СИНИ І ДОЧКИ ПОТІХИ – СПОКОЮ

"Йосип, що Варнавою – що в перекладі є "син потіхи [спокою]" – був прозваний від апостолів" (Дії 4: 36).

Спокій! Потіха! Який відпочинок, відсвіження, мир і радість означають ці слова! Те, що ім’я "син потіхи", або спокою, дане кому-небудь зрілого віку, вже саме по собі говорить про загальний характер особи. Ми мало знаємо про Варнаву, та якщо б все наше знання про нього складалося з цього одного речення Святого Письма, ми не могли б не любити і не цінувати його.

В одному сенсі слова церква є названа матір’ю, Сіоном, а весь правдивий Божий народ таким чином представлений як її діти – сини та дочки. Деякі з них є синами потіхи і дочками спокою, тоді як інші є синами і дочками болю, постійно спричинюючи більші чи менші клопоти і незручності іншим і собі. Ми хочемо побачити цю справу в її справжньому світлі, щоб кожен міг відповідно поступати, щоб більша і зростаюча кількість дітей Сіону була синами та дочками потіхи для всіх, з ким вони мають справу, і таким чином загально утішителями церкви в цілому. Дехто схильний запитувати: чи справжня церква потребує спокою? Чи більшість не є вже надто спокійна? Чи не потрібно їх радше розрухати, пригадати їм про їхні гріхи, докорити і зробити їх загалом, наскільки можливо, неспокійними, щоб таким чином допомогти їм рухатися вперед і вгору?

Ми не повинні нехтувати фактом, що бувають нагоди, як говорить апостол, коли докори і виправлення щодо праведності є властивими. Але ми зовсім не схвалюємо думки, поширеної між деякими добрими людьми, що вони завжди повинні почувати себе нещасними та робити інших людей нещасними через постійні докучання, вишукування помилок, докори і застрашування. Ми віримо, що такі благонамірені, однак неправильні старання завдали великої шкоди, відвели від сімейного кола Сіону багатьох, котрі не могли без лицемірства заявляти, нібито вони є нікчемні грішники і цінують молитви, в яких їх представляють словами: "Господи, будь милостивий до нас, нікчемних грішників!", – тоді як вони розуміли божественну ласку і прощення – виправдання від усього цього.

Докору, догани тощо потребують ті, хто ходить за тілом, а не за Духом – порушуючи свою угоду. Застерегти, щоб втікали від надходячого гніву, необхідно тих, які ще ніколи не втікали до пристановища надії, виставленої перед ними в Євангелії – таких, які є без Бога і не мають ніякої надії в світі – ніякого споріднення з Христом через віру і слухняність. Але справжня "пшениця", справжні члени тіла Христа, посвячені, постійно стараються (хоча й недосконало) ходити за Духом, хоч добре усвідомлюють, що із-за недоліків тіла вони не піднімаються і не можуть піднятися до духа. Замість докору та догани, шмагання та осуду за їхні недоліки, які вони визнають, за які шкодують і проти яких борються, такі потребують співчуття, допомоги, заспокоєння.

Мабуть, небагато хто зауважив якою мірою Святе Письмо застосовує цей особливий "бальзам з Гілеаду" до правдивих дітей Сіону; але Святе Письмо повне заспокоєння, і дуже потрібно, щоб усі, хто дійсно є з Господнього народу, слідкували за тим, щоб вони більше і більше були синами та дочками спокою в церкві і виявляли один одному підтримку, підбадьорення, відсвіження, які мав на увазі Господь. Наш Господь говорив про святого Духа як про Утішителя, і Себе Він також вважав утішителем, промовляючи: "І вблагаю Отця Я, – і Втішителя іншого дасть вам" (Івана 14: 16). До якої міри наш Господь Ісус був утішителем, ми можемо судити, коли оглядаємося на три з половиною роки Його служіння і чуємо, як при його завершенні Він говорить Своїм вірним: "Я не кину вас сиротами", – без потіхи, позбавленими опікуна. А щодо Його опіки над апостолами, коли вони були з Ним, ми маємо натяк з Його молитви до Отця: "Ніхто з них [тих, що дав Ти Мені] не згинув, крім призначеного на загибіль", як провістило Святе Письмо (Івана 17: 12).

Про нашого Господа заздалегідь провістили пророки, що Він буде утішителем, як читаємо: "Дух Господа Бога на Мені, бо Господь помазав Мене на те, щоб принести благу вість убогим; послав мене зціляти сокрушених серцем... потішити всіх засумованих, сповістити сумним у Сіоні, що даний їм буде вінець замість попелу, замість плачу – єлей радості, замість сумовитого серця – одежа слави" (Іс. 61: 1-3, Кул.).

Все це означає, що Наш Господь Ісус був потішителем у Сіоні, вищим понад усіх інших потішителів. Він співчував покірним, пониженим і доброзичливим в усіх їхніх слабкостях, пробах і труднощах. Сьогодні і характер і слова Ісуса мають вплив на наші серця, а також на серця багатьох, котрі не є Його народом в сенсі повного посвячення. Не через постійні докори апостолам і звинувачення їх, а, навпаки, через співчуття до них нашого Господа, допомогу їм і поблажливе, великодушне трактування прагнень їхніх сердець, вони щораз більше ставали Його вірними послідовниками, аж до смерті. Пригадаймо, що у випадку з жінкою, схопленою за гріх, наш Господь не проголосив ніякої фарисейської тиради проти неї. Зауважмо Його докір тим, хто стояв поблизу: "Хто з вас без гріха, – нехай перший на неї той каменем кине". Зауважмо, що після того, як всі вони таким чином усвідомили свою недосконалість в певних відношеннях, наш Господь сказав жінці: "Не засуджую й Я тебе. Іди, але більш не гріши" (Івана 8: 3-11). Пригадаймо Його поведінку з апостолом Петром після того, як той клявся і божився, відрікаючись від Нього. Багато з Господніх послідовників, якщо б були на Його місці, відчували б, що їхнім прямим обов’язком є докорити Петру привселюдно, перед всіма апостолами, і вимагати привселюдного визнання і якогось каяття; і при будь-якій можливій нагоді після цього звинувачувати за його слабкість і невірність. Такі неправильно розуміють і копіюють Господнього духа, а отже не є синами і дочками потіхи в церкві. Вони, навпаки, є джерелом незгоди, створюють перешкоди справі, яку хочуть прискорити. Вони повинні слухатись голосу Учителя: "Візьміть на себе ярмо Моє і навчіться від Мене". Пропорційно тому, як ми вчимося у Господа, ми стаємо не просто речниками закону, але в першу чергу речниками милосердя, любові, допомоги і потіхи.

Наскільки показують записи, наш Господь жодного разу не нагадав Петрові ані його богохульства, ані його невірності. Петро знав про ці речі без нагадування; він вже плакав над ними; одне лише слово докору, догани від Господа могло б знеохотити його – можливо, безнадійно. Річчю, яка найбільше нагадувала докір у поведінці та словах нашого Господа, було запитання: "Чи ти любиш Мене?" Нехай усі, котрі хотіли б бути синами та дочками потіхи в Сіоні, навчаться від великого Учителя цієї лекції – не старатися карати, виправляти, докоряти і звинувачувати, а, наскільки можливо, уникати цього і допитуватися не стільки про минуле як про теперішнє: яким зараз є відношення порушника до Господа і до його черідки?

Потіха і підтримка необхідні
З повним розумінням факту, що церкві радше буде потрібна потіха, ніж докір та догана, наш Господь сказав: "Як Я не піду, Утішитель [святий Дух] не прийде". Мав бути заплачений викуп, мав бути представлений у "Святая Святих" небесному Отцю, перш ніж могло бути дароване Його благословення. Це благословення принесло б потіху зачаття духом і потіху надзвичайно великих і цінних обітниць тим, хто прийняв Ісуса, – і тим, хто повірив би в Нього через їхнє слово. Правда, наш Господь сказав, що святий Дух докорить – але не церкві; Він сказав: "Він... докорить світ за гріх, і за правду, і за суд" (Дерк.). Найбільшим натяком на докір стосовно діяльності святого Духа з церквою є даний апостолом, коли він говорить: "Не засмучуйте Духа Святого Божого, яким ви запечатані на день викупу". І ще він говорить: "Духа не вгашайте" (Еф. 4: 30; 1 Сол. 5: 19).

Велике приготування, вчинене для потіхи Господнього народу, ясно показує необхідність такої потіхи; і цю необхідність не важко побачити. Господній народ з усіх боків оточують несприятливі умови – світ, тіло, диявол, – які стараються залякати, або знеохотити, або заманити в пастку нове створіння, щоб перешкодити його розвитку в благодаті, знанні та любові, і в кінці кінців не дати йому досягнути досконалості і наступаючої слави, які Бог обіцяв лише вірним. Те, чого ми потребуємо, щоб стати синами і дочками потіхи в церкві, є більша міра любові та співчуття в наших серцях. У міру того, як співчуття і любов входять, вони витіснятимуть духа суперечки, незгоди, осуду і вишукування недоліків, як на початку вони витіснили духа плоті – гнів, злість, ненависть, сварку, марнославство.

Як правило (можливо, є винятки з усіх правил) ті, хто має духа допомоги, потіхи, спокою, і хто здатний дуже щедро виливати бальзам на зранені серця інших, це ті, котрі самі перейшли через суворі проби, труднощі, покарання, і котрих таким чином торкнулося почуття немочей нашого роду і, більше того, їх торкнулося почуття співчуття до слабкостей і суперечностей, які атакують "братів" у їхньому намаганні ходити за Духом – не за тілом. Ті, котрі "серце своє зачиняють", котрі мають мало співчуття, мало бажання протягнути руку помочі слабкому, або тому, хто спотикається, або тому, хто зійшов з дороги, повинні ще багато навчитися про справжнє значення слова любов у його найвищому сенсі – досконала любов, любов до братів, більше того, любов до всього людства, навіть до ворогів, якщо є нагода, а "особливо до одновірних".

Святий Дух потішає церкву різними шляхами. (1) Він потішає нас, даючи можливість приходити до такої єдності з правдою і Господом, що ми можемо до певної міри не лише бачити справи з божественної точки зору, але можемо також розуміти і почувати з тої ж точки зору. Бо хоча дух правди є в Слові Правди, однак необхідно, щоб очі нашого розуміння були відкриті, щоб ми могли бути здатні збагнути Слово Правди; і ця подвійна потіха є нашою через те, що ми маємо святого Духа – в міру того, як він рясніє і розливається в наших серцях. Він, звичайно, рясніє і розливається в Слові, однак цього недостатньо. Він повинен також бути живою силою в наших серцях. Отож читаємо про первісну церкву: "Ходячи в страсі [пошані] Господньому, і сповнялася втіхою Духа Святого" (Дії 9: 31).

(2) Він потішає нас через Святе Письмо і через Божі обітниці, правду – бо чи ж не є він духом правди? Боже Слово, як джерело правди, повинно потішати нас в міру того, як святий Дух скеровує нас до його розуміння; як читаємо: "А все, що давніше написане, написане нам на науку [повчання], щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію" (Рим. 15: 4).
(3) Церква, брати, в міру того, як вони наповнюються святим Духом і знанням правди, яка веде їх до правильного сприйняття і розуміння, стають через це представниками святого Духа в церкві – потішителями. Це є думкою апостола, коли він говорить: "А Бог терпеливості й потіхи [спокою] нехай дасть вам бути однодумними між собою за Христом Ісусом" (Рим. 15: 5).

Потішені і вчаться бути потішителями
Змінивши вищезгаданий порядок і враховуючи шлях, яким брати повинні потішати церкву, ми зауважуємо, що вони чинять це як провідники святого Духа і мовні знаряддя Божого Слова. Ніхто не є здатний бути потішителем, якщо він раніше не отримав потіхи від Бога. Так би мовити, Господній народ починає отримувати свою потіху від часу, коли приймає запевнення Божого Слова про Його любов і милосердя, які показані в Христі Ісусі, в тому, що Він помер за наші гріхи. Вірою оцінюючи цю божественну ласку до них, вони отримують перший присмак потіхи – мир, радість, благословення. Коли вони далі продовжують і повніше вивчають Господню дорогу, їм відкриваються двері доступу до подальшої благодаті – благодаті запрошення до співспадкоємства з Христом в царстві і його славній праці потішання і підняття людства в загальному (Рим 5: 2). І коли вони увійшли в ці двері ласки, додаткова потіха, додаткова радість, додатковий мир і благословення були додані, і усвідомлені, і оцінені. А потім, у міру того як привілейовані прогресують в служінні правді, живляться святим Духом, стають щораз більше здатні правильно розбирати Слово Правди і оцінювати різні її риси, їхня віра відповідно стає міцнішою, а їхні потіхи і радості примножуються через зростання і поглиблення знання Господа та Його плану.

Більше того, коли вони дивляться у дзеркало божественного Слова, то слава Господа, віддзеркалення світла Його славного характеру, освітлюючи їхні серця і роблячи їх здатними збагнути з усіма святими довжину і ширину, висоту і глибину божественної любові, приносить ще більшу довіру і потіху. І кожний з цих кроків поступу, правильно прийнятий, і кожна додаткова розвинута риса характеру приготовляє таку привілейовану особу до застосування свого привілею бути потішителем інших. Правда, обов’язком і привілеєм такого було почати потішати інших, як тільки він отримав перші часточки потіхи для себе, і продовжувати роздавати потіху, коли вона приходить до нього. Дійсно, і з досвіду і зі Слова ми знаємо, що коли він не вживатиме милості і благословення і не виявлятиме свого оцінювання Божої благодаті, сяючи на інших, то його світло, будучи таким чином затемнене, буде тьмяніти і в кінцевому результаті погасне. Проте ми хочемо наголосити на пункті, що здатність бути потішителем залежить від зростання в благодаті і знанні, бо ніхто, крім тих, хто сам є потішений, не може роздавати цю благодать іншим.

Зауважте заохочення апостола на цю тему і в цьому напрямку, зазначене вище. У своєму другому листі до Коринтян (1: 3-7), він говорить: "Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя й Бог потіхи всілякої, що в усякій скорботі Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих. Бо поскільки намножуються в нас терпіння Христові, – так через Христа й потішення наше намножується. Бо як терпимо скорботи, то на вашу потіху й спасіння, коли потішаємось, то на вашу потіху в терпінні тих самих страждань, які терпимо й ми. А наша надія певна про вас, бо ми знаємо, що ви спільники як у терпіннях, так само і в потісі".

У цьому вірші апостол десять разів вживає слово "потіха". Він, очевидно, мав гостре відчуття того, наскільки церква потребувала такої потіхи, і наскільки Бог потіхи всілякої бажав потішити Своїх вірних, і наскільки навіть найміцніші в церкві, апостоли, потребували потіхи. Якого кращого доказу ми могли б просити, ніж цей, що дух потіхи і спокою, якого виявив небесний Отець, якого виявив Господь Ісус, якого виявили апостоли і якого покликані виявляти всі вірні в Христі Ісусі, є дійсно особливим духом правди, святим Духом! Отож ті, котрі роблять найбільший поступ в цьому напрямку, як потішителі в Сіоні, найбільше зростають у благодаті, а тому, можемо бути певні, будуть найкраще здатні зростати також в знанні і бути корисними Церкві в кожному сенсі слова, і бути вжитими Господом як мовне знаряддя у служінні Його правді.

Трохи далі в цьому ж посланні (7: 4-13) апостол вживає слово "потіха" сім разів, говорячи: "Я повний потіхи, збагачуюся радістю при всякому нашому горі. Бо коли ми прийшли в Македонію, тіло наше не мало спочинку ніякого, у всьому бідуючи: назовні – бої, страхіття – всередині. Але Бог, що тішить принижених, потішив нас приходом Тита, і не тільки його прибуттям, а й потішенням, що ним він потішився з вас, коли розповідав нам про вашу журбу, про ваш смуток, про вашу горливість до мене, так що я більше тішився... Тому то потіхою вашою втішились ми". Бачимо, що тут мовою апостола проілюстрована взаємна готовність церкви допомагати в цій справі потішення. Тит мав частку в цьому, Павло мав частку в цьому, церква в Коринті мала частку в цьому – кожен член, який мав святого Духа і був використаний ним, мав частку. І апостол говорить, що вся ця потіха була від Бога. І коли він говорить про Нього як про "Бога потіхи всілякої" і "Бога, що тішить принижених", то висловлює це так, немов це було загальною схильністю Бога в усіх таких випадках з Його народом. Тому з певністю можемо сказати, що скрізь, де ми знаходимо когось з Господніх послідовників, якими б великими не були його недоліки, яким би засмученим він не був, ми маємо в ньому нагоду служіння Господу, будучи провідником Його милості, і несення засмученому хоч трохи потіхи, спокою та допомоги.

Говорячи про себе, апостол, у своєму першому листі до Солунян (2: 11), коротко ознайомлює нас зі своїми методами і показує нам, що він ані не панував, ані не тиранив церкву, не турбував її постійно, не погрожував і не докоряв. Навпаки, він говорить: "Бо ж знаєте ви, як кожного з вас, немов батько дітей своїх власних, просили ми вас, і намовлювали та показували". Цей дух родинності в апостолах, який зробив їх здатними, як батьків і братів у церкві, потішати і допомагати, тепер повинен керувати всіма, котрі хочуть бути слугами Господа і готовими допомагати дітьми спокою – синами потіхи.

Той, хто прийняв цей справжній Дух Бога, справжній дух Його правди, той, внаслідок цього, відповідно приготований розуміти значення пророцтв і об’явлень Господа, які сховані від мудрих світу, – сховані від усіх, котрі не мають духа Христа, духа потіхи, допомоги, співчуття, любові. Можливо, це є однією з причин, чому так мало визнаних коментаторів Божого Слова мають хоч якийсь успіх в його поясненні; можливо, це є однією з причин, чому так багато людей перебувають у темряві. Вони не отримали духа потіхи і любові, а тому не можуть оцінити люблячий, милосердний план, про який твердить Боже Слово. Можливо, не випадково апостол, коли стверджує, що ми повинні "зростати в благодаті і пізнанні", ставить благодать першою.

Ми зрозуміли, що означає мати потіху братів через святого Духа; давайте запитаємо тепер, що означає "потіха з Писання", яку ми здатні збагнути, маючи святого Духа потіхи. Ми знову звертаємо увагу на пророчий вислів Ісаї (61: 1), і хоча він стосується головним чином нашого Господа, голови тіла, однак він обов’язково повинен стосуватися також кожного члена тіла помазанця. Дух Господа Бога на всіх членах, сходить на них з голови, на котру був вилитий святий дух помазання. І про кожного члена, як і про голову, має бути правдою: "Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав мене благовістити сумирним, послав мене перев’язати зламаних серцем [не ламати серця, а зцілити зламаних осіб]... щоб потішити всіх, хто в жалобі, щоб радість вчинити сіонським жалобникам, щоб замість попелу дати їм оздобу, оливу радості замість жалоби, одежу хвали замість темного духа".

Ми не маємо повноваження ламати людські серця (навіть світських, жорстоких людей), а повинні полишити їх Господу, щоб Він зламав їх через різні покарання та дисципліну. Так само не наша справа потішати тих, які не є в жалобі, і не наша справа спеціально спричиняти жалобу, щоб мати змогу потішити її. Нам доручено шукати покірних і засмучених, котрі усвідомили власні недоліки та слабкості, котрі шукають пристановища і визволення. Частиною нашого доручення є вказати їм на Божого Агнця, Котрий бере гріх світу, вказати їм на красу воскресіння (замість попелу смерті) та на славу, яка незабаром, як пообіцяв Господь, займе місце духа пригнічення і розчарування, місце смутку і горя цього теперішнього часу. Ми уповноважені говорити таким, що "вранці завітає радість", допомагати їм піднятися, одразу вкласти на себе одежу хвали і почати ходити в оновленні життя, співаючи "пісню нову – для нашого Бога хвалу".

Деякі люди неправильно думають, що за теперішнього часу Господні діти повинні бути похнюплені, понурі, сумні – плакальники за гріх. Кожен, хто почув Господнє послання, має причину радіти. Коли Господь сказав: "Блаженні засмучені, бо вони будуть потішені", – то сказав це за Юдейського віку – під законом, який засуджував усяку недосконалість, із-за якої, отже, всі голодні та спраглі праведності, всі, які старалися поступати справедливо, неминуче були в жалобі за свої гріхи, тому що були нездатні піднятися до величного мірила досконалого закону Бога, а отже нездатні осягнути вічне життя під умовами цього закону. Апостол представляв не лише себе, але й усіх щирих ізраїльтян, стогнучих під законом, коли вигукнув: "Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті?" (Рим. 7: 24). Він був у жалобі, а Господь призначив, що всі сіонські жалобники повинні бути потішені – потішені запевненням, що хоча вони були грішниками і недосконалими і ніколи не могли б виправдатися перед Богом, будучи під законом, однак Бог Сам знайшов викуп, відкупив Свій народ. З огляду на це потішаюче запевнення Євангелії, апостол, представивши себе юдеєм, який є під законом, стогне, мучиться і волає про визволення, в наступну мить представляє себе християнином, котрий знайшов визволення і вигукує: "А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав" (1 Кор. 15: 57). Чи сумуватимуть переможці через те, що перемога не буде цілковито їхньою особистою, а в першу чергу купленою дорогоцінною кров’ю Христа? Істинно, ні! Ми не сумуємо, ані не журимось, як роблять інші, що маємо добру надію, яка немов якір для наших душ, тверда і певна – надію на милість Божу через нашого Господа Ісуса Христа.

Господній народ, прийнявши правду, бачить, що він з усіх боків оточений противностями від Лихого та його слуг. І коли б вони не мали потіхи і спокою з Писання та радості і миру, які світ не може ні дати, ні забрати, то їхня доля справді була б сумною. Але в умовах, які Господь урядив для них, їхнім привілеєм є (навіть зазнаючи втрати земних речей в ім’я праведності) радіти в горі і за все дякувати.

Який секрет цієї радості в горі? Звідки приходить така велика потіха, як ця? Відповідаємо, вона приходить через потіху зі Святого Письма, яке святий Дух чинить зрозумілим. Візьмімо, наприклад, натхнене пророцтво про плач Рахилі за її дітьми, яка не хотіла бути потішена, тому що їх немає – тому що вони померли (Єр. 31: 15-17). Господнє послання потіхи для Рахилі, і таким чином для всіх, котрі зазнають втрат внаслідок великої кари смерті, є: "Стримай голос свій від голосіння, і від сльози свої очі, бо... вони вернуться з краю ворожого". Чи це не говорить про мир і спокій для зраненого серця батьків, які думають про своїх померлих дітей? Істинно, так. Це дає потіху, спокій, з якими не може зрівнятися ніяка неправда. Дійсно, існують різноманітні оманливі уявлення, які вимальовуються в розумі осиротілої людини, яким вона схильна довіряти і на які схильна надіятися. Проте вони слабкі, туманні, вони не мають жодної підстави у Божому Слові. Отож вони не можуть дати справжнього відпочинку або миру за часу такої проби.

Але ми чуємо голос Господа, який запевнює нас про воскресіння, запевнює нас, що могила справді є ворожим краєм, запевнює – що наші діти не є більш живими, ніж будь-коли, а що, відійшовши у ворожий край, вони є в безпеці, бо Ісус отримав перемогу, купив світ Своєю власною дорогоцінною кров’ю. Ісус, за Його словами, має "ключі від смерті і від аду" (Об. 1: 18), незабаром відкриє і виведе всіх в’язнів смерті з в’язниці, з могили. В цьому посланні є спокій, потіха, які можуть бути з користю застосовані до кожного серця, яке кровоточить від таких ран.

"Потіха з Писання" є в усіх відношеннях. Вона показує нам, що теперішнє панування гріха і смерті не має бути вічним, що внаслідок великої жертви Відкупителя має бути введена нова диспенсація, і що в цій новій диспенсації настане благословення для всіх народів землі та особливе благословення для церкви. Привілейовані тепер знанням Господа, вірні цього часу будуть вчинені спадкоємцями з Ісусом у великій праці царства, щоб благословити світ. Без сумніву, це є потішаючим запевненням не лише для тих, хто старається осягнути велику нагороду нашого високого поклику, але й для них стосовно їхніх друзів і близьких – котрі будуть підняті і благословенні в тому Тисячолітньому царстві.

Про це визволення апостол говорить, кажучи, що Господній народ не повинен сумувати, як інші, котрі не мають надії, бо якщо ми віримо, що Ісус умер і знову встав, то вірмо також записаному в Святому Письмі, що Його смерть була жертвою на нашу користь і на користь гріхів цілого світу – так що тих, хто спить в Ісусі, Бог приведе зі смерті з Ним і через Нього (1 Сол. 4: 13, 14). Що за блаженна і потішаюча думка, що цілий світ людства, який вмер в Адамі, був куплений, щоб смертна кара була скасована, і таким чином смерть була обернена в сон, з якого всі будуть підняті на ранок Тисячоліття, щоб отримати нагоду навчитися про Божу доброту, і, якщо вони захочуть, через слухняність прийняти Його ласку вічного життя.

На закінчення звертаємо увагу, що в деяких своїх висловах апостол натякає, що спокій та мир церкви великою мірою залежать від єдності Господнього духа у різних членах, і ми з досвіду повинні зауважити, що це дійсно так. Він говорить: "А на кінець, браття, радійте, удосконалюйтесь, тіштеся, будьте однодумні, майте мир, – і Бог любові та миру буде з вами" (2 Кор. 13: 11). І ще (Фил. 2: 1, 2): "Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любові, коли є яка спільнота духа, коли є яке серце та милосердя, то доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум". Що за заклики до єдності, миру, братерської доброзичливості! Як вони заохочують нас до терпеливості, поблажливості, доброти, готовності допомогти і потішити один одного в церкві, щоб таким чином Дух Господа міг рясно перебувати в усіх, щоб кожен міг вчинити якомога більший поступ у правильному напрямку. Дорогі брати і сестри, будьмо щораз більше гідними імені Варнава – Утішитель братів. Нехай Святий Дух щораз більше наповняє нас, бо такою є Господня добра воля; щоб, заряснівши ним, ми всі могли бути синами і дочками потіхи в Сіоні, представниками нашого Отця і провідниками Святого Духа, а також Правди.