[R4212]
“КОЛИ ЗА НАС БОГ, ТО ХТО ПРОТИ НАС?”
РИМЛЯН 8: 31

Які чудові думки пробуджують ці слова! Бог за нас! Бог на нашому боці! Це означає, що всемогутня мудрість залучена до наших інтересів, всемогутня сила буде використана на нашу користь, всемогутня любов і нескінченна доброта будуть пильнувати нас, піклуватися про нас і допомагати нам. Яка незмірна довжина і ширина, висота і глибина нескінченної благодаті переконливо й лаконічно представлена тут нашому розуму!

Але ми помічаємо одне обмеження: апостол не говорить, що Бог за кожного. Він за “нас”. Кого Він має на увазі під словом “нас”? Чи можливо, що божественна любов і енергія, мудрість і сила проявляються тепер не в інтересах світу, а лише в інтересах Церкви?

У своїх думках з цього питання християни розділилися. Наші приятелі-методисти та, в цілому, універсалісти та унітарії вважають, що Бог особливо не за нас, Церкву, а за кожного, скрізь. Вони вважають, що сьогодні Він намагається спасти кожного і намагався це зробити протягом минулих шести тисяч років. Звичайно, висуваючи таке твердження, вони повинні визнати, що досі, протягом шести тисяч років, божественний план не увінчався успіхом, тому що люди не спасенні й тільки незначна частина з них мала необхідну можливість для спасіння, а саме, знання про єдине “Ймення, дане людям, що ним би спастися ми мали”. Вони зобов’язані визнати, що логіка фактів суперечить їхньому твердженню, а також будь-якій надії на те, що за допомогою нинішніх заходів і методів світ коли-небудь буде навернений, оскільки знають, що, хоча відомо, що протягом останнього століття вдалося навернути майже мільйон язичників (і можна з упевненістю сказати, що більша частина з них не навернулася так, як хотілося б, і порівняно небагато хто може бути названий “святими”), проте за той же час, за підрахунками, число язичників природним чином збільшилося до величезної цифри у двісті мільйонів. У такому разі, скільки часу буде потрібно при таких темпах, при такому співвідношенні навернень – один мільйон навернених на двісті мільйонів новонароджених, – щоб навернути світ? Усі здатні бачити, що такі надії абсолютно безпідставні. Проте, ми можемо схвально ставитися й високо цінувати тепло сердець багатьох з тих, чию теологію ми зараз критикуємо. Багато з них – принаймні, засновники цих систем – були змушені дійти таких висновків (тобто, що Бог робить усе можливе для світу) на противагу доктрині обрання й визначення наперед, як її досі помилково тлумачили.

З іншого боку, переважна більшість християн, а саме різні гілки пресвітеріанської, єпископальної, лютеранської, баптистської та конгрегаціоналістської церков, заперечують теорію, що Бог намагався спасти світ протягом останніх шести тисяч років і не досяг Своєї мети. Вони вважають, що Його метою було вибрати, обрати зі світу Церкву; що ця праця обрання просувається і врешті буде завершена; і що таким чином Боже Слово через пророків виконається: “Так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав” (Іс. 55: 11). Вони вважають, що, оскільки всі Божі цілі будуть досягнуті, то Його метою не могло бути ні навернення всього світу, ні приведення кожної істоти до пізнання Христа протягом минулих шести тисяч років. А оскільки ні те, ні інше не було досягнуто, то і ні те, ні інше не могло бути метою.

Ми б хотіли сказати, що ми згодні зі згаданими численними громадами християн щодо вчення про обрання, але не можемо зробити такого ж широкого, як вони, визнання. Хоча ми знаходимо в Писанні твердження, що обрання відбувається насамперед у цьому віці й до деякої міри було в минулому, проте це не той вид обрання, якого дотримуються так багато наших християнських приятелів. Їхній погляд на божественне визначення наперед передбачає не тільки обрання Церкви, але й засудження всіх, хто не обраний. І тут ми зобов’язані розходитися в думках, оскільки не знаходимо нічого подібного в Господньому Слові. Ми не знаходимо в ньому нічого, що передбачало б, що всі невибрані безнадійно втрачені. Навпаки, ми знаходимо вчення про те, що вибір Церкви (Христа, Голови, і Церкви, [R4213] Його Тіла) в цьому Євангельському віці має на меті, щоб вона, як “насіння Авраама”, могла виконати божественний план, виражений у Божій обітниці Аврааму, а саме, що в цьому Насінні (Христі й Церкві – Гал. 3: 16, 29), як спадкоємцях божественної обітниці й доброзичливого наміру, “благословляться... всі племена землі”. Не тільки характер біблійного обрання сильно відрізняється від того, чого зазвичай дотримується кальвінізм, але і предмет обрання максимально відрізняється від його концепції. Але ми будемо використовувати ту ж мову, що й наші кальвіністські приятелі, кажучи про “нас” у нашому тексті, у тому сенсі, що це стосується вибраної Церкви. Однак ми заперечуємо, що тут явно або побічно вказується на засудження всіх інших.

У попередніх віршах (29, 30) апостол пояснює характер і методи божественного вибору обраної Церкви, і ми не можемо не звернути уваги на подробиці, оскільки від цього залежить дуже багато. Якщо ми можемо знайти в описі апостола гарний і достатній доказ, щоб переконатися, що ми належимо до цієї обраної Церкви, то у нас буде великий привід для вдячності, впевненості й радості, усвідомлюючи, що Бог з усією Своєю всемогутньою силою, мудрістю й любов’ю виступає на нашому боці. Велика складність для багатьох, мабуть, полягає не в тому, що вони сумніваються, що таке обрання відбувається, і не в тому, що Бог за деяких, а в тому, що вони сумніваються, чи вони належать до цього обраного класу, і, отже, сумніваються, чи є вони частиною “нас”, чи Бог на їхньому боці й чи робить так, щоб все допомагало їм на добре.

Через свій природний склад розуму деякі смиренні з Господнього народу не мають тієї впевненості, яку повинні мати, тоді як деякі інші, які мають таку впевненість, не мають для неї реальних підстав. Тому знання, чітке розуміння аргументації апостола, є необхідне для правильної віри в цьому питанні й належної впевненості в Божій турботі про тих, хто був прийнятий в Його сім’ю і прагне вчинити міцним своє покликання та вибрання. Наша віра значною мірою залежить від нашого розуміння божественного об’явлення з цих питань. Тому давайте критично розглянемо твердження апостола щодо різних етапів цього обрання і звернемо увагу на наш власний зв’язок з ним, крок за кроком, щоб ми могли з упевненістю знати, чи належимо ми до класу «ми», про який він згадує і заради якого проявляється й буде проявлятися Господня сила та мудрість.

Апостол починає з твердження про божественне передбачення – божественний атрибут, який не буде піддаватися сумніву жодним християнином. Бог не тільки передбачив гріх, який увійде у світ через свободу, дану батькові Адаму й матері Єві, але й передбачив падіння, яке відбудеться внаслідок винесеного Ним вироку, а також подальшу розумову, моральну й фізичну деградацію. Щобільше, Він передбачив, що свого часу пошле Свого “Єдинородного Сина”, нашого Господа, щоб викупити всіх від гріха і його покарання, щоб у кінцевому підсумку Він міг стати Визволителем усіх, хто бажає повернутися до згоди зі своїм Творцем. Він не тільки передбачив приниження нашого Господа, Свого Первородного Сина, від Його стану слави й духовної природи до нижчих умов людської природи, але й передбачив Його випробування і Його вірність у них аж до смерті, і то смерті хресної. У всьому цьому Він передбачив нашу викупну жертву. Він також передбачив славу, яку задумав дарувати нашому Господу Ісусу за Його послух, як про це висловився апостол Павло: “Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я [титул, честь і т. д.], що вище над кожне ім’я”.

Але наш Небесний Отець передбачив і визначив наперед ще щось більше – вибір Церкви, щоб вона стала “Тілом” Христа, “Нареченою” Христа, Його супутницею не тільки в стражданнях і випробуваннях нинішнього життя, але й у подальшій славі та великій праці “благословення всіх поколінь землі”. Це виразно виклав той же апостол у своєму посланні до Ефесян (1: 4), де сказав: “Так як вибрав у Ньому [Христі] Він [Бог] нас перше заложення світу”. Те саме визначення наперед ясно викладає апостол Петро, який пише посвяченим віруючим, звертаючись до них як до “вибраних із передбачення Бога Отця, посвяченням Духа” і т. д. (1 Петр. 1: 2).

Але визначення наперед у цьому вірші (Рим. 8: 29) зовсім не є тим, що зазвичай розуміють. Тут не сказано, що Бог визначив наперед, що одні підуть на небо, а інші – на вічні муки. Саме тут помилкове людське міркування спотворило свідчення Божого Слова і зробило його марним або, що ще гірше, шкідливим. Твердження апостола очевидне: Бог визначив наперед, що всі, хто належатиме до цієї обраної, передбаченої та визначеної наперед Церкви у славі, повинні спочатку “бути подібні до образу Сина Його” або, як говорить буквальний текст, “бути копіями Його Сина”. Яке розумне призначення! І який нерозумний помилковий погляд існує! Бог закликає ряд синів до “слави, честі та безсмертя” і зробив Христа Ісуса, Єдинородного, вірного в кожному випробуванні, Головою, Вождем цього визначеного наперед товариства, яке Він відтоді кличе, випробовує і готує до визначеної наперед слави. І так само як було розумно, що Бог визначив, що якщо наш Господь Ісус буде вірним, то Він повинен бути високо піднесений, так само було розумно і правильно, щоб божественна воля була переконливо виражена, і Він призначив, що ніхто не може бути частиною цього прославленого “Тіла Христа”, якщо не стане наслідувачем Ісуса, Який є первородним серед цих Його “братів”.

Коротко виклавши справу, апостол продовжує застосовувати це до кожного в Церкві й показувати кроки, що робляться Богом протягом Євангельського віку з метою знайти серед людей клас, який, як Він визначив наперед, буде знайдений. Апостол наводить подробиці в наступному вірші (вірш 30). І хоча все викладено просто, ця річ зазвичай стає спотиканням не тільки для віруючих у цілому, але й для теологів, до того ж з двох причин: (1) останнє слово цього вірша, перекладене як “прославив”, слід перекладати як “удостоїв честі” і розуміти як таке, що належить до честі, наданої всім, хто в цьому віці приведений до того чи іншого знання про Христа – до правдивого світла. Ця честь спочатку дісталася юдеям і вибрала “останок”. Але коли їхній народ виявився негідним цієї “честі”, вона була звернена до поган, щоб зібрати з них особливий народ, святий народ, що носить ім’я Христа (Дії 15: 14). (2) Читач, природно, очікує, що апостол почне з нинішніх умов і простежить їх до величного результату – прославленої Церкви, – тоді як апостол, навпаки, цілком обґрунтовано починає з іншого кінця і простежує результати в протилежному напрямку. Він не починає, як зазвичай припускають, зі слів: “Бог удостоїв вас пізнати Євангеліє Христа, і коли ви увірували, Він виправдав вас; а після того, як ви були виправдані, Він покликав вас; і, якщо ви вірні своєму покликанню, Він з часом піднесе вас до того становища, яке Він передбачив”. Дійсно, було б неможливо правдиво викласти це питання з цього боку, тому що багато хто удостоєний знання Євангелія Христа, але ніколи не був виправданий (тому що вони не приймають це знання, не приймають Христа), а з тих, хто приймає Христа і таким чином виправданий, було б неправильно сказати, що всі вони будуть освячені. Також було б неправильно сказати, що всі, хто свого часу був освячений, досягнуть стану слави, тому що “багато покликаних, та вибраних мало”: лише небагато хто “чинить міцним своє покликання та вибрання”.

Та апостол розмірковує про це питання з єдино правильного й логічного погляду: заявивши, що Бог передбачив, задумав наперед обрання Церкви, він переходить до того часу, коли Божий задум і намір будуть завершені, здійснені – коли обрання закінчиться і Церква буде прийнята до слави. З цього майбутнього погляду він вказує на різні кроки, які вели до цього, кажучи: всі, хто був передбачений, прославлений, будуть спочатку покликані, тому що це питання благодаті, і ніхто не приймає цієї честі сам для себе, але “покликаний Богом” – “Голова Тіла” і кожен член Тіла. І, каже апостол, кожен “покликаний” спочатку буде “виправданий”, тому що Бог не кличе ворогів, ні грішників, які не примирилися, до цього високого становища. З тієї ж причини Христос помер, щоб через віру в Його кров віруючі, які каються, могли бути “виправдані” і, тим самим, підготовлені до “покликання”. Отже, високий поклик до цього славного становища співспадкоємства з Христом – це дійсно щось зовсім інше, ніж поклик грішників до покаяння. Грішники покликані до покаяння всюди, скрізь і в будь-який час. І коли вони каються, Господь обіцяє, що свого часу Він вкаже їм на те, що:
“Є джерело, котре тече
З Еммануїла ран,
Як грішник в нього увійде – 
Очиститься від плям”.

Коли вони втрачають свої плями провин через покаяння та віру у Відкупителя, вони досягають стану виправдання й готові бути “покликаними” до синівства і співспадкоємства. Але апостол все ще повертається до колишньої аргументації й, [R4214] сказавши, що всі з визначеного наперед класу будуть “покликані”, а до цього – “виправдані”, заявляє, що всі виправдані будуть спочатку удостоєні милості або “честі” (не прославлені): удостоєні честі, милості пізнати правду, пізнати Євангеліє.

Можливо, лише порівняно невелике число християн усвідомило, яка велика честь була надана їм у початковому знанні про “Агнця Божого, що на Себе гріх світу бере”. Ця “честь” розійшлася так широко, що багато хто забуває, яка це особлива честь, особлива милість, так само як вони забувають вважати особливими благословеннями сонячне світло й дощ. Але ця “честь” ще не так поширена, як деякі інші Божі благословення. “Він наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних” по всьому світу. Але не так є з сонячним світлом Євангелія і духовними дощами. Ці благословення були загальними тільки в деяких частинах світу.

“ІСУС – СВІТЛО ДЛЯ СВІТУ”

Коли Христос як “Велике Світло” зійшов у Палестині, і Церква в день П’ятдесятниці була осяяна Ним як світлом світу, це світло не було послане на південь, у темряву Африки: африканці не були “удостоєні честі” отримати Євангеліє Христа. Воно не було послано і на схід, через Індію, з її сотнями мільйонів мешканців: Індія не була “удостоєна честі” Євангелія Христа. Воно не було послано і далі на схід, до Китаю з його сотнями мільйонів мешканців: Китай не був “удостоєний честі” Євангелія Христа. Але воно було послано на північ і на захід, до Європи та Америки. Ці землі були “удостоєні честі”, ці народи “побачили велике світло” і з цим світлом отримали велике благословення. Але як порівняно мало людей дійсно побачили це світло, навіть коли воно сяяло навколо них з усіх боків. На жаль! Подібно до частково зціленого сліпого з давнини, вони бачать яскравість і можуть розрізняти щось, але не бачать нічого чітко. Апостол пояснює їхній випадок, кажучи, що у “невіруючих... бог цього віку засліпив розум” (2 Кор. 4: 4).

Ідучи за міркуванням апостола, ми можемо чітко побачити кожен крок божественного провидіння, пов’язаний з божественним задумом і визначенням наперед.

(1) Ми бачимо, перш за все, що Бог певною мірою був “за” нас, за народи Європи та Північної Америки. Він був за ці народи, тобто ставився до них прихильно настільки, що “удостоїв честі”, тобто обдарував світлом благодаті, “щоб просвітити нам знання слави Божої в Особі Христовій”.

(2) У ще повнішому сенсі Бог був “за” (прихильний до) тих, хто приймає світло правди, хто через покаяння та віру в дорогоцінну кров “виправдовується” від гріха Його благодаттю.

(3) Він був ще більше “за” цих виправданих – настільки, що “покликав” їх страждати з Христом у цьому Євангельському віці й згодом розділити Його славу.

(4) У ще повнішому сенсі Він “за” всіх тих, хто приймає поклик і прагне “зробити міцним своє покликання та вибрання”. Бог в особливому сенсі “за” всіх тих, хто так біжить, щоб отримати запропоновану Ним нагороду. “Вони будуть Моїми... в той день, що Я готую, стануть Моїм скарбом” (Хом.).

Саме до цього покликаного класу, який вірно біжить, апостол звертається як до “нас”. Він і ті, до кого він звертався (“покликані... вибрані святі” – Рим. 1: 6, 7), спочатку були “удостоєні” світла; по-друге, вони, через покаяння й віру, прийняли його та були виправдані; по-третє, вони були “покликані”; по-четверте, вони прийняли покликання й повністю віддали себе Господу. Тому разом з апостолом і ранньою Церквою всі, хто сьогодні можуть відчувати себе в такому ж становищі, бо вони зробили такі ж кроки, можуть належним чином застосувати до себе слова апостола й сказати: “Коли за нас Бог, то хто проти нас?!”

Усі “святі” в усьому світі, які зробили згадані кроки, мабуть, в цілому не є великим натовпом, а скоріше доволі “малою черідкою”, проте кожен з них може сказати собі й усвідомити в глибині свого серця, що ці чудові слова стосуються їх: Бог за нас. Вони можуть намагатися збагнути значення цих слів, але їм напевно не вдасться вловити весь їхній чудовий зміст. Людський розум не здатний осягнути багатства божественної благодаті, любові та сили. Ми не можемо їх зрозуміти, ми можемо лише відчути їх. Якщо Бог за нас з усією Своєю нескінченною мудрістю й силою, то це означає також, що Христос за нас, бо Він з Отцем – одно. Це також означає, що всі ангели, херувими й серафими, і всі небесні сили, відомі нам і невідомі, за нас – всі вони на нашому боці, щоб робити нам добро, допомагати, підтримувати нас у потрібну хвилину, підбадьорювати в час спокуси, зміцнювати для виконання волі Отця. “Бо все ваше... ви ж Христові, а Христос Божий”.

Панорама перед очима слуги Єлисея, з незліченними вогняними, тобто подібними до вогню, кіньми, колісницями й вершниками, була, звичайно, лише видінням, проте вона відображала істину: божественна сила оточує Божий народ з усіх боків для його захисту й порятунку. “Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться його, і визволює їх”. “Чи не всі вони [ангели] духи служебні, що їх посилають на службу для тих, хто має спасіння вспадкувати?” (Євр. 1: 14). Наш Господь висловив те саме, кажучи про Своїх “вірних послідовників”: “Їхні [цих малих] ангели [посланці] повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі”. Неважливо, чи це означає, що духовні істоти постійно оточують тих, хто покликаний бути “вибраними” Господа, щоб направляти й формувати їхні інтереси для їхнього найвищого блага, чи ми розуміємо це просто як образну мову, що божественна сила оточує Божий народ, результати будуть ті ж самі, тобто немає різниці, як Господь визволить їх від зла й допоможе їм у випробуваннях і лихах. Той факт, що Бог “за нас” і робить так, щоб все допомагало на добре тим, хто любить Його, є центральною думкою, сутністю, силою цього послання “нам”.

Як все це чудово! Давайте на мить охопимо подумки весь світ з його півтора мільярдами жителів. Згадаймо, що всі вони знаходяться під “прокляттям”, під вироком божественної немилості, за винятком тих небагатьох, хто почув про відкуплення – про Дорогу, Правду й Життя – і хто вірою та послухом “утік від пожадливого світового тління” й повернувся до гармонії з Отцем і єдності з Його Сином. Уявімо собі, якщо можемо, цю “Малу Черідку” “удостоєних честі”, “виправданих” і “покликаних”, ведених і благословенних Небесами, розкиданих тут і там серед півтора мільярда своїх одноплемінників. Яку радість, яке втішення, який спокій, яку силу повинна приносити ця думка кожному, хто здатний усвідомити, що він вже зробив усі ці кроки й прямує, як і раніше, “до мети за нагородою високого поклику”! Ця радість не губиться, а тільки посилюється думкою, що незабаром, відповідно до благодатного передбачення Бога, усі “вибрані” зможуть взяти участь у великій праці благословення знанням Правдивого Світла мас людства, які все ще перебувають у темряві, “не мавши надії й без Бога на світі”. Хоча відкуплення було надане за всіх, знання про Божу благодать ще не досягло нікого, крім привілейованих, меншості, “удостоєної честі”.

Як стверджує апостол у тому ж розділі (Рим. 8: 22), створіння дійсно зітхає. Воно зітхає з того часу, як в Едемі був винесений вирок божественного гніву, і повинно зітхати доти, доки великий Визволитель не встановить Своє Царство та не скасує “прокляття” смерті й порочності. О, яке багатство благодаті прийшло до “нас” через Ісуса Христа, нашого Господа! І все ж, як каже апостол, навіть якщо ми маємо всі ці благословення й милості, ми маємо також деякі випробування, труднощі й болісні переживання, які Отець вважає необхідними для нашого розвитку, щоб ми відповідали умовам Його призначення, були копією Його Сина. І внаслідок цього, як заявляє апостол, “ми самі [як і все створіння]... в собі зітхаємо [страждаючи зі світом, ми стримуємо зітхання, «покладаємо наш тягар до Його ніг і підносимо пісню»], очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла” – “Тіла Христа”, вибраної Церкви.

Слово “коли” в цьому тексті не означає сумніву або запитання з цього приводу, а зовсім навпаки. Апостол навів доказ того, що Бог за “нас”, в попередніх віршах, і тепер використовує “коли”, немовби він сказав: “Якщо я довів, що Бог за нас, то хто може бути проти нас!”

“ХТО ПРОТИ НАС?”

Хто може бути проти нас, коли Бог за нас? Апостол не має на увазі, що ніхто не наважиться протистояти нам, якщо Бог на нашому боці. Навпаки, у нас є люті вороги й безжальні противники. Хто проти нас? Їхнє ім’я – легіон. Проти нас диявол, як стверджує апостол: “Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого”. Апостол Павло переконує нас, що ми повинні боротися проти “хитрощів диявольських”. Св. Яків каже, що ми повинні “спротивлятись дияволу”. Апостол дає нам зрозуміти, що сатана хитрий і брехливий, а також відчайдушно злісний, і каже, що через це ми повинні боротися, і як добрі воїни ми повинні мати на собі всю Божу зброю і вірно її використовувати. Так ми повинні протистояти дияволу, і він втече від нас. Ми повинні “погасити всі огненні [R4215] стріли лукавого” у відкритих атаках, але при цьому пам’ятати, що ми боремося не проти плоті й крові, а проти воїнства демонів, “проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби” (Еф. 6: 12).

І це ще не все: у нас великий ворог всередині нас самих, “тілесний розум”, “стара людина”, яка вважається мертвою, яку слід впокорювати. Можливо, найбільші битви й найбільші випробування, які ми, як “Нові Створіння”, покликані переносити, – це битви нового “я”, розуму Христа, проти старого занепалого “я”, розуму плоті.

Крім того, “світ”, як “діти темряви”, вишикувався проти нас. Він любить темряву і, отже, ненавидить не тільки світло, а й “дітей світла”. Про це наш Учитель висловився: “Ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав”. “Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас”. “Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить”. Ненависть світу не проявляється за чесними правилами війни. Світу було б соромно зізнатися, що він полюбив темряву, і соромно зізнатися, що він зненавидів нас через світло. Радше його політика, керована великим противником, полягає в тому, щоб “ставити темноту за світло, а світло за темряву”; представляти наші найкращі зусилля як злі й самолюбні, а свої власні самолюбні зусилля – як благородні й добрі. Не дивуйтеся, “якщо світ вас ненавидить”. Темрява ненавидить світло.

І ці великі противники не єдині, хто протистоїть нам: ми повинні очікувати, що нам доведеться витримувати натиск ще з іншого боку. Наш Господь сказав: “І вороги чоловікові домашні його”. Ті, кого ви гаряче любили у своєму сімейному колі, з ким ви мали християнське спілкування, можуть обернутися проти вас і зненавидіти заради правди. Це не завжди буде через злі наміри. Іноді переслідування будуть з чистою совістю. Наприклад, Савло з Тарсу, який згодом став великим апостолом Павлом, колись був гонителем “цієї путі” і через незнання робив багато речей проти Ісуса й тих, хто любив Його. Він сам розповідає, що отримав милість, тому що робив це через незнання, думаючи, що служить Богу. І так, безсумнівно, було у випадку багатьох переслідувань, які діставалися вірним Господу в кожному віці. Більша частина з них здійснювалася з чистою совістю. Примітно також, як противнику іноді вдається обдурити тих, хто колись мав краще уявлення, змушуючи їх думати, що гнів, злоба, ненависть, колотнеча, гіркі слова й наклеп, “вчинки плоті й диявола”, є “обов’язком”. На жаль, як засліплює дух противника!

 З усіма цими ворогами потрібно боротися до крові, на смерть, якщо буде потрібно. Не можна дозволяти їм перешкоджати нам іти слідами Того, Хто показав нам приклад; не можна дозволяти їм заважати нам ставати копією нашого Господа і тим самим робити міцним наше покликання й вибрання. Опираючись їм усіма силами, ми повинні уникати тілесної зброї й не відповідати лайкою на лайку. Радше, наскільки це можливо, ми повинні використовувати Меч Духа, Боже Слово, і, подібно до Михаїла, казати: “Хай Господь докорить тобі!” Бог “за нас” і говорить, що у Свій час Він виправить нинішню несправедливість і брехню: “Мені помста належить, Я відплачу”. Дійсно, до класу, який веде війну проти нас через незнання, керуючись совістю, ми не повинні відчувати гіркоти, а скоріше співчуття, любов і щире бажання й прагнення відкрити такі очі.

Апостол не ігнорував цих великих противників, які ходять як лев, “ричучи”, лякають нас і, якби їм було дозволено, зупинили б наш поступ на стежці посвячення й жертви, яка веде до слави. Коли він каже: “Коли за нас Бог, то хто проти нас?”, – то висловлює не свою думку. Навпаки, його думка в тому, що, попри все те, що протистоїть нам, ми можемо усвідомлювати, що Бог за нас, що Він призначив Церкву у славі, виправдав і покликав нас бути її членами, і вів нас цим шляхом досі за допомогою всіх цих різних кроків. І якщо ми можемо усвідомити, що Бог вів нас дотепер, щоб привести до участі в Його славі, і що все досі допомагало нам на добре, то це переконує нас, що вся мудрість, сила й любов будуть залучені в наших інтересах аж до кінця забігу, якщо ми будемо продовжувати вірно перебувати у Христі.

Чого нам боятися? Що може протистояти нашому шляху, щоб перешкодити йому, якщо Бог на нашому боці? Це нагадує нам прислів’я: “Якщо Бог з одним, то це вже більшість”. Отже, Бог з нами, за нас і веде нас, робить нас дійсно сильними (сильнішими за всіх цих противників з усіма їхніми хитрощами, підступністю й порочністю) і здатними за Його благодаттю вийти переможцями й навіть більш ніж переможцями через Того, Хто полюбив нас і купив Своєю дорогоцінною кров’ю.

Ми закликаємо кожного читача відзначити для себе різні кроки поступу, якими божественна благодать вела його, і, яким би не було його нинішнє становище, іти далі під керівництвом Господа, не задовольняючись нічим меншим, крім “усієї волі Божої”. Якщо читач був “удостоєний” пізнання Божої благодаті у Христі, але ще не прийняв її, то нехай він швидко прийме цю благодать, покаявшись у гріху і повіривши у викуп. Якщо він зробив це й отримав благодать виправдання і, як висловлюється апостол, має “усяку радість і мир у вірі”, то нехай він пам’ятає, що це ще не все, і що виправдані є “покликані” – покликані не тільки до слави, але покликані до слухняності, покликані віддати свої тіла на живу жертву Богу, святу і прийнятну через Христа, у служінні Йому.

На жаль! Як багато тих, хто, отримавши благодать виправдання, зупиняються на цьому: вони чують поклик страждати з Христом за правду, вони чують запрошення піднятися за Ісуса у своїх думках, словах і вчинках, але не звертають на це уваги. Вони розуміють, що таке повне посвячення обов’язково означає не тільки відмову від гріховних задоволень, але й відмову від деяких, які не є гріховними, щоб присвятити свої слова, думки та вчинки, наскільки це можливо, так, як присвятив Він, роблячи добро іншим. Але з тих, хто чує поклик віддати себе, як мало слухаються його, як мало підкоряються Тому, Хто купив їх Своєю дорогоцінною кров’ю! Так, багато покликаних, але мало вибраних. Усі виправдані покликані підкоритися, повністю бути слухняними, цілком довіритися Господу й повністю підкоритися Його волі. А серед тих, хто приймає поклик і вчинив Угоду, і хто, отже, належить до класу “нас”, згаданого апостолом, подивіться, скільки стає “обтяженими... життєвими клопотами”, або “оманою багатства”, або зневірені бідністю і тому не знаходять повноти послуху в серці й, отже, не зможуть зробити міцним своє покликання й вибрання!

Ми зараз не обговорюємо долю тих, хто не зможе стати переможцем, отримати вінець і сісти з Христом на Його престолі. Ми розглядаємо, скоріше, привілеї тих, які були “удостоєні честі” Господом і крок за кроком приведені до нинішніх досягнень у знанні та привілеях. Ми прагнемо отримати хоча б слабке уявлення про чудові дари божественної благодаті та повну здатність кожного з покликаних вчинити міцним своє покликання й вибрання, вхопившись за цю Божу благодать, дану у Христі, завдяки якій все буде допомагати їм на добре, тому що вони люблять Бога й покликані Його постановою.

R4212 (1908 р.)