, з досконалістю життя. "Життя було в Нім" незаплямлене, тому що Він був святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників; Його життя походило не від Адама.
Він знав, що в Своїй досконалості, якщо б перебував в досконалій згоді з божественними вимогами, Він мав право жити. Але Він також знав, що через особливу угоду з Богом, угоду "при жертві", Він погодився відмовитися від всіх Своїх земних прав і дозволити, щоб Його життя було забране від Нього. Отець обіцяв Йому велику нагороду слави, честі і безсмертя через воскресіння з мертвих, але це залежало від Його абсолютного послуху в усьому – в слові, в думці, в ділі. Питання було в тому, чи був Він абсолютно вірний Богу в усьому? Якщо ні, то смерть означала б для Нього вічне припинення існування, не лише втрату небесної слави, обіцяної як нагорода, але й втрату всього. Чи ж можемо ми припустити, що Він не розумів цього? Ця година, здається, була такою понурою, що Він сказав: "Обгорнена сумом смертельним душа Моя". Він знав, що повинен був померти. Він знав, що смерть була обов’язковою. Але тут, тепер вона замаячіла перед Ним завтрашньою ганебною стратою як богохульника, як злочинця, як порушника божественного закону. Чи було можливим, щоб Він в чомусь, хоча б в найменшій речі, привласнив Собі честь, яка належить Отцю? Чи було можливим, щоб Він в якій-небудь мірі (хоча б навіть в розумі) стримався від повного послуху волі Отця? Чи не було можливим, щоб це розп’яття як злочинця означало втрату божественної милості? Чи було обов’язковим, що Він мусив померти таким чином? Чи не могла ця чаша безчестя обминути Його? Так Він молився в великій агонії. І хоча старші грецькі рукописи не містять слів, що Його піт став, немов краплі крові, медицина говорить нам, що такі випадки взагалі не є неможливими в напруженій агонії нервів і розуму. Але ми зауважуємо чудову простоту слів, якими Він завершував молитву: "Та проте – не Моя, а Твоя нехай станеться воля".
Якою по-дитячому щирою і прекрасною є ця віра, це довір’я, навіть в такій напруженій тривозі. Св. Павло говорить, що Він був вислуханий стосовно того, чого боявся. Як? Божа відповідь прийшла через ангела. Ангел з’явився і служив Йому – підкріпив Його в потребі. "Чи не всі вони духи служебні, що їх посилають на службу для тих, хто має спасіння вспадкувати?" (Євр. 1: 14). Нам невідомо, якими словами було виражене це небесне служіння Учителю в Його сум’ятті і смутку, але ми знаємо, що це мало бути повне запевнення в милості, співчутті і любові Небесного Отця. Він був вислуханий стосовно того, чого боявся. Він отримав запевнення, що Отець дуже задоволений Ним, що Він був вірний Своїй угоді, і що Він матиме обіцяне воскресіння.
Від того моменту Учитель був найспокійніший від усіх, хто мав хоч якесь відношення до великих подій тієї ночі і наступного дня. Старші, слуги, синедріон, священики, Ірод і його військо, Пилат і його вояки, і волаюча юрба – всі були збуджені, всі були схвильовані. Тільки Ісус був спокійний. Це було тому, що Він мав запевнення Отця, що між Ними все було добре. І як це блаженне запевнення дало відвагу Учителю, так і Його послідовники відтоді бачать, що "коли за нас Бог, то хто проти нас?" Якщо Божий мир керує нашими серцями, він перевищує всяке людське розуміння.

НЕВДЯЧНИЙ ВІДСТУПНИК ЮДА

Світ, нажаль, повний характерів, які розчаровують. У багатьох речах всі ми хибимо. Самолюбство, підлість, впертість, гордість і т.п. кладуть найскорботніший відбиток на людському роді. Та, не дивлячись на це, чи може хтось знайти щось більш варте осуду, ніж невдячний, котрий зраджує свого найкращого друга?
Світ має одну думку стосовно таких характерів, як характер Юди. І хоча Юда є знаменитим прикладом, він в жодному значенні не є винятком; таких є багато. Деякі з них живуть сьогодні. Проте кожний, хто може бачити підлість такої вдачі в більш-менш доброму світлі, безперечно, буде остерігатися проявляти такий характер, якою б підлою не була його вдача. Людина, яка могла продати свого Учителя за тридцять срібняків, справедливо заслужила презирство всіх людей. І не просто тридцять монет вплинули на невдячного. Швидше, це була гордість. Він думав об’єднатися з Учителем на земному троні. Він встановив свою віру на цій надії. Тепер той самий Учитель пояснив більш виразно, що цей трон ще не близько; що він належить до наступного віку і повинен бути даний лише тим, хто виявиться відданим і вірним аж до смерті. В розумі Юди це не виглядало наймудрішим і найкращим шляхом. Не маючи поваги до Великого Учителя, цей розчарований чоловік, можливо, задумав, щоб ця видача була тільки тимчасовою (як урок для Учителя не говорити таким чином, не заходити надто далеко), щоб була стимулом для Нього, заставляючи Його проявити Свою силу для опору тим, хто шукав Його життя, і таким чином піднестися і дати Своїм учням частку в Царстві, яке Він обіцяв, – або, зазнавши в цьому невдачі, погубити цілу справу. Нажаль, любов до грошей, любов до влади надимає і позбавляє розуму тих, хто стає одурманений амбіцією. Яким необхідним є, щоб всі Господні послідовники пам’ятали слова: "Хто підноситься, – буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться". "То ж покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив" (Мт. 23: 12; 1 Петр. 5: 6).