[R4368]
“ЧЕРЕЗ ВЕЛИКІ УТИСКИ ТРЕБА НАМ ВХОДИТИ У БОЖЕ ЦАРСТВО”
ДІЇ АПОСТОЛІВ 14:1-28

Заголовний текст: “Бо всі боги народів божки, а Господь створив небеса” (Псалом 96: 5).

Попри успіх, який супроводжував проповідь в Антіохії в Пісідії, в юдеях пробудився дух противника, який підбурив побожних і шанованих жінок (гречанок, навернених в юдейську релігію). Вони трималися своїх упереджень, зводячи наклепи на апостолів, їхню працю та їхні мотиви. Ці жінки, своєю чергою, мали вплив на старших міста, поки, нарешті, місіонерів не прогнали. Наступною зупинкою місіонерів була Іконія, близько сімдесяти п’яти миль на південний схід. Тут вони знову проповідували спочатку в синагозі юдеям, і велика кількість як юдеїв, так і греків (юдейських навернених) увірувала. Але невіруючі юдеї почали наклепами чинити тиск на язичницьке населення. Апостоли залишалися там “довгий час”, ймовірно, кілька місяців, оскільки було багато новонавернених, які потребували настанов, і це було чудове поле для праці в усіх відношеннях. Проте головні юдеї синагоги й погани, на яких вони мали вплив, склали змову, щоб побити камінням місіонерів і тих, кого вони вважали богохульниками. Дізнавшись про це, апостоли, за наказом Господа з Мт. 10: 23, втекли від переслідувань. Їхньою наступною зупинкою була Лістра, що за двадцять миль на південний схід.

Людська природа повторює себе! Як Божий народ під Угодою, – з-поміж якого був начальник синагоги, який виступив проти Євангелія й жорстоко поводився з його слугами, які прагнули зробити лише добро, – так і впродовж віку так звані слуги Бога були переслідувачами своїх братів! Так само і сьогодні! Наклепи, перекручування фактів виходять не від політиків і мирських людей, а від визнаних послідовників Господа, деякі з яких мають великий вплив. [R4369] Як і раніше, існують “небезпеки між братами фальшивими”, і зараз, як і тоді, слід сподіватися духа Юди. Як нам сприймати ці речі? Якщо вони знеохотять нас або повернуть убік у страху, то це буде доказом того, що ми не гідні привілеїв і почестей Царства, які мають бути надані лише тим, хто по Божій благодаті “здобув найбільшу перемогу” (WBTC); хто радше охоче, з радістю прийме грабунок свого майна, свого доброго імені, земної репутації тощо, аніж виявить невірність Господу та Його братам. Ми також не повинні платити лайкою за лайку, наклепом за наклеп. Ми повинні терпляче сприймати жорстоке поводження.

НЕ СИНАГОГА, АЛЕ ЧУДО

Лістра була столицею Лікаонії – “Землі Вовків”. Її мешканці були менш цивілізованими, ніж в інших місцях, які Павло відвідав. Очевидно, що юдеїв там було мало або зовсім не було, і не було синагоги. Проповідь для народу відбувалася на площі.

Під час проповіді св. Павло помітив серед своїх слухачів чоловіка, кульгавого від народження, який слухав дуже уважно. Побачивши, що той має віру, яка б сприяла зціленню, він наказав йому: “Устань просто на ноги свої!” Люди були вражені чудом. Від здивування вони почали говорити один до одного не грецькою, а лікаонською мовою, якої місіонери не розуміли, кажучи, що це боги в людській подобі. Після чуда апостоли, мабуть, пішли до свого помешкання й були здивовані, коли через деякий час народ зійшовся, щоб принести їм жертви, називаючи Варнаву Юпітером, а Павла Меркурієм. У народі були традиції про богів, що сходили на землю в постаті людей, і це, напевно, зумовило їхнє неочікуване сприйняття місіонерів

Одна з цих легенд розповідала, що Юпітер і Меркурій одного разу відвідали це місто Лікаонії. Люди прийняли їх за волоцюг, відмовилися надати їм притулок, висміяли й побили. Нарешті двоє селян гостинно прийняли їх у своїй хатині, поділившись усім, що в них було. У відповідь боги перетворили їхню хатину на славний храм, над яким вони були поставлені головними служителями землі, тоді як їхні сусіди були затоплені повінню. Статуя Юпітера стояла перед брамою Лістри, і, правдоподібно, ця історія щороку повторювалася в народі. Думаючи, що Павло та Варнава – це нова постать богів, вони вирішили, що є нагода виявити їм пошану й гостинність.

Тепер спокуса була перед місіонерами, і ця спокуса в тій чи іншій формі може спіткати всіх, хто активно зайнятий християнською працею. Чи приймуть вони пошану від людей, а потім, як боги, будуть намагатися навчати їх про Христа як правдивого Божого Сина, Який зійшов з небес і помер для відкуплення світу тощо, або ж відразу припинять це видовище? Для багатьох це дуже сильна спокуса: “Зробімо зло, щоб з нього вийшло добро”. Можна навести подібні спокуси сьогодення. Служитель може пливти під фальшивим прапором, під конфесійною назвою, яка неправильно представляє його серце і яку він сам представляє неправильно. Він може прагнути таким чином служити Богові й просувати Правду, але чи це мудро? Чи було б Богові до вподоби, якби ми таким чином робили зло, щоб з нього вийшло добро? Гадаємо, що ні. Правду можна подавати якомога люб’язніше, доброзичливіше, злагоджено, але вона ніколи не зможе вести добру боротьбу під покровом лицемірства.

Цей самий принцип стосується й інших: бізнесмен може покласти своє світло під посудину заради торгівлі, пообіцявши собі, що використає зароблені гроші на просування Правди. Але чи буде такий шлях прийнятним для Господа? Ми вважаємо, що ні. Дехто прикидається нетямущим до Правди або вважає її нижче своєї гідності, щоб тільки зберегти становище в суспільстві, і переконує себе, що в тому, що він робить, є переваги, які усе це виправдовують і які сприятливі для Господа, братів і Правди. Ми вважаємо, що вони показують себе негідними місця в “Малій Черідці” переможців. Цей принцип має широке застосування, і саме його повинен бачити й чітко утверджувати у своїй свідомості кожен з Господнього народу, щоб керуватися ним відповідно.

ЧЕСНІСТЬ, НАГОРОДЖЕНА КАМЕНУВАННЯМ

Місіонери кинулись між людей, відраджуючи їх від жертвоприношень і переконуючи, що вони такі ж звичайні люди, як і вони самі. Вони сказали, що їхня місія – відвернути їх від таких справ невігластва й забобонів і вказати на істинного Бога, Його справжній характер і правильне поклоніння Йому: “Ми... благовістимо вам від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є”. Мудрість згори підказала їм, що цитувати Писання Старого Завіту цим людям, які не знали їх, було б марно. Тому вони говорили те, що люди могли зрозуміти й оцінити, і таким чином подали великий приклад усім, хто коли-небудь говоритиме як посланці Господа. Значна частина проповідей проходить повз вуха слухачів.

Вони представили їхній увазі Бога, Який створив небо, землю, море й усе, що в них. Вони пояснили, що хоча цей великий Бог завжди цікавився Своїми творіннями, проте досі Він дозволяв усім народам, ненавченим і неприборканим, ходити своїм шляхом. Проте Він давав їм певні докази Свого постійного піклування: сонце і дощ, плоди землі у свою пору, даючи людству їжу й привід для радості та вдячності за життя.

Наведено лише уривок проповіді. Можна припустити, що апостол тут, як і скрізь, пояснив, що часи цього колишнього незнання, на яке Бог не зважав, тобто не звертав уваги, тепер закінчуються; що настав новий етап, новий поворот в його великому Божественному Плані. Що тепер усім людям скрізь наказано каятися, відвертатися від гріха, намагатися наблизитися до Бога в благоговінні та послуху й сподіватися на обіцяне Ним вічне життя. Безсумнівно, він пояснив, що основа для цих надій і цього наказу каятися закладена у великому факті, що Бог віддав Свого Сина, щоб Той став Відкупителем людини, а згодом і її Відновителем. Без сумніву, Він пояснив їм, що кожне зусилля в напрямку праведності, Правди й благочестя матиме свою нагороду, тоді як кожен навмисний гріх неодмінно матиме колись своє покарання – чи то в теперішньому віці, чи в віці прийдешньому. Без сумніву, він також показав людям, що Божественний поклик теперішнього часу призначений лише для того, щоб покликати зі світу “Малу Черідку” святих послідовників Ісуса, які стануть Його Нареченою в Царстві.

За якихось кілька днів після цього до Лістри прийшли інші юдеї, ревні, як і сам Павло з Тарсу, з наміром виступити проти послання про Назарянина. Забобонні люди, які колись були готові принести жертву св. Павлу як богу, тепер, ведені заздрісними наклепами, розпаленими противником, закидали його камінням, а потім витягли з міста й залишили на поталу звірам і птахам. Та в цій місцевості, очевидно, вже було декілька учнів, бо, читаємо: “Коли ж учні його оточили, то він устав, та й вернувся до міста. А наступного дня він відбув із Варнавою в Дервію”. Така людина з таким духом обов’язково була міццю, куди б вона не йшла: міццю в доброму напрямку, як колись була міццю в злому напрямку, тому що тепер дух, який його надихав, був посвяченим, святим. Перед нами урок і приклад для всіх нас, який ми не повинні випустити з уваги. Павло мудро вирішив, що далі вести публічну діяльність в Лістрі, поки громадська думка є такою збуреною, нерозумно. Це означало б накликати непотрібні переслідування на учнів, які, як нові у вірі, могли б не встояти в цьому.

ДЕРВІЯ, А ПОТІМ ШЛЯХ ДОДОМУ

Очевидно, апостол був наділений якоюсь Божественною силою, якоюсь надприродною міццю, інакше він ніколи не зміг би так швидко одужати після побиття камінням. Поясненням цьому є, по-перше, незламна воля самого св. Павла, яка панувала над його тілом і зробила це тіло своїм слугою, і по-друге, в цьому йому сприяла Божественна співпраця. А хіба не так буде і з нами? Хіба віра, мужність, ревність і рішучість не впливатимуть на нашу здатність вистояти й витримати життєві випробування та труднощі? І чи не буде нам достатньо Господньої благодаті? А якщо Він допустить, щоб нас закидали буквальним камінням, або символічними стрілами, або гіркими словами, то хіба Він не зможе допомогти нам, щоб ми не ослабли?

Очевидно, що після проповіді в Дервії багато стали учнями. Тоді апостоли вирішили йти додому – до Антіохії, до Еклезії, яка послала їх як своїх представників. Прагнучи не просто повернутися, але повернутися відважно тим самим шляхом, яким вони йшли, вони отримали можливість зустрітися з учнями в різних місцях, зміцнити їх і підбадьорити на добрій дорозі, “вузькій дорозі”. У їхній проповіді не було жодного обману. Вони не говорили віруючим, що незабаром вони, ставши учнями Розп’ятого, матимуть процвітання у своїх ділових інтересах. Вони не говорили їм, що християнство стане для них перепусткою в громадські кола заможних і вишуканих людей. Навпаки, їхнє послання було співзвучне зі словами нашого Господа: “Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг” (Ів. 16: 33). І ще: “Не дивуйтеся, браття мої, коли світ вас ненавидить” (1 Ів. 3: 13); “Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене” (Мт. 5: 11).

Отже, читаємо, що, подорожуючи, вони “душі учнів зміцняли, просячи перебувати в вірі, та навчаючи, що через великі утиски треба нам [R4370] входити у Боже Царство” – що таким є Божественний задум для вдосконалення нашого характеру та випробування щодо нашої придатності до співспадкоємства з нашим Господом. Не забуваймо, дорогі друзі, що теперішній злий світ (вік) ще не завершився; що сатана далі є його князем, і що скорбота все ще є ціною за місце на Престолі! Очікуючи цього, нас не розчарують переслідування, коли вони прийдуть на нас. Як і у випадку з нашим Господом, ми можемо знати, що “вороги людині – домашні її” (Гиж.) – її власний народ, її власна нація.

R4368 (1909 р.)