[R4206]
“ПОСЛУХ ЛІПШИЙ ВІД ЖЕРТВИ”
1 САМУЇЛОВА 15: 1-35

“Богові нашому ми будемо служити, а голосу Його будемо слухатися” (Ісуса Навина 24: 24).

Наш урок розповідає про випробування царя Саула, про його невдачу витримати подібні випробування та про подальше усунення від царства як його самого, так і його родини. Його історію можна розділити на чотири частини: (1) Сприятливі можливості в юності – енергійний, гарний на вигляд, скромний. Обрання його царем Ізраїлю вважалося чудовим вибором. (2) У перші роки свого царювання – успішний воєначальник і здібний організатор свого царства. (3) У період випробувань зазнав невдачі й був відкинутий – спочатку частково, а потім цілком. (4) Занепад у зрілому віці, майже повна втрата розуму і, нарешті, трагічна смерть його самого та його синів. Сьогоднішній урок присвячений, зокрема, третьому з цих періодів – його випробуванням.

Филистимляни в певному сенсі панували над Палестиною, стягуючи податки в обмін на те, що дозволяли народу жити у відносному спокої та володіти своєю країною. Судячи зі всього, вони мали укріплені міста в різних частинах території Ізраїлю, і від їхніх представників у цих містах надійшла звістка про те, що ізраїльтяни помазали Саула на царя, що було розцінено як скинення ярма филистимлян і проголошення незалежності. Филистимляни зібрали військо, щоб повалити нове царство. Вважається, що згадка про тридцять тисяч колісниць – помилка переписувача, що насправді йшлося про три тисячі, адже кількість вершників, по двоє на кожну колісницю, вказана як шість тисяч. Це досить велике військо вторглося до Палестини, і між ним та ізраїльтянами розгорілася битва. Цар Саул, очевидно, прагнув жити в злагоді з Господом і, як і раніше, усвідомлював, що без Божественного втручання він безсилий дати відсіч такому могутньому загарбнику. Пророк Самуїл, до якого звернулись за допомогою, пообіцяв прибути протягом семи днів, щоб принести Богові жертву за Ізраїль, щоб Господнє благословення супроводжувало Його народ і принесло йому перемогу згідно з Божественною угодою.

Цар Саул чекав шість днів і за цей час бачив, як його військо тане від дезертирства, оскільки ізраїльтяни були погано озброєні та сильно налякані. У них практично не було зброї, і як бойове спорядження вони використовували свої сільськогосподарські знаряддя. Мабуть, филистимляни ще раніше позбавили їх бойової зброї та якимось чином завадили кенеянам, які на той час займалися ковальством, виготовляти для них мечі та списи. Коли настав сьомий день, цар Саул, втомившись чекати Самуїла, сам приніс жертву, що суперечило божественному наказу. Одразу після цього з’явився Самуїл. Він вказав Саулові на його провину і заявив, що Всемогутній більше цінує послух, ніж жертви. Самуїл також дав зрозуміти, що за таких умов принесення жертви було гріхом і що за таку непокору Бог не дозволить Саулу та його царству тривати далі, хоча й пообіцяв, що майбутня битва завершиться перемогою для Ізраїлю та на благо Божої справи.

Складність полягала в неповазі Саула до Божественного розпорядження та в його самовпевненості, з якою він взявся за те, що йому не було довірено, а за що відповідав хтось інший. Хоча це не завадило Господній справі, проте нехтування Саулом Божого розпорядження стало перешкодою для його власного благополуччя як царя.

УРОК ДЛЯ ДУХОВНИХ ІЗРАЇЛЬТЯН

Який урок ми можемо винести з цього випадку? Якщо на мить уявити собі, що Саул уособлює тих, хто здобув милість Бога, хто покликаний до співспадкоємства з Ісусом у Його Царстві й помазаний святим Духом, то ми можемо побачити в його ранніх перемогах відображення нашого доброго початку, коли ми беззастережно довіряли Богові, прагнули чинити тільки так, як Він вказував, і терпляче та з вірою чекали, поки Він скерує всі наші справи. Як Саул мав ставати успішнішим, зміцнюючись у вірі, терпеливості та послуху, так і наші найперші випробування як Господніх слуг мають приносити нам більше терпіння, наполегливості, віри, впевненості й беззастережної слухняності. І як цього не відбулося з царем Саулом, так і не відбувається з багатьма тими, хто був помазаний на співспадкоємство з Господом у Його Царстві. Досвід багатьох із них схожий на досвід Саула. Якщо вони дедалі менше покладаються на Господа, то милості, отримані від Нього, роблять їх менш дбайливими в тому, щоб пізнавати й виконувати Його волю. Вони, як і раніше, шанують Господа, визнають, що без Нього не можуть нічого зробити, але вони недостатньо уважні й не бачать, що саме Він хоче, щоб вони робили. Іноді вони беруться виконувати роботу інших і в цьому сенсі “скрізь втручаються” (Хом.), подібно до того, як цар Саул втрутився куди не слід і згрішив, намагаючись зробити те, що належало пророкові.

Нам слід знати, що в Божественному розумінні послух – один із найважливіших елементів характеру. Господь готує нас у школі Христа до великої праці в майбутньому; і, цілком справедливо, першою необхідною умовою для майбутніх почестей і можливостей має бути наш послух можливостям і вказівкам Господа в даний час. Наш Господь добре пояснив це у Своїх притчах, сказавши, що деяким зі Своїх слуг Він довірив більше талантів, ніж іншим; що кожен буде покликаний звітувати за правильне використання талантів, обов’язків і наказів, даних йому, і кожен буде нагороджений пропорційно до того, як він використовував дані йому таланти. Висловлювання нашого Господа з цього приводу звучить так: “Хто вірний в найменшому, і в великому вірний” (Лк. 16: 10).

Отже, наш урок такий: в очах Бога “послух ліпший від жертви”. Він не схвалить і не винагородить недбалість з нашого боку. Відповідно, неувага до Його безпосередньої волі свідчитиме, що ми такою ж мірою непридатні для безпосереднього служіння Йому – ні зараз, ні згодом. Це вимагає з нашого боку такої відданості Господу, такої уважності щодо Його служіння, такого взаємного визнання один одного перед Господом і Його служінням, що ми будемо діяти дуже дбайливо в наших намаганнях служити Його справі. Апостол закликає: “Отож, уважайте, щоб поводитися обережно”, – обдумано, уважно (Еф. 5: 15).

Як мореплавець визначає курс свого корабля за картами, на яких позначені приховані скелі та мілини, а також за рухом зірок, так і християнин наділений “картою”, що вказує йому шлях, яким він має йти, і нагадує, які речі можуть бути неприємними для Бога та згубними для нього самого. Ця карта [R4207] – це Біблія, і той, хто хоче бути в гармонії з Богом, повинен не тільки прислухатися до Його послання, а й стежити за прихованими небезпеками, які підстерігають його на шляху. Кожен із нас є на випробуванні. Цей “Вік Євангелія” – наш Судний День, час випробувань. Сам Господь уважно стежить за тим шляхом, який ми обираємо. Йому недостатньо самого лише нашого завзяття. Завзяття, яке Він схвалить, має випливати з любові та відповідати Його настановам. Завзяття, що ігнорує Божественні настанови, не схвалюється; воно веде до краху.

Апостол дає деякі поради з цього приводу, кажучи, що кожен член Тіла Христа важливий (1 Кор. 12: 12-26); що ніким не можна нехтувати або заважати комусь брати участь у спільній справі будування Тіла у найсвятішій вірі. Апостол наводить приклад: око не може сказати руці чи нозі: “Ти мені не потрібна”; і, навпаки, рука чи нога не можуть сказати, що їм не потрібне око чи вухо. Кожен член необхідний, і кожен член Тіла повинен діяти насамперед у злагоді з волею Голови. Цю волю слід шукати в кожній життєвій справі, великій чи малій. Ми не повинні думати, що Господня справа повністю залежить від нас. Слід пам’ятати про помилку, яку вчинив Узза: побачивши, що Господній ковчег хитнувся на дорозі, він простягнув руку, щоб підтримати його, і тут же загинув через свою неслухняність. Підтримувати ковчег не входило в його повноваження. Господь Сам наглядав за цим, і лише священник мав право торкатися його. Тож будьмо ревними не лише у служінні Господу, а й у пізнанні того, як Він хоче, щоб ми виконували це служіння. Давайте усвідомимо, що служіння, здійснене інакше, ніж божественно наказано, не буде прийнятним і не принесе нам благословення, а, навпаки, викличе відповідне невдоволення Господа. Послух ліпший від жертви.

ВИНИЩЕННЯ АМАЛИКИТЯН

Очевидно, між подіями, про які ми щойно говорили, і тими, що становлять основну частину сьогоднішнього уроку – другим випробуванням царя Саула, – минуло чимало років. За цей час Ізраїль зміцнів як народ. І ось настав час виконати Божественне веління, дане задовго до цього, а саме: що амаликитяни мають бути повністю винищені. Як одна з гілок роду Ісава, вони були родичами ізраїльтян і сучасних арабів. Подібно до останніх, вони були вершниками й свого роду розбійниками, яким добре велося за рахунок грабежів своїх сусідів. Не маючи достатньої сили, щоб завдати шкоди ізраїльтянам, вони об’єднувалися з іншими ворогами Ізраїлю для того, щоб безпосередньо брати участь у війні або ж збирати здобич після битви. Згадаймо, що вони воювали проти ізраїльтян у пустелі, коли ті прямували до Ханаану (2 М. 17: 8-16). Згадаймо також, що вони знову протистояли ізраїльтянам під час завоювання Обіцяної Землі, і Господь через Мойсея сказав, що вони мають бути повністю винищені, і дав Ізраїлю такий наказ (5 М. 25: 17-19).

Виконання цих наказів було відкладено, ймовірно, з двох причин. По-перше, у ізраїльтян не було вершників, і їм було б важко впоратися з цими грабіжниками, які нападали на них і одразу ж зникали. По-друге, цілком імовірно, що Господь дозволив амаликитянам залишатися “тернями в боках” ізраїльтян для їхнього покарання. Аж ось за днів Самуїла до царя Саула надійшов наказ повністю винищити амаликитян – не тільки весь народ, від малого до великого, а й усе їхнє майно: овець, худобу, коней – усе до останнього. Ізраїльтяни мали зробити це, ставши Господнім мечем, виконуючи суд, винесений Богом. Про них ніхто не мав сказати, що вони перетворилися на розбійників і злодіїв, які ведуть війну проти сусідів заради наживи. Це мало слугувати свідченням не лише для навколишніх народів, а й для самих ізраїльтян. Це мало стати уроком. У них не мало скластися враження, що війна проти сусідів ведеться з якихось корисливих, сріблолюбних мотивів. У цьому випадку вони були Божим батогом. Ми не повинні робити висновок, що сьогодні Бог дає якомусь народу наказ винищити інший народ. Навпаки, ми повинні пам’ятати, що Ізраїль був народом-образом, народом-ілюстрацією; і що через їхній досвід та історію Господь діяв особливим чином, щоб проілюструвати певні принципи; що Він використовував Ізраїль як Свій меч, як Своє перо, як Свій рупор.

НЕ ДЛЯ ВІЧНОГО ОСУДУ

Невіруючі вважають цю поведінку ізраїльтян щодо амаликитян жахливою картиною жорстокості, що повністю суперечить справедливості, через що щирі, чесні уми спотикаються, не маючи правильного розуміння закладених у цьому принципів. Багато хто схильний казати: “Чому Бог не послав Саула та ізраїльтян з Євангелієм, щоб проповідувати амаликитянам? Чому Він послав Ізраїль, щоб знищити їхні життя і тим самим покласти край їхньому випробувальному терміну та вкинути їх у вічні муки?”

Ми відповідаємо, що вічні муки не мали абсолютно ніякого стосунку до них, адже Бог не висловлював такої погрози й не накладає такого покарання ні за їхній гріх, ні за будь-який інший. Згідно з Писанням, “заплата за гріх – смерть” (Рим. 6: 23). І смерть була тією заплатою, яку Бог уповноважив Ізраїль накласти на амаликитян, – смертною карою. Їхня страта відбувалася точно так само, як сьогодні суди наказують страчувати вбивць, за винятком того, що в даному випадку сам Господь виступав у ролі судді, зачитував вирок і накладав покарання.

Ізраїльтяни нікому не проповідували Євангеліє, бо Євангеліє не було можливо проповідувати, доки не прийшов Христос і не сплатив покарання за гріх Адама. На підставі того, що зробив Христос, Бог наказує всім людям усюди каятися, бо Він призначив день випробування, день суду (Дії 17: 31). Бог не закінчив їхній день випробування, бо той для них ще не настав. Як і вся решта людського роду, вони перебували під вироком смерті за гріх Адама, і для справедливості не має значення, як вони вмирають – від моровиці, від загального занепаду чи від меча. Той факт, що їхня смерть була божественним покаранням, краще проявився в їхній страті за божественним наказом, ніж якби вона наздогнала їх якимось іншим чином. Цей випадок послужив уроком для образного Ізраїлю і донині служить уроком для Духовного Ізраїлю. Нагадаємо, що всі ці амаликитяни були викуплені завдяки прояву Божої любові – смерті Ісуса. Свого часу всі вони отримають свідчення про те, що Христос помер за їхні гріхи, і в день Тисячолітнього віку – день суду над світом – у них буде можливість повернутися до повної гармонії з Богом і жити.

ДРУГЕ ВИПРОБУВАННЯ ЦАРЯ САУЛА

Про те, що минуло чимало років і що цар Саул добре використовував свої можливості як організатор царства, свідчить той факт, що було зібрано велике військо, як наказав Господь через пророка: “Двісті тисяч піхоти та десять тисяч мужа Юди”. Це військо було розставлено так, щоб перехопити будь-кого з амаликитян, хто міг би втекти. Тим часом до кенеян, які жили серед амаликитян, було надіслано повідомлення з порадою покинути ті місця, щоб вони не постраждали під час покарання амаликитян. При цьому пояснювалося, що, оскільки кенеяни виявляли прихильність до Господнього народу, їх пощадять на знак визнання цього факту, тоді як винищення амаликитян відповідає Божественному наказу, оскільки ті виступали проти Ізраїлю.

Весь народ був винищений, за винятком царя, якого цар Саул пощадив, залишивши його як своєрідний трофей. Тварини також були винищені, за винятком найкращих овець і худоби, що, нагадаємо, суперечило Божественному наказу.

Коли пророк Самуїл прийшов до царя, той привітав його як Божого представника, повідомивши, що вчинив відповідно до Божественного наказу. Тоді Самуїл запитав: “А що це за мекання цієї отари в ушах моїх, та рик великої худоби, що я чую?” Відповідь Саула була ухильною: тварини збережені для того, щоб принести їх у жертву Господу. Самуїл дорікнув йому, що він порушив наказ Господа, зберігши деяких з них. Цар, однак, заперечив, що їх зберіг народ, що їх запрагнув Ізраїль. І ми можемо легко припустити, що ізраїльтяни чинили досить сильний опір розтраті цінних речей амаликитян, оскільки людям того часу, як і сьогодні, зазвичай хотілося мати щось цінне. Саул, напевно, міг би виконати божественне веління, проявивши послух Господу, при цьому накликаючи на себе невдоволення народу, але зберігаючи божественне схвалення. Як би там не було, пророк висловив божественне несхвалення: “Чи жадання Господа цілопалень та жертов таке, як послух Господньому голосу? Таж послух ліпший від жертви, покірливість краща від баранячого лою!”

ВИПРОБУВАННЯ ЦАРСЬКОГО СВЯЩЕНСТВА

Давайте подивимося, чи немає відповідних випробувань у царського священства. Часто випробування приходять до цього класу після його тривалого перебування в школі Христа. Звертаючись до деяких, апостол каже: [R4208] “Ви бо за віком повинні б бути вчителями, але ви потребуєте ще, щоб хтось вас навчав перших початків Божого Слова” – доктрин (вчень) Христа (Євр. 5: 12). Іноді ми дивуємося іншим, а іноді й самим собі, що так повільно рухаємося вперед; що ми, мабуть, здобули мало перемог у формуванні характеру та розумінні принципів, які мають керувати тими, хто є Господніми помазанцями і готується до престолу. Труднощі та випробування Саула можуть відображати деякі з наших труднощів.
(1) Егоїстичний дух, бажання володіти найкращим із того, що Господь засудив; готовність пощадити це, бо воно приваблює нас із егоїстичного погляду, з погляду плоті.
(2) Дух страху перед людьми. Подібно до того, як Саул боявся накликати на себе докори народу, побоюючись, що його вважатимуть як занадто обмеженим, так і занадто марнотратним, так само до Господнього народу приходить спокуса влаштовувати свій шлях не за Словом Господа, а з урахуванням думок інших. Саме цей страх перед людьми і є пасткою (Прип. 29: 25). Ми потрапляємо в пастку духа світу. Про таких Господь каже: “Як ви можете вірувати [продовжувати бути справжніми учнями], коли славу один від одного приймаєте, а слави тієї, що від Бога Єдиного, не прагнете ви?” (Ів. 5: 44).
(3) Третьою проблемою Саула було те, що він був надто повільним у сприйнятті Господнього Слова. І саме ці труднощі особливо переслідують майже кожного з Господніх послідовників, які збиваються на шлях омани у вченні чи поведінці. З якою ретельністю ми повинні стерегтися, щоб, ставши учасниками такого великого благословення, яке випливає з нашого помазання, ніхто з нас не запізнився здобути його славне втілення в Царстві. Давайте подбаємо про те, щоб відкинути будь-яку прихильність до гріха в усіх його проявах і цінувати Господню милість настільки високо, щоб значення людської дружби в її різних проявах не мало для нас жодної ваги чи впливу, за винятком тих випадків, коли вона повністю узгоджується з Божественним задумом. І для підтримання цих належних стосунків давайте уважно прислухатися до Його Слова.

Пам’ятаймо слова апостола, що наша боротьба не проти тіла й крові, а проти злих духів у небесних сферах (Еф. 6: 12). Пам’ятаймо, що ці злі духи певною мірою здатні викликати в нас неправильні почуття; що в тій мірі, в якій ми спрямовуємо свій розум у якесь егоїстичне, гріховне чи нице русло, у тій же мірі ці невидимі супротивники святих матимуть владу над нами. І навпаки, пам’ятаймо, що в тій мірі, в якій наші серця вірні Господу та Його Слову, а також духу Правди, духу любові, у тій же мірі ми оточені ореолом впливу, який захищає нас, і про кожного з таких можна сказати: “І лукавий його не торкається” (1 Ів. 5: 18).

ВИПРОБУВАННЯ ДОСКОНАЛОЇ ЛЮБОВІ

Святе Письмо чітко вказує на велике випробування, яке чекає на Церкву в найближчі кілька років. Для дуже багатьох воно покаже те саме, що показало для Саула: чи вдасться зберегти Божу прихильність із її привілеями та можливостями Царства. Вірним Господь каже: “Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство”. Іншим буде сказано у відповідь, як було сказано Саулу: “Послух ліпший від жертви”, “ти відкинутий”. Через Об’явителя Господь говорить нам, яким чином Церква періоду Філадельфії буде збережена від “години випробовування, що має прийти на ввесь всесвіт, щоб випробувати мешканців землі” (Об. 3: 10). Випробування приходять на Лаодикійську Церкву, що живе в час присутності Сина Людського, коли Він стоїть біля дверей і стукає (Об. 3: 20). У цьому випробуванні, як нам сказано, тисяча впаде ліворуч і десять тисяч – праворуч від того єдиного Тіла, істинної Церкви, Головою якої є Ісус. Апостол Петро, використовуючи образну мову, описує небеса як охоплені вогнем (2 Петр. 3: 12), символічно зображуючи церковний вплив наших днів; а св. Павло говорить, що “огонь діло кожного випробує, яке воно є” (1 Кор. 3: 13). Ми маємо запевнення, що лише золото, срібло та дорогоцінні камені божественного характеру й доктрини витримають вогняне випробування. Безумовно, ніхто з Господнього народу не може дозволити собі ігнорувати такі випробування, особливо ті, хто, подібно до нас, вірять, що ми зараз перебуваємо в цьому випробувальному періоді й що наступні сім років будуть, передусім, часом випробувань.

Якщо випробуванням характеру, який Богу до вподоби, є любов – досконала любов до Бога, до братів і навіть до наших ворогів, – то нехай ця думка постійно перебуває перед нашими очима, щоб ми не були захоплені зненацька, щоб ми не були обмануті великим супротивником, який, як і раніше, прагне замінити світло темрявою, а темряву – світлом як у цьому питанні, так і в усіх інших. Ми очікуємо, що великий конфлікт, який остаточно охопить весь світ і призведе до анархії, що повалить усякий закон і порядок, розпочнеться з Церкви, з посвячених, освячених, просвічених. Хіба Господь не попереджає нас, що в усьому суд має початися з Божого дому? (1 Петр. 4: 17). Він, за необхідністю, має початися з тих, хто посідає в цьому домі найвище становище з погляду світла, знань і привілеїв.

Чи готові ми до таких випробувань, про які читаємо, що вони звели б, якби це було можливо, навіть вибраних? Ми, як і раніше, віримо, що ці випробування будуть пов’язані з досконалою любов’ю. Любов та егоїзм – дві великі сили, що рухають світом і кожною людиною в ньому. Ми вже бачили, що егоїзм, який незабаром охопить світ, означатиме відсутність любові в такій мірі, що, згідно з Писанням, “і для того, хто виходив, і для того, хто входив не було спокою від ворога, і пускав Я всіх людей одного проти одного” (Зах. 8: 10; 11: 6). Чи слід очікувати такого стану справ у Церкві, коли рука кожного буде проти ближнього, а язик кожного брата проти кожного іншого брата в Господі? Чи повинні гнів, злоба, ненависть, заздрість і розбрати охопити Церкву Христа? Чи могли б такі речі мати місце або вплинути на тих, хто володіє знанням Правди? Ми вважаємо, що саме цього нам і слід очікувати.

Ми звикли вважати, що слова нашого Господа: “І видасть на смерть брата брат”, – стосувалися лише часів нашого Господа та темних віків. Але хіба ми забуваємо, що подібних обставин можна очікувати й наприкінці цього віку? Щоправда, видавати можуть не фізично; розпинати, бичувати й спалювати можуть не буквально; але ми віримо, що цього можна очікувати настільки, наскільки дозволить наша цивілізація. Мабуть, для нас недостатньо, що “за Ім’я Моє [Господа] будуть усі нас ненавидіти”. Ми маємо зазнати випробувань ненавистю, злобою, наклепами та злими домислами тих, хто разом із нами вмочував шматок хліба, хто разом із нами смакував нинішні дари Божественної щедрості за Господнім столом – духовну поживу. Якщо це так, то ми справді можемо очікувати, що в останні дні Церкви, Тіла Христа, на нас чекають випробування, які не відрізняються від тих, що випали на долю Учителя в Гефсиманії, одним із найтяжчих з яких, мабуть, був поцілунок Юди.

БРАТТЯ, ЩО НАМ РОБИТИ?

Коли деякі з тих, хто слухав апостолів у день П’ятидесятниці, усвідомили справжній стан речей, що вони та їхні правителі розіп’яли Князя Життя – одні фактично, а інші тим, що не виступили проти, – то ті, хто був розсудливий, були зворушені до глибини душі й вигукнули: “Що ж нам робити?” Апостол запевнив їх у прощенні, оскільки вони вчинили так через незнання. Те саме і з нами. Якщо хтось із нас виявить, що, потрапивши в якусь пастку або піддавшись обману супротивника, ми вчинили неправильно стосовно брата, це має негайно зачепити наші почуття, і ми маємо звернутися до Господа за Божественним прощенням, а також до тих, кому ми заподіяли шкоду, щоб вони теж пробачили нас, щоб таким чином ми змогли перетворити поразку від рук супротивника на перемогу.

Безсумнівно, саме така буря насувається; і, як висловився пророк, питання не в тому, “хто впаде?”, а в тому, “хто встоїть?” (Мал. 3: 2). Тисяча впаде поруч із тим, хто встоїть. Вибрані не будуть зведені, але питання в тому, чи належимо ми до числа цих вибраних? І наша відповідь має бути такою, що Господь вирішить це питання відповідно до того, як ми вчинимо, коли опинимося на випробуванні. Нам неможливо припустити, якими можуть бути різні можливі причини небратньої поведінки, втрати братньої любові. Якщо ми послухаємо супротивника, він змусить нас вважати правильним відступити від встановленого порядку і, якщо ми будемо до цього схильні, вселить нам думку, що ми цілком виправдано можемо порушити всі різні вказівки, дані нам Господом, нашим Богом. Щоб вистояти у випробуваннях цього дня, від нас вимагатиметься любляча вірність Господу та братам; і ми не можемо не нагадати дорогим послідовникам Господа те, що ми вже виклали в “Дослідженнях Святого Письма”, т. VI, розд. 9: як має поводитися Нове Створіння в кожному випадку, коли воно відчуває, що брат образив його, – тобто як це виклав наш Господь у Матвія 18: 15-17.

Будьте певні, супротивник задіє всі засоби, щоб відвернути нас від цього чітко сформульованого правила любові. Він намагатиметься змусити нас думати, що його неможливо застосувати до тих труднощів, які нас спіткали. Нехай нашою відповіддю на всі подібні підказки сатани буде: “Відступися від мене”. Ми пишемо так відверто, бо з різних місць до нас надходять повідомлення від братів про непорозуміння, а в деяких випадках і про прояви духа, позбавленого любові, духа надмірної критичності, небратського духа, духа, що прямо суперечить Золотому Правилу та настановам Господа [R4209], що слід звертатися лише до Нього, що слід прагнути здобути брата, а не відкидати його й не відлучати. Навпаки, будьте готові померти за нього. “І ми мусимо класти душі за братів” (1 Ів. 3: 16).

Пам’ятаймо також, що такий нелюбовний стан серця, такий надмірно критичний дух, не виникає раптово; він розвивається поступово. Тому щодня кожен із Господнього народу повинен досліджувати своє серце, щоб побачити, чи він не знайде там щодо когось – святого чи грішника – щось від духа злоби, який Господь образно порівняв із розчиною, яка псує своїм впливом. “Мала розчина все тісто заквашує” (1 Кор. 5: 6). Трохи заздрості, трохи злоби, трохи гніву, трохи ненависті, трохи розбрату можуть цілковито заквасити наше серце й за порівняно короткий час перетворити солодкість нашої нової природи, дух любові, на їдку гіркоту. Більше того, розчина навряд чи обмежиться кимось одним. Вона пошириться на інших; і так багато хто може осквернитися. Поет сказав:
“Ми не стаємо найгіршими раптово; шлях зла
Починається так повільно і з таких дрібних джерел,
Що навіть рука немовляти могла б заліпити глиною цей прорив;
Але дайте потоку поглибшати, і філософія
І навіть сама релігія марно намагатимуться
Повернути назад цю нестримну течію”.

R4206 (1908 р.)