[R4325]
“ЩОБ ВИПАДКОМ НЕ СТАТИ І ВАМ БОГОБОРЦЯМИ”
ДІЇ АПОСТОЛІВ 5: 17-42

“Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне” (Матвія 5: 10).

“Бо Господь, кого любить, того Він карає” – таким є вчення, яким вирізняється християнство. Доти, доки не вдасться хоч до деякої міри збагнути принципи Божественного управління, видається нерозумним стверджувати, що християни є особливим об’єктом Божественної любові й піклування, і водночас визнавати, що загалом на їхню долю припадає більше випробувань, труднощів, переслідувань тощо, аніж на долю інших. Філософія цього є розкриттям Божественного Плану Віків. З жодного іншого погляду цю річ не можна розумно збагнути в усіх її деталях. З будь-якого іншого погляду поставало б запитання: чому б не зробити людство досконалим, уберегти його від непотрібних спокус і просвітити, щоб воно завжди обирало добро й відкидало зло? Чому б не захистити тих, хто вірний Господу, показавши відкрито Правду, її Автора та її служителів? Чому б не здолати зло, замість того щоб дозволити злу такими багатьма способами перемагати добро – як на хресті, так і в усіх життєвих випробуваннях?

“ТАК, ОТЧЕ, БО ТОБІ ТАК БУЛО ДО ВПОДОБИ”

Філософія того, чому Бог дозволив злу тріумфувати сьогодні, гарно викладена в “Дослідженнях Святого Письма”, Том I (“План Віків”), і може бути стисло запропонована нами тут. Дозвіл зла – лише одна з рис Божественного Плану, згідно з яким наш Творець задумав, щоб усі Його розумні піддані були вільними морально, і щоб кожний з них, ангели й люди, був цілковито випробуваний у своїй любові та відданості Йому й принципам праведності, які Він уособлює. Крім того, ми маємо також особливий розвиток і випробування характеру, бувши запрошеними до співспадкоємства з Ісусом у Тисячолітньому Царстві, і від нас слушно вимагається бути “більш ніж переможцями” – відданими найвищою мірою в думках, словах і вчинках. Перевірка на таке високе становище в Божественному задумі виправдовує найсуворіші випробування. Якщо зрозуміти, що Євангельський вік – це період обрання Царського Священства для духовного рівня, а Юдейський вік був періодом обрання земних представників Царства, то одразу стає зрозумілим, чому шлях покликаних, вибраних, вірних був таким вузьким; чому так мало тих, хто його знайшов, і ще менше тих, хто має віру, мужність та терпіння йти ним до кінця життєвої мандрівки.

ВІДКРИТТЯ ДВЕРЕЙ В’ЯЗНИЦІ

Наш урок є продовженням попереднього, в якому розповідається про зцілення кульгавого в храмі Петром та Іваном і про чудову нагоду, надану учням для проповіді Євангелія народу й правителям. Результатом слухання справи перед посадовими особами стало ув’язнення їх у темницю для повторного слухання наступного дня, тому що за юдейським Законом суд мав відбуватися після ночі. Вірш 17 коротко розповідає нам, що первосвященник Анна був саддукеєм. Саддукеї були агностиками й вищими критиками, які не вірили ні в Божественне Об’явлення, ні в майбутнє життя через воскресіння, ні в що інше. Йосип Флавій розповідає, що більшість представників верхівки його днів були скептиками, саддукеями, хоча основна маса народу була фарисеями. Таким чином, стає зрозуміло, що існує тісна відповідність між церковними умовами наприкінці Юдейського віку й тими, які переважають зараз, наприкінці цього віку. Сьогодні, як за кафедрою, так і на церковній лаві, найосвіченіші з людського погляду дуже слабко вірять у будь-що за межами нинішнього життя. Їхня віра поступово слабшає під натиском вищої критики та еволюції, оскільки вже підірвана хибними уявленнями середньовіччя і, зокрема, вченням про те, що майже кожен прямує на вічні муки чи то через Божественну нездатність запобігти цьому, чи з причини Божественне призначення.

Вчення апостолів були особливо спрямовані проти саддукеїв, оскільки в їхній основі лежало твердження, що Христос повстав із мертвих; і по-друге, оскільки саме цей первосвященник і його спільники керували змовою, що призвела до розп’яття нашого Господа. У нашому тексті говориться, що ті “переповнились заздрощами”. Грецьке слово, мабуть, означає, що вони палали обуренням і прагнули, щоб апостолів засудили перед синедріоном і позбулися. За таких обставин їх відправили до в’язниці.

Однак уночі Господній ангел чудесним чином вивів їх, поки сторожа в’язниці спала, і наказав їм піти до храму та говорити народу всі слова цього життя. Так Бог перемежовував свідчення Своєї Божественної турботи й захисту з іншими випробуваннями, які, здавалося б, суперечили цьому. Таким чином апостоли й рання Церква, а також ми, хто читає цю розповідь, зміцнилися й підбадьорилися в цілковитій довірі до Господа, що більшим є Той, Хто за нас, аніж усі ті, хто проти нас, і що навіть несприятливі події відбуваються за Божественним дозволом. Як сказав наш Господь Пилату: “Надо Мною ти жодної влади не мав би, коли б тобі зверху не дано було”.

Зверніть увагу на слова послання ангела (вірш 20): “Всі слова цього життя”. У цих кількох словах є проповідь для нас. Вони нагадують нам, що наше послання складається з “красних слів життя” – життя з мертвих, забезпеченого для нас і остаточно для всіх смертю Відкупителя, Його воскресінням, і яке буде фактично надане нам та всім під час Його другого приходу. Ці слова нагадують нам також про те, що ми, віруючі, вже зараз вірою входимо в це оновлене життя – життя воскресіння, образно кажучи; що наше воскресіння, наше життя, якщо ми будемо вірні, прийде до нас як наша остаточна “переміна” раптом, як оком змигнути.

НАВЧАЮЧИ НАРОД

Слухняні Божому посланню, апостоли вранці прийшли до храму й почали, як і перед тим, навчати народ, пояснюючи йому старозавітні Писання й образи, які провіщали, що Месія мусить постраждати, перш ніж увійти до Своєї слави, і що вони вважали Ісуса Месією. Вони пояснювали Його жертовну смерть, воскресіння й дарування віруючим Його святого Духа, і що це також було передбачено в пророцтвах. Вони вказали на те, що Євангельське послання було для обрання вірних “справді ізраїльтян”, щоб вони стали Нареченою Месії та співспадкоємцями в Його Царстві, яке згодом буде встановлене для благословення Ізраїлю та всіх народів світу. Це послання й досі приваблює простих людей, і привабило б також більш освічених, якби їхні філософії та традиції не відвернули їхні серця від простоти віри в Другий прихід Господа та Царство до переконання, що вони самі, без Господа, повинні навернути світ, під яким вони мають на увазі цивілізацію.

Тим часом Синедріон, або Рада, зібрався в призначений час, але служба, послана привести ув’язнених, не знайшли їх, хоча в’язниця була всіляко стережена, аж доки не довідалися, що вони навчають у храмі й, очевидно, мають великий вплив на народ. Тому служба обережно, без зайвого галасу заарештувала їх, побоюючись, що вона викличе неспокій, від якого сама може постраждати.

“ХОЧЕТЕ КРОВ ЧОЛОВІКА ТОГО ПРИПРОВАДИТИ НА НАС”

Синедріон виступав у ролі суду, а первосвященник – у ролі обвинувача. Коли апостолів запитали, чи не порушують вони вже даного їм суворого наказу щодо проповіді імені Розіп’ятого, ті заявили, що Він повстав із мертвих, що Він – Месія тощо. Не чекаючи відповіді, первосвященник продовжив говорити синедріону про неминучий наслідок того, що їм дозволено далі проповідувати це вчення, – що вони наповнили Єрусалим своїм вченням, спровадивши на них (первосвященника й синедріон, що засудив Ісуса) кров того Чоловіка, тобто відповідальність за Його несправедливу смерть. Це показує, що вони розуміли становище, і що апостоли також розуміли його й недвозначно говорили правду з цього приводу.

Відповідь апостола Петра та інших наводиться в стислій формі, але є взірцевою в кожному значенні слова. Не зухвало, але переконливо й логічно вони виклали сім пунктів:
(1) Незаперечно, що там, де існує протиріччя між Божим і людськими наказами, Божественний авторитет має бути визнаний найвищим.
(2) Що вони вірні Богу своїх батьків, Чия сила засвідчена у воскресінні Ісуса.
(3) Що відомо, що юдейські правителі відповідальні за смерть Ісуса.
(4) Що Бог вшанував Його, підняв із мертвих і взяв на небо.
(5) Що Він був Князем і Спасителем за Божественним призначенням.
(6) Що вони проповідували не помсту, а милість – не покарання за розп’яття, а прощення гріхів усьому Ізраїлю за умови покаяння.
(7) Що вони особисто були свідками, і що сила святого Духа в них і в усіх віруючих підтверджувала ці факти.

Це – чудове свідчення, і, безсумнівно, досвід апостолів, коли їх визволили з в’язниці попередньої ночі, надав їм мужності, такої потрібної в цю хвилину. Безсумнівно також, що знання про те, що сталося, дійшовши до вух Гамаліїла, спонукало його дати помірковану пораду, якої дослухався Синедріон [R4326]. Він порадив їм: “Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона. А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете, щоб випадком не стати і вам богоборцями”. У результаті апостолам знову було велено не проповідувати в ім’я Ісуса, і, щоб показати авторитет Суду, було наказано відшмагати їх, побити. Апостоли, знаючи силу Господа, перенесли покарання з вдячністю за те, що вони мали привілей постраждати за ім’я Ісуса. Так Господь благословив їх у серці Своїм миром і благодаттю, хоча й не захистив від побоїв. У цьому ми також маємо урок Божественного провидіння.

“БО ЇХНЄ ЦАРСТВО”

Наш заголовний текст застосовує загальний принцип, сформульований Господом: “Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство”. Суть не в тому, нібито Божественна сила не здатна захистити нас від скорбот, ані в тому, нібито наш Господь не зацікавлений у нашому благополуччі, а, навпаки, в тому, що Нову Природу можна розвинути, виховати, кристалізувати тільки завдяки Божественним випробуванням, зверненим на Церкву, – тільки завдяки випробуванням, які вона переноситиме через своїх земних членів у плоті, через свою відданість Господу. Ці випробування приходитимуть в різних напрямках – віра, послух, витривалість, любов тощо. І тільки переможцям обіцяна нагорода. Але, дяка Богу, нам обіцяна благодать для своєчасної допомоги. Якщо наші серця віддані, і ми робимо все можливе, Господь подбає про решту.

Заголовний текст нагадує нам, що ми повинні очікувати переслідувань, і біблійна історія показує, що їх слід очікувати від Церкви тією ж мірою або навіть більше, ніж від світу. Справді, коли наш Господь говорить про світ, Він, очевидно, має на увазі “церковництво”. Він каже: “Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас”. Світ, який зненавидів Ісуса і розіп’яв Його, був юдейським світом, номінальним Ізраїлем, а світ, від якого ми можемо очікувати переслідувань, – це так званий християнський світ, християнство. Щобільше, іноді переслідування походять від тих, хто колись був братами в Правді – хто колись разом із нами вмочував у мисці Божественну їжу за столом Господа. Такі випробування ще більш суворі, коли вони приходять з цього боку. Але хіба не так було з нашим Господом, і хіба не вразило Його те, що Юда поцілував Його саме тоді, коли зрадив?

Але як жодна з цих обставин не позбавила Учителя довіри до Божественного провидіння, що формує справи в інтересах Церкви, і як Він не відплачував злом на зло, так і ми не повинні. А правильно сприйняті випробування, безсумнівно, зроблять нас ще більше копіями Його дорогого Сина.

Наш Господь каже, що благословення за перенесені переслідування є заради праведності, і апостол при цьому висловлюється так: “Ніхто з вас хай не страждає, як... злочинець, або ворохобник”. Це, звісно, не завадить представляти нас у хибному світлі й звинуватити в злих справах, як був звинувачений наш Господь. Хіба не був Він розіп’ятий за звинуваченням у богохульстві, яке в Його дні вважалося найгіршим з усіх злочинів? Так само й у наші дні ми не повинні вважати дивним, якщо противник намагатиметься спотворити факти й виставити світло темрявою, а темряву світлом. Кожен з нас повинен мати сумління невинне щодо Бога й людей, щоб, подібно до апостола з минулого, мати змогу прикликати всіх людей як свідків, чи не бажали ми їхнього срібла або золота, чи не заподіяли їм шкоди, чи не залишили поза увагою жодного доброго діла, яке було в наших силах.

При цьому пам’ятаймо, що рішення в кожному з наших випадків залишається за Богом. Як каже святий Павло: “А для мене то найменше, щоб судили мене ви чи суд людський, бо я й сам не суджу себе. ... Той же, Хто судить мене, то Господь”.

R4325 (1909 р.)