“ЦЕ РОБІТЬ НА СПОМИН ПРО МЕНЕ”

Матвія 26: 17-30

Вважаючи, як і переважна більшість, що Пам’яткова вечеря була встановлена нашим Господом в четвер вночі в зв’язку з Його останнім святкуванням Пасхи, і що Він був розп’ятий наступного дня, в п’ятницю, ми не збираємося сперечатися з тими, котрі вважають, що ці події мали місце в інші дні тижня. Ми робимо великий наголос на довершеному там факті і його значенні як позаобразу Пасхи, встановленої Мойсеєм, і як завершення великої жертви нашого Господа за гріхи – гріхи цілого світу. За ці життєві принципи ми готові ревно боротися, оскільки вони є частиною “віри, раз переданої святим”, але ми не будемо сперечатися щодо конкретних днів тижня, оскільки, на нашу думку, це є дрібницею і не має ні значення, ні наслідку, і тому не повинно в жодному випадку турбувати розуми або сердечну спільність Господнього народу.

Наша лекція починається із вказівок, які наш Господь давав Своїм учням, де їм слід приготувати для Нього і для себе (як особливої і виняткової єврейської сім?ї) місце для святкування вимог закону в образі, який вказував на нашого Господа Ісуса як Божого Агнця. Про цю вечерю наш Господь Сам говорив: “Я дуже бажав спожити цю пасху із вами, перш ніж муки прийму”. Він не мав на увазі основне свято, яке тривало тиждень, починаючи з 15 Нісан. Він говорив про вечерю з печеним ягням і з гіркими травами, яка передувала загальному святу і яка пригадувала їм про їхнє визволення з Єгипту, ставши основою їхньої подальшої радості як визволеного народу. Була приготована горниця для цієї вечері. Все було готове, і ввечері, при заході сонця, після шостої години, наш Господь зібрався з дванадцятьма. Один з описів каже нам, що на вечері між учнями виникла суперечка про найпочесніше становище, і що Ісус дорікнув за цей амбітний дух, помивши їм ноги, таким чином показуючи покору Свого серця, Свою готовність служити кожному з них. Так Він показав їм приклад, що той, кого вони вважають найбільшим поміж себе, повинен бути їхнім основним слугою, охочим і готовим служити кожному і всім.

“Один із вас зрадить Мене ”

Коли вони їли, Ісус ствердив, що один із них має Його зрадити, і всіх відразу огорнув сум. Кожен (відчуваючи, що він повинен довести свою непричетність до такої вини) питав: “Господи, чи не я?” Разом з іншими Юда теж задав це питання, усвідомлюючи, що якщо він не запитає, то це означатиме його зізнання. У відповідь на його запитання Ісус сказав: “Ти сказав”, – тобто – “так, Я говорю про тебе”. Інший опис каже, що Ісус у відповідь на питання сказав, що той, з ким Він вмочить у миску, буде зрадником, і вмочивши в миску (шматок ягняти і шматок прісного  хліба, який вони їли) Ісус дав це Юді, таким чином вказуючи на нього, при тому не називаючи прямо його імені. Також ймовірно, що інші учні до цього часу ще не розпізнали Юду – це вже пізніше вони переконалися, що він був злодієм і т.п.

Між євреями і арабами обман і зрада аж ніяк не були рідкістю, але існував признаний всіма кодекс честі, згідно з яким ніхто не мав їсти їжу того, кому він збирався завдати шкоди. Оскільки їжа була приправлена сіллю, то, ймовірно, йшлося про звичай, який був відомий як “угода солі” – угода вірності. Добитися того, щоб твій ворог їв за твоїм столом або брав від тебе їжу, приправлену сіллю, було на той час для людей еквівалентом клятви в його вічній дружбі – що він вже ніколи не завдасть тобі кривди. Очевидно, Юді настільки бракувало властивого духа, що він навіть не признав і не повівся згідно зі звичаєм того часу – бути відданим і вірним тому, чий хліб він їв і чию сіль він споживав. Ось чому наш Господь сказав: “Той, хто вмочить зі Мною у миску, зрадить Мене”.

Однак Ісус засвідчив, що Його смерть не була перемогою Його зрадника і Його ворогів, бо все відповідало тому, що було заздалегідь написано про Нього пророками. Але не треба думати, що Юда в цій справі лиш виконував пророцтво без відношення до його власної відповідальності, його власної ініціативи в цій справі. Таку думку заперечують слова нашого Господа: “Горе тому чоловікові, що видасть він Людського Сина! Було б краще тому чоловікові, коли б він не родився!” Думаємо, що ці слова не залишають сумніву, що Юда вже отримав свою повну частку у великій праці примирення через великі можливості оволодіння ясним знанням правди, які він мав, і відповідну відповідальність. Очевидно, його гріх був на смерть – Другу Смерть. Отже, вже не говорячи про якесь майбутнє існування, ми вимушені признати, що його життя було безвартісним, змарнованим, і що його радості не переважали його смутків і болю, бо до них ще й додалися його пізніший відчай і самогубство.

“Прийміть, споживайте, це – тіло Моє”
Вже після Пасхальної вечері, після споживання ягняти з травами, прісним хлібом і т.д., Ісус встановив Пам’яткову вечерю, яка по Його вказівці займає для всіх Його послідовників місце єврейської пасхальної вечері. Це було чимось новим, і апостоли з зацікавленням слухали Його слова, коли Він благословляв кілька тонких паляниць прісного хліба, а тоді ламав їх і давав шматочки кожному зі Своїх учнів, кажучи: “Прийміть, споживайте, це – тіло Моє”. Що Він мав на увазі? Протягом трьох років, проведених разом з Ним, вони звикли, що Він говорить притчами і загадками. В іншому випадку вони чули, як Він сказав, що Сам є хлібом, що з неба зійшов, і якщо чоловік споживатиме його, то житиме вічно. Тепер Він давав їм шматок прісного хліба і казав, що це Його тіло. Напевне, вони зрозуміли, що Він має на увазі – що цей хліб представлятиме чи символізуватиме для них Його тіло, бо Він сказав їм цього разу, що відтепер вони мають робити це на спомин про Нього – відтепер вони мають пригадувати Його як вбите ягня і вживати прісний хліб як символ Його тіла, споживаючи це замість (як було раніше) буквального ягняти.

Він не міг мати на увазі (як вірять римо-католики і деякі протестанти), що той хліб завдяки Його благословенню був перетворений в Його дійсне тіло, бо Він ще мав Своє тіло – це було майже за 15 годин до того, як Він був вбитий. Тому всілякі аргументи на захист цього є безглуздям і софістикою. Коли Він сказав: «Це – тіло Моє», – це було такою ж образною мовою, як і те, що Він сказав трохи пізніше: «Я – виноградина», «Я – двері», «Я – Пастир добрий», «Я є дорога, правда і життя» і т.д. Правильне, тверезе значення слів Вчителя очевидне: всі ці різні способи представляли Його. У випадку, який ми розглядаємо, хліб представляє Його, Його тіло – для Його апостолів і всіх Його послідовників протягом Євангельського віку.

Оскільки хліб заміняє і символізує всю їжу (про пшеницю справді говорять, що вона містить кожний елемент харчування у властивій пропорції), то значення цього символу полягає в тому, що хто хоче мати життя, яке Христос має дати, мусить прийняти його як результат Його жертви. Він помер, щоб ми могли жити. Права і привілеї, які Він добровільно віддав, можуть бути споживані, застосовувані, присвоювані всіма, хто має віру в Нього і хто приймає Його і Його вказівки – таким приписана досконала людська природа зі всіма її правами і привілеями, втраченими Адамом і відкупленими Христом. Ніхто не може мати вічного життя, якщо не їстиме цього хліба з неба. Це стосується не лише віруючих теперішнього часу, але і тих, хто житиме в майбутніх віках. Всі їхні життєві права і привілеї мають бути признані отриманими завдяки Його жертві. Словом, хліб, представляючи тіло нашого Господа, говорить про наше виправдання через прийняття Його жертви.

«Пийте з неї всі»
Далі наш Господь взяв чашу, що містила плід виноградини. Нам не сказано, що це було вино, отже, це залишається відкритим питанням, було воно ферментоване, чи ні. Тож, з огляду на всі обставини нашого часу і вимоги Господнього Слова, ми можемо бути певними, що неферментований виноградний сік або сік з ізюму задовольнить умови Його вказівки. Оскільки це ні разу не названо вином, а лише чашею і плодом виноградини, суперечки між Господніми послідовниками недоречні. Кожний має право слухатися власного сумління щодо того, якого роду плід виноградини він вживатиме. Ми ж надаємо перевагу неферментованому, оскільки воно менш схильне принести шкоду або розбудити дрімаючий потяг до спиртного в Господніх послідовниках.

Стосовно чаші Господь сказав: «Бо це – кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» (Два найстарших грецьких манускрипти Нового Заповіту, Синайський і Ватиканський, не містять слова «Нового»). Так, Новий Заповіт має бути запечатаний кров?ю Христа, перш ніж він може вступити в чин, і він не має вступити в чин раніше відкриття Тисячолітнього віку. Але був ще інший заповіт – старий заповіт, фундаментальний заповіт всіх заповітів, а саме – Заповіт Авраама, який був запечатаний смертю нашого Господа. Те, що він буде так запечатаний, було образно представлено в символічному воскресінні із мертвих. Апостол запевнює нас, що Ісак представляв нашого Господа Ісуса, і також каже: «А ви, браття, діти обітниці [зв?язаного клятвою Заповіту] за Ісаком» (Гал. 4: 28).

Застосовуючи таким чином слова нашого Господа до Заповіту Авраама, який Він запечатував, чи запевнював, ми бачимо, що саме через Свою смерть Він став спадкоємцем цього заповіту і всіх його милостивих приготувань для благословення всіх народів землі. З цієї точки зору ми бачимо особливе значення і силу Господніх слів до Його послідовників: «Це чаша Моя, пийте з неї всі». В такому розумінні запрошення пити Господню чашу означає запрошення всіх з Його вибраної церкви цього Євангельського віку пити з Ним Його чашу страждання і смерті – класти з Ним своє життя, щоб також мати участь з Ним у майбутній славі царства, котре буде божественним шляхом виконання Авраамової обітниці – благословення всіх народів землі.

Хоч споживання хліба і частка у виправданні, досягнутому смертю нашого Господа і її прийняттям, будуть необхідні для всього світу, якщо він захоче мати реституційні благословення, куплені жертвою нашого Господа, однак чаша не є для світу, а лише для церкви, лише для посвячених цього Євангельського віку. «Пийте з неї всі» – не тільки всі ви пийте з неї, але й всі ви пийте з неї все, не залишайте нічого. Нічого зі страждань Христа не залишиться для майбутнього віку, тоді вже світ не знатиме жодного страждання за праведність – будуть карані лише злочинці. Тепер є той час, коли кожний, хто живе побожно, є переслідуваний, і коли всі Господні послідовники, котрі хочуть бути вірними Йому і вважатися гідними частки у славі Його царства, мусять сподіватися, що питимуть Його чашу. Тому знову Господь об?єднує ці дві думки, говорячи: «Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя». Ті, котрі посвячуються сьогодні як Господні послідовники, щоб йти Його слідами, повинні мати участь не тільки у виправданні через віру, але також повинні через жертву мати частку у чаші, якщо хочуть осягнути вічне життя, обіцяне вибраним, які нині залишають все, щоб бути Його учнями.

Нове вино в Царстві
У словах: «Віднині не питиму Я від оцього плоду виноградного аж до дня, коли з вами його новим питиму в Царстві Мого Отця», – наш Господь мав на увазі нове вино в інших умовах у далекому часі. Таким чином, Він підтвердив для них те, чого Він їх навчав декілька тижнів тому, тобто, що не в цей час Він встановить Своє царство, а що має страждати, бути розп’ятим, і що вони повинні сподіватися, що теж страждатимуть з Ним; і що в майбутньому, коли Його царство буде встановлене, а Він Сам буде у славі, Його учні мають бути з Ним на Його престолі. Ці нові для їхнього розуму думки були підтверджені цією лекцією.

 Чаша в нинішній час повинна говорити їм про чавлення виноградин, кров виноградин, кров їхнього Вчителя, пожертвуване, віддане життя, і їхнє життя, також пожертвуване з Ним у Його службі, у Його цілі. Але страждання теперішнього часу були пов’язані з майбутньою славою за допомогою думки, що всі, котрі питимуть з нинішньої чаші страждання, приниження і смерті, матимуть з Ним частку у Його чаші радості і благословення, слави і честі в царстві. Ця сама думка повинна бути в нашому розумі, і як вона допомагала апостолам, так колись допоможе і нам сильніше чекати царства – часу, коли страждання за Христове ім’я припиняться і коли наступить слава, несучи благословення всім народам землі. Наш Господь ототожнює Своє царство зі Своїм другим приходом і зовсім не натякає на те, що вони питимуть нове вино в день П’ятидесятниці, ані при зруйнуванні Єрусалима, ані в жоден інший час, крім того, що згаданий в молитві, якої Він їх навчив, говорячи: «Нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі».

Ми теж повинні про це пам’ятати: чекаючи царства, ми чекаємо другого приходу нашого Господа і подальшого встановлення царства, тобто переміни воскресіння, прославлення Його вірних, котрі мають бути з Ним і мають розділити Його славу. Нічого дивного, що Апостол написав, що кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так само, як чистий і Він (1 Ів. 3: 3). Той, хто має цю надію на нове вино в Царстві, частку зі Своїм Господом у тій славі, честі і блаженних можливостях піднімати людство, сприйматиме легко, радісно страждання, випробування, жертвування цього теперішнього часу – так, він буде радий страждати з Господом, щоб змогти бути прославленим разом.

«На відпущення гріхів»
Щодо нас, то люди марно навчають, що Бог прощає гріхи, не вимагаючи покарання за них. Марно, що вони твердять, ніби Христос не був викупною ціною за грішника, що не було потреби, щоб Він вмирав, Справедливий за несправедливих, щоб привести нас назад до спільності з Богом – щоб Бог міг бути справедливим, і одночасно виправдовувати грішника. Теж марно, що вони твердять, ніби було достатньо, що Ісус був великим вчителем, словами Котрого світ повинен спастися. Наша відповідь є в згоді із цими і всіма решта словами Господа, а також із свідоцтвом апостолів, що було необхідно, щоб Христос помер за наші гріхи; що наші гріхи ніколи не були б прощені божественною справедливістю, якби не божественний спосіб, згідно з яким Він заплатив за наше покарання. Тому найдорогоціннішою думкою для нас є те, що кров нашого Господа була дійсно пролита на відпущення гріхів багатьох. Також цінною думкою для нас є те, що ми маємо привілей бути тісно зв’язані з Ним як члени Його тіла; що наші малі жертви, прикриті Його заслугою, в Божих очах вважаються частиною великої жертви за гріх ради світу; що, як співспадкоємцям з Христом, нам дозволено пити Його чашу і христитися Його хрищенням в смерть.

Також даремно еволюціоністи і вищі критики кажуть нам, що людина аж ніяк не відпадала від Божої подоби в гріх і смерть, а, навпаки, розвивалася крок за кроком із тваринного стану до того, чим є зараз. Ми їм не віримо. Ми міцно тримаємося божественно натхненного свідоцтва, що було гріхопадіння і що це викликало необхідність праці відкуплення; що Христос був славним Божим слугою, привілейованим і вповноваженим досягнути примирення за гріхи цілого світу; що Він почав цю працю примирення у жертві Самого Себе; що Він продовжував її протягом цього Євангельського віку через жертвування членів Свого тіла, і що скоро Він її завершить, коли зі всіма Своїми прославленими членами, протягом Тисячолітнього віку, роздаватиме світу благословення праці відкуплення, заставляючи всіх осягнути знання Правди, любові Божої; що її висота, глибина, довжина і ширина є безмежними. Так, все це є довершене Тим, Хто полюбив нас і купив Своєю дорогоцінною кров?ю.

«На спомин про Мене»
Апостол Павло, говорячи про цю Пам’яткову вечерю, цитує слова нашого Господа: «Це робіть на спомин про Мене, – а тоді додає, – бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, – смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде» (1 Кор. 11: 24-26). Суть в тому, що ми повинні святкувати таким чином цю велику справу, поки не прийде час для її святкування в царстві з новим вином, радістю, славою, честю, які ми маємо розділити з Тим, Хто полюбив нас і купив нас. Апостол явно не мав на увазі лише час до парусії, присутності Господа, щоб зібрати Своїх слуг і нагородити їх, але, скоріше, доки всі не будуть зібрані і клас царства весь не буде таким чином встановлений і прославлений.

Той самий Апостол у тому ж посланні (1 Кор. 10: 16, 17; 12: 12) наголошує на єдності, спільності церкви один з одним і з Господом. Він говорить: «Хліб, який ми ломимо, чи не спільнота [участь, спільність] то тіла Христового?» Чи не є ми всі частинами одного хліба, зламаного з Господом? «Тому що один хліб, тіло одне – нас багато, бо ми всі спільники хліба одного». А ще він додає: «Чаша благословення, яку ми благословляємо, – чи не спільнота [участь, спільність] то крови Христової?» Тому немає сумніву, що думка тут полягає в тому, що з Божої точки зору є один великий Месія, вибраний Голова і вибрані члени Його тіла. Вони, як один хліб, становлять з Божої точки зору хліб вічного життя для світу, а щоб виконати цей образ, кожний має бути зламаний, кожний мусить мати частку у чаші Христових страждань і смерті, перш ніж ввійде у свою славу. І не раніше, ніж всі ці страждання будуть завершені, наступить Господній час для нової епохи, нового дня, дня благословення замість прокляття, дня реституції замість вмирання, дня підняття замість падіння, коли йдеться про світ.