[R4346]
ЗВІЛЬНЕННЯ У ВІДПОВІДЬ НА МОЛИТВУ
ДІЇ  АПОСТОЛІВ 12: 1-19

“Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться його, і визволює їх” (Псалом 34: 8).

Події нашого уроку відбувалися приблизно через дванадцять років після розп’яття нашого Господа. Період спокою й процвітання змінився переслідуваннями. Царем Юдеї був призначений Ірод Агріппа І. Він був онуком Ірода Великого, вбивці немовлят у Вифлеємі. Він був також племінником Ірода Антипи, який відтяв голову Івану Христителю. Саме перед його сином, Агріппою II, виголосив свою знамениту промову святий Павло (Дії 26: 28). Він не був юдеєм, а едомлянином, нащадком Ісава, і, судячи зі всього, добивався доброго ставлення до себе з боку народу навіть ціною принципу. Він старанно дотримувався юдейських обрядів у найменших дрібницях. Також він повісив у храмі золотий ланцюг, подарований йому імператором Калігулою. Розповідають, що під час “Свята Наметів” він наказав прочитати всю книгу Второзаконня до вух народу й при цьому “розплакався театральними сльозами”, коли читець дійшов до слів: “Не зможеш поставити над собою чоловіка чужинця, що він не брат твій”. Тоді натовп догідливо вигукнув: “Не плач, Агріппо, ти наш брат”.

ПРОСІЮВАННЯ ПОРИ ПАСХИ

Прагнучи вислужитися перед юдеями, особливо перед впливовими з них, Агріппа наказав стяти голову апостолу Якову, а побачивши, що це принесло юдеям велике задоволення, наказав заарештувати апостола Петра. Грецьке слово “схопив” тут означає, що його заарештували після пошуків. Напевно, всі апостоли в той час так чи інакше переховувалися, але, зважуючи на святість пасхальної пори, святий Петро не таївся і був заарештований та ув’язнений, причому Агріппа мав намір стратити його в самому кінці пасхального тижня. Однак, як показує цей урок, Господь визволив його.

Можемо тільки уявити собі смуток Церкви в ту пору Пасхи, яка, напевно, дуже нагадував їм про час смерті нашого Господа й тривогу, що панувала тоді серед Його послідовників. Можливо, ця думка не задовольнить усіх, але нам уже кілька років поспіль здається, що кожна пора Пасхи, кожне святкування Пам’ятки є часом особливого випробування й перевірки серед Господніх послідовників. Як Юда, Петро й усі Господні учні пройшли просіювання саме в цю пору року, так і нам здається, що просіювання й потрясіння, якими сатана бажає захопити інших послідовників Господа, особливо дозволені саме в пору Пам’ятки. Але незалежно від того, чи це правдиве припущення, чи ні, Божому народові, безумовно, не зашкодить бути особливо пильним проти підступів противника в цей час – адже ми повинні пильнувати й молитися завжди, щоб не впасти в спокусу.

Думка про особливе випробування, особливу спокусу від противника в цю пору року, здається, була основою так званого “Великого посту”, або періоду особливої стриманості, посту й молитви, який дійшов до нас через найдавніші записи історії Церкви. Той факт, що “Великий піст” для багатьох сьогодні є простою формальністю, не означає, що він є таким для всіх, або що він був таким спочатку. Ми наполегливо рекомендуємо постити й молитися завжди, як це радить Святе Письмо, і, якщо можливо, нехай усі посвячені будуть особливо пильними протягом сорока днів, що передують Пам’ятковій Вечері.

Як ми вже пояснювали, наші самозречення не обмежуються лише їжею та питвом, але поширюються на всі потреби нашого організму. Проте, дуже проста й дуже обмежена дієта навесні, безсумнівно, була б корисною для більшості людей, навіть якщо би з нею не було пов’язано духовних благословень і молитов. Зимові холоди викликають сильний апетит, що до настання весни може призвести до перенасичення або перенавантаження організму, від чого його варто звільнити за допомогою певної міри утримання, яке настільки ж сприятливе для духовності, наскільки несприятлива перенасиченість.

ЦЕРКВА МОЛИЛАСЯ ЗА ПЕТРА

Вважається, що святий Петро був ув’язнений у відомому замку Антонія, можливо навіть у тій самій кімнаті, в якій нашого Господа поставили перед Пилатом і в яку згодом відвели Павла [R4347], коли його переслідував натовп у Єрусалимі. Петро мав охорону з чотирьох кватерніонів (по чотири воїни в кожному), які змінювали один одного кожні три години. Двоє з чотирьох були прикуті до рук Петра ланцюгами, по одному до кожної руки, третій стояв за дверима, а четвертий – у проході, що вів до зовнішньої залізної брами. Сила Божественної благодаті, яка допомагає в часі кожної потреби й дарує мир серед тривог, добре проілюстрована тим, що за всіх цих обставин святий Петро міцно спав, коли Господній ангел прийшов його визволити. Особливість цього випадку також ілюструє той факт, що друзі Петра, Церква, не спали, а молилися за нього. Йому не гоже було молитися за себе, щоб звільнитися від влади Агріппи, бо він вже посвятив своє життя до смерті й, відповідно, повинен був відчувати себе цілком готовим віддати власне життя в цей час, якщо такою буде воля Господа щодо нього. Просити про продовження життя означало б для нього просити на зле і свідчило б про свавілля, несумісне з повним посвяченням себе волі Господа. Але з Церквою все інакше. Брати могли цілком доречно, висловлюючи Господу свою впевненість у Божественному нагляді за справами Церкви, сказати Йому також про свою любов до святого Петра й про те, як багато його жертовність зробила й робить для них у служінні Правді. Вони могли цілком доречно висловити надію, що, можливо, Господня воля в тому, щоб він і надалі залишався з ними для їхньої радості, втіхи та утвердження в “найсвятішій вірі”. Нас також не повинно дивувати, що це молитовне зібрання за святого Петра тривало всю ніч і, наскільки нам відомо, могли відбуватися й інші подібні зібрання, окрім того (про яке йдеться в цьому уроці), що відбувалося в домі Марії, двоюрідної сестри Варнави, матері Марка, автора Книги від Марка (ймовірно неназваної особи з Марка 14: 51).

Хтось може запитати, чи не було б доречно для Церкви, звернувшись з молитвою, на цьому зупинитись, залишивши наслідки повністю в руках Господа? Відповідаємо, що приклади, наведені нам у Святому Письмі, цілком виправдовують молитовне зібрання упродовж ночі й протягом ще кількох днів. Хіба ми не знаємо, як Господь перебував усю ніч на горі в молитві? Хіба ми не пам’ятаємо Його довгих, кількаразових молитов у Гефсиманії? Хіба ми не пам’ятаємо заклику апостола до Церкви: “Безперестанку моліться! Подяку складайте за все”? Надаючи цьому виразу ширшого тлумачення, яке означає молитовний стан розуму й постійне звертання до Господа за Його благодаттю й керівництвом, ми, однак, бачимо, що притча нашого Господа про настирливу вдову, її неодноразове звертання й нагороду навчає нас такого ж уроку наполегливості. Крім того, наш Господь застосував цю притчу ось як: “А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону!” (Лк. 18: 7, 8).

В одному значенні слова страхи й страждання Господнього народу, його випробування й труднощі підносяться до Господа в молитві й закликають Божественну Справедливість до помсти, відплати, покарання навіть без жодних слів з боку Його народу. Радше, їхнє звернення має бути подібним до молитви Степана за своїх ворогів: “Не залічи їм, о Господи, цього гріха!”. Та як кров Авеля, сказано, волала до Господа про помсту, так і кров Його святих волає до Нього вдень і вночі: “Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш?” (Об. 6: 10).

Господь, безперечно, не хоче, щоб ми думали, що Він не має жодного нагляду, порядку чи власних планів, або що Божественна рука може бути ведена нашими молитвами в будь-якому напрямку за нашим бажанням і в будь-який час. Навпаки, Господь запевняє, що всі Його наміри будуть виконані й що Його Слово не повернеться до Нього порожнім, “але... буде мати поводження в тому, на що Він його посилав” (Іс. 55: 11). Ніщо не може змінити чітких, визначених обрисів Божественного плану. Але Господь, очевидно, залишив певне наповнення нашого досвіду, яке може змінюватися або модифікуватися. Ці незначні деталі Він готовий використовувати для благословення Свого народу, для розвитку його віри. Таким чином, у випадку святого Петра Господь, напевно, мав намір якось звільнити його, бо мав для нього подальшу працю, але Він дозволив на це таким чином, щоб це було нагородою за віру тим, хто молився за нього. Його визволення прийшло б рано чи пізно, але вже у відповідь на віру чи діла в якомусь іншому напрямку.

Господь, очевидно, бажає розвивати в нас прикмету віри, довір’я. Тому він зробив віру умовою всіх Своїх благословень теперішнього віку й виразно говорить, що без віри догодити Йому неможливо, і що Він бажає, щоб ми “ходили вірою, а не видінням” (2 Кор. 5: 7).

ЧОМУ ОДНОГО ЗАБРАНО, А ІНШОГО ЗАЛИШЕНО?

Виникає суттєве й правильне запитання: чому Іродові було дозволено вбити апостола Якова й не дозволено вбити апостола Петра? Невже святий Яків був недостойний подальшої участі в євангельській праці, або менш гідний, ніж апостол Петро? Чи на всіх не вистачало праці? Чи святому Якову було дозволено померти, бо він був готовий до смерті й закінчив свій біг, а святий Петро був залишений живим, бо не закінчив свого бігу? Жодне з цих припущень не здається правильним. Швидше припустімо, що обидва апостоли були відданими й прийнятними для Господа, перебували біля мети досконалої Любові й були придатні для Царства. Припустімо, що Господь зберіг Петра, бо мав для нього особливе завдання, і дозволив, щоб святому Якову стяли голову, не тому, що той вже не мав що робити, а тому, що через таку смерть, якої він зазнав, і в такий час він зміг зробити найбільше з усього можливого, – виконав те, що не можна було зробити так само добре в інший час чи через смерть іншої особи. Святий Яків, очевидно, був провідним апостолом, і його страта стала б великим потрясінням для справи, пробудивши послідовників нашого Господа до нової ревності та енергії у проповідуванні Правди. Це, безсумнівно, послужило більшому сприйняттю людьми апостолів, змусивши їх ще серйозніше прислухатися до їхніх учень й усвідомити, наскільки сильно Господня справа залежала від них, “дванадцяти апостолів” Церкви (Об. 21: 14).

Це допоможе пояснити, чому Церква вдень і вночі молилася за святого Петра. Втрата святого Якова зробила святого Петра й усіх інших апостолів подвійно цінними в сприйнятті “домом віри”. Бог хотів, щоб святий Петро дожив до старості, бо таким було пророцтво нашого Господа про нього. Але надзвичайна ситуація виявилася благословенням для Церкви, збудивши її чистий розум до оцінювання Господньої справи загалом і святого Петра зокрема. Подібний урок можна винести й сьогодні. Коли ми бачимо, як одні стиглі зерна забираються, а інші залишені, це може означати, що Господь може використати на краще смерть одних і життя інших у Своїх справах з Церквою.

СПРАВЖНІЙ АНГЕЛ, СПРАВЖНІЙ ВИЗВОЛИТЕЛЬ

Час, у якому святим ангелам було дозволено матеріалізуватися, продовжувався, і вони далі володіли цією силою. Проте зараз, як ми вважаємо, їм не дозволено нею користуватися. Події відбувалися між третьою і шостою годинами останньої сторожі, адже відсутність Петра помітили лише на світанку, коли змінювалася варта. Святого Петра, що мирно спав, розбудив ангел, лице якого променіло, щоб апостол розпізнав, що його визволитель – свята істота. Писання згадує про численні з’явлення ангелів у вигляді людей, але без сяючої зовнішності. Петру було сказано встати. В одну мить разом упали ланцюги, що прив’язували його до вояків за обидві руки. Далі йому було сказано взяти дерев’яне взуття або сандалі, одягнути верхній одяг, плащ, і йти за своїм проводирем. Читаємо, що він пішов, сприймаючи усе, що діялося, немов уві сні. Так ангел провів його повз першу й другу варту, тобто двері, поки вони не прийшли до великої міської брами, яка відчинилася сама собою, і тоді ангел залишив його.

Варто зазначити, що чудеса, які тут відбувалися, були лише такими, які були за межами природних можливостей Петра. Все, що він міг зробити, він повинен був зробити, а саме: взути сандалі, одягнути плащ і піти за ангелом. Він міг бути перенесений. Його сандалі або інші сандалі могли бути пристебнуті до його ніг. Він міг отримати новий плащ. Але урок є більш корисним у тому вигляді, в якому він був даний. Так само в сьогоднішніх стосунках Господа з нами ми повинні пам’ятати, що ми зобов’язані зробити все, що в наших силах, а Господь покерує усім для нашого блага й покриє наші нестатки від Свого достатку. Так і тепер Він дає нам хліб наш щоденний, дощ, сонце, насіння, але очікує, що ми будемо трудитися, орати, сіяти, боронувати, молотити, молоти й пекти.

Коли Петро отямився й усвідомив, що він вільний, то сказав: “Тепер я справді бачу, що Господь послав ангела Свого і визволив мене з рук Ірода і від усього, на що очікував народ юдейський”. Віра святого Петра зміцніла. Готовий померти, він побачив, що Господь бажає, щоб він жив, працював і терпів, і він був однаково задоволений, радіючи, можемо бути впевнені, за привілей подальшого служіння, навіть якщо б це означало подальші жертви й страждання заради Господа та Його народу.

Безсумнівно, ангел скерував Петра до дому Марії, де за нього підносилася молитва. Опис будинку з зовнішніми воротами вказує на те, що будинок належав до когось з заможнішого класу. Стук Петра почула мала Роза, бо саме таке значення має ім’я Рода. Вона так зраділа, що, забувши впустити його, побігла першою сказати домашнім, які молилися [R4348], що Петро стоїть біля воріт. Не очікуючи визволення в таку годину, дехто подумав, що дівчина помилилася, твердячи, що це, мабуть, його ангел – відповідно до поширеної думки, що ангел наглядає за кожною особою з Божого народу й може видавати себе за того, хто перебуває під його захистом.

Брати були здивовані відповіддю Господа на їхні прохання, адже вона прийшла так несподівано по часу. Схвилюванню й запитанням не було меж, то ж апостол змушений був махнути рукою, щоб мовчали. Тоді він розповів чудесну історію свого визволення й наказав розповісти її іншому Якову, братові (двоюрідному) Ісуса, та іншим учням. Потім Петро пішов своєю дорогою, чи то в інше місто, чи в інший дім, ми не знаємо. У всякому разі, він проявив мудрість, не провокуючи без потреби Ірода. З настанням дня настало приголомшення. Пізніше в цьому ж розділі ми дізнаємося про ще один прихід ангела Господа – вдруге, щоб вразити Ірода хворобою (кишковими червами), від якої він згодом помер. Цей розділ показує нам силу сатани, силу Бога та силу молитви.

ЗАГОЛОВНИЙ ТЕКСТ

Звичайно, наш заголовний текст є символічним твердженням, що ілюструє Божественну опіку над усіма тими, хто справді є Його. Йдеться про постійний нагляд за нашими справами з боку Господа. Чи ми думаємо про ангела Господа як про одного з небесного воїнства, особливо призначеного для нас, чи мислимо про нього з погляду різних сил природи, важелі яких перебувають під Божественною опікою, не має значення. Ми маємо запевнення, що сам Отець любить нас і що всі небесні сили запевнені тим, кого Він прийняв у Христі Ісусі, а це в сукупності гарантує благословення всім, хто перебуває в Божій любові. Це означає перебувати у вірі у Відкупителя. Це означає зберігати вірність нашому посвяченню, виконувати волю Отця в міру наших можливостей. Ця воля полягає в тому, щоб ми любили Господа понад усе, свого ближнього, як самого себе, і всіх членів дому віри, як Христос полюбив нас.

R4346 (1909 р.)