"НАРЕШТІ Ж, БУДЬТЕ ВСІ ОДНОДУМНІ"

"Нарешті, будьте всі однодумні, співчутливі, братолюбні, милосердні, покірливі. Не платіть злом за зло або лайкою за лайку, навпаки, – благословляйте, знавши, що на це вас покликано, щоб ви вспадкували благословення" (1 Петр. 3: 8, 9).

Злагода не означає однаковість. Швидше вона означає єдність різноманіття, і таким є зміст грецького слова, перекладеного в нашому тексті на "однодумні". Волею Господа в стосунку до Його народу не було шукати повної одноманітності, цілком ігноруючи індивідуальні прикмети та особливості. Навпаки, різноманіття в єдності є більш бажане від однаковості, як, скажемо, гармонічна єдність семи кольорів, що творять красу веселки. Також в музиці: один фортепіанний або органний акорд дає гармонію, одностайність, єдність, а різні ноти творять мелодію, яку неможливо отримати жодною окремою нотою або одноманітністю окремого звуку. Ось думка, яку дають нам слова апостола в стосунку до Божого народу. Усі мають різний природний темперамент, вдачу, особливості, і божественна алхімія, яка перетворює людське в духовне, старий розум в новий, не нищить цілком і не має наміру знищити елементи характеру та вдачу. Її намір – усунути з кожного його жужелицю, хиби та дисонанс, щоб цим дозволити всім остаточно з'єднатися і розвинутися в повне гармонії одне ціле.

Господь не чекає, що цей стан повної гармонії Його народ здобуде при своєму посвяченні. Навпаки, як вказує апостол в нашому тексті, це осягнення гармонії є наслідком, славним звершенням, а не початком праці милості серед Господнього народу. Він каже, що "нарешті", а не передусім, ми повинні бути одного розуму – в згоді. Загально це потребує довгих років перебування в школі Христа, щоб Його учні зросли в милості, знанні та любові – перш, ніж вони досягнуть славного стану, вираженого в тексті словом "нарешті".

Апостол Павло пише, що ми повинні продовжувати зростати в ласці, в знанні та любові, щоб осягнути серцем та волею зріст досконалого чоловіка в Христі. "Немовля" в Христі ще не має зросту "чоловіка", вимагаючи передусім молока Слова і лише згодом "твердої їжі", щоб нею зростати і остаточно досягнути ідеального стану, показаного в нашому тексті – стану гармонії з Господом та один з одним, як свідоцтва поступу в праці милості, – що в серці досягнуто прикмету досконалої любові, хоч все ще неможливо виразити це кожним словом і вчинком життя.

Апостол Павло змальовує це перетворення життя, це зростання, кажучи: "перемініться відновою вашого розуму". Та хоча потрібен лише короткий час дати цю настанову і не потрібно довго погоджуватися слідувати за нею, однак, потрібно терпеливої витривалості в чиненні добра, щоб виконати її – повністю досягти перетворення нашого серця, щоб ми мали правильні бажання,не дивлячись при цьому як важко було б завжди чинити правильним чином. І тут виникає трудність: багато не бачить виразно, якими є ці настанови, тож вони йдуть життям крізь лабіринт, збентежені, боязкі, не маючи миру, спочинку та благословення, які повинні прийти від належного розуміння і послідовних зусиль.

Безумовно, на всіх справив враження факт, що ті, котрі виявляють найглибше зацікавлення божественним планом, не завжди найбільш привабливі та швидкі погоджуватись: часто вони настільки войовничі, що постійно завдають клопотів собі та своїм приятелям власною нерозважливістю та схильністю до сперечання та незгоди. Отже, природним чином ця якість, що її апостол згадує в нашому тексті, як близькість думок, тобто гармонія, особливим чином відсутня у вдачі більшості з тих, котрі глибоко зацікавлені теперішньою правдою. Дехто був схильний поспіхом засудити навіть самі вчення, кажучи, що тут немає повного миру Духа Христа, бо де є Дух Христа, там повинна бути любов та злагода. Проте, апостол говорить: "Нарешті ж, будьте всі однодумні". Так, про це треба пам'ятати, як про остаточний результат картання та вказівок в школі Христа. Здобувши це прагнення бути в злагоді (зберігши лояльність та мужність для правди), ми можемо благополучно вимірювати наш зріст в ласці, знанні та любові.

Ми хочемо запропонувати міркування на рахунок того, чому стільки з-посеред Господнього народу є войовничо налаштованими. Схильність до сперечання та незгоди є наслідком великого бажання вести боротьбу – помилково спрямованого та нерозсудливо здійсненого. Войовничість сама по собі не є поганою прикметою. Навпаки, це добра прикмета – обов'язкова на даний час, щоб здобути нагороду, представлену нам в Євангелії. В кого недостатньо войовничості, в того немає міцного запліччя, в того відсутнє вміння йти в нинішніх умовах прямою стежкою в житті. Такий схожий на річкове судно – без весел, стерна та гвинта. Він не може вчинити нічого окрім плисти за течією, бо відсутній двигун, щоб плисти проти неї. Є багато м'якосердих людей, яким недостатньо рішучості, характеру, войовничості, і які не думають ні про що інше, як тільки про плавання за популярною течією; їх часто помилково вважають "святими", натомість вони нічим таким не є. Вони навіть не є матеріалом, котрий Господь бере, щоб вчинити з нього "святих". Вони непридатні для Його цілей при теперішньому поклику Євангельського віку, бо всі, покликані бути вибраною Церквою, є покликані бути "переможцями", перемагати, покликані йти всупереч загальноприйнятій течії, покликані боротися доброю боротьбою віри та слухняності. В кого зовсім відсутня рішучість, войовничість, в кого недостатньо характеру, той, мабуть, не впорається з умовами і не бігтиме цим шляхом.

Отож, коли хто зрозумів Правду, коли Правда здобула над ним вплив та привела його до посвячення Господу, і при цьому він інколи відчуває норовливість власних природних нахилів – власну войовничість, задирливість і схильність сперечатися, – потрапляючи від цього в знеохочення, нехай дякує Богу і нехай набереться мужності, усвідомивши, що цей нахил становить одну з прикмет, щоб стати в шеренгу і служити під проводом Вождя нашого спасіння, хоча ця служба означатиме приведення своєї впертої вдачі до згоди з духом любові, щоб остаточно цей нахил сперечатися був підпорядкований, і войовничість була належно звернена для добра в іншому напрямку.

Та навіть здобувши усіляке можливе заохочення від думки, що Господь прагне, шукає та покликає воюючий клас "переможців", який не був би переможцями, коли б не було нічого для здобуття, і котрий не переміг би, коли б не володів чимось з вдачі переможця, завойовника, намагаймось, однак, швидко взяти себе в руки, розуміючи, що досі ця добра прикмета була вживана кожного разу неправильно, і що від миті, як ми ввійшли в почет воїнів Хреста Христового, наша войовничість повинна повернути в нове русло. Ми повинні навчитися, перш за все, що наша войовничість не має бути звернена проти Господа, щоб ми, бува, не чинили опір Його волі, але, навпаки, щоб ми вчинили повне підкорення Йому в наших думках, словах та поведінці. Ми повинні пам'ятати, що войовничість не може бути вживана проти братів, оскільки боротися з братами означає боротися з Богом, боротися з Правдою, боротися зі співчленами того ж воїнства. Замість воювати проти братів, ми маємо любити їх, боротися за них так само, як ми повинні боротися за Господа та правду. Треба пам'ятати також, що наша войовничість не може бути звернена проти наших приятелів, наших сусідів та світу загально. Вони й без наших втручань мають з чим боротися. Зовсім навпаки, вони потребують нашої симпатії, нашої допомоги, підбадьорення і будь-чого іншого, що могло б їх піднести та підтримати.

"Боротися доброю боротьбою віри" (1 Тим. 6: 12)
Як і проти чого ми повинні застосовувати нашу войовничість, щоб вона була спрямована згідно з Господнім уподобанням і для служби Його справі? Відповідаємо, що наша войовничість має бути спрямована проти гріха, і що починати треба з самого себе: бій з собою є найбільшим боєм, і, як свідчить Господнє Слово, той, "хто панує над собою самим [над власним розумом, волею], той ліпший від завойовника міста", бо він вже навчився застосовувати войовничість істинного характеру в правильному напрямку, для самовладання. Лише маючи значний досвід в воюванні з гріхом та самолюбством в собі, в тому, щоб забрати колоду з власного ока, в підкоренні гніву, злоби, ненависті та схильності сперечатися в нашому серці та тілі, ми будемо приготовані, шляхом твердої боротьби та здобутого досвіду, допомагати нашим ближнім в їхніх труднощах – допомагати поборювати їхні власні надокучливі проблеми та слабкості.

Хто починає з боротьби проти гріхів інших, не вчинивши енергійного наступу проти власних погрішностей та недомагань, той робить помилку. Він потребує покори та вміння співчувати, щоб допомагати іншим вести їхню боротьбу, а це неможливо не воюючи перш з самим собою, не навчившись оцінювати всієї сили ворога, яку слід подолати, і того, як повновладно укріпився гріх та самолюбство скрізь у тілі. Йому навіть потрібно бути переможеним в деяких боях з собою, щоб ясніше збагнути власну неспроможність брати гору і бути спонуканим йти до престолу небесної благодаті, щоб отримати милосердя та знайти милість в потребі. Він потребує цього, бо, як каже апостол, коли ми немічні, тоді ми сильні. Коли ж ми сильні в нашій самовпевненості, то це виникає з нехтування приходити до Господа і ми є кволі та піддатливі на невдачі та поразки від ворога – Гріха (Євр. 4: 16; 2 Кор. 12: 10).

В кого є той чи інший здобутий досвід і хто навчився як і куди спрямовувати свій войовничий запал, той бачить всю безліч нагод застосовувати кожну наявну його крихту.

(1) В собі, безперервно, як говорить апостол: "Вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним" (1 Кор. 9: 27). Справді, скільки потрібно енергії та наполегливості, щоб, вівши добрий бій віри в Господа і відданості Йому, перемогти себе, "полонячи всяку думку [і, якщо можливо, всяке слово та чин] на послух Христу" (2 Кор. 10: 5, Дер.). Гляньте, скільки є простору для войовничості та жаданих суперечок і боротьби з гріхом, свавіллям, для суперечок з хотіннями тіла, даючи їм відсіч на кожному кроці – вмертвляючи їх, вбиваючи пристрасті та жадання! Нічого дивного, що апостол говорить про ці теперішні випробування як про боротьбу, і нічого дивного, що, за його словами, ми повинні бути готові зносити труднощі як добрі воїни Господа Ісуса Христа.

Як тільки ми здобудемо перемогу над собою, і новий розум запровадить свій лад в кожній ділянці завойованого тіла, щоб вберегти його від повстання до бунту і втримати в підпорядкуванні Царю царів та Пану панів, ми зможемо задіяти решту енергії, і наше самовладання знайде вдосталь нагод в корисному воюванні за Господа, за братів, за правду, проти помилок і проти всіляких хитрощів диявола, "відомі бо нам його задуми", – каже апостол.

Після того, як очі нашого зрозуміння відкрилися широко, ми бачимо, що скрізь у світі зростає великий конфлікт між справедливістю та гріхом, між нашим Господом та богом цього світу і його засліпленими представниками, які нетямуще вважають, що вони чинять Богу прислугу, тому часто воюють проти правди та проти справжніх воїнів Хреста – своїх братів, – так само, як в випадку Павла. Пам'ятаємо як він, ще бувши Савлом з Тарсу, переслідував Церкву, хибно вживаючи свою войовничість. Пам'ятаємо, як Господь озвався до нього в дорозі: "Савле, Савле, – чому ти Мене переслідуєш?", чому ти борешся проти Бога, суперечиш правді та Його справі? В випадку Павла бачимо, що тільки очі його розуміння були відчинені, він став найхоробрішим воїном хреста, не вагаючись віддати своє життя в службі для Господа та братів, котрим колись, не тямлячись, противився.

Ця сама войовничість, яка вчинила Павла запеклим гонителем, остаточно вчинила його також найбільш геройським з апостолів в захищанні правди. Так було і з іншими апостолами. Ті, котрі мають найбільшу частку природної войовничості, стають, повернувши її у властиве русло, найрішучішими та найхоробрішими для правди. Петро, наприклад, був повний войовничості, яка серйозно стала йому на заваді, коли він, готовий захищати Господа, відтяв вухо одному зі слуг первосвященика. Отож, він згодом був дуже хоробрим у використанні своїх талантів для слави Господа. Двоє інших, Яків та Іван, до яких Господь виявляв особливу прихильність, визнаючи їх та вживаючи особливим чином в службі для правди, також мали войовничий характер, та ще й настільки, що були відомі як "сини грому". Власне вони були настільки обурені на самарян, котрі відмовилися прийняти нашого Господа в своєму місті, що, переповнені любові та ревності до Вчителя, промовили: "Господи, – хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба і винищив їх?" В них була войовничість, в них була сміливість, в них була ревність, та вони ще не навчились її спрямовувати, тому Господь звернувся до них, сказавши: "Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати!" За якийсь час, коли вони були помазані Святим Духом в День П'ятидесятниці, коли збагнули, чим він є (якого духа був Учитель і якого духа повинні мати вони, Його учні), вони краще зрозуміли як застосовувати свою войовничість та запал. Звідси бачимо їх вірними воїнами хреста, що не остерігалися небезпеки, терплячи до смерті нестатки як добрі воїни Господа Ісуса.

Саме ця природна войовничість, присвячена Господу і властиво спрямована Духом, змусила Петра та ще одного з учнів, коли їм погрозили та заборонили в санхендрині проголошувати в імені Ісуса, хоробро заперечити цьому незаконномуобмеженню їхніх свобод та прав юдеїв під Законом бути слухняними голосу небесного покликання, сказавши: "Чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога? Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули!" (Дії 4: 19, 20). Господь знав, кого Він обирає апостолами, і ми бачимо, що нерішучі, хиткі, мляві не служитимуть справі так само, як ті, кого свого часу обрав Ісус. Отож, розсудливо зробити висновок, що схожим чином весь цей вік Господь шукає і вибирає сильні характери, безстрашні чинити правду, готові стягти на себе хмурі погляди світу, його неповагу, глузливе насміхання, його зневажливе ставлення та вказування пальцем і його переслідування задля вірності Господу та братам. Це, власне, є перемаганням, і коли хто в тій чи іншій мірі усвідомлює відсутність цих якостей в собі, нехай він виховує войовничість, яка діє у властивому напрямку – щоб поборювати кволість, гріх та підлабузництво речам, які суперечать Господу та Його Слову.

Віра та визнання також істотні Але сама войовничість не є достатньою. Потрібна відповідна віра, щоб войовничість вживати належним чином. Отож, чуємо слова нашого Господа: "А оце перемога, що світ перемогла, – віра наша". Віра в Господа повинна бути силою, що квапить та чинить енергійним. Не віра у вчення, не віра в людей, не віра в себе, але віра в Господа та Його надзвичайно великі та дорогоцінні обітниці. Як колеса пароплава символізують його войовничість, з допомогою якої він змагається з водою, проштовхуючи її позад себе, і таким чином рухається проти течії, так само сила його пари через двигун символізує віру, яка повинна йти за войовничістю, спонукати цю войовничість – щоб ми йшли і перемагали труднощі, щоб вели добрий бій і мали надію на здобуття нагороди.

Схоже пара і бойлер представляють Слово та Боже провидіння, яке творить в нас добрі наміри і силу віри, щоб з запалом поборювати течію. Надзвичайно великі та дорогоцінні обітниці божественного Слова були дані нам як основа для нашої віри – як паливо, щоб збуджувати в нас міць хотіти і чинити приємне в Божих очах (Фил. 2: 13). Отже, ми не повинні нехтувати ці ласкаві обітниці; вони мають бути постійно вживані і повинні постійно нас заохочувати. Цей запал треба впроваджувати в чин, і ми маємо йти щораз більше проти течії світу – якщо прагнемо здобути славний стан, до якого нас покликано. Хоча ми повинні пам'ятати (щоб не знеохотитись), що здобуття контролю над нашим духом і нашим розумом, а також приведення їх до повної згоди, повної гармонії з Господом і, якщо це можливо, з усіма зчисла Господнього народу, які є в згоді з Ним, має бути лише "нарешті", однак, ми не повинні зволікати в наших намаганнях осягнути цей кінцевий, величний рівень розвитку, до якого апостол нас закликає в своєму тексті. Ми повинні мати його постійно перед собою як мірило, як ідеал, як мету, і хоча ми можемо інколи падати, то правильно вишколені, ми ставатимемо міцнішими після кожної невдачі. Кожна невдача покаже нам більш виразно, ніж ми усвідомлювали попередньо, слабкі місця в нашому характері, що природно виникають з гріхопадіння. Якщо ми старанно занотуємо кожну слабину і остерігатимемось на майбутнє, то поступово, з ласки Бога і під проводом нашого великого Вчителя, приходитимемо до того стану підкорення та згоди, який відповідає нашому тексту. Оглядаючись, бачимо, що навіть невдачі, які з часом явно зміцнили нас проти хитрощів противника та слабостей тіла, були звернені Господом для нашого благословення згідно з Його обітницею, що всі речі будуть для доброго тим, котрі люблять Його.
Як ми у все поступово приходимо врешті до гармонії – до підкорення наших природних нахилів сперечатися, поступово приводячи ці войовничі риси до згоди з Господом, Його Словом та Його Духом, а також до згоди з тими, котрі є Його, тобто нашими товаришами-воїнами в цій битві за правду, наш стан буде такий, як змалював апостол – ми матимемо співчуття один до одного. Ми сподіватимемось побачити і справді побачимо, як брати борються, щоб панувати над собою, і ми будемо наповнені симпатією та співчуттям. Коли вони помиляться через слабкості тіла, ми будемо раді допомогти їм в дусі покори, пам'ятаючи, щоб самим не бути спокушуваними (Гал. 6: 1). Ми будемо любити їх, як повинні любити брати – зі всього серця, без залишку, – любити такою любов'ю, виявляти таку симпатію, таке співчуття, щоб це спонукувало чинити усе для їхньої підтримки – перш за все духовної підтримки в перемаганні гріха, в зростанні в ласці, знанні та любові, а також в буденних справах в міру наших нагод і можливостей.

Це співчуття і братня любов між духовними братами, навіть щодо земних справ, не можуть бути меншими, ніж серед тілесних братів. Оскільки духовні стосунки є вищими, шляхетнішими, величнішими, то, не применшуючи любові, почуттів та обов'язків щодо тілесних братів, духовні речі промовлятимуть до нас настільки міцніше, що в тілесних справах ми чинитимемо для брата в Христі все так само, як чинили б для тілесного брата, і навіть більше. Апостол встановлює таке мірило, кажучи, що ми повинні "чинити добро всім людям, як маємо нагоду, і перш за все дому віри".

Це, зрозуміло, не означає, що ми не повинні дбати про наших найближчих і занедбувати першочергові обов'язки. Окрім них духовні брати повинні займати перше місце в нашому серці, в наших почуттях і в нашій любові – щоб в міру їхніх потреб ділитися з ними духовними і земними речами, які приносять нам самим задоволення. Хто знайшов цей стан гармонії серця з Господом та Його милосердним планом, той матиме випробування на шляху здобуття співчуття – щоб навчитися симпатії до труднощів та випробувань інших. Це вчинить їх "ввічливими", пристойними та "лагідними до всіх".

Одним словом, згідно з мірилом Святого Письма вибрана Церква Христа повинна бути найбільш вишуканою, найбільш витонченою, найбільш вихованою, найбільш лагідною і найбільш приємною з-посеред усіх людей у світі, і повинна бути такою в найповнішому значенні – не зовні, ховаючись за виглядом доброзичливості, лагідності і т.п., настільки поширеної в світі, але маючи доброзичливість та лагідність, що випливає з серця, випливає з визнання Духа Господа, Духа правди, Духа любові, а також Духа справедливості.

Дуже важливо, щоб ми вчилися бути цілком справедливими і в усіх справах чинити іншим так, як ми б хотіли, щоб вони чинили нам, – давати таку свободу, якою б ми самі хотіли насолоджуватися. Закон Бога є чудовим законом, і народ, якого навчає Господь і виховує в згоді з божественною волею, повинен бути особливим народом – ревним до добрих діл.

Войовничо налаштовані особи завжди (доки вони перебуватимуть в тілі) відчуватимуть схильність висувати зустрічні звинувачення. Але ті, котрі навчились від Господа уроку самовладання, котрі розвинули в собі покору, братню доброзичливість і співчуття, будуть приготовлені виконувати вимоги нашого тексту – не платити злом за зло та лайкою за лайку. Дивлячись на Господа, як на зразок, вони бачитимуть, що коли Він "був лихословлений, то не лихословив взаємно". Річ не в тому, мов би Його вороги знайшли в Ньому щось, за що можна було належно і справедливо лаяти та казати лихе, і не в тому, мов би Його вороги були настільки близькими досконалості, що в них не було нічого, за що їх можна було б лаяти або казати про них лихе, а в тому, що Він був настільки підкорений Божественній волі, що міг прийняти глузування та лайку від людей, міг стерпіти це покірно та терпляче, пам'ятаючи, що навіть до цього Його покликано, щоб Він терпеливо витримав усе, щоб Він здобув урок і виявив Себе вірним, щоб розвинув і показав справжній характер, щоб відчув і проявив співчуття та любов до людей – сліпих і забобонних.

Так само повинно бути з нами, коли ми зростаємо на подобу характеру нашого Господа. Ми також будемо все менш схильні сваритися з тими, хто свариться з нами, і ображати наших кривдників. Ми також будемо готові стерпіти втрату майна, роблячи це з бадьорістю і навіть радіючи з випробувань та труднощів теперішнього часу, як про це писав апостол. Отож ми зауважуємо згоду між сказаним ап. Петром і тим, що сказав нам Господь: "Благословляйте тих, хто вас переслідує; благословляйте, а не проклинайте" (Фил. 3: 8; 2 Кор. 4: 17; Мат. 5: 44; Рим. 12: 14). Апостол говорить, що ми повинні у відповідь роздавати благословення. Якщо ми не досягли цього високого мірила, який є в кінці нашого бігу – мети досконалої любові, де ми любимо наших ворогів і є готові, охочі і повні запалу благословити їх, допомагати, сприяти їхньому підняттю з темряви та деградації, бажаючи і справді чинячи усе можливе, що погоджується з вищесказаним і з божественним планом, – то не знеохочуймось, а йдімо наполегливо вперед, щоб якомога швидше прийти до такого стану, який є метою досконалого характеру. Бо, як каже апостол: "...Знайте, що на це вас покликано, щоб ви успадкували благословення".

Блаженна спадщина, до якої нас готують
Нас покликано бути царським священством під головуванням Ісуса – Царського Первосвященика нашого віровизнання. В Святому Письмі є дана вказівка, що царське священство має бути Божим знаряддям під час Тисячолітнього віку, щоб принести благословення світу людства, і власне "до цього нас покликано" – щоб ми були підхожими для цього священства. Апостол розповідає, що під час приготування нашого Господа Ісуса і випробування Його на рахунок відповідності становищу Первосвященика, обов'язково було, щоб Він був випробуваний, щоб постраждав, і щоб коли прийде час виконувати Його повноваження і займати владне становище, Він міг бути милосердним і вірним Первосвящеником. Тож обов'язково, щоб усі, хто входитиме до складу цього царського священства, також розвинули в собі принципи правди та праведності, щоб вони мали такі самі випробування, які навчили б їх любити праведність і ненавидіти беззаконня, щоб вони воювали з собою, здобуваючи контроль (принаймні, що стосується розуму і волі), щоб ставали переможцями, а також розвивали згадані апостолом благодаті Духа, такі як братня доброзичливість, милосердя, співчуття. Всі ці прикмети будуть потрібні в стосунках зі світом під час Тисячоліття. Вони будуть милосердними і вірними первосвящениками, бо знатимуть, як співчувати бідному світові в його гріховному стані і як зважати на численні його зусилля повернути стан досконалості через процес реституції.

Оце тоді ми будемо царями і священиками. Як царі, ми будемо наділені владою контролювати світ. Це стане подальшим властивим використанням войовничості. Але сьогодні ми ще не є придатні наглядати за світом, тому Господь наказує Своєму народові чекати, палко прагнути і молитися, щоб прийшло Його царство і сталася Його воля – щоб бути зміцненими небесною владою і повноваженнями. Ці "вибрані" царі та священики матимуть повну кваліфікацію помірковано здійснювати свою владу, бо вони матимуть нові тіла в досконалій відповідності з новим розумом, який сьогодні розвивається, муштрується і приводиться до мірила досконалої любові, повної співчуття, жалю, братньої доброзичливості та злагоди.

Як важливо, дорогі брати, щоб ми навчилися цих уроків, щоб були приготовані до вжитку в славетній службі Царства, яке ось-ось має бути встановлене.