ВИКУП І ПОЄДНАННЯ ЗА ГРІХ

«Бо котрих звірят кров первосвященик уносить до святині [Святая Святих] за гріхи, тих м'ясо палиться поза табором» (Євр. 13: 11-13).
Ми всі погоджуємось, що Біблія навчає про гріх у світі; що гріх увійшов у світ через непослух батька Адама, і доки не була заплачена викупна ціна, не могло бути жодного повного примирення між Богом і людиною. Основою для примирення мав бути Викуп. Тому зрозуміло, що Святе Письмо навчає, що коли наш Господь Ісус поклав Своє життя, Він поклав ціну Викупу. Слово Викуп означає «відповідна ціна»; та оскільки наш Господь Ісус не мав природи, яка була б такою ж, як природа Адама, Йому слід було залишити славу, яку Він мав в Отця до того, як світ був, упокоритися і прийняти на Себе вид людської природи, щоб Він міг, по благодаті Божій, скуштувати смерть за кожну людину. Тому читаємо в Святому Письмі: «Ти... тіло Мені приготував».
На той час не було жодної людської істоти, яка мала б тіло, котре становило б достатню жертву за гріхи людства, бо всі були грішниками. Коли б була досконала людина, вона могла б дати своє досконале життя як викуп, але жодної такої досконалої людини не було. Тому, як представлено в Псалмі, «жодна людина не викупить брата». Богу було потрібно знайти когось, хто мав би потрібну річ і кому було б можливо запропонувати її за людину. Господь показує нам через Закон, що Його закон вимагає «життя за життя, око за око, зуб за зуб », що це є підставою Справедливості, на основі якої Бог діє в цій справі. Оскільки згрішила людина, то смерть ангела не могла бути її викупною ціною. Це мала бути схожа, відповідна ціна. Оскільки людське життя було втрачене, то віддане людське життя мало становити викупну ціну. Недостатньо було забивати тельців та козлів за юдейських часів, бо, як пояснює апостол, вони були тільки образами та типами «кращих жертв», які Бог мав намір представити в своєму часі.
Тож апостол запевнює нас, що людина Ісус Христос прийшов, щоб нам допомогти. Він залишив славу небесної природи і взяв людську природу з єдиною ціллю – пожертвувати її, щоб Він міг бути нашим Відкупителем, бо Справедливість вимагала смерті людини, щоб відкупити людину (Адама), яка згрішила.
Коли наш Господь помер, «Праведний за неправедних», Він зробив це, щоб привести нас до Бога: не лише, щоб привести нас, Церкву, до Бога, але й привести все людство, яке забажає прийти до Бога. Проте Його смерть не привела нас до Бога. Його смерть була лише покладенням ціни і, власне, таку ціну потрібно було спочатку здобути. Наприклад: уявімо собі, що вам треба сплатити зобов’язання – п’ять тисяч доларів. Уявімо собі, що у вас є власність вартістю п’ять тисяч доларів, яку ви можете продати. Ціна, вартість цієї власності буде тією ціною, яка докладно відповідає величині вашого боргу. Ви продаєте цю власність, щоб отримати рівноцінну вартість – ціну викупу. Але коли ви продаєте власність, ви ще не сплатили зобов’язання, ви лише продали власність і здобули ціну, яку пізніше віддаєте як плату.
Таким був наслідок смерті нашого Господа. Коли Він «помер, Праведний за неправедних», Він поклав «відповідну ціну». Власне сказано, що «через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть», і так вирок смерті та всі її похідні перейшли на рід Адама, бо всі заразилися хворобою гріха і, отже, опинилися під вироком смерті. Наш Господь, щоб відкупити нас, поклав нашу викупну ціну, Своє власне життя. Ця викупна ціна була достатньою ціною за Адама або за будь-якого іншого члена Адамового роду, або за всіх – залежно від того, як Він міг її опісля застосувати. Менше від цього не можна було заплатити за жодну людину. Коли б Господь мав на меті відкупити лише одну особу, не дбаючи про інших, це все одно вимагало б Його життя, не менше, бо загубленим було життя людини, і життя людини мало бути платежем.
Оскільки цей осуд прийшов через одну людину, Адама, то задоволення вимог вироку на користь одного дозволяло охопити весь людський рід. Тож бачимо філософію цього великого вчення про відкуплення і про те, як Бог владнав справу таким чином, щоб залагодити борг перед власною Справедливістю однією жертвою Свого Сина.
Ось так, буквально кажучи, виглядає справа Викупу. Якщо б Ісус, коли Він зійшов на висоту, вирішив вжити цю викупну ціну, викупну вартість (яку Він мав у той час в Своїх руках), на користь всього людства, то вона, звичайно, була б достатньою ціною за всіх. Але Він цього не зробив. Розповідь про те, як Він її застосував, ми знаходимо в іншому місці, і вона називається «Поєднання за гріх». Опис того, як наш Господь застосовує Свою Викупну заслугу, показаний в образних жертвах Ізраїльського Дня Поєднання.
Ми не повинні думати про Викуп і Поєднання як про ту саму річ. Слід пам’ятати, що численні Жертвоприношення за гріх не є викупними жертвами. Слід пам’ятати, що Викупна жертва не була Жертвоприношенням за гріх. Це різні речі. Погляд на Христову працю є представлений власне з цієї точки зору Викупної ціни: що Христова смерть була Викупною ціною і була необхідною незалежно від того, яким чином вона була б застосована. Її треба було дати в якості відшкодування за одне життя, втрачене і засуджене законом Всемогутнього. Згідно зі Святим Письмом наш Господь Ісус Своєю жертовною працею задовольнив різні вимоги. Наприклад, Він народився «під Законом». А що в цьому особливого? Апостол пояснює, що коли б Ісус не народився «під Законом», Його жертва не була б застосована за юдеїв, бо Бог попередньо відділив юдейський народ від інших народів Угодою Закону, яку Він уклав з ним.
Юдейський народ під своєю Угодою Закону був на випробуванні і не зумів виконати цю Угоду Закону після того, як погодився з її вимогами, кажучи: «Усе, що Господь говорив, зробимо». Під Угодою Закону Бог запропонував їм вічне життя, якщо вони будуть дотримуватися Його Закону, але якщо вони його порушать, то покаранням буде вічна смерть. Ось так вони вдруге потрапили під божественний вирок: перший раз – з усіма нами під Адамовим осудом, і другий раз – через неспроможність дотриматися свого Закону. Отже, апостол каже, що «сталася мені та заповідь, що для життя, на смерть», бо «жодне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним». Тому Христові потрібно було народитися під Законом, статися юдеєм, щоб Він міг відкупити всіх юдеїв, які були під постановами Угоди Закону.
Всі ці різні риси Бог мав у Своєму плані, та все ж Христос є осередком, від якого відходять різні відгалуження Божественного задуму: юдеї мали бути відкуплені особливим чином; окрім них мав бути відкуплений весь світ людства; а ще є Божий задум стосовно Церкви, вибраних, Тіла Христа. Щоб не заплутатися в цьому всьому ми повинні сприймати різні риси праці нашого Господа так, як ми сприймаємо символічні представлення Церкви, які Він дає нам в притчах. Притчі наводять різні зображення Церкви. Церква є подібною до живих каменів Храму; до членів Його Тіла; до стада овець; до воїнів Христа, «Вождя нашого спасіння»; іще вона подібна до Нареченої Ісуса, її Нареченого.
Якщо ми всіх їх змішаємо, то будемо питати: «Як це Наречений може побратися з членами Свого власного Тіла, або як може Вождь побратися зі Своїми воїнами, або з каменями Храму?» Бачите, яка плутанина вийде. Кожен образ треба розглядати до певної міри як окремий, несхожий, якщо ми хочемо зробити поступ в розумінні Святого Письма. В кожному образі є свій урок, але ми не повинні його змішувати з іншими образами. Отже, тримаймо виразно в своєму розумі те, чим є Викуп, і на цьому зупинімось. Не треба його рухати і мішати з поєднанням або посередництвом. Викуп – це те, що наш Господь дав і що не міг дати ніхто інший, і що не потребує жодного повторення. Але він не показує застосування Ісусової заслуги. Він лише «дав Самого Себе на викуп за всіх», як свідоцтво часу свого.
Яким чином це благословення почнеться і триватиме, показано через жертвоприношення за гріх. Жертвоприношення за гріх є особливою частиною нашої теми, як це показано в нашому заголовному вірші.

ПОЄДНАННЯ ЧЕРЕЗ ЖЕРТВУ

Апостол в згаданому нами вірші обговорює поєднання за гріх. Він звертає нашу увагу на певну особливу картину, яка ілюструє його тему. Під час образного служіння юдеї чинили різні приношення та жертви – приношення вдячності, мирні приношення, приношення за гріх і т.д. Жертвоприношення за гріх є лише одним з них, і ми зараз розглянемо його і порозмовляємо на його тему. Жертвоприношення за гріх народу робили раз на рік, 10-го дня 7-го місяця, який називався Днем Поєднання. Приношення, тобто жертви за гріхи, завдяки яким досягалося Поєднання, Примирення з Богом, складали в цей День, і вони вважалися чинними протягом року, в кінці якого весь порядок був повторений. Апостол наголошує на цьому щорічному приношенні тельців і козлів і говорить нам про «кращі жертви», вчинені нашим Господом Ісусом, які не потребують повторення, бо вони насправді скасовують гріх. Проте ми повинні пам’ятати, що ця одна жертва самого Себе, яка навіки вдосконалює всіх тих, хто приходить до Бога через Нього, почалася з жертви нашого Господа Ісуса в Його власній особі і Він виконує її далі впродовж цього Євангельського Віку в особах Його Церкви, Його послідовниках. Їх запрошено представляти свої тіла живими жертвами, святими і прийнятними для Бога, як розумну службу. Коли Первосвященик приймає котрусь з цих жертв, тоді посвячена особа є зачата святим Духом і відтоді вважається членом Тіла Христа – членом Тіла Первосвященика, Котрий виконує жертвування. В цьому сенсі слова «кращі жертви» Первосвященика, які почалися вісімнадцять століть тому, коли Він представив Своє тіло, продовжуються в Його послідовниках, коли вони представляють своє тіло (прийнятне) в жертву завдяки Первосвященику – в Його імені, в Його заслузі, як Його жертва. В цьому значенні вся праця Дня Поєднання є днем жертви, хоча в іншому значенні слова, як показано в образі, вона є поділена на дві частини – на жертву Голови і жертву Церкви, членів Його Тіла.

ОБРАЗНА КАРТИНА ПОЄДНАННЯ

В 16-му розділі Книги Левит ми маємо божественно влаштовану картину Дня Поєднання та його жертовної праці. Первосвященик брав тельця, що був за нього – який представляв його самого, – і вбивав (жертвував) його. Телець представляв нашого Господа як людину, що показано в Святому Письмі: «Ти... тіло Мені приготував» (Євр. 10: 5). Потім приведено двох козлів і прив’язано до дверей Намету. Їх взято від громади, від народу Ізраїлю, тобто вони представляли його, і були образом на дім віри, Господній посвячений народ, – два класи з-посеред нього, «малу черідку» і «велику громаду». Як чудово образ показує, що їхні тіла не були спеціально приготовані для жертви. Це видно, перш за все, з виразу, що козлів взято від громади синів Ізраїлю на жертвоприношення за гріх, тоді як нічого такого не сказано про тельця. Іншими словами, наш Господь, з причини Свого чудесного народження, був досконалий, насправді досконалий – «святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників». Натомість ми, його учні, є недосконалими, є зі світу, з дітей гніву, як і інші. Оскільки ми є взяті зі світу, наші вади є порахованим чином прикриті заслугою Христової жертви – першої частини Його жертви, поєднані кров’ю позаобразного тельця, кров’ю Христа. Нагадаємо вам, що, за словами апостола, жертва нашого Господа відбулася на початку Його служіння і закінчилася при його завершенні. Він не міг бути жертвою за гріх, доки Йому не виповнилося тридцять років згідно з Законом. Написано, що як тільки Йому було тридцять років, Він склав жертву: «А Сам Ісус, розпочинаючи, мав років із тридцять...», «Тоді прибуває Ісус із Галілеї понад Йордан до Івана, щоб христитись від нього». Будьмо певні, що Він прибув саме тоді, коли Йому належало скласти Себе в жертву Господу, тобто одразу, як тільки це було можливо. Тоді, як говорить апостол, виконалося пророцтво: «Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже...», «Закон Твій у мене в серці». Іще апостол каже: «Відміняє Він перше, щоб друге поставити». Іншими словами, тоді Він почав відсувати убік образні жертви заради «кращих жертв». Принесення самого Себе відбулося вмить, але виставлення Його тіла на випробування та життєві труднощі продовжувалося протягом трьох з половиною років Його служіння і закінчилося на Голгофі. Він посвятив Себе в одну мить, щоб віддати Себе цілком, ціле Своє життя, в службі Отцеві. Але насправді віддавання часу, впливу, життєвих сил тривало три з половиною роки. З моменту Свого посвячення при хрищенні Він вважався мертвим і з того самого моменту був зачатий Святим Духом. Три з половиною роки Він вважався живим як нове створіння, як зародок духовної істоти – коли тіло поглиналося, а нова природа ставала міцною в Господі, розвиваючись в згоді з Божественною волею. На хресті страждання тіла, поглинання жертви, прийшло до завершення, закінчилося. Через день нова природа була піднята до досконалості силою Отця як славна духовна істота, невидима для мертвого світу, але показана учням в різній формі і в різних обставинах, щоб переконати їх у тому, що Він вже не мертвий, що Він вже не є людиною Ісусом, але прославленим духовним Ісусом. Тож апостол каже, що Він «умертвлений тілом, але Духом оживлений».

ТРИ ВОГНИЩА – ЖЕРТВИ

В образі лій тощо був покладений на мідний жертівник на Подвір’ї, а все решта, за винятком крові, було спалене за табором. Первосвященик брав кров, дві повні жмені кадила та вогонь з жертівника і відразу входив у Святая, до світла золотого свічника. На жертівник, що знаходився між свічником і столом з хлібами, він клав вогонь і потім кришив на нього кадило. Читаємо, що запашний дим з кадила проникав у Святая Святих. Це було конче потрібно. Суть цього виразу полягає в тому, що кадило, принесене первосвящеником, становило ще інший образ, – воно показувало, як на це дивився Всемогутній. Воно було приємними пахощами для Бога, бо увійшло перед нашим Господом у Святая Святих і там спочило на Ублагальні. Отже, спалювання відбувалося в трьох місцях. Спалювання в Святая представляло Божественний погляд на жертву Христа протягом трьох з половиною років Його служіння. Спалювання лою на мідному жертівнику на Подвір’ї представляло жертву нашого Господа, як її бачили учні та вірні послідовники, виправдані особи (близько п’ятисот братів). Усі, котрі відтоді входили в цей стан виправдання, вірою бачили ту саму жертву. Спалювання туші за табором представляло жертву нашого Господа, як вона виглядала з точки зору людини. Для людей це було недоречне витрачання часу та зусиль. Для них Його життя було бридким запахом, бо вони вважали Його приятелем митників і грішників. Три спалювання – за табором, на Подвір’ї і в першому зі Святилищ – разом символізували жертву нашого Господа з трьох різних точок зору. Коли закінчилося одне, закінчилися всі, – коли наш Господь був розп’ятий, тоді Його жертва закінчилася. Він перейшов за завісу в воскресінні. Однак в іншому значенні праця нашого Господа не закінчилася на Голгофі. Вона лише почалася. Він закінчив першу частину Своєї жертви – жертву самого Себе, приготованого тіла. Слід було виконати ще більшу працю, а саме, працю прийняття (згідно з Планом Отця) жертви класу Церкви – «Церкви первороджених, на небі написаних». Голова цієї Церкви вже закінчив Свою жертву і стався Господом слави, але решта ще мала зазнати випробувань, схожих до Його випробувань, йдучи Його слідами.

ВІН З’ЯВИВСЯ ЗА НАС

В образі, коли первосвященик закінчив принесення кадила, він брав кров тельця і входив з нею в Святая Святих, нагинаючись під другою завісою, яка зображувала три дні, проведені нашим Господом в гробі. Він піднявся з другого боку завіси як духовна істота і згодом зійшов на висоту, «щоб з'явитись... перед Божим лицем за нас». Дивлячись на цю річ в образі і стежачи за її виконанням, ми бачимо, що це було показане в кропленні кров’ю Ублагальні та перед Ублагальнею. Коли апостол говорить, що Він з’явився за нас, то бачимо, що ця річ була показана в представленні священиком крові за себе та за свій дім – Церкву, яка є Його Тілом, і за «велику громаду», «дім віри», позаобразних левитів, тобто дім Левія.
Глянемо на іншу частину образу. Принісши кров тельця, первосвященик виходив, клав свої руки на козлів, як це вже було описано, і приймав одного з них як Господнього козла для жертви, а іншого – як козла відпущення для знищення. Кидання жереба свідчило, що первосвященик не робив вибору, котрий з них має бути на жертву. Так само зі всіма, котрі чинять посвячення Господу: вони придатні для жертви і Господь не дивиться на особу, а готовий прийняти всіх, котрі є вірні своїм зобов’язанням угоди. Два козли, як ми покажемо, представляли, зображували посвячену Церкву Євангельського віку, котра зі світу представила себе Господу. Господній козел представляє членів Тіла Первосвященика; козел відпущення представляє менш вірних з числа Церкви, «велику громаду», позаобразних левитів. Читаємо, що в образі первосвященик клав свої руки на Господнього козла, вбивав його, брав його кров і робив з нею те саме, що робив з тельцем – його лій так само був покладений на мідний жертівник, а плоть була спалена за табором. Цей факт ілюструє участь Церкви в Христових стражданнях та доповнення того, що залишилось від Його горювань. Мова йде не тільки про апостолів, але й про всіх, котрі відтоді жертвували себе в справі Господа, Правди та братів.
В нашому вірші апостол ототожнює Господа з тельцем, а Його вірний народ – з козлом. Він нагадує нам, що жодні інші жертви, окрім цих жертвоприношень за гріх, не спалювали за табором, і кров жодних інших жертв ніколи не жертвували і не кропили нею в Святая Святих, щоб вчинити поєднання за гріх. Тоді апостол каже: «Тож виходьмо до Нього [Ісуса] поза табір, і наругу Його понесімо». Ось «кращі жертви», які беруть гріх, як пояснює св. Павло. Дія цієї великої праці первосвященика – жертвування протягом цього одного жертовного Дня Поєднання ніколи не потребуватиме повторення. Вона повністю довершить божественні задуми. Вона здійснить повне поєднання світу. Заслуга, звичайно, є в жертві тельця. Телець представляв нашого Господа Ісуса, тоді як козел представляв натовп з 144 000. Покладання нашого життя в Господній службі насправді не має якоїсь особливої вартості – не має нічого, що само по собі могло б забрати гріх. Вся заслуга нашої жертви є шляхом виправдання, яке, перш за все, є застосоване до цього класу козла через заслугу жертви тельця.
Образ показує нам, що первосвященик вважав кров козла частиною своєї власної жертви, однієї жертви, якою будуть благословенні всі, хто будь-коли досягне вічного життя. Первосвященик представив кров козла зовсім з іншою метою, ніж та, з якою попередньо була застосована кров тельця. Кров тельця була за первосвященика та членів його дому. Кров козла була за всіх решту людей Ізраїлю. В позаобразі кров Христа приносить користь Його посвяченим святим, «малій черідці», «царському священству», та левитам, «натовпу великому», тоді як жертовну заслугу Церкви, Тіла Христа, Він застосує за весь народ, за світ, – за тих зі світу, котрі бажатимуть скористатися зі славних нагод поєднання.
Коли первосвященик закінчив першу жертву і приношення своєї крові, він вийшов назовні. Він показався в П’ятидесятницю і символічно поклав Свої руки на Церкву у благословенні П’ятидесятниці. Завдяки цій жертві Його послідовники змогли підпорядкуватися вимогам та умовам Його жертви. Після принесення крові козла первосвященик, як показано, закінчив свою працю. Він скинув свій священичий одяг і зодягнувся в одяг слави та краси, який зображує славні якості Христового характеру та почесну місію, до якої Його помазано як Пророка, Священика, Царя, Суддю і Посередника світу. Його вихід представляє Другий Прихід нашого Господа і прийняття божественної слави та сили, коли Церква буде з Ним як члени Його Тіла, щоб співпрацювати в розповсюдженні благословень Нової Угоди для Ізраїлю та всіх поколінь землі. В День Поєднання весь народ Ізраїлю зодягав волосяниці і не їв ситної їжі, а постив і чекав на вихід первосвященика в його одязі слави та краси. Саме так було протягом цього Євангельського віку. Весь світ людства лежить в злому, охоплений гріхом, смертю та тлінням. Про нього св. Павло говорить: «Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі. Бо чекання створіння очікує з'явлення синів Божих» (Рим. 8: 22, 19) – чекає Первосвященика, Голову і Тіло, зображеного в славній одежі юдейського первосвященика. Якщо глянемо на картину далі, то побачимо, що первосвященик в своєму славному одязі підходив до Жертівника, піднімав свої руки і давав благословення народові – благословення Нової Угоди, благословення прощення гріхів, благословення злиття святого Духа на всяке тіло. Якщо благословення показано в образі, то наскільки більшим буде благословення насправді! Як в образі люди вставали, скидали волосяницю, припиняли піст і тішилися прощенням, так під час Тисячолітнього поранку світ, почавши цінити великого Первосвященика і жертви Поєднання, підніметься з гріха, деградації та смерті і тішитиметься божественною милістю та усвідомленням численних благословень реституції, представлених Ізраїлю, як це було провіщено устами всіх святих пророків від початку світу (Дії 3: 20).

СВОЄЮ ВЛАСНОЮ КРОВ’Ю

В контексті апостол говорить: «Тому то Ісус, щоб кров'ю Своєю людей освятити, постраждав поза брамою» (Євр. 13: 12). Чи не виникає питання, яких людей Ісус мав освятити Своєю власною кров’ю? Відповідаємо, що в ширшому значенні слова «всі люди» – це люди, які коли-небудь приймуть освячення, очищення, поєднання через Нього. Читаємо, що Він дав самого Себе на викуп за всіх. Не є аж так суттєво, що Він не застосував його одразу за всіх, а лише за нас, Церкву, «дім віри». Ціль Його жертви була за всіх. І це зовсім не суперечить факту, що досі заслуга жертви Христа поширилася лише на «дім віри». В своєму часі Його заслуга пошириться через Церкву на кожне створіння. Тому написано: «щоб і самі були помилувані»; а ми здобуваємо милість через Ісусову смерть, бо Він по божественній благодаті скуштував смерть за кожну людину.

ЧАСТКА КОЗЛА ВІДПУЩЕННЯ

Дехто, не маючи зрілого мислення, робить висновок, що козел відпущення не може представляти клас духовних істот, бо він ніколи не входив в Святая або в Святая Святих. На це відповімо, що телець і козел Господній також не входили в Святая або в Святая Святих. Лише їхню кров брали в Святая Святих, і ця кров представляє добровільну відмову від земних прав, привілеїв та життя, з наміром виконувати божественну волю, задум. Козел відпущення, тобто клас «великого натовпу», складається з тих, котрі зробили приношення самих себе і були прийняті, але вони не зуміли виконати умови своєї жертви. Не зумівши стати членами Тіла Первосвященика і учасниками Його слави на божественному рівні, вони не мали б нічого, коли б Господь особливим чином не подбав для них про те, щоб вони зазнали горя заради знищення свого тіла, щоб дух міг спастися в день Господа Ісуса. Господь прийняв їх заради їхньої віри і посвячення до смерті. Не зумівши виконати успішно власне посвячення і тримаючись теперішнього земного життя, вони мали б втратити все, коли б в їхньому випадку не передбачено знищення їхнього тіла. Про них також не треба думати як про клас, який не має сорому, не має віри або не розвинувся. Ніхто не може здобути вічне життя на божественних умовах на будь-якому рівні існування, якщо він не переміниться і не прийде до стану досконалої відданості Богу та Його праведності. Хто не досягне найвищого критерію слухняності Богу, той не буде вважатися гідним вічного життя у «великому натовпі» або в будь-якому іншому. Зачаті святим Духом, вони не можуть набути знову свої земні права та реституційні благословення. Для них, посвячених і пожертвуваних, немає вороття. Якщо їм не вдасться досягти вічного життя, то наслідком буде Друга Смерть.
Клас «великого натовпу» не має нічого спільного з поєднанням за гріх, бо козла відпущення ані не спалювали за табором, ані не вносили його кров у Святая Святих. Що ж, в такому випадку, означає вираз (3 М. 16: 21), що Аарон поклав свої руки на голову козла відпущення і визнав над ним всі беззаконня синів Ізраїлю та всі їхні провини в їхніх гріхах, вклавши їх на голову козла?
Поєднання за гріх, здійснене кров’ю тельця та кров’ю Господнього козла, представляло поєднання за первісний гріх Адама та за всі слабкості і вади, що безпосередньо беруть свій початок з нього. Оскільки кров цих двох тварин відшкодувала всі гріхи такого роду цілого народу, очевидно, що вже не було гріхів, які можна було б визнати над головою козла відпущення. Отже, які гріхи Аарон визнав над головою козла відпущення? Відповідаємо, що це були провини на зразок тих, про які наш Господь вчив нас молитися, кажучи: «І прости нам наші гріхи, бо й самі ми прощаємо кожному боржникові нашому». Якщо ми щиро прощаємо тим, хто провинився проти нас, Бог охоче простить нам наші провини. Але Він не простив первісний гріх і, як наслідок, засудив нас на смерть і дав Свого Сина як нашого Відкупителя. Ці провини – це недоліки, вади і т.д., як вияв недбалості, або байдужості, або упертості чи ще іншого небажання чинити Господню волю так добре, як ми знаємо. Господь дає зрозуміти, що Він веде дуже ретельний облік всіх справ людства. Він пояснює, що суворі випробування, які прийшли на юдейський народ при завершенні їхнього жнивного часу, були відплатою. В тому жахливому горі, яким закінчився їхній вік, Господь, як Він сказав наперед, зажадав усієї праведної крові, пролитої з часу праведного Авеля і до того часу. Одним словом, кожна несправедливість волає про помсту, про відплату, про покарання. Великий первісний гріх, покаранням за який є смерть, наш Господь Ісус сплатив, вмираючи праведний за неправедних. Але ще є багато гріхів, багато несправедливостей в минулому і тепер, з якими справедливість ще не звела порахунки. Наприклад, в Об’явленні ми читаємо, що душі під жертівником волали: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» (Об. 6: 10). Справедливість тільки чекає на повне число тих, кого переслідують заради праведності. Тоді прийде покарання. Великий час горя, яким закінчиться цей вік – так само як час горя, яким закінчився Юдейський вік, – є часом врегулювання вимог Справедливості. «Великому натовпу», який не спромігся жертвувати себе під час сприятливого часу, буде дано зазнати значної міри горя, яке приходить на світ, щоб скасувати, так би мовити, певну міру горя, яке обов’язково має прийти загально на людство. Коли цей час прийде, то ці дорогі приятелі, представлені «великим натовпом», радітимуть своєю часткою страждань та знищення тіла, щоб їм спастися, як духовним істотам, в день Господа Ісуса. Те, наскільки вони постраждають від беззаконь світу, все одно буде меншим, ніж зазнають інші в день горя.

«УЧАСТЬ В ЙОГО СТРАЖДАННЯХ»

Святе Письмо виразно стверджує, що наш Господь постраждав як Справедливий за несправедливих, маючи на увазі не тільки біль, якого Він зазнав і який вистраждав, але й смерть, якої Він зазнав заради гріха. Ми страждаємо з Ним. Ми є учасниками Його страждань. Найсуворіші страждання нашого Господа були, мабуть, в Гефсиманії, де, як читаємо, Він знаходився у великій агонії і «не було із народів [з людей] з Ним нікого»: навіть вірні, улюблені одинадцять апостолів задрімали і не змогли попильнувати з Ним в той час. Але вони не могли збагнути Його горя – що події наступних кількох годин означають для Нього так багато. Він знав, що на основі Своєї угоди, вчиненої в Йордані, Він віддав Свої земні права та привілеї. Він знав, що все Його майбутнє тепер залежить від воскресіння з мертвих, і знав також, що у випадку, якщо Він не виконав божественну волю досконало, цілковито, Йому не буде дана славна переміна воскресіння і вічна слава на духовному рівні. Тож ми читаємо, що Він звернувся з голосінням великим та слізьми до Того, Хто міг спасти Його від смерті, і був вислуханий в тому, чого побоювався. Він побоювався смерті, тобто Він не сумнівався щодо обітниці небесного Отця, що у випадку вірного виконання Його жертви Йому буде дане славне воскресіння, а побоювався, що ненавмисне Він міг припуститися якоїсь помилки, міг не виконати якусь частину Свого обіту посвячення. Отже, Він побоювався, чи повна хмара кадила проникла в Святая Святих, щоб вкрити Ублагальню і засвідчити, що в Своєму жертвуванні Він був вірним в найвищій мірі. Тоді з’явився ангел і зміцнив Його. В чому полягало це зміцнення нам не виявлено, але цілком ймовірно, що воно стосувалося того, чого Він побоювався. Ангел, як представник Отця, швидше всього запевнив Його в тому, що Він був вірний, що Його жертвування було прийнятним в очах Отця. Відразу настав великий спокій, коли вгамувалася велика навала муки, що мить тому загрожувала завдати руїни Його смертному тілу. Відтоді ми бачимо Його дивовижний спокій – коли Він стояв перед Первосвящениками, вислуховуючи звинувачення з боку грішників, в присутності Пилата та рабинів. Ведений до хреста, Він мав більше самовладання, ніж будь-хто інший в таких обставинах, про кого ми знаємо. Коли учні покинули Його, Він заступився за них, щоб їх не переслідували і дозволили їм відійти. Коли Петро відрікся від Нього, Він мовчки глянув на нього, нагадавши йому пророцтво. По дорозі на Голгофу Він промовив слова потіхи плачучим жінкам, кажучи: «Не ридайте за Мною, за собою ридайте». Наскільки по-іншому виглядає досвід Христових послідовників! Ми маємо в Ньому не тільки Приклад та Вчителя, але й нашого Захисника та нашого Заступника. Ми справді можемо мати велику відраду від Його запевнення, що Він не тільки з’явився за нас, але й здатний допомогти нам при кожній потребі. Він далі є Головою Церкви, котра є Його Тіло. Він далі доглядає справи всіх Своїх членів. Він далі промовляє до нас, як промовляв колись до Своїх учнів,

«ЦЕ КРОВ МОЯ,.. ПИЙТЕ З НЕЇ ВСІ»

Хто не здатний виразно побачити, що Церква в теперішньому часі є членами Тіла Христа, той ніколи не може зрозуміти, як Церква має мати частку в жертві зі своїм Господом, що представлено в Його чаші. Після того, як наш Господь під час останньої вечері споживав плід виноградини, Він передав чашу Своїм учням і сказав: «Бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів... Пийте з неї всі». Наш Господь не тільки Сам пив символічну чашу, перш ніж дати її Своїм учням, але й пив ту саму чашу, споживати з якої Він вимагає від нас на доказ нашої відданості як Його учнів. Це чаша сорому, смутку, зневаги, самовідречення на користь інших. Учитель говорив про неї як про чашу, яку Отець приготував для Нього. Він залишив трохи з неї випити нам, щоб ми могли мати привілей мати частку в Його стражданнях і в славі, яка прийде згодом, коли останній член Його містичного Тіла буде прославлений. Коли під час Пам’яткової Вечері Він передав чашу Своїм учням і сказав: «Пийте з неї всі», – то не лише мав на думці, що всі, котрі будуть Його учнями, повинні пити з цієї чаші, але й хотів сказати, що Його послідовники повинні випити її всю, не повинні залиши в ній нічого. Іншими словами, страждання Христа належать виключно до цього Євангельського віку, який позначився Його власними стражданнями на початку і завершиться об’явленням Його слави в Царстві. Для світу не залишиться жодних страждань Христа, щоб пити їх в Тисячолітньому віці, і не буде жодних нагод статися співспадкоємцями з Відкупителем. Учитель сказав, що ця чаша була кров’ю Нового Заповіту – нової волі, Його волі, тобто Заповіту, на основі якого Він заповідає Свої земні права та земні почесті земному насінню Авраама і через нього світу людства. Це Його кров, яка була потрібна для запечатання Нової Угоди, і нас запрошено розділити цю чашу, розділити печатання і розділити участь в розповсюдженні благословень Нової Угоди для Ізраїлю та світу. Хто не п’є з цієї чаші, хто не бере участі в стражданнях Христа (тих самих стражданнях, яких Він зазнав) як член Христа, той не може мати частки з Ним в Його Тисячолітньому престолі слави, завдяки якому благословення Нової Угоди будуть представлені світу.
Зверніть увагу на твердження, що Його послідовники повинні мати частку з Ним в Його стражданнях, і якщо вони матимуть участь в тих самих стражданнях, то будуть сидіти з Ним на Його престолі. Послухаймо двох учнів, які питали Його напередодні Його смерті, чи вони не могли б сидіти один праворуч і один ліворуч в Його Царстві. Ісус відповів: «Не знаєте, чого просите. Чи ж можете ви пити чашу, що Я її питиму або христитися хрищенням, що я ним хрищуся? Вони кажуть Йому: Можемо» (Мт. 20: 22). Коли вони ствердили свою готовність померти з Ним, Він запевнив їх, що вони справді матимуть з Ним частку в Його престолі, що вони справді будуть пити Його чашу, будуть мати частку в Його хрищенні смерті і матимуть місце в Його Царстві.
Тримаймося міцно цих дорогоцінних обітниць. Якщо інші перестали їх триматися і твердять, що вони вже не бачать їх так, як ми, нам прикро за них, що світло, яке вони мали, залишило їх. Не биймо сліпих, але будьмо привітними та лагідними до всіх. Чим більше число сліпих, тим більше благословення та привілей тих, котрі бачать. Радіймо нашими привілеями і використовуймо їх. Пам’ятаймо слова Учителя: «Отож коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява». Таких осіб треба шкодувати ще більше, ніж світ, який ніколи не бачив. Пам’ятаймо також, що всі види сліпоти є більш-менш заразні, тому пильнуймо наш духовний зір як один з найбільш дорогоцінних дарів, що дав Господь.
R4426 (1909 р.)