ПОСТУПОВЕ І ЗАВЕРШЕНЕ ВИПРАВДАННЯ

Подвір’я і Намет цілком властиво можна розглядати з двох різних точок зору, одна з яких представляє собою остаточне здійснення образно показаних речей, а інша – тимчасове здійснення цих речей і просування до їхнього повного завершення. Наприклад, не кожен, хто посвячується до смерті і переходить за першу завісу посвячення в Святиню, тобто стан духовного зачаття, буде священиком, і все ж тільки священикам дозволялося бути в Наметі. Ті, які зараз входять у цей Намет через посвячення, але не стають священиками, не зможуть утримати свого становища в цьому місці. Вони прагнуть жити відповідно до свого посвячення, але їм це не вдається. Тому вони не в змозі зберегти свого становища священиків, а відступають назад і стають левитами.

Так само деякі входять на Подвір’я, намагаючись бути позаобразними левитами, але не здобувають усіх привілеїв левитів, оскільки не підпорядковують своє життя всьому, що вимагається від левитів. Такі, вважається, увійшли в стан Подвір’я на деякий час, однак, не йдучи далі і не посвячуючись, втрачають своє становище, сподіване становище левитів. Оскільки спочатку це лише тимчасове становище, вони повинні відповідати певним вимогам, щоб зробити його міцним, щоб зробити своє вибрання як левитів стійким, безумовним, тривалим.

КРОКИ, НЕОБХІДНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ СТАТИ ЛЕВИТОМ

Той, хто робить перший крок віри, хто залишає гріх, підходить до жертовника, а тоді йде до умивальниці, безсумнівно, дає свідчення того, що він хоче бути одним з класу левитів. Але поки що він є членом цього класу левитів тільки в тимчасовому, сподіваному значенні. Левити повинні йти далі, а не тільки повірити в Христа і залишити гріх. Кожен левит образно повинен отримати олію помазання на своє вухо, на великий палець руки і великий палець правої ноги. Він повинен так само посвятитися, як священики. Щоб служити, він повинен бути повністю посвячений. Тому той, хто просто залишив гріх, але в позаобразі не отримав визнання святого Духа ні на вусі, ні на великому пальці руки або ноги, не став левитом у самому повному розумінні цього слова; і якщо він не піде далі і не стане левитом сповна, то з часом не буде мати права на будь-яке місце в стані Подвір’я, коли час випробування покаже, що він не йшов далі, щоб довести, щоб здійснити своє посвячення як левит.

Що ж необхідно для того, щоб стати левитом? Ми відповідаємо, що для левита необхідно те саме посвячення, що й для священика, і ті, які стануть левитами, повинні посвятитися до самої смерті; і якщо їм не вдасться стати священиками, то лише тому, що вони не виконують цього посвячення до смерті. Та навіть втративши своє становище священиків, вони, зберігаючи віру і певну міру слухняності, зараховані до дому віри, образно представленому левитами. Іншими словами, клас “Великої Громади” – це клас левитів, і ніхто не може належати до класу “Великої Громади”, якщо він не посвятився. А позаобразним левитом він вважається тільки тому, що не зміг належати до священицького класу, класу жертводавців. Той, хто ніколи не прийшов до того, щоб посвятитися, ніколи не отримує повноти виправдання в теперішньому житті. Його надія буде такою ж, як решти світу, а саме, надія на дійсне виправдання в Тисячолітньому віці – реституцію. Іншими словами, це питання віри-виправдання є лише додатковою рисою, пов’язаною з посвяченням до смерті – з обранням особливого класу, поклик до якого зараз відбувається. Приписувати виправдання будь-кому іншому було би вкрай невигідно для такого.

ЗАСЛУГА ХРИСТА НЕ ПРИПИСАНА ДО ПОСВЯЧЕННЯ

Використаймо таку ілюстрацію: брату А було зараховано повне виправдання, і він був представлений Отцю. Припустимо, що потім брат А не зміг зберегти свого виправданого становища. У результаті він піде на Другу Смерть, тому що в цій вірі-виправданні Христос дав йому все, що міг. Після цього йому більше нічого буде дати. Він не може прийти разом зі світом і отримати частку у виправданні світу. Тому Господь влаштував так, щоб ніхто не мав цього повного виправдання-віри, крім тих, які спершу залишили гріх, увірували в Господа Ісуса Христа і на цій підставі (що вони залишили гріх і мають віру в Христа) представили своє тіло Богу на живу жертву. Боже приготування для таких полягає в тому, що тепер настає черга Христа, і те, чим вони раніше задовольнялися у своїх відносинах з Богом і т. д., досягає своєї дійсної повноти, коли Христос приписує Свою заслугу тому, що вони повністю посвятили до смерті – їхньому земному життю, їхній земній природі. Він приписує їм Свою заслугу в ту мить, коли вони віддають себе, і в цю ж мить Отець приймає жертву і запечатує, тобто показує Своє прийняття, наділяючи святим Духом, даючи їм зачаття до нової природи. Так ось, ніхто сьогодні не отримує виправдання в повному сенсі, крім тих, хто посвятився і був прийнятий, і вони ніколи не зможуть повернути собі земні права, тому що від них відмовились.

Думати, що хтось у цьому віці буде виправданий і тільки збереже виправдання, тоді як інші будуть посвячені, це думати, що Бог покликав два класи, чого Він не зробив: “Як і були ви покликані в одній надії вашого покликання”. Єдина надія і єдине покликання Церкви є до членства в Христі, до того щоб належати до Царського Священства.

Ті, хто просто вірить, але не зумів віддати своє земне життя, свою земну природу, не отримають нову природу, і з часом матимуть всі права цієї земної природи в Тисячолітньому віці на умовах та вимогах, які Бог передбачив для всього людства. Вони як і раніше належать до людської сім’ї, за яку Христос помер. Коли прийде час, щоб Він застосував Свою заслугу за Ізраїль і за всі покоління землі, які стануть ізраїльтянами, вони також будуть враховані. Єдиними, хто не буде врахований при цьому, будуть ті, хто в цьому Євангельському віці прийняв Христа вірою, посвятився і, померши для всіх земних інтересів, був зачатий святим Духом. Всі інші будуть мати частку в тому, що великий Божий план передбачає для реституції і що вступить в силу, як тільки Первосвященик вдруге покропить кров’ю в позаобразному значенні за Ізраїль і весь світ.

Чи не правда, – запитає хтось, – що ніхто не може перейти від смерті в життя, поки він не посвятився і поки його виправдання не стало життєво важливим? Так, – відповідаємо ми. Ніхто не переходить “від смерті в життя”, поки він не посвятиться, поки Христос не припише Свою заслугу цьому посвяченню, і поки Отець не прийме його. Тоді він переходить “від смерті в життя”. Апостол говорить: “Ми знаємо, що ми перейшли від смерті в життя, бо любимо братів”, і він, очевидно, говорить виключно про клас Церкви. [R4657]

“КЛИЧЕ НЕІСНУЮЧЕ, ЯК ІСНУЮЧЕ”

Знову ж таки, хтось може запитати: як зрозуміти порівняно з вищесказаним наступні слова: “Бог же не є Богом мертвих, а живих”? (Лк. 20: 38). Наш Господь не говорив про речі, як вони є насправді, а пророчо звертався до кінця Віку. Як ми пам’ятаємо, у той час, коли це було сказано, Господь мав на увазі слова Бога, що Він є “Богом Авраамовим, і Богом Ісаковим, і Богом Якововим” (Лк. 20: 37; Рим. 4: 17). Авраам, Ісак і Яків були мертві; вони були членами засудженого роду Адама і знаходилися в гробі, а Христос ще не помер. Тому вони не були виправдані до життя, і слова Єгови слід було сприймати тільки в пророчому значенні. Якщо враховувати те, що Він мав намір зробити, то вони будуть мати життя, і Він є їхнім Богом, адже Він не міг говорити про Себе як про Бога тих, хто буде знищений Другою Смертю, хто помре немов тварина (2 Петр. 2: 12 ).

Відколи ми починаємо наближатися до Бога, ми в тій же мірі можемо відчувати полегшення, тому що розуміємо, що Він милостивий і великодушний; і Святе Письмо запевняє нас, що наскільки ми наближаємося до Нього, настільки Він буде наближатися до нас. Таким є стан усіх, хто наближається до Бога, “чи Його не відчують і не знайдуть”, і бажає знати Бога, виконувати Його волю і бути в згоді з Ним. У них є певна міра миру, певна міра радості, певна міра благословення. Вони йдуть у правильному напрямку. Але одна справа – йти в правильному напрямку, і інша – дійти до потрібного місця. Вони не дійдуть до потрібного місця, поки не пройдуть весь шлях до повної віри, до повного послуху і прийняття Господньої пропозиції, що якщо вони хочуть бути Його учнями, Його послідовниками, вони повинні “взяти свій хрест”, піти слідом за Ним, і, як каже апостол, представити своє тіло на жертву живу, святу і приємну Богові, як своє розумне служіння. Про цей клас дійсно можна сказати: “Тож немає тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі” (Рим. 8: 1). Вони ходять у Христі Ісусі в тому значенні, що увійшли в ці відносини зачаття Духом і членства в Його Тілі. Вони ходять не за плоттю, а за Духом, бо були зачаті святим Духом. Інші, які залишають гріх і звертаються до Бога, але ніколи не посвячуються, далі знаходяться під Адамовим осудом, тому що вони ніколи не уникнули осуду, якому підлягає світ, і зараз є тільки один шлях, яким ми можемо його уникнути – встановлений порядок цього Євангельського віку, що ми повинні не тільки увірувати, але й посвятитися. Так нам є приписана заслуга Христа.

R4656 (1910 р.)