[R4364]
НЕДОСТОЙНІ ВІЧНОГО ЖИТТЯ
ДІЇ АПОСТОЛІВ 13: 13-52

Заголовний текст: “І ширилось Слово Господнє по цілій країні” (вірш 49).

Хоча місіонерська подорож тільки починалася, цей урок бере початок з розповіді про те, чим були зайняті “Павло й ті, хто з ним був”. Попереднє оповідання стосувалося Варнави й Павла. Варнава був “Сином Потіхи”, улюбленим і схваленим Господом, натомість Павло був Господньою “посудиною вибраною, щоб носити Ім’я Його перед народами”, тож незабаром над ним і через нього проявилася особлива Божа сила. Було б великою помилкою вважати, що через це в грудях Варнави прокинувся якийсь дух заздрості. Віримо, що так не сталося, і він далі усвідомлював, що його особливий талант в божественній службі – бути “Сином Потіхи”, привілейованим допомагати, підбадьорювати, втішати св. Павла. Робити так означало належним чином визнавати Господній нагляд за Його працею і радіти, що Його воля виконується. Подібні випробування приходять на всіх Господніх братів дотепер – випробування смирення, братерської любові, повного підкорення Господу, віри в Його керівництво Його справами. Ці випробування є особливо суворими для братів, які займають провідне місце в Церкві. Звідси заклик апостола: “Не багато хто ставайте, брати мої, учителями, знаючи, що [як учителі у будь-якій невдачі] більший осуд приймемо” (Як. 3: 1). Ми також не можемо нарікати на провидіння, яке таким чином випробовує нас. Радше ми повинні визнавати доцільність цього: ті, хто обирається для славних привілеїв майбутнього, повинні повністю продемонструвати Господу смирення й абсолютну відданість Його волі, навіть у потаємних думках. Застосуймо цей урок, пам’ятаючи слова апостола: “Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти” (1 Кор. 10: 12). І ще: “Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив” (1 Петр. 5: 6).

У цьому ж вірші коротко сказано, що Іван Марко полишив місіонерів, повернувшись до свого дому в Єрусалимі. Що спонукало його до цього кроку, не сказано. Слабкість серця, брак віри, брак мужності – якісь стріли противника, очевидно, вразили його. Про це свідчить факт, що св. Павло не захотів взяти його з собою в майбутню місіонерську подорож. Однак той, очевидно, отримав цінний урок, оскільки бачимо, що врешті-решт апостол повернув свою прихильність до нього, про що свідчать слова в Кол. 4: 10 і 2 Тим. 4: 11. Радіючи цьому поверненню, нам було б добре не повторювати таку поведінку, але, як пропонує наш Господь, поклавши руки на плуг, не озиратися назад, а йти вперед до мети.

Інший урок полягає в тому, що тих, хто невірний за таких умов, не можна приймати назад так, немовби вони були вірними. Безсумнівно те, що св. Павло докорив йому і відмовив у подальшій співпраці, доки він не продемонструє докази більш розвиненого характеру, було для вічної користі Марка. Урок примирення також цінний. Запам’ятаймо вислів Гладстона: “Жодна людина ніколи не ставала великою чи доброю, окрім як через численні й великі помилки”; а також слова Вейленда: “Минулого тижня я бачив людину, яка не помилялася чотири тисячі років. Це мумія в єгипетському відділі Британського музею. Єдині, хто не робить помилок, – це мертві”.

ВИДАТНА ПРОПОВІДЬ ВИДАТНОЇ ЛЮДИНИ

Наступною важливою зупинкою місіонерів була Пісідійська Антіохія, велике місто, хоча й не метрополія, якою була Антіохія з нашого минулого уроку. (Всього було шістнадцять Антіохій).

Перший суботній день застав Павла та Варнаву в юдейській синагозі, як це було їхнім звичаєм, адже юдеї, які очікували виконання месіанських пророцтв, були найбільш підготовленим ґрунтом для євангельського послання, особливо, якщо це стосується їхнього розуму. Увійшовши всередину з іншими, місіонери зайняли місця і після молитов слухали читання уривка Закону, вибраного з пророків старшим громади, якого називали “ангелом синагоги”. Потім настав час для виступів рабинів та інших навчених у Письмі. Рабин, який проводив служіння, побачив, що Павло та Варнава освічені й культурні люди й передав їм, що він буде радий, якщо вони скористаються вільністю в синагозі й звернуться до людей, якщо вони мають таке бажання. Тоді Павло підвівся на своєму місці, не виходячи на підвищення. Привітавшись рукою, він розпочав промову, кажучи, що має щось, що повинні почути всі ізраїльтяни та інші, хто шанує Бога. Далі була чудова промова, яка в деяких подробицях нагадує нам промову Степана, яку св. Павло, без сумніву, чув, але яку не прийняв. Тепер його аргументи були такими:
(1) Бог, маючи велике благословення для людства, вибрав народ Ізраїлю як знаряддя для цього благословення; і Його турбота про цей народ, впорядкування його справ протягом століть відповідали цій первісній меті.
(2) Далі в цьому народі Ізраїлю Бог вказав на вибір особливої сім’ї, через яку має прийти це благословення. Месія мав бути нащадком Давида. А “милості, що обіцяні вірно Давиду”, які мали здійснитися в Месії, означали б вірні Божі милості до Ізраїлю як народу, тому що Месія прийде до них як їхній Цар.
(3) Нарешті, після століть очікувань, Месія прийшов саме з цього роду – з дому Ізраїлю, з родини Давида – Ісус з Назарету (вірш 23).
(4) Месіанство Ісуса вже значною мірою визнане (вірші 24-26).
(5) Юдейський народ в особі своїх правителів, не прислухавшись до свідчення пророків та проігнорувавши очевидну чистоту Ісуса, завдав Йому смерті через римлян (вірші 27-29).
(6) Месіанство Ісуса доведене Його воскресінням з мертвих. Це відповідало пророцтвам Святого Письма і було стверджено численними свідками (вірші 30-37). Зверніть увагу на відсутність у цій промові жалісного тону чи пишномовства. Це було звернення до розуму. Завважте логіку аргументації – факт за фактом, кожен на своєму місці й у своєму порядку. Однак просте перерахування цих фактів мало чого б досягло. Апостол продовжував брати з фактів великий урок, найважливіший для своїх слухачів, а саме:
(7) Всі люди є грішниками; Ісус, Месія, Своєю смертю став Спасителем грішників. Якою б не була Його подальша праця, Він вже виконував діло для всіх тих, хто почує Його послання і відгукнеться усім серцем.

Перед нами критерій правильної проповіді Євангелія. Вона повинна визнавати гріх, а не стверджувати, як це роблять еволюціоністи, що “якщо людина і впала, то лише вгору” – що замість того щоб бути засудженою Богом як грішник, людина отримує схвалення від Бога за свої еволюційні зусилля та успіхи. Христове Євангеліє визнає первісний гріх і падіння від Божої подоби; воно визнає необхідність у Викупній жертві й той факт, що Христос є нашим Відкупителем і “Його ранами ми вздоровилися”; що через Його смерть стало можливим наше примирення; що примирення означає закриття гріхів віруючого від Божих очей тепер і привілей увійти до Школи Христа й бути готовим до небесної слави. Апостол коротко показав, яким чином стало можливим виправдання від гріха і відчуження від Бога – набагато більше й повніше виправдання, ніж те, яким століттями користувалися юдеї під своєю Угодою Закону, адже вони мали його лише протягом року, і “не вдосконалив нічого Закон”, тоді як кров Ісуса, застосована за віруючих, дієва для всіх видів і ступенів гріха, що прямо чи опосередковано ведуть до первісного гріха Адама, через який на всіх поширився осуд.

ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Уважно зверніть увагу на те, що апостол не сказав своїм слухачам, що відкидання його послання засудить їх на вічні муки. Жодного слова про це. Однак він процитував їм місце зі Старого Завіту, де сказано: “Дивіться, ви, пихаті, дивуйтеся і гиньте, бо в ваші дні таке Я роблю, у що ви ніколи не повірите, навіть якби вам хтось розповів” (Дії 13: 41, WBTC).

Апостол не говорить, що його цитата свідчить про абсолютну безнадійність для пихатих, коли вони гинуть. Пророцтво лише стверджує, що Божий План буде звіщений, і всі, хто погорджував ним, будуть все ж таки здивовані ним і гинутимуть, не скориставшись благословеннями спасіння. Бог знає, а не ми, скільки з цих пихатих, які дивуються, гинучи, згрішили проти достатньої міри світла, щоб не мати більше жодної можливості в Тисячолітті. Апостол запевняє нас, що “невіруючим... бог цього віку засліпив розум”, і Писання стверджує, що наближається час, коли сатана буде “зв’язаний” і більше не обманюватиме людей (2 Кор. 4: 4). Той самий апостол запевняє нас, що коли буде запечатана Нова Угода і буде запроваджено її благодатний устрій, Бог бажатиме, “щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди” (1 Тим. 2: 4).

У старих рукописах 42-й вірш читається інакше і вказує на те, що апостоли, виголосивши своє звернення, не залишилися (як було заведено) в синагозі, щоб вислухати запитання і відповісти на них. Виголосивши своє послання, вони вважали за краще, щоб воно подіяло на серця і щоб дискусія, яка неодмінно мала прийти за цим, була відкладена на деякий час. Присутні, як юдеї, так і прозеліти, переконували апостолів, що вони хочуть почути більше про це. Одна з версій натякає, що вони бажали отримати подальшу інформацію протягом тижня; інша – що вони очікували її наступної суботи. У синагозі було чимало побожних людей, і, звичайно, ще більше тих, хто лише формально дотримувався свого поклоніння. [R4365] Побожні, як завжди, цікавилися Правдою. Вони пішли за місіонерами, які “намовляли їх перебувати в благодаті Божій”, даючи тим самим зрозуміти, що вони вже одержали Божу благодать через Закон і пророків і повинні йти далі, щоб досягти сповнення своїх надій під постійним керівництвом Господа, вказуючи, що прихід і праця нашого Господа були лише наступною частиною Божої благодаті, учасниками якої вони вже стали, і що відкинути це означало б відкинути всі милості, які були даровані їм дотепер.

ЗАЗДРІСТЬ, ЛИХОСЛІВ’Я, СУПЕРЕЧКИ, БОГОХУЛЬСТВО

Наступної суботи зібралося багато народу, щоб послухати апостолів. Чи промовляли вони всередині синагоги, чи зі східців до людей, що зібралися на широкому майдані, нам не сказано. Однак промова тривала недовго, коли їх почали перебивати, перечити їм, коли з’явився гнів і богохульство з боку деяких відомих юдеїв. В основі всього цього лежала заздрість. Їхня проповідь ніколи не збирала таких натовпів. Крім того, послання, яке виголосили апостоли, говорило про щось краще, ніж пропонував юдаїзм, щось краще, ніж Закон з його жертвоприношеннями, святами й постами. Ось, як Правда вивідує серця! Як вона притягує одних і відштовхує інших! Яким ворогом Правді є дух честолюбства, ревнощів, заздрощів! Як він веде звичайну людину до гніву, злоби, ненависті, колотнечі, заздрощів! І як з цього боку все це загрожує інтересам Нового Створіння! Як актуально звучить заклик св. Павла до всіх, хто називає ім’я Христа, відкинути гнів, злобу, чвари та діла диявола і зодягнутися в лагідність, терпеливість, любов, якщо ми хочемо вести добру боротьбу і здобути велику нагороду!

Це вплинуло на місіонерів і підбадьорило їх. Вони говорили дуже спокійно, уникаючи всього, що могло викликати упередження й опозицію; і тепер, коли, незважаючи ні на що, опозиція виникла й загрожувала дієвості Правди, вони повинні були бути сміливими. Вони повинні чітко викласти факти. Вони повинні показати заздрісникам і лихословам, на чому вони стоять. Народові в цілому, над яким панували ці провідники, також потрібно було показати напрямок Правди. Тож апостол заявив: “До вас перших потрібно було говорить Слово Боже; та коли ви його відкидаєте, а себе вважаєте за недостойних вічного життя, то ось до поган ми звертаємось”.

ВВАЖАЄТЕ СЕБЕ ЗА НЕДОСТОЙНИХ

Яка сила в цих словах! Бог так улаштував справи в Євангельському віці, що Його Слово Правди й благодаті судить, випробовує чесність, щирість тих, хто визнає, що є Його. Апостол не судив їхні серця і не говорив: “Ви не гідні цього послання”. Відкидання послання свідчило, що той, хто його слухав, був недостойний у своєму серці. Кожен, хто так вирішив, поповнював число, список тих, хто не достойний вічного життя за теперішніх умов, за теперішньої пропозиції віри й послуху. Скільки з них матимуть ще якусь нагоду, і чи ця нагода принесе їм якусь користь, судити не нам. Вони в руках Господа. Все, що Він зробить для них, буде цілком задовільним для всіх, хто має розум Христа. Ми впевнені в тому, що “Любов велична Божа” дасть кожному членові Адамового роду повне, неупереджене випробування на вічне життя як результат відкуплення, яке є в Христі Ісусі.

Схоже і сьогодні деякі з тих, хто чує це послання, відкидають його з гнівом, злобою, ненавистю та ворожнечею. Вони мало усвідомлюють, що виносять суд самим собі ц доводять своїми упередженими вчинками та відсутністю згоди з праведністю, що вони недостойні вічного життя. І, на жаль, деякі з тих, хто скуштував доброго Божого Слова і сили майбутнього віку, хто став причасником святого Духа й учасником, як учень та співспадкоємець, одного Тіла, часом, подібно до Юди, замикаються в собі в подібному гніві, ненависті, злобі, незгоді, гіркоті, богохульстві, лихослів’ї. Ми боїмося, що їхня справа безнадійна, коли йдеться про майбутнє випробування.

Ми будемо раді всьому, що Бог може мати для них, але пригадуємо слова: “Не можна бо тих... знов відновляти покаянням”, якщо вони відпадають від Правди, раз спізнавши її й радіючи їй. Примітно також, що такі, як правило, втрачають будь-який страх перед Другою Смертю. Їхні очі розуміння цього, як і інших особливостей Плану, тьмяніють. Наше побивання за ними було б невимовно глибоким, якби ми не усвідомлювали, що “Господь буде судити народа Свого”, і що ми живемо в день, про який Він нам сказав завчасно, коли має відбутися просіювання, трус і очищення Його народу. Коли ми усвідомлюємо, що “Він добре все робить” і не припуститься помилки, це переконує нас, що в минулому ми могли сильно помилятися щодо стану серця, або що зміни характеру можуть швидко відбуватися під дією укусу, отрути, жала гордості, заздрості, наклепу і т. д.

Потім місіонери процитували з пророцтв Слово Господа, що світло, яке спочатку мало засяяти Ізраїлю, мало бути й для поган, і що спасіння, яке спочатку було запропоноване народові, який був під Угодою, ще має поширитися на найвіддаленіші куточки землі. Яка втіха! Яке задоволення! Ми маємо нагадування, що мало хто усвідомлює довжину і ширину цього великого спасіння через єдине Ім’я; що воно ще має поширитися на кожне створіння, навіть якщо для цього потрібно Тисячолітнє Царство, щоб принести це широке знання і славну можливість.

Почувши це, погани зраділи й вшанували Слово Господа: “І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували”. Це не означає, що вони були призначені Богом для вічного життя, але буквально означає, що стільки з них, скільки були з класу і характеру, який Бог запропонував, щоб вони мали вічне життя, – увірували. Це гарна думка, яка застосовується як загальний принцип, а саме: згідно з Божественним устроєм Правда і віра в неї настільки пов’язані, що за нинішніх умов вірити можуть лише особи певного складу розуму. Це також містить думку, що вони повинні бути значною мірою в згоді з Богом і праведністю, повинні підкорити свій розум Господу, щоб їх можна було навчити про Нього через засоби, які Йому буде вгодно використати.

Результатом цих зусиль стало широке визнання Правди – Божого послання: “І ширилось Слово Господнє по цілій країні”.

R4364 (1909 р.)