[R4487]
“ЧЕРЕЗ МЕНЕ СПОКУСИТЕСЯ”

“Промовляє тоді їм Ісус: Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї. Бо написано: Уражу пастиря, і розпорошаться вівці отари” (Матвія 26: 31).

Ми не повинні розуміти цей вірш Писання так, немовби Бог безпосередньо вразив Пастиря. Радше Він дозволив противникові вразити Його. Наш Господь сказав: “Людський Син справді йде, як про Нього написано; але горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина!”. Юда мав вільний моральний вибір. Його серце, виношуючи злі думки щодо Учителя, все більше збивалося з пуття, поки не впав останній бар’єр його волі, і тоді “в нього ввійшов сатана”, здобувши повний контроль над цим добровільним знаряддям.

Про Юду нам мало що відомо, окрім того, що у своєму серці він був егоїстом і користолюбцем. Без сумніву, він став послідовником Христа з тих чи інших щирих мотивів. Він бачив чудеса, знав про їхню справжність. Він був одним із дванадцятьох, яких Ісус послав, наділивши силою зцілювати хвороби, виганяти бісів тощо. Він знав, що це не був обман, що Божа сила через Ісуса деякий час чудесно діяла через нього самого та інших апостолів. Але, очевидно, його серце менше приваблювала чистота життя нашого Господа, святість вчення і самозречення, а більше – славні перспективи, які Ісус відкривав в обітницях: що ті, хто пішов за Ним у час випробувань і відкинення людьми, врешті-решт сядуть разом з Ним на Його престолі, правлячи дванадцятьма племенами Ізраїлю і судячи їх.

Юда дозволив природному егоїзму своєї натури жадати обіцяних почестей і слави, замість того щоб оцінити принципи праведності та правди, проілюстровані життям і вченнями нашого Господа. Зверніть увагу на зовсім інші почуття, висловлені Яковом та Іваном. Не забуваючи про обіцяні почесті, вони думали насамперед про любов до Господа і бажання бути поруч з Ним і брати участь у славній праці Царства, у піднесенні Ізраїлю та всіх народів. Улюблений учень, який притулився до грудей Ісуса під час Пам’яткової Вечері, очевидно, думав не стільки про славу Царства, скільки про близькість до Учителя, коли просив, щоб він і його брат сиділи на Господньому престолі один по праву руку, а інший по ліву.

У всьому людстві егоїстичні нахили, як правило, переважають над благородними, тому за нинішніх умов вони, швидше за все, будуть в кожному з нас більш активними. Звідси випливає потреба постійно звертати наші почуття на вищі, благородніші речі, а для цього потрібно постійно мати перед очима славний характер нашого Господа і нашого Небесного Отця – Їхню справедливість, Їхню любов і милосердя, – щоб ми були копіями дорогого Божого Сина і уподібнювалися до нашого Отця на небесах. Юда не зміг розвинути в собі такі благородні якості, а натомість культивував соромні якості, коли був покликаний до учнівства. Він думав про престол і почесті, пов’язані з ним, доки все інше не здалося йому малозначущим.

Тож він був критично налаштований до Учителя і шукав у Ньому недоліки. З його погляду Ісус добивався престолу неналежним чином: Він повинен був бути більш по-світському мудрим, робити так, а не інакше; замість того, щоб докоряти фарисеям, Він мав би їх вмовляти, або принаймні нічого не говорити всупереч їм; замість того, щоб критикувати натовп, який хотів зробити його царем, і піти від нього, Він, за уявленнями Юди про мудрість, повинен був співчутливо порозмовляти з людьми і отримати з цього користь; замість того, щоб промовляти до натовпу притчами і неясною мовою, Він повинен був зійти до його розуміння і пояснити людям про Своє Царство та про те, як Він збирається його встановити.

Можемо бути певні, що Юда не бачив жодного сенсу в неясній мові нашого Господа “...якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя”. Після цих слів багато хто з Його послідовників зауважив: “Жорстока це мова! Хто слухати може її?” і більше не ходив з Ним. Звичайно, Юда, мабуть, спокусився Ісусом. З його погляду Ісус перекреслював усі його сподівання, тож надії на Царство з кожним днем все більше і більше згасали. Господь ставав все більше песимістичним, і замість того, щоб говорити про Царство і престол, розповідав про те, як юдеї незабаром схоплять Його і розіпнуть.

Юда почав відчувати, що якщо його ошукали в цій справі і він не сидітиме на престолі, як очікував спочатку, то краще заздалегідь “збагатитися”, щоб, як би не склалися справи з Учителем та іншими, він не зазнав такої втрати, як вони. Мабуть тому він намагався стати скарбником маленької громадки і привласнював для свого прибуткового вжитку всі надлишки, які час від часу надходили. Підставою для такого припущення є історія про помазання Ісуса у Віфанії, коли Марія зробила дуже дорогі пахощі і намастила ними нашого Господа. Саме Юда нарікав на це марнотратство і зауважив, скільки добра можна було б зробити на ці гроші, якби їх дати бідним. Річ не в тому, немовби він особливо дбав про бідних, а в тому, що він був злодієм і носив скриньку з грішми для учнів, а з того, що було в ній, привласнював собі (Ів. 12: 6).

ВИГОДА ЗАМІСТЬ БЛАГОЧЕСТЯ

Цей егоїстичний дух не тільки спонукав його обкрадати Господа і співучнів, але й, врешті-решт, привів його до думки про те, як можна отримати гроші від священиків за зраду Учителя. Звичайно ж, у його голові повинна була бути якась обґрунтована філософія цього [R4488], а не просто холоднокровна домовленість віддати Ісуса на смерть – не просто холоднокровне вбивство. Коли егоїзм контролює серце, він чинить усілякий обман розуму щодо мотивів, намірів тощо. І це справді так, чи то йдеться про гроші, чи про ім’я та репутацію. Безсумнівно, Юда міркував, що зможе заробити гроші на цій афері, не завдаючи при цьому шкоди Господу. Ісус міг би знову, як і в попередніх випадках, “пройти посеред них” (Кул.), і ніхто б не наважився торкнутись Його. Можливо, міркував далі Юда, що Учитель прокинеться від його вчинку і це так чи інакше поставить крапку в справах Царства; що Ісус, опинившись у руках ворогів, або підтвердить Свою велику силу і візьме на Себе царську владу, або ж викриє Свою слабкість і облудні претензії, якими Він обманював Своїх учнів та інших.

Такими хитромудрими міркуваннями та обманом ворог зміг запровадити невірний розум, самолюбно амбіційне серце, на хибний шлях. Усвідомлюючи цю річ і те, що той самий противник досі діє подібним чином, ми цілком можемо побоюватися потрапити під його владу або оманливий вплив. Мало хто з нас наважиться шукати помилки в Господа і Його методах прямо, але опосередковано ми все ж можемо це робити. Той, хто в той час наглядав за Своїми справами і справами Своїх учнів на землі, тепер наглядає за ними зі Свого славного небесного становища. Хоча не можна знайти помилку в словах Ісуса безпосередньо, можна знайти помилку в Його посланні через тих, кого Він використовує як Свої мовні знаряддя. І якщо самого Учителя не можна зрадити ворогам за срібняки чи інші земні блага, або заради задоволення інших земних амбіцій, то з “його братами” можна так вчинити.

Маємо слово Учителя, що коли хто скривдить словом чи ділом одного з Його найменших, то в Його очах це буде так само, якби це зроблено Йому Самому; і краще було б тій людині, якби їй повісили жорно на шию і вкинули її в морську безодню, бо в такому випадку вона мала б можливість на майбутнє в Тисячолітньому Царстві. Натомість, раз просвітившись, раз скуштувавши небесного дару, раз потрапивши під вплив святого Духа, а потім повністю відпавши, вона не мала б жодної користі або частки в небесному дарі – відкупленні, яке є в Христі Ісусі. Отримавши свою частку, вона зловживала нею і не може мати ніякої користі з неї.

Таким чином, Юда ознайомився з небесним даром і силою майбутнього віку, але не через безпосереднє сприйняття, як у П’ятидесятницю, а через опосередковане благословення, яке зійшло на дванадцятьох шляхом особливого надання їм Господом сили святого Духа, завдяки якій вони отримали можливість творити чудеса в Його ім’я.

“РОЗПОРОШАТЬСЯ ВІВЦІ”

Ми ніколи не повинні випускати з уваги факт, що жнива Юдейського віку були повністю під Божественним наглядом і контролем. Господь зажадав, щоб суворі випробування прийшли на овець через Учителя, Якого вони любили і шанували. Ці випробування були необхідні: “Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство”. Шлях до слави повинен бути хресною дорогою – вузькою дорогою – і повинно бути щось дозволене, що слугувало б тому, щоб зробити цю дорогу вузькою. Звідси дозвіл на зло, дозвіл на міру свободи сатані, дозвіл на міру свободи амбітним людям.

Ми не повинні мати погані почуття до сатани чи до тих, хто розвиває в собі амбітний і згубний дух, подібний до його духа. Роблячи так, ми б плекали в собі те, що було б шкідливим для нас самих. Навпаки, уся опозиція з боку сатани і тих, хто має його риси, повинна викликати в нас протилежний дух. Ми повинні жаліти їх, відчуваючи огиду до їхніх методів. Ми повинні бути готові робити їм добро, ненавидячи їхні дії. Ми не повинні відповідати поганими словами на погані слова, поганими натяками на погані натяки, гнівом на гнів, злобою на злобу, ненавистю на ненависть.

Навпаки, як показує апостол, навіть Михаїл, хоч і вищий владою, не наважився висунути проти сатани гострого звинувачення, а лише сказав: “Хай Господь докорить тобі!”. Так має бути і з нами: замість того щоб намагатися помститися нашим супротивникам, ми повинні віддати свій і їхній шлях під опіку Господа і вірити, що у свій час Він докорить супротивникові і всім, хто має його дух і йде його дорогою. Він знатиме, як зробити належні виправдання для розуму і серця. Він сказав: “Мені помста належить, Я відплачу”.

“ЧЕРЕЗ МЕНЕ СПОКУСИТЕСЯ”

Що стосується особи нашого Господа, то ми можемо бути впевнені, що в Ньому не було причини для спокуси. Він нікому не робив зла, а всім робив добро. Люди спокусилися Його вченнями, а не Його особою, проте їхнє обурення було проти Його особи, а не проти Його вчень, які були занадто міцними, щоб їх атакувати.

Пам’ятаємо, як одного разу, коли вони вхопили каміння, щоб каменувати Його, Ісус намагався присоромити їх, кажучи: “Я зробив добре діло, а ви всі дивуєтесь. Чому ж ви хочете каменувати Мене?” Вони відповіли, що хочуть це зробити не за щось особисте, а за Його вчення. Противник обманув їх і зробив так, що слова Того, Хто говорив так, як ніхто ніколи не говорив, здавалися фальшивими і богозневажними, тоді як насправді вони були цілком правдивими.

Наш Господь сказав: “Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас. Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить”. Це означає, що тією мірою, якою ми йдемо слідом за Учителем, наш досвід буде відповідно схожий на Його досвід. Нас будуть ненавидіти не за злі вчинки іншим, а тому, що той, хто не згідний з правдою Божого Слова, буде не згідний з тими, хто говорить правду, і щиро думатиме, що робить Богові послугу, виступаючи проти них.

Зауважте також, що світ, який вас зненавидить, – це не язичницький світ, не поганський світ, а мирські люди, які видають себе за Божий народ. Так було з Ісусом. Він проповідував не поганам, а святому народові юдеїв, Божому посвяченому народові. І ті, хто ненавиділи Його і віддали на смерть, були з Його ж народу, а Юда – з Його ж учнів. Так і ми повинні сподіватися, відповідно до слів нашого Господа, що мирські люди, які нас ненавидітимуть, будуть мирськими за духом, противниками, знаними в Церкві, а деякі з них, можливо, близькими до нас як співучні.

Бачачи все це заздалегідь, попереджені таким чином, чи не будемо ми озброєні наперед, щоб жодні з цих труднощів не змогли позбавити нас нашої непорушності та вірності? Згадаймо апостолів давнини і те, як ураження Пастиря вплинуло на них, розпорошило їх і збентежило, так що з двох Його послідовників один від страху відрікся від Нього з клятьбою, а інший, улюблений учень, дивився на Учителя співчутливо, але здалека.

Господь застерігав їх і навчав, як їм краще підготуватися до цього випробування, але вони не послухали Його слів: “Пильнуйте і моліться, щоб не впасти в спокусу” (Дерк.). Тому в момент спокуси вони були приголомшені, розпорошилися. Урок для нас полягає в тому, що ми повинні пильнувати і молитися, вірою наближатися до Учителя, бути повними довіри до Божественного плану і пам’ятати запевнення, що все допомагає на добре тим, хто любить Господа, хто покликаний згідно з Його задумом.

Пильнування і молитва розвиватимуть впевненість і віру в Бога, збережуть нас від трепету, страху і спотикання, які, безсумнівно, прийдуть на багатьох інших, тому що з цього погляду віри ми будемо знати, як застосувати в наш час і в наших обставинах слова Господа до Пилата: “Надо Мною ти жодної влади не мав би, коли б тобі зверху не дано було [Моїм Отцем]”. Бог далі стоїть біля керма і далі робить все згідно з радою Своєї волі. Ми повинні наблизитися до Господа і чекати розвитку Його плану з абсолютною впевненістю і безстрашністю – за винятком того, що ми повинні боятися залишити щось недоробленим, що вказано в Його Слові.

Так боявся наш Господь у Гефсиманії, і в свій час отримав Божественне запевнення, зміцнення Свого серця, а також спокій і мир, які належним чином супроводжували це запевнення. Так буде і з нами, “хто трохи потерпів”. Коли наша віра буде належним чином випробувана, Господь дасть нам підтримку і дозволить “для своєчасної допомоги знайти благодать”.

R4487 (1909 р.)