[R4357]
ХРИСТИЯНИ НАЙПЕРШ В АНТІОХІЇ
ДІЇ АПОСТОЛІВ 11: 19-30; 12: 25

Заголовний текст: “В Антіохії найперш християнами названо учнів” (Дії Апостолів 11: 26).

Антіохія, розташована на морському узбережжі на північ від Єрусалиму, колись була знаним містом – третім містом у Римській імперії після Риму та Александрії. Наш Господь наводить розповідь про представлення Євангелія в цьому місті, даючи уявлення про простоту ранньої Церкви під проводом святого Духа і настановами двох найвправніших учителів Євангелія. Отже, з неї ми можемо з користю почерпнути поради та корисні уроки щодо того, якою має бути Церква Христа у вірі, простоті, любові та ревності.

Спочатку ми бачимо руку провидіння. Каменування Степана переросло в загальний дух опозиції серед юдеїв до християнства. Це сталося не випадково, а було Божественним задумом, щоб таким чином посланці Євангелія були розсіяні скрізь, несучи зі собою послання доброї звістки на устах і її дух у серцях та житті. Пам’ятаючи слова нашого Господа “А коли будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого”, Його переслідувані послідовники послухалися, і таким чином благословення було занесене за межі Палестини. Знання про те, що “стіна, яка була перегородою” (Хом.) і відділяла поган від благословень та привілеїв юдеїв, була зруйнована, ще не стало загальним. Тому перша проповідь про Хреста Христового була звернена лише до юдеїв, і це також було Божим задумом. Як зазначає св. Павло, потрібно було, щоб Євангеліє проповідувалося насамперед їм, юдеям, природному насінню Авраама, якому була дана обітниця. Однак, за провидінням Господа, деякі з цих віруючих в Антіохії були юдеями з Киринеї та Кіпру, наверненими до християнства. Вони, більш знайомі з грецькою мовою і менш знайомі з єврейською, виливали радість своїх сердець, добру звістку Євангельського послання, на своїх ближніх-поган, які, на їхню радість, відгукнулися на неї у дивовижний спосіб: “І велике число їх увірувало, і навернулось до Господа” (Дії 11: 21).

Таємниця їхнього успіху полягала в тому, що “Господня рука була з ними”. Слово “рука”, як символ, означає владу і спрямування. Тут ми маємо справжню таємницю будь-якої успішної християнської праці, яка матиме Божественне схвалення. Кожен окремий християнин є, так би мовити, Господнім пальцем, як висловився наш дорогий Відкупитель: “Я Божим пальцем виганяю бісів” (Лк. 11: 20, Турк.). Якщо ми хочемо бути вжитими й корисними як Божі знаряддя, як посли, ми повинні прагнути, щоб Він нас надихав і вів. Ми повинні чути Його голос через Святе Письмо й усвідомлювати Його енергійну силу в дусі Правди. Написано: “І вблагаю Отця Я, і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його. Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він” (Ів. 14: 16, 17). Хто забуває про це, той, відповідно, не може служити прийнятним чином, щоб це приносило належні результати. Ми також не завжди повинні вимірювати успіх наших починань “великими цифрами”, як у цьому випадку, який був винятковим. Однак ми повинні очікувати певних плодів нашої праці, і якщо, буває, через нерозумність наших методів донесення послання ми втратили свій вплив як “Божі посли”, ми повинні прагнути оцінити урок більшої мудрості й шукати в Господа відчинених дверей для служіння в якомусь іншому напрямку або в іншому місці, де наші уроки досвіду могли б принести практичні результати.

“ВУХА ЦЕРКВИ”

Про єдність Тіла Христа, Церкви, свідчить той факт, що слух про цей поступ Правди в Антіохії швидко дійшов до “вух Єрусалимської Церкви”. Це нагадує нам ілюстрацію апостола в 1 Кор. 12 розд., де він порівнює Церкву з людським тілом, активними членами якого є руки, ноги, очі, вуста тощо. Апостоли в Єрусалимі були готові допомогти, підбадьорити, посприяти проповідуванню Євангелія в кожному місці, так само як і ми (із “WATCH TOWER”) сьогодні відчуваємо зацікавленість і приділяємо увагу поступу Правди в кожному місці. Християнство не є егоїстичним, ні. Радше навпаки. Коли ми бачимо егоїзм – скупість, користолюбство, – це означає, що туди закрадається дух антихриста. “Не забувайте ж і про доброчинність та спільність”, – пише апостол.

Бог використовує різні засоби – людські засоби, наскільки це можливо. І тому Він бажає, щоб ми, як Його представники, наслідували Його приклад. Було вирішено послати новонаверненим допомогу, якої, зрозуміло, вони потребуватимуть, підбадьорити їх, застерегти від небезпек, сприяти чіткішому пізнанню Божественного Плану, щоб таким чином під Господнім прапором вони стали силою добра, а не зла. Був обраний учень, на ім’я Йосиф, який виявив велику ревність до Господа і Церкви та віддав значну частину свого майна на допомогу іншим. Йому дали нове ім’я – Варнава, що означає “Син Потіхи”. Яке прекрасне ім’я! Це свідчення вже саме по собі викликає в нас любов до Варнави, що було б неможливо, якби було написано протилежне – що, хоча він був послідовником Ісуса, він був сварливим, сперечався, розпалював ворожнечу та негаразди.

Можна сказати, що ніхто не може мати такий сперечливий характер і при цьому бути християнином. Ми згодні з тим, що жоден зрілий християнин не може мати такий характер, але ми знаємо деяких, які від природи дуже люблять сперечатися і які, по Божій благодаті, прийняли Правду. Вони повинні бути більш пильними у вихованні доброзичливості та покори. І, безперечно, брати повинні мати до них неабияку терпеливість, особливо якщо помічають в них відданість усім серцем Богу, Правді та братам – і передусім якщо бачать свідчення того, що вони намагаються подолати свою природну схильність сперечатися. Однак було б помилковою добротою заохочувати таких або ж, навпаки, не звертати їхню увагу на їхній позбавлений любові спосіб поведінки, яким вони шкодять справі, якій бажають служити. Таких ніколи не слід обирати на провідні становища або заохочувати іншим чином, доки вони не продемонструють доказів своєї перемоги на цьому шляху. Безумовно, таких ніколи не слід обирати місіонерами або представниками Церкви, щоб бути посланими до інших, бо вони спотворюватимуть Господа і Його Дух, який є духом покори, лагідності й терпеливості, навіть якщо вони сильні й рішучі відстоювати Правду.

ОБРАННЯ СИНА ПОТІХИ

Вибір Варнави, очевидно, був дуже мудрим вибором з наміром представляти братів в Єрусалимі, бути пілігримом для новозацікавлених братів в Антіохії. Розповідь свідчить про те, що по дорозі він зупинявся, щоб відвідати інші громади Господнього народу, а Антіохія була кінцем його запланованої подорожі. Прибуття до Антіохії стало свідченням кількох речей:
(1) Він сам отримав благословення. “А він, як прийшов і благодать Божу побачив, звеселився”.
(2) Він закликав усіх присутніх пристати намірами серця до Господа. Вони вже відокремились від язичництва та юдаїзму і вірою, послухом та прийняттям святого Духа приєдналися до Христа. Заклик полягав у тому, щоб залишатися в такому стані, відокремившись від інших принад і прив’язавшись до Господа у намірах серця – не тимчасово і не через розумове переконання стосовно логіки Христової релігії, а щоб їхні серця повністю були віддані Господу в повноті посвячення.

Таке посвячення було предметом проповіді Варнави деякий час, після чого “прилучилось багато народу до Господа”. А тепер зверніть увагу на ще одну прекрасну данину поваги до характеру Варнави, і нехай кожен з нас подивиться, наскільки ці риси переважають в нас і до якої міри ми можемо, за Божою благодаттю, володіти ними ще більше. Читаємо: “Бо він добрий був муж, повний Духа Святого та віри”. Що ще можна сказати на користь Божої дитини? Це свідчення значно багатше, ніж би ми прочитали: “Бо він був вчений чоловік, розумний чоловік, [R4358] впевнений у собі, здібний збирач грошей для Церкви”. Його серце було сповнене духом святості, і він був повний віри щодо Божої сили й Божої Правди.

Зауважмо, що тут не згадуються звичні прояви достатку номінальних християн – будівництво храмів, збірки грошей тощо. Успіх ранньої Церкви значною мірою завдячував тому, що справи грошей ігнорували, як і будівництво великих храмів для поклоніння. Діяльність полягала в проповідуванні Христа і наверненні сердець від гріха до праведності, від невігластва до знання, від невіри до віри, від диявольства до святості.

ПРИВЕДЕННЯ САВЛА ДО АНТІОХІЇ

Варнава бачив широке поле можливостей в Антіохії й згадав про Савла з Тарсу. Він розшукав його і привів на нове поле праці. Очевидно, Господь дозволив Савлові деякий час відпочити у спокої, переосмислити певні риси Правди, прилаштуватися до неї. Без сумніву, ці уроки були потрібні для розвитку покори, віри й послуху. Тепер настав час для Савла зайнятися євангельською працею. І знову Бог використав певне знаряддя. Варнава не довірився написанню листа, а пішов до нього особисто, щоб заохотити до діяльного служіння Учителю і вказати на відчинені двері ще більшої праці в Антіохії, де вченість і таланти Савла були б додатковим зміцненням для Правди й натхненням для братів. Протягом року він збирався з Церквою в Антіохії й навчав багатьох публічно і приватно.

УЧНІ НАЗВАНІ ХРИСТИЯНАМИ

Назва “християнин” вперше була застосована до послідовників Господа в Антіохії. Таку назву вони навряд чи отримали б від юдеїв, та й взагалі не отримали б ніде, де переважав юдаїзм, тому що грецьке слово “Христос” – еквівалент єврейського слова “Месія”. І юдеї в кожному сенсі цього слова були б останніми, хто міг би припустити, що Ісус був Месією або що Його послідовники були християнами, чи месіянами. Не сказано, що християни вперше прийняли цю назву в Антіохії, але що вони були вперше названі так іншими. Нехай би цей звичай тривав і далі, і нехай би досі єдиним ім’ям, під яким були б відомі послідовники Господа в усьому світі, було Його ім’я! Доктор А. Макларен слушно зауважує: “Якби люди в Антіохії назвали послідовників Христа “єзуїтами”, то це означало б, що вони є послідовниками простої людини. Вони не здогадувалися, наскільки глибшим був вислів, коли було сказано не “послідовники Ісуса”, а “послідовники Христа”, бо осередком і узами християнської Церкви був не Ісус, людина, а Ісус Христос як людина зі становищем”.

З-під пера шан. Пелубе, доктора богослов’я, ми можемо почерпнути наступний важливий урок:
«Джон Уеслі якось сказав, що йому наснився сон. Він бачив великий натовп, який йшов у пекло, і запитав, чи є серед них методисти. Йому відповіли, що так, і їх багато. А баптисти? Так. І пресвітеріани? Так. Потім уві сні він раптом опинився біля небесних воріт і щиро запитав у воротаря, хто там всередині. Методисти? Жодного. Пресвітеріани? Баптисти? Ні, жодного з цих. Католики? Ні. “Тоді хто там всередині?” – запитав він. “Тільки християни”, – була відповідь».

Ми не підтримуємо сон брата Уеслі про натовпи, які потрапляють до неба та пекла, бо віримо, що всі потрапляють до біблійного пекла, гробу, могили, і що в Першому Воскресінні будуть лише святі-переможці. Ми, однак, впевнені, що у Воскресінні Блаженних і Святих сектантство і членство в сектантських установах і світських ложах не даватиме жодного пріоритету, честі або слави, але, радше, навпаки. Назва, яка залишиться, це – “християни”. Усі вони будуть ними. Чому Наречена Месії, взявши Його ім’я, повинна заплутувати справи, додаючи до нього ім’я якої-небудь людської істоти або організації? Ми закликаємо усіх звільнитися від людських титулів і неволі й перебувати в тій свободі, якою Христос зробив нас вільними. Ми перебуваємо в рабстві у Голови й під Його проводом, і як живі члени одного Тіла міцно пов’язані Його Духом з усіма принципами праведності й усіма, хто має Його Дух, Його розум, Його вдачу. Відокремити себе від цих уз любові, співчуття, спілкування й послуху означало б для нас голод і смерть, так само як гілка не може існувати сама по собі, ані приносити плід, якщо не перебуває на Виноградині, разом з іншими гілками тієї ж Виноградини, споживаючи сік (різні благодаті, благословення), який досягає всіх правдивих гілок через корінь.

ПЛІД ДУХА В АНТІОХІЇ

У Господньому провидінні антіохійські брати були заздалегідь попереджені про голод, що насувався на весь цивілізований світ. Нестача мала торкнутися всіх верств і класів, але особливо тяжко він мав позначитися на бідних через високі ціни. Брати в Антіохії відразу ж подумали про те, що брати в Єрусалимі, особливо бідні й переслідувані, надзвичайно постраждають від цього голоду, і захотіли допомогти їм, організувавши відповідну збірку. Вони не вагалися, бо, не бувши багатими, напевно, також відчули б усю тяжкість голоду. Божа любов, розлита в наших серцях, долає більшу частину нашого природного самолюбства і робить нас щедрими та уважними до інших. Який прекрасний, який христоподібний дух! Ми повинні любити цих братів за це і намагатися наслідувати їхній приклад, а також бути готовими до будь-якої допомоги, яку можна надати будь-кому з членів Тіла Христа, близьких і далеких.

Апостол дає зрозуміти, що якщо хтось із тих, хто називає себе послідовником Христа, побачивши свого брата в потребі, закриє своє серце співчуття перед ним і відмовить йому в допомозі, то це буде свідченням, що йому бракує духа Голови, духа любові, тієї особливої риси, яка, за словами нашого Господа, відрізняє Його учнів від усіх інших у світі. “По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Ів. 13: 35).

Кожного разу, коли нам трапляється нагода творити добро, не слід нехтувати нею, але розумно дослідити її з думкою, що, можливо, Господь звернув нашу увагу на цю річ як на випробування любові до Нього або до братів. Дійсно, нам буде дуже корисно, якщо ми навчимося дивитися на всі життєві справи з цього погляду. Якщо випробування і труднощі, радощі й задоволення розглядати з думкою про Господній нагляд і керівну опіку над нашими інтересами й справами, то це великою мірою зміцнить нашу віру й духовну радість.

Павло та Варнава були вибраними знаряддями, щоб допильнувати доставлення їжі для допомоги єрусалимським братам у час голоду, що наближався. Згодом вони повернулися, взявши з собою Івана Марка як ще одного помічника в цій добрій праці.

R4357 (1909 р.)