HE ТРИМАЮЧИСЬ ГОЛОВИ
Колосян 2: 18

Апостол застерігає всіх нас від невластивої поведінки, яка в усі часи більше чи менше загрожувала тілу Христа в його великих зібраннях, як також в маленьких. Він застерігає нас від небезпеки надто багато дивитися на себе чи на інших людей в Церкві і недостатньо на Господа, Який дійсно є "Головою Церкви, яка є тілом Його" (Дерк.). Деяких членів він представляє як таких, що займають становище голови, забуваючи факт, що "Христос один є Головою Церкви" (Diaglott), і внаслідок цієї забудькуватості вони схильні думати про себе надто високо, уявляючи, що весь тягар і важливість Господньої справи покладені на них, і беруть на себе надто багато керівництва.
Апостол застерігає інших, менше помітних членів Церкви від визнання та підтримки такої невластивої позиції, запевнюючи їх, що їхня поблажливість є надмірною, згубною для них самих і для інтересів, яким вони служать; що ангелів, тобто посланників, представників Церкви (Об. 1: 20; 2: 1), не можна обожнювати, хоча вони повинні бути високо шановані відповідно до їхньої вірності, добрих діл та покори. Він застерігає інших членів, що таке підкорення, яке повністю ігнорувало б себе і перекидало весь тягар, відповідальність і вплив на цих ангелів чи старших, було б невластивим і показувало б невірність Христу і нездатність правильно оцінювати Його улаштування.

НЕБЕЗПЕКА ПРОТИЛЕЖНИХ КРАЙНОСТЕЙ

Отже, докоряючи двом класам, які тримаються протилежних крайностей, апостол продовжує пояснювати, що трудність з боку обох сторін полягає в нездатності втримувати відповідну пошану до Голови - Христа, єдиного правдивого Голови Церкви. Чи звеличуючи себе самого, захоплюючи місце нашого Господа в Церкві, ігноруючи Його слова й розпорядження, стаючи Його чванькуватими слугами, чи з іншого боку спокійно підкорюючись під такі речі і складаючи пошану тим, хто привласнює місце Господа в Його тілі, в кожному випадку трудність є та сама - нездатність правильно визнати правдивого Голову.
Якщо ми приймаємо факт, що Христос є Головою Церкви, то ґрунтуймо на цій основі кожний аргумент; ні на мить не вважаймо, що все розпадеться, якщо ми не підтримаємо ковчег, - що ми є головною ланкою в божественному плані в кожній малій частині Сіону (1 Хр. 13: 10). Всі такі зарозумілі ідеї є зрадливими стосовно Провідника нашого Спасіння, тому що Він сказав нам (і ми віримо Його слову): "Без Мене нічого чинити не можете ви". Кожний член тіла Христа, якого Господь в якому-небудь значенні слова призначив служити Його справі в Церкві, повинен розуміти, що він зовсім не є невід'ємною частиною розвитку божественного плану, що це є проста, цілковита ласка, що він був обдарований певною часткою в зв'язку з цим планом, що його щоденні благословення більш ніж винагороджують яку-небудь малу службу та жертву, яку він може бути здатний дати. Замість того, щоб відчувати гарячковість, він повинен почуватись смиренним від думки, що йому дозволено мати якусь участь в великому плані Бога як слузі між своїми братами, і він повинен ясно усвідомлювати, що оскільки Господь є Головою Своєї Церкви, то кожний, хто перестане проявляти покору на цьому відповідальному становищі, буде понижений, втратить привілеї і нагоди, можливо зі шкодою для себе і для інших.
Ці покірні брати і сестри, які спокійно дозволяють брату вивищувати себе між ними і говорити про зібрання, велике чи мале, "моя церква", "мої послідовники" і т.п., не лише чинять шкоду цьому брату і потурають його поганій поведінці, але вони є невірні правдивому Голові Церкви. Той хто піддається таким обставинам і мові, показує, що він не оцінює властиво "волі, котрою Христос визволив нас", - показує що він є або "немовля в Христі", або що він заснув в стосунку до пильності щодо церкви і Голови церкви. Не має значення те, що для таких речей можна знайти оправдання, ніби не мається на увазі нічого серйозного. Фактом є, що така мова і претензії показують, що щось серйозне вже сталося, тому що жодний дійсно покірний старший в Церкві Христа, вірний Голові, не думав би говорити про себе замість того, щоб говорити про Голову церкви, і не думав би говорити про Господній народ як про свою церкву.
За такі публічні зневаги потрібно публічно вибачитись, інакше такі керівники повинні бути відсунені на задні місця. Не має значення, що вони мали все красномовство, яке тільки можна уявити, не має значення, що хтось інший не має таланту до публічної служби. Найскромніший, найслабший і найбільш незначний член тіла є в очах Господа більше придатний навчати, ніж той, хто хвалиться, чваниться собою і любить займати в церкві становище Господа. Зауважте слова апостола: "Нерозважно надимаючись своїм тілесним розумом і не тримаючись Голови, від якої все тіло, суглобами й зв'язями з'єднане й зміцнене, росте зростом Божим" (Кол. 2: 18-19).

Я ПЕРШИЙ, БОГ ДРУГИЙ

В 2 Тимофія 3: 2 апостол запевнює нас, що в останні дні настануть тяжкі часи. Бо люди будуть самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, богозневажники, батькам неслухняні [та вищій владі в загальному], невдячні, непобожні... осудливі... жорстокі... бундючні... вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися.
Безумовно, цей образ в усіх відношеннях добре відповідає номінальному християнству наших днів, і це не дивно, тому що в якійсь мірі такий самий загальний дух часом старається опанувати табір святих - невелику громадку посвячених, які намагаються бути переможцями світу і його духа. Факт, що апостол так гостро пише про ці речі, не є доказом браку співчуття з його боку, і звичайно наша повага до його слів не означає жодної недостачі співчуття з нашого боку. Але тривога має муку і особливо шкодить братам, котрі можуть піддатися такій гарячковості: ніщо так нищівно не висушує духовної життєздатності і не веде до темряви, доктринальної та духовної.
Апостол Яків, навпаки, застерігає нас від тієї небезпеки, яка оточує більш талановитих з Господнього народу. Він пише: "Не багато-хто ставайте, браття мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо" (Як. 3: 1). Ми відчуваємо, що необхідно наполягати на цьому не персонально, не особисто, а загально, тому що ми любимо братів, тому що високо шануємо їх, тому що оцінюємо їхні служіння і бажаємо, щоб вони надалі могли тривати в Господній службі не лише тепер, але також у вічній майбутності.
Тому наполегливо просимо всіх, кого Господь помістив в тілі (на скромному становищі, чи на видному місці), пам'ятати слова апостола - що коли наш Господь впокорив Себе і опісля був вивищений, це на ділі демонструє принцип плану Отця, під який всі з Його царського священства повинні підпорядкуватися, якщо у властивому часі вони мали б бути вивищені; заключним аргументом апостола також є: "Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив". Тепер не є властивий час на вивищення; вивищувати себе чи інших в нинішніх умовах означає підпадати під більшу небезпеку падіння. Отже всі, котрі є щирі й покірні серцем, повинні пильнувати і молитися, щоб не ввійти в спокусу по цій лінії, яка від самого початку Євангельського віку була найбільш небезпечним каменем спотикання на шляху цього класу. Пам'ятаємо, що між самими апостолами виникла суперечка відносно того, хто був би найбільшим в Царстві. Пам'ятаймо також слова докору нашого Господа до них: "По-правді кажу вам: коли не навернетесь і не станете, як ті діти, - не ввійдете в Царство Небесне".

ЛИШЕ ПОКІРНІ Є В БЕЗПЕЦІ

Отже наш Господь виділяє покору як одну з головних передумов отримання місця в царстві. І ми можемо бачити важливість, причину для цього. Піднести до слави, честі та нетління царства і божественної природи когось, хто вповні не виявив покірного духа, означало б помістити його на таке становище, на якому він міг би стати другим сатаною, другим противником, котрий в час тої чи іншої помилки міг би забажати поділити божественні почесті аж поза межами, які щедрість нашого небесного Отця забезпечила для всіх тих, котрі є Його вірними посвяченими.
Ще недовго, дорогі брати, - будьмо терпеливими. Маймо також віру, не сумніваймось. Багато зусиль вхопитись і заволодіти авторитетом в церкві спочатку прикладається з найкращими намірами, з бажанням працювати для найвищих інтересів церкви. В таких випадках віра не є достатньо сильною, щоб зрозуміти, наскільки малозначущими ми є для божественного плану, що Господь є здатний запанувати над кожним випадком і над кожною обставиною згідно з божественною волею. Більше віри в Господню силу регулювати справами церкви в значній мірі перешкодить зусиллям декотрих з Його народу управляти інтересами церкви своєю власною мудрістю та здібністю. Пам'ятаймо, що Він є здатний, Він є охочий виконувати всі речі за радою Своєї власної волі. Пам'ятаймо, що наше найвище місце лежить низько, що найбільшою владою є самовладання і що, якого б успіху ми не досягли в посяганні на місце й авторитет нашого Господа і Його Слова, в кінці це вплине на нас негативно. Отже, для самозбереження і в інтересах церкви та пошани для Господа ми потребуємо тримати себе в покорі. Пам'ятаймо слова поета і щодня застосовуймо їх:
"Бути нічим, лиш бути
Тихим й покірним у всім,
Щоб світ у моїх учинках
Спаса бачити зумів.
Бути нічим, лиш бути
У всьому хвалою Йому
Й оспівувати радо
Любов Його святу".
Завжди бережімо в пам'яті приклад апостола і слова: "Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа, ми ж самі - раби ваші ради Ісуса" (2 Кор. 4: 5).