НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ І ВПОРЯДКОВАНО

“Але нехай всі речі належним чином та впорядковано будуть чинені” (1 Кор. 14: 40).

Віднедавна, в результаті різних обставин серед груп святих, нашу увагу звернено на тему порядку в Церкві. В міру зростання числа тих, котрі відокремилися від “Вавилону” серпом жнивної правди і котрі збираються разом малими або великими групками, як вказав Господь (Євр. 10: 25), ми виявляємо нові труднощі і бачимо виникнення нових небезпек, особливо в зв’язку з великою активністю нашого завжди пильного противника. Це привело нас знову до надзвичайно уважного розгляду цієї теми в світлі Святого Письма.

Апостолам було багато що сказати ранній Церкві про порядок в зібраннях святих; отож ми, мабуть, були дещо неуважні до цієї мудрої ради, гадаючи, що вона має, очевидно, менше значення, адже Церква є так близько до завершення свого шляху, і жнива є часом відокремлення. Однак безпечним буде продовжувати прислуховуватися дуже уважно до речей, які “для нашого власного повчання були написані”. Хоча час до кінця нашої земної мандрівки є короткий, питання битви з князівствами та владами темряви стають все більш критичними, і сутичка в кожному окремому випадку стає більш гострою та вирішальною.

Звичайно, жнива – це час відокремлення, але це також час збирання. Чи може рільник вважати достатнім змолотити зерно і залишити його розкиданим на землі? Ні, він знає, що, не зібравши його і не сховавши, він змарнує зроблене: зерно зігниє на землі або ж прилетять пташки і його повидзьобують. То ж Господь є мудрим господарем і вказує, що відокремлення і збирання є частинами жнивної праці, кажучи: “Вийди, мій народе, з нього [відокремте себе від Вавилону]”, а також: “Позбирайте для Мене побожних Моїх, що над жертвою склали заповіт зо Мною”.

Отже ми, котрі відділилися від Вавилону, не повинні знаходитись осторонь і відокремлюватись один від одного. Ми повинні збиратися разом в християнській спільноті та єдності довкола Господнього столу – жнивного столу, так рясно та щедро накритого для нас. “Бо де труп [їжа] буде, там будуть зібрані стерв’ятники [клас зголоднілих, далекозорих орлів, котрі зауважують їжу здалека]” (Мт. 24: 27, 28). Ми повинні збиратися разом і зміцнювати узи любові та спільності, “наскільки ми бачимо, що цей день наближається”. Роблячи це, надзвичайно важливо дбайливо зважати на те, що Святе Письмо представляє як корисне для різних груп святих, які збираються таким чином.

Порядок в ранній Церкві
За днів ранньої Церкви друковані видання ще не були на службі Правди, і навіть копії манускриптів Божого Слова ще на були в руках людей. Також люди загально ще не вміли читати. Писання Нового Заповіту перебували лише в процесі складання. З часом зібрання почали обмінюватись листами апостолів і копіювати їх для повторного вивчення і викладення.

Однак відсутність того, що ми маємо сьогодні, компенсувалася їм, згідно з їхніми потребами, великим Головою Церкви різними дарами – мов, пояснення, пророцтв і т.д., – багато з яких тепер минулося (як це мало статися згідно з словами ап. Павла (1 Кор. 13: 8)), бувши замінені багатшими благословеннями більш пізніх часів – повним і стислим Божим Словом в руках людей, серед яких освіта стала загальноприйнятою, а також усіма чудовими підручниками для його розуміння у вигляді конкордансів, біблійних словників і т.д. і т.п.

Щоб зібрання Церкви в ті перші дні були корисними, апостоли розпорядилися запровадити певний лад в їхніх справах, якого дотримувалися різні групи віруючих. Ті, котрі мали дари мов, пояснення мов або пророцтва, не повинні були говорити всі одночасно; невчені та неграмотні жінки тих днів (особливо в Коринті) не мали переривати зібрання та вносити в них заколот і т.д. Ціле служіння мало характеризуватися належною повагою, стриманістю та врочистістю. Всі з найбільшою простотою, впорядкованим чином мали час від часу, згідно зі своїми здібностями, брати участь в праці зміцнення та будування тіла Христа. Деякі мали здібності повчати Церкву в здоровій доктрині; деякі мали дари мов або пояснення; деякі були здібні давати перестороги та заохочувати, і всі мали змогу єднати свої серця в молитві та підносити свої голоси в віддаванні хвали, в псалмах, гімнах і духовних піснях (1 Кор. 14: 15; Еф. 5: 19; Кол. 3: 16). Пізнаючи один одного, вони були в змозі взаємно нести тягарі і разом просуватися вперед в християнському зростанні та розвитку, оскільки Господь постачав їм засоби для будування, а ради апостолів – належний порядок в справах.

Окрім того, що були дані вказівки щодо порядку проведення зібрань, які зобов’язували Церкву, існував також порядок старшинства та різних обов’язків Церкви. Так, наприклад, Павло та Варнава, коли вони організували групки віруючих в Лістрі, Іконії та Антіохії, “поставили їм через голосування в кожному зібранні старших, і, молячись з постом, вони доручили їх Господу” (Дії 14: 21-23). Павло також уповноважив Тита йти від міста до міста і в кожному місці призначити (поставити) старших, чиїм обов’язком було здійснювати нагляд над Господнім стадом в їхній околиці, годувати їх Правдою, пильнувати від вовків в овечому одязі і, загально, діяти в якості їхніх представників (Тит. 1: 5; Дії 14: 23; 20: 17, 28; 1 Петр. 5: 1, 2; Дії 15: 6, 23-28). Кваліфікації цих старших були також ясно викладені апостолом (1 Тим. 3: 1-13; Тит. 1: 5-11).

Порядок, потрібний сьогодні
Якщо цей порядок був потрібен для духовного благополуччя ранньої Церкви і, внаслідок потреби, був рішуче запроваджений і загально прийнятий, внаслідок чого не було жодних винятків з правила в жодному місці, то неминуче виникає варте уваги питання, чи така сама потреба не існує серед зібрань віруючих сьогодні?

Віримо, що така ж потреба порядку і призначення старших справді існує нині, та ще й з тих самих добрих міркувань, що й тоді. Ось ці міркування:

(1) Тому що в Церкві, як і в сім’ї, є різні степені духовного розвитку. Деякі є немовлятами і потребують щирого молока Слова, тоді як інші вимагають міцної їжі. Отож потрібно, щоб “здібні навчати” були в стані це робити. Також є різні спокуси, випробування, труднощі і небезпеки, до яких не всі однаково готові. Звідси потреба в мудрих і делікатних наглядачах, особах з деяким досвідом та вмінням, глибоко зацікавлених в тому, щоб дбати про духовний добробут усіх і здібних навчати правди.

(2) Тому що сьогодні, як і в тогочасній ранній Церкві, є вовки в овечому одязі, які намагаються “крадькома внести згубні єресі”, проти яких вибрані старші повинні вміти захистити стадо, проти яких вони повинні вміти озброїти, ведучи їх до якомога повнішого знання Правди. Далі апостол також перестеріг нас: “З-посеред вас самих повстануть люди, говорячи перекручені речі, щоб відтягнути учнів за собою”, і вірні старші зуміють швидко розпізнати і одразу дати пересторогу та захистити стадо проти всіх таких впливів (Дії 20: 28-30; Тита 1: 10, 11; 2 Петр. 2: 1-3).

(3) Тому що, коли б не вчинено жодного такого порядку та розпоряджень законним шляхом, вказаним апостолами, дехто захопив би лідерство і утримував його до нескінченності. Майже непомітно вся громада потрапила б в тій чи іншій мірі в залежність від цієї особи. Такі випадки часто траплялися, і брати писали до нас, питаючи порад про те, як їм звільнитися від цього, не образивши і не завдавши шкоди брату, який зайняв провідне становище.

Таке зайняття провідного становища насправді було потребою в багатьох випадках і відбувалося загально з найщиріших міркувань і з добрими наслідками до певного моменту. Наприклад, інколи це трапляється з таких міркувань: брат, повний любові до правди і ревності до Господньої справи, збирає довкола себе кількох осіб, які приймають Правду з радістю і бажають та потребують подальшого навчання, яке він, бувши більш розвинутим, в змозі запропонувати. Разом вони ростуть в знанні Правди і в результаті спільного запалу громадка збільшується, аж, врешті, здається розсудливим перенести зібрання з приватного будинку до залу. В цей час інший брат в громаді здається більш придатним для більшої та ширшої публічної діяльності, але всі бояться запропонувати цього більш здібного брата для провідного становища зі страху образити менш здібного, якого вони так довго визнавали і далі люблять. В деяких випадках навіть натяк на таку річ викликає певне почуття обурення, тому, зрозуміло, що брат відчуває якесь право власності на громаду і виявляє почуття та промовляє як до свого народу і т.д. і т.п., замість як до Господнього народу. Але ми раді сказати, що так є не завжди, бо переважно чеснота покори продовжує зростати і особисте “я” никне перед запалом до Господнього діла.

Інколи також трапляється, що того, кому найбільше не вистачає чесноти покори і хто є найменш придатний для цього, проштовхують зайняти згадане становище і завзято утримувати його. Якщо ж він не має здорової віри, то незабаром громада постраждає від спекуляцій або фальшивої доктрини, від яких багато-хто може спіткнутись.

(4) Якщо б в Церкві не існувало жодного впорядкованого служіння, то ті, котрі найбільш дбають про її добробут, є охочі віддавати себе і бути вжитими в служінні їй, могли б інколи потрапляти в найбільш клопітке становище. Вірність Правді часто веде до поділів. Хто не любить такої вірності, той може сильно наполягати, що служіння такої вірної особи є небажане, хоча це може і не бути думкою всіх, ані навіть більшості громади. Такому бракуватиме підтримки, яку дало б загальне волевиявлення, тому йому доводиться вести боротьбу на захист стада майже власноруч та самотньо, або ж залишити його на милість противника.

Факт, що справи йдуть гладко в тій чи іншій околиці без будь-якого системного порядку за взаємною згодою або без думки про обов’язки, права та свободи зібрання, не є жодною гарантією, що так буде завжди. Наш завжди пильний противник свого часу обов’язково скористається кожним необачно залишеним місцем або принципом як у випадку цілої Церкви, так і окремих її членів. Отже, і в випадку Церкви і в випадках окремих осіб ми не повинні залишати не пильнованого місця, ані жодної слабкої душі, але, скориставшись з усякої благодаті та чесноти, зміцняти усіх.

Час спокою і відпочинку інколи є приготуванням до бурі та навали, з якими разом та окремо ми повинні зіткнутися. Якими короткозорими були б капітан та команда, коли б вони вирушили в море судном, придатним лише для гарної погоди. Мудрість підказує, що незалежно від того, якою гарною є погода, яким спокійним є море та приємним вітерець, на борту мають бути всі засоби для боротьби з бурею: рятувальні шлюпки, рятувальні жилети, засоби для задраювання люків і т.д. В ці часи випробувань, коли сатана є найбільш активним та підступним в своїй опозиції, ми потребуємо пильно дбати про всі запобіжні засоби, які Господь через апостолів порадив для нашого захисту.

Доречна апостольська порада
З огляду на всі ці можливі випадки, ми не вагаючись радимо церквам в кожному місці, незалежно чи вони кількісно малі чи великі, дотримуватись апостольської поради, щоб в кожній громаді вибрати старших з-посеред свого числа, щоб “годувати” і “доглядати” стадо. Згідно з вченням апостола (1 Кор. 12: 28, 29), що Бог поставив декого в Церкві бути особливими помічниками, вчителями і т.д., і що не всі є однаково кваліфіковані, ми повинні сподіватися, що Господь подбає про таких в кожній громаді, і повинні намагатись знайти їх – як це було в церквах на початку. Хоча брати з довколишніх зібрань можуть допомогти почати цю працю і своїми відвідуваннями час від часу можуть бути додатковим стимулом для них, кожна громада повинна висунути своїх старших і здійснювати свою частку в Господній праці – в міру того, як перед ними відкриватиметься шлях. Особливим полем діяльності кожної громади є її околиця, наскільки вона може поширити на неї свій вплив, тому палка побожність та щирий запал не залишаться безплідними. Навіть якщо вдасться зібрати мало пшениці, то, принаймні, буде дане багате свідоцтво Правді. Це Євангеліє Царства має бути проголошене “для свідоцтва”, а також, щоб зібрати “людей для Свого імені”. Розповсюдження брошур, особисті візити, листи та розмови (розумні та розсудливі) – в магазині, на роботі, на вулиці та в домашньому затишку, – засвідчені шляхетним християнським характером та доброзичливою сусідською допомогою, є ефективними засобами на користь правди, які щирий запал ніколи не обмине. Усіма цими способами можна проповідувати Євангеліє, тому що всі посвячені є помазані проповідувати і вони не потребують інших повноважень окрім тих, які Господь дає в їхньому помазанні Своїм святим Духом. Для тієї ж цілі помазано нашого Господа і Голову, і це саме помазання поширюється на всіх членів Його тіла, Церкви (Іс. 61: 1-3; Лк. 4: 16-21; 1 Ів. 2: 27).

Нагода для обрання старших
Ми радимо, щоб в справі обрання старших постаратись якомога краще пізнати розум Господа за посередництвом Його посвяченого народу. Нехай церква (тобто лише ті, котрі покладаються на спасіння в дорогоцінній крові Відкупителя і котрі є повністю посвячені Йому) виразить свою думку на рахунок Господньої волі через голосування. Якщо це робити періодично (припустимо, щороку), то свободи громад будуть збережені, і старші будуть позбавлені зайвого заклопотання. Якщо далі вважатиметься слушним і такою, очевидно, буде Господня воля, тоді не буде жодних перешкод для переобрання тих самих старших з року в рік. Якщо ж виявиться потрібною зміна, то таку зміну можна зробити без жодного тертя або неприємних почуттів з боку кого-небудь.

Голосування церкви лише дає можливість кожному виправданому та повністю посвяченому віруючому виразити своє переконання про Господню волю в даному випадку – не свою власну волю, бо якщо він повністю належить Господу, то він вважає свою власну волю мертвою і усвідомлює, що він повинен діяти і говорити так, як цього хотів би від нього Господь. Такий спосіб забезпечує всім рівні права та привілеї. Таким, мабуть, був спосіб Тита та інших, котрі дбали про цю річ в ранній церкві, бо ми не думаємо, що вони примусово призначили старших без будь-яких консультацій з тими, котрі, безумовно, були краще ознайомлені від них, так чи інакше захожих. Цей метод також згаданий в Діях 6: 3-5. Пам’ятайте також, що ви обираєте слуг (служителів), а не правителів або керівників. Все це дуже відрізняється від методів, популярних в різних сектах, багато з яких обмежують більшу частину привілеїв лише до класу “духовних”, котрий панує над людьми. І навіть в тих речах, в яких громади мають голос, справа не перебуває в руках повністю посвячених Богу, позбавлених кайданів та ведених духом дітей, але в руках тих, хто підкорився сектантському рабству в справах доктрин та порядку, серед яких і третина не вважає себе повністю посвяченими. Щоб бути певним, що ми маємо розум Господа, ми повинні переконатися, що ми визнаємо голосування лише тих, котрі вважають себе виправданими через віру в викупну (заступницьку) жертву Христа і є повністю посвяченими Йому. Було б, мабуть, добре виділити цей клас перед початком голосування, чи то проханням підняти руку, чи проханням зайняти місця в іншій частині кімнати. Це також допомогло б деяким, коли б усі виразно мали перед очима віру та посвячення, без яких ніхто не може сподіватися належати до церкви в славі. Давати свідчення такого доброго визнання завжди несе благословення посвяченим.

Щоправда, трапляється таке, коли кілька осіб можуть не відповідати своєму визнанню, але більшість голосів буде, безсумнівно, відповідати Господньому керівництву та Його волевиявленню. І так потрібно приймати з повною вірою. Однак дехто і далі може наполягати, що попри усю пильність, щоб голосувала тільки церква, більшість голосів церкви все ще може бути помилковою, не виражаючи розум Господа, і на доказ такої невдачі може наводити приклад вибору одинадцятьма апостолами Матвія на місце Юди, а також факт, що Господь просто знехтував їхнім вибором і остаточно Сам вибрав Павла.

Це, однак, не був вибір церквою під керівництвом святого Духа, бо це трапилося перед П’ятидесятницею, коли святий Дух ще не був даний (Ів. 7: 39), і учні ще не були визнані Богом як церква. Крім того, жоден апостол не був вибраний так само, як старші різних зібрань, і не міг бути вибраний таким чином, бо церкви, тіла Христа, ще не існувало. Лише Голова церкви був вже визнаний, хоча ще не був прославлений. Всі дванадцять були обрані безпосередньо Господом і в належному часі кваліфіковані до особливої служби цілому тілу. Призначення “старших в кожному місці”, започатковане апостолами, є чимось зовсім іншим і відмінним від призначення дванадцяти апостолів безпосередньо Господом, коли церква не мала в цьому жодного голосу і не могла мати.

Що стосується кількості старших для обрання в кожному зібранні, це може залежати від кількості братів в громаді, здібних до служби. Якщо два або три брати здаються здібними, то служіння громаді почергово буде служити розвитку талантів кожного і може, якщо є нагода, поширитись за межі вашого місцевого зібрання. Таким чином громада скористається різними талантами усіх. Якщо буде один чи двоє, чиї кваліфікації можна вважати кращими, їм слід дати такі види служіння, для яких вони, здається, найбільш кваліфіковані.

Нагода обрання старших повинна завжди бути урочистою подією. Це Господня справа, і до неї слід підходити вдумливо, як в Його присутності. Брат, котрий веде таке зібрання, повинен намагатися донести це до всіх. Якщо кожен з громади прагне знати і чинити лише волю Бога і, згідно з своїм посвяченням, виразити те, що він вважає волею Господа в даній справі, тоді на основі обітниці, що “покірних Він поведе в розумінні” (Пс. 25: 9), результати таких рішень повинні бути прийняті усіма як розум Господа, коли святий Дух промовляє через Його посвячений народ. Загально наслідком таких рішень буде одностайна згода.

Кваліфікації старших
В 1 Тим. 3: 1-7 апостол описує кваліфікації старшого, або наглядача, а в віршах від 8 до 13 змальовує кваліфікації помічника старшого. Ці вірші слід прочитати перед проведенням голосування, після чого старший або старші мають бути обрані в першу чергу, а тоді, якщо є потреба в помічниках, їх обирають слідом. Серед цих помічників цілком слушно можуть бути сестри, бо деякі види служіння можуть найкраще виконувати жінки, особливо відвідування хворих сестер. Багато хто вважає, що вірш 11 відноситься до цих сестер-помічниць, а також Рим. 16: 1. Тож цілком очевидно, що в першій церкві багато сестер мали саме таке служіння. Обрання, тобто голосування, слід проводити з повним урахуванням згаданих кваліфікацій згідно з тим, як кожен розуміє волю Господа. Цитуємо: “Якщо хтось наглядати охочий, то шляхетної праці [служби] бажає [кожна служба, яку ми можемо робити для тіла Христа, є благословенною службою]: Потрібно, отже, для доглядача бути бездоганним [мати добрий характер], бути чоловіком однієї дружини [не обов’язково жонатим, бо і Господь і апостол радили безшлюбність як більш бажаний стан (Мт. 19: 12; 1 Кор. 7: 32, 33), однак він не повинен мати більш ніж одну дружину – вказівка більш доречна тоді, аніж в теперішньому часі], поміркованим, тверезомислячим, організованим, гостинним, здібним в навчанні. Не відданим вину, не схильним ранити, але уважним, що не терпить сперечатися, не милується в грошах, що добре тримає контроль над своїм власним домом, маючи дітей в підпорядкуванні, з усякою гідністю; бо якщо хтось над своїм власним домом не може тримати контроль, то як про зібрання Бога буде він дбати?”

Думка не полягає в тому, щоб, як на це натякає загальноприйнятий переклад, ці слуги церкви мали керувати церквою – сприяти підкоренню її і тримати в підпорядкуванні своїй волі, – але щоб з дбайливістю, повною любові, вони були її проводирями, дбаючи про її інтереси та справи, а також даючи поради та підтримку як вірні слуги Бога. Господь Ісус є єдиним Господом, якого потребує Церква, тому жодні синоди, або ради, або духовенство, або старші не є уповноважені приймати виключні права єдиного Господа та Голови. Брати в Церкві можуть давати поради та рекомендації, однак, роблячи це, вони завжди повинні намагатися говорити не свою власну думку, а говорити як вислови Бога. “Кожен, згідно з тим як він отримав дар милості, нехай один одному служить тим же – як дбайливі слуги багатоманітної милості Бога. Якщо хтось говорить, то як вислови Бога. Якщо хтось служить, то як силою, котру Бог постачає – щоб у всіх речах Бог міг бути прославлений через Ісуса Христа” (1 Петр. 4: 10, 11). Їхня порада повинна мати вагу в церкві лише в тому випадку, якщо вона підтримується Словом і Духом Господа, на основі яких всі повинні розсуджувати особисто. Коли ж така порада ґрунтується на Божому Слові, звертаючи увагу на його вказівки та накази, то повинна бути розглянута уважно усіма, в дусі покори. І якщо хтось, з пихи серця, нехтує такою вказівкою, виявляючи погорду або легковажачи людське знаряддя, яке Бог обрав, щоб звернути на це увагу, тоді це опозиція проти Господа і Його шляху.

Ось чому апостол нагадує, щоб ми “здійснювали нагляд, щоб ніхто не відпав від милості Бога – щоб жоден корінь гіркості не виріс, створюючи клопоти, і щоб через нього багато хто не занечистився” (Євр. 12: 15), бо благодать Бога, милість Бога, прояв Його волі, коли вона стає ясною з Його Слова, приходить до Церкви головним чином через Його вибрані людські знаряддя. І якщо якась людина, через суперечку чи марну славу або ж з будь-яких інших міркувань, намагається підірвати довір’я Господньої черідки і посадити корінь гіркості в їхніх серцях проти слуг, яких Господь поставив представляти і захищати Істину, вона таким чином стає на перепоні Божої благодаті для них, тож наслідком майже напевно буде занечищення багатьох. Кожен, хто йде таким шляхом, потрапляє в Господні руки для суду, і яким би не було визнання такої особи, вона рано чи пізно зійде нанівець з усіма, які йдуть її згубним шляхом. Якщо брати, вірні Господу, один одному та інтересам черідки, відрізняються своєю думкою на рахунок Господньої волі, то це, мабуть, тому, що вони відрізняються любов’ю, тому вони повинні намагатися в молитві і уважному дослідженні, а також в щирому намаганні так очистити своє серце від кожного нахилу, який би чинив їх недостойними правди, щоб швидко прийти до єдності віри. “Для тих з нас, отже, котрі є зрілі [серцем, волею], нехай це буде нашим переконанням; а якщо дещо по-іншому ви переконані, то це також Бог вам відкриє. Однак до чого ми прийшли, згідно того ж правила крокуймо” (Фил. 3: 15, 16).

“Не новонавернений [недосвідчена або невипробувана особа], щоб, бува, голова не запаморочилася і щоб у вирок диявола не потрапив [тобто, щоб на зразок сатани (Ісаї 14: 13, 14; Фил. 2: 5-9) йому не заманулося бути кимсь великим, внаслідок чого він потребуватиме приниження, бо “перед крахом є пиха, а перед падінням – зарозумілий дух”]”.

“Потрібно, окрім того, мати гідне довір’я свідчення [чесності та загальної порядності характеру] також від сторонніх [від світу], щоб у докір він не потрапив [у звинувачення в лицемірстві] і в пастку диявола”.

“Диякони таким самим чином: повні гідності, не двоєдушні, не надто віддані вину, не жадібні до брудного зиску, такі, що тримають священну таємницю віри в чистому сумлінні. Але ці нехай також будуть випробувані спершу, а тоді нехай служать, бувши без докору. Жінки таким самим чином: повні гідності, не наклепниці, розсудливі, вірні в усіх справах. Нехай диякони будуть чоловіками однієї дружини, що над дітьми тримають контроль, а також над своїми власними домами”.

В Посланні до Тита ап. Павло додає до цих кваліфікацій наступне: “Міцно тримаючись, в справі навченого, вірного слова, щоб він був у змозі і заохочувати своїм здоровим вченням і спростовувати тих, хто суперечить, бо є багато тих, які не коряться, базіків і зводителів,.. чиї уста обов’язково слід вгамовувати”. Якими необхідними для добробуту черідки є ці кваліфікації обраних старших! Понад усе потрібно обирати тих, котрі є “здорові в вірі”, що “міцно тримаються вірного Слова”, і якомога уважніше уникати тих, котрі удаються до людських спекуляцій та марної філософії. Така пересторога вказує також, що церква повинна розуміти однозначно в що вона вірить, і повинна бути в змозі розсудити тверезість віри її старших. Віра, раз передана святим (“що Христос помер за наші гріхи”) повинна випробувати кожен пункт пропонованої, передової істини. І до всіх чудернацьких спекуляцій та філософій слід відноситися без поваги та заохочення, як каже апостол (1 Тим. 6: 20).

Апостольські перестороги старшим
Після того, як обрано старших і вони прийняли служіння, їм можна прочитати перестороги ап. Павла Тимофію (2 Тим. 3: 16, 17; 4: 1-5) і Титу (2: 1, 7, 8, 11-15) в присутності громади і потім помолитися, щоб Бог дав Своє благословення вибраним старшим, а також всій громаді, щоб вони співпрацювали разом в службі Господу.

Слова апостола вражають своєю величністю. Послухаймо апостола Павла: “Усе Писання натхнене Богом і корисне – для навчання, для переконування, для виправлення, для дисципліни, котра є в праведності, щоб звершеною могла бути кожна людина Божа, до кожного доброго діла добре приготованою”.

“Я урочисто свідчу перед Богом, та Ісусом Христом – Котрий незабаром має судити живих і мертвих Своєю епіфанією і Своїм царством: проголошуй слово, будь готовий – в пору і не в пору, переконуй, докоряй, заохочуй – з усім довготерпінням та повчанням. Бо буде така пора, коли здорового вчення вони не будуть зносити, але згідно зі своїми власними забаганками для себе підберуть вчителів, бо вони мають свербляче вухо [до чогось нового і дивовижного – до людських спекуляцій та пустої філософії]. І від правди вони дійсно своє вухо відвернуть і до вигадок прихиляться. Але ти будь тверезий у всіх речах [проти цих поганих впливів та тенденцій], терпи труднощі [бо вони обов’язково прийдуть на усіх, котрі вірні в службі: приведуть на себе гнів противника, котрий буде чинити їм рішучий опір], виконуй працю євангеліста, здійснюй повністю своє служіння”.

До Тита він говорить: “Але ти говори речі, які виявилися здоровим вченням... у всьому показуючи себе зразком гідних вчинків, – в твоєму повчанні виявляй несхибність, серйозність, тверезість міркувань, які неможливо спростувати, щоб той, хто заперечує, міг полагідніти, не маючи нічого сказати нам з докором... Бо рятівна милість Бога для всіх людей стала явною, наказуючи нам, щоб ми, відмовляючись раз назавжди від неповаги до Бога і світських похотей, тверезим, праведним і побожним чином жили в теперішньому віці, готові повітати блаженну мету надії і сяяння слави великого Бога і нашого Спасителя Христа Ісуса... Що стосується цих речей, то говори, повторяй і нагадуй з усіма повноваженнями [повноваженнями Божого Слова, а не своїми власними]”.

Послухаймо також апостола Петра: “Пресвітерів, отже, між вами я закликаю – я, котрий є їхнім співпресвітером і свідком страждань Христа, котрий також слави, що незабаром має відкритися, є спільник: Пасіть черідку Бога, що є серед вас, – не з примусу [потребуючи спонукування], але добровільно [охоче приймаючи працю та обов’язки служби], не для брудного зиску, але з готовністю розуму [який любить служити Господу, вівцям і правді]; не пануючи над довіреним наділом, але стаючись прикладами для черідки. І коли архипастир з’явиться, ви приймете нев’янучу корону слави. Схоже і ви, молодші, коріться пресвітерам; більше того, всі один для одного підпережіться приниженням, тому що Бог повстає проти пихатих і дає ласку тим, які впокорені”.

“Будьте впокорені, отже, під могутню руку Бога, щоб Він міг підвищити вас у належний час, – всю вашу журбу скиньте на Нього, бо Він дбає про вас. Будьте тверезі! Будьте пильні! Ваш противник диявол, мов лев, що ричить, ходить довкола, шукаючи пожерти когось: котрому противтесь, стійкі бувши в вашій вірі... А Бог усілякої благодаті, Котрий покликав вас до Своєї віковічної слави в Христі – після того, як ви постраждали дещо, – Сам упорядкує, утвердить, зміцнить. Йому слава навіки. Амінь!”

Вживання свободи є запобіганням неволі
Деякі так зраділи, що вони звільнилися від вавилонської неволі, що потребують застереження від протилежної крайності – нестачі порядку. Деякі так бояться поневолення сектантськими земними організаціями, що бояться вживати свою особисту свободу для визначення, хто з їхнього числа, на їхню думку, був би Господнім вибором для особливих служінь. Таким чином вони ризикують потрапити в ту саму неволю, якої бажають уникнути. Наміри усіх таких схожі до маятника, тобто вони вдаються до крайнощів. Але тенденція Слова і духа правди полягає в тому, щоб “упорядкувати, утвердити, зміцнити”. Духовні інтереси Господньої черідки в будь-якому місці є справою надто серйозною і важливою, щоб залишати їх випадковим обставинам, якими сатана напевно скористається свого часу.

Факт, що ми втекли з неволі Вавилону, зовсім не є причиною, чому ми повинні відмовлятись від усякого порядку та послідовності в наших справах. Рання церква могла мати схожі побоювання, бо вони лише напередодні вийшли з неволі юдаїзму і також отримали вказівку не вплутуватися знову в ярмо неволі (Гал. 5: 1). Та ярмо неволі не мало відношення до порядку, але до неволі старої юдейської віри – Угоди Закону. Від нього вони мали залишитися вільними, бо Христос Своєю жертвою зробив їх вільними. Очевидно систематичний порядок, даний церквам і прийнятий усіма, не вважався неволею. Був встановлений порядок і були призначені старші в кожному місці, тож, відповідно, успішно велася Господня праця.

Принцип порядку та визнання старших, належним чином призначених та кваліфікованих духом Господа (не так, як це відбувається в так званих теологічних семінаріях), а також підтримка їх в їхній праці шляхом схвалення та співпраці з громадою, якій вони служать, є правильним, бо інакше апостоли помилялися б, пропонуючи це ранній церкві, і перші християни помилялися б, не заперечуючи такому влаштуванню. Та, мабуть, апостоли і рання церква не помилялися. Простий порядок та влаштування їхніх справ виявилися благословенням, і Господь Сам встановив для цього прецедент, визнаючи таке влаштування, коли в Своєму відкритті до семи церков Азії Він звернувся до Своїх посланників через їхніх представницьких старших, “ангелів”, посланників, тобто слуг (Об. 2: 1, 8, 12; 3: 1, 7, 14).
Ми не ведемо полеміки з номінальними церквами на тему порядку, хіба що вони вийшли за межі простоти, яка є в Христі, і порядку, який Він дав через Своїх святих апостолів, і намножили форми побожності до такої міри, що втратили її силу. Ми не повинні відкидати що-небудь лише тому, що його мають номінальні церкви, але повинні відкидати все, що неправильно, все, що не є в згоді з Словом та Духом Бога. Коли б ми керувалися лише сліпим антагонізмом до різних сект, ми б могли вдатися до крайнощів і знехтувати деякі старі і цінні істини, яких номінальні християнські системи все ще тримаються, хоча сьогодні зі все меншою наполегливістю. Ми б могли, наприклад, відкинути вчення про заступницьке поєднання, або про хрищення, або про Господню вечерю лише тому, що вони цього дотримуються. Але, навчені Божим Словом, ми звикли міцно триматися того, що добре; і в добрих речах робити все в Господніх справах, а також у всьому іншому, “належним чином та впорядковано”. Та нехай це буде Біблійний порядок, а не порядок Вавилону, який підносить клас панів над Господнім наділом та нехтує справжнім Головою церкви, Який є єдиним правомірним авторитетом над нею. Не забуваймо, що “один є ваш учитель, Христос, і всі ви – брати... і більший з вас буде вам дияконом”. “І нехай всі речі належним чином та впорядковано будуть чинені” з наміром будувати тіло Христа (1 Кор. 14: 40, 26).

Виключні права Голови церкви
Є помилкою думати, що справжня церква не має жодної відповідальності, яка б її зобов’язувала, що ми всі є вільні робити те, що нам до вподоби – полишати зібрання святих, якщо нам заманеться, або примкнути до інших, якщо нам заманеться, або ходити сюди-туди, збираючи крихти їжі з усіх столів – добрих чи поганих, яка різниця. Якщо ми справді належимо Христу, то єдина свобода, яку ми маємо, це свобода бути вільними від гріха, смерті і всякого ярма, яке сатана хотів би нам накинути. Наша свобода полягає в факті, що немає жодного осуду тим, котрі є в Христі Ісусі; що ми перейшли від смерті до життя і вже не є слугами наглядача-гріха. Старі речі, які належали до тієї неволі, проминули, і всі речі сталися новими. Це блаженна свобода синів Бога. Сьогодні її можна збагнути лише вірою і в якійсь мірі реально, однак з часом її можна буде збагнути цілковито, коли це смертне (зіпсоване та недосконале через падіння) зодягнеться в безсмертне.

Але звільнившись таким чином через Христа з неволі гріха, ми відтоді ввійшли в стосунки угоди з Ним, що чинити Його волю, яка є також волею нашого небесного Отця, так само, як і Він ввійшов в угоду з Богом, кажучи: “Ось Я прийшов чинити, Боже, волю Твою”; “Бо Я зійшов... не для того, щоб Я мав робити власну волю, але волю Того, Хто послав Мене”. Отже, як це виразив наш Господь, ми, котрих Він зробив вільними від жахливого ярма сатани, прийняли на себе ярмо і тягар Христа – що є радісною службою (Мт. 11: 29, 30). Ось куди простягаються межі нашої свободи, якщо ми є вірні нашій угоді, а також межі нашої неволі. Нехай святиться Його дороге Ім’я! Ми бачимо, що ярмо нашого Господа та Відкупителя є любе, а Його тягар – легкий завдяки Його любові до нас і нашій любові до Нього.

Справжня церква, “чиї імена записані в небі”, без сумніву, є організацією, навіть в теперішньому часі, коли вона підлягає численним лихам – її членство постійно змінюється і т.д., але вона є небесною організацією, а не земною. Існує два значення, в яких можна розглядати церкву Христа:

(1) Ціла громада посвячених віруючих від початку Євангельського віку до його завершення становить одне тіло, одну церкву, а не багато, бо Господь започаткував лише одну церкву. І над цією однією церквою Він Сам є єдиним “Господом” і “Головою”, великим “Арихипастирем” та “Учителем”, а також єдиним авторитетом. Це є “зібрання первороджених”, чиї імена “записані на небі” (Євр. 12: 23) і чиї імена знаходитимуться там до кінця їхнього шляху. Якщо вони не будуть витерті звідти внаслідок невірності (Об. 3: 5), то їм буде дано повне членство в церкві тріумфуючій при з’явленні і царстві нашого Господа і Спасителя, Ісуса Христа (2 Тим. 4: 8; Тит. 2: 13; 1 Петр. 1: 7; 5: 4).

Господь Сам веде церковні книги – записи наших імен і особисті справи кожного члена: ми нічого спільного з цим не маємо. Він записує всіх справді посвячених віруючих, і жодна сила на землі не може вирвати їх з Його руки або витерти їхні імена з записів в небі (Ів. 10: 28, 29; Рим. 8: 35-39; Об. 3: 5). Для цього і для всіх обов’язків становища Голови достатньо Його безпомилкової мудрості. Тому будь-якому члену тіла Христа аж ніяк не личить і навіть ганебно ставати свавільним – приймати повноваження Голови церкви. Такий, якщо він швидко не навернеться, отримавши картання від Господа, остаточно буде відтятий і викинений як негідний будь-якого місця в Його тілі (2 Сол. 2: 11).

(2) Інше значення, в якому можна розглядати церкву – яке є теж біблійним значенням (Филим. 2; Об. 2: 1 і т.д.), – це вважати частину мов би вона була цілим. Таким чином, про всіх живих святих можна говорити як про церкву сьогодення. А також будь-яке число з церкви, яка живе, зібране разом в будь-якому місці, можна властиво назвати церквою в цьому місці (Филим. 2; Об. 1: 4; 2: 1; 2 Кор. 11: 28), бо де б двоє або троє зібралося, Господь, Голова, обіцяв бути серед них (Мт. 18: 20). Загальне зібрання буде тоді, коли всі члени будуть прославлені з Головою і приєднані до Нього.

Якщо хтось запитає, як ми знаємо членів справжньої церкви, ми відповідаємо, що ми знаємо їх за їхнім визнанням віри в Христа і за духом Христа, який виявляється в них. Його правда, Його дух і Його присутність, явна серед них, спонукує їх збиратися разом, і це єднає їхні серця в узи християнської любові та спільності, що надихає їх тією ж надією, будить в них ту ж радість і веде до спільної праці в ділі Господньому. Якщо запитають, як бути з тим, хто ходить непорядно посеред нас, оскільки ми не можемо викреслити його імені зі списку членства, ми відповідаємо, що існує дуже ясна вказівка що до цього. Сьогодні, як і в ранній церкві, є різні степені розвитку серед членів, як каже ап. Павло (1 Сол. 5: 14). Слабких розумом слід втішати; немічних – підтримувати, і хоча треба бути терпеливим до всіх, однак непорядних слід перестерігати. Немічних не треба плутати з непорядними, а потішати. Непорядних же слід перестерігати, хоча й терпеливо і з любов’ю. Але після того, як ви вірно дали такому пересторогу, і він далі не слухається правди, “на такого покладіть знак, – щоб не єднатися з ним, – щоб він міг бути докорений. Та не за ворога вважайте його, але остерігайте його як брата”. Доки не стане очевидним, що Господь відтяв його, не переставайте відчувати до нього братній інтерес.

Господь також дає виразні вказівки в випадках, коли труднощі виникають між братами (Мт. 18: 15, 17). Великий Голова церкви також пропонує щедрі засоби для напучення Свого народу – для їхнього збудування в найсвятішій вірі і їхнього розвитку в християнському характері. Отже ми маємо Його постійний догляд і провід протягом усієї нашої земної мандрівки. Він – наш Голова, ми – Його тіло; Він – наш Пастир, ми – Його вівці; Він – наш Вождь, ми – Його воїни. Тепер ми є церквою на стажуванні, на випробуванні; тепер ми є церквою воюючою, серед нашої битви, маючи надію згодом отримати схвалення як вірні воїни, гідні бути прийнятими до повного членства в церкві тріумфуючій, в силі і великій славі.

Таким чином ми бачимо, наскільки повно є організована церква Христа під її Головою, Христом, ще навіть в стані випробування, коли ми мандруємо пустинею до нашого обіцяного Ханаану. Ми всі знаходимося під командуванням нашого великого Вождя, котрого всі повинні слухатися і наслідувати, якщо хочуть ввійти до відпочинку, що залишається для народу Бога. Ні, ми не належимо собі і не маємо абсолютно жодної свободи чинити нашу власну волю в будь-якій справі. Все є підкорене, навіть наші власні думки, волі Бога в Христі, і наше членство в Його церкві залежить від нашої вірності в розумінні цього і виявленні охочого, повного любові послуху. Ми не можемо робити в тій чи іншій справі як нам заманеться: ми є строго під законом Христа, святий Дух Котрого повинен керувати кожним нашим вчинком, словом і думкою; і наші постійні зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб привести всі наші сили та таланти Йому в підпорядкування.

В цій блаженній неволі Христа – неволі любові, – є найвищий зміст свободи, коли кайдани гріха, один за одним, спадають з нас. Світ з його ідеями і марним користолюбством, безглуздям, пихою, забобонами та боязню вже не сковує нас, тому вікна нашого розуму та серця є широко відчинені, щоб славне світло божественної благодаті могло проникнути в них і щоб наші серця раділи та співали.

Апостольський порядок – Господній порядок
Таким чином великий Голова церкви визначив нам шлях. Він сказав: “Оце той шлях, йдіть ним”. Він визначив всі умови, порядок і т.д., і нам належить вірно дотримуватись Його вказівок. Власне Йому апостол Павло приписує упорядкування справ в церкві, кажучи:

“І Він дав декому бути апостолами, декому – пророками, декому – євангелістами, декому – пастирями та учителями, з метою спорядити святих до праці служіння, до збудування тіла Христа, доки ми всі не прийдемо до єдності віри і повного знання Сина Божого, до звершеного чоловіка, до міри зрілості повноти Христа” (Еф. 4: 11-16). Тут, як і в 1 Кор. 12: 12-20, апостол ілюструє взаємний стосунок церкви і кожного, а також Господа у вигляді частин людського тіла, даючи зрозуміти, що кожного члена слід постачати харчем та розвивати, щоб тіло було симетричним, досконалим. Той самий апостол ще говорить: “Бог розмістив члени – кожного з них в тілі – так, як Йому було до вподоби. [Кожен повинен намагатися розпізнати Господнє призначення в своєму випадку, а також в випадку інших, і кожен повинен намагатися служити лише згідно з визначеним Господом порядком]... Бо тіло також не є одним членом, але багатьма... І Бог розмістив деяких в церкві перш за все апостолами, друге – пророками, третє – вчителями, і т.д. і т.п.” Віримо, що Господь вірно виконав Свою частку, впродовж віку даючи слуг в Своїй церкві. Та, мабуть, Його народ не завжди шукав тих, хто мав Його кваліфікації та Його признання, отож він, безперечно, і втратив досить багато, приймаючи замість цього самозваних, самовпевнених, самозадоволених та самодостатніх “духовних”.

Було лише дванадцять апостолів, і їхнє натхнене служіння було для цілої церкви аж до кінця віку. Вони не мали спадкоємців, а Господь від часу до часу давав вчителів та пастирів з різним степенем здібності, спроможних у відповідній мірі повчати та дбати про інтереси черідки.

Вираз “старший”, мабуть, стосується будь-кого або всіх цих слуг, котрих Господь поставив в Своїй церкві для її будування, і деякі з них мають важливішу службу, тоді як інші є помічниками. Так, наприклад, апостоли називали себе старшими (1 Петр. 5: 1). Вираз “старший” міг би означати “старший брат”, не обов’язково старший віком, але зрілий християнським характером. Тимофій і, мабуть, Тит були молодими (1 Тим. 4: 11, 12; Тит 1: 4; 2: 15).

Якщо в будь-якій громаді один або більше виявляють помітний талант до публічного представлення правди, на таку здібність всім слід звернути увагу, і всі повинні співпрацювати, щоб зробити з неї вжиток, і навіть особливі зібрання треба організовувати для цього. Такі зібрання, мабуть, відбувалися рідко в ранній церкві, оскільки не було багато обдарованих промовців на зразок Павла, чи Аполлоса, чи Петра. Але такі таланти, якщо вони зустрічались, були використані і добре прислужилися. Так само має бути серед нас. Талант для публічного промовляння може бути звичайним і надзвичайним, і в обох випадках приносить збудування. Вирішувати в цій справі повинно зібрання, і якщо не виявлено жодного таланту для публічних зібрань, то краще їх не проводити, а проводити такі служіння, які б приносили більше збудування, і з використанням таких талантів, які виявлено в громаді.

Чого слід сподіватися від зібрань святих
Зверніть увагу також на те, чого слід сподіватися від зібрань святих, від служіння старших та ін. Це не є ані звичне приємне проведення часу, ані буденне, офіційне служіння. Його мета: (1) “Приготувати святих до праці служіння”. Ці зібрання мали бути навчальною школою, в якій святі могли б більш повно спорядитися до служби [“служіння”] Господу – не лише славної служби майбутнього, але й важливої служби церкви в теперішньому віці, яким наречена має “приготувати себе” до майбутньої служби. Тому всі святі повинні бути уважними студентами, а саме навчання має бути якомога більш систематичним та впорядкованим, з метою повноцінного розвитку, а не розважального заходу. Пам’ятаєте, як ап. Павло докоряв декого за недостатній поступ та невикористання своїх нагод, кажучи: “Бо коли вам слід бути вчителями з огляду на час [в якому ви мали ці привілеї], знову ви потребуєте, щоб хтось навчав вас, якими є перші принципи слів Бога [доктрини Христа], і стали такими, що потребують молока, а не твердої їжі” (Євр. 5: 12).

(2) Його мета: будувати тіло Христа – з’єднати всіх разом в єдності віри, духа, любові та відданості Богу, щоб як одне тіло вони могли просуватися в розвитку християнського характеру, благодаті та знання аж до міри зрілості повноти Христа.

З огляду на мету нашого збирання разом, бачимо, що нам слід виконати надзвичайно важливу працю. Тому навчаймося, щоб виявити себе працівниками, схваленими Богом, що правильно сприймають Слово правди. Також саме з таких міркувань ми запропонували план “Гуртка “Викладів Святого Письма” для вивчення Біблії”, згаданого в номері за 15 вересня,* як допомогу для цілісного та систематичного приготування нас до служби і як одного з засобів благодаті, хоча і не єдиного.

[*...У вивченні Слова Бога в світлі “Викладів Святого Письма” нехай кожен використовує конкорданси, зноски та різні переклади Святого Письма, які є в наявності, пам’ятаючи, що жодну річ не можна приймати як правду, якщо вона не погоджується з буквою та духом Божого Слова. Харчуватися слід Божим Словом, натомість “Виклади Святого Письма” та “Зоріння” є божественно даними підручниками, щоб поділити їжу на їстівні шматки – дозволяючи нам “правильно сприймати Слово правди”.

Такі зібрання для вивчення Слова в світлі виявленого тепер плану віків ми назвали “Гуртками “Викладів Святого Письма”... Ми радимо проводити ці “Гуртки” скрізь і пропонуємо запрошувати туди лише тих, котрі вірять в дієвість дорогоцінної крові Христа і мають справжній християнський характер. Але можна запросити і того, хто прагне навчатися Божої дороги більш досконало. Як говорить апостол: “Того, хто слабкий своєю вірою [не цілком відданий Христу], ви приймайте, але не для сумнівних дискусій” – збирайтесь не для того, щоб обговорювати сумніви невіруючого, але щоб утвердити віру віруючих (Рим. 14: 1; 1 Кор. 14: 24, 25).

Радимо, щоб ведучий вмів добре читати і щоб він почав з початку 1-го Тому. Він повинен зробити паузу в кінці кожного речення, щоб, при потребі, дати повну можливість поставити питання або подати думки. В кінці кожного абзацу слід заохотити до загального розгляду його змісту разом з переглядом віршів, які в ньому згадуються, а також будь-якого вірша, який стосується теми. Мета цього – почути думки всіх і побачити, що кожна присутня особа розуміє тему цілковито. Ціле зібрання можна корисно провести над розглядом однієї або двох сторінок, а інколи – одного або двох абзаців. Кожен з “Гуртка” повинен мати в руках один з перекладів Біблії або ж “Виклади Святого Письма”.

В кінці кожного розділу кожен з “Гуртка” повинен вміти дати свій короткий огляд теми, щоб побачити наскільки добре він охопив її і щоб вона закарбувалася в ньому ще глибше. Пам’ятаючи, що всі готуються представляти правду іншим, слід заохотити кожного спробувати викласти обговорювану тему – своїми словами або, що більш бажано, в тому порядку, який викладений в “Викладах Святого Письма”.

Розмірковуючи над цим методом вивчення Біблії, бачимо як багато цікавого та корисного можна почерпнути з кожного розділу... Наприклад, два абзаци можуть заповнити час одного зібрання, але якщо “Гурток” великий, то для повного їх засвоєння може потребуватися і два зібрання... Виклади “Зоріння” на дану тему також можна вжити з великою користю. Скільки цікавих питань і думок приходить на розум усіх – деякі правильні, а деякі – ні, – однак яким корисним може бути кожен для іншого в будуванні його найсвятішої віри! І, вирушаючи додому, скільки з вас більш повно, ніж досі, розумітиме загальну темряву світу і цінитиме вартість світла і те, що їхні очі були відчинені. Таким чином ми будемо робити поступ, бо кожен урок дає багато настанов і правильне застосування віршів Святого Письма. “Гуртки” будуть ще більш цікавими, якщо на них приходитимуть ті, котрі недавно є на “вузькій дорозі”. Було б добре сказати вашим християнським приятелям, котрі проявляють хоча б найменший інтерес до правди, і запросити їх відвідувати “Гурток” з самого початку. Але якщо хтось зацікавлений прийшов деякий час після того, як започатковано “Гурток”, то не слід повертатися назад, щоб його задовольнити, бо він може прочитати пройдене вдома, тож лише короткі пояснення ведучого можна вважати доцільними.

Але хтось запитає: Такими темпами ми потребуватимемо цілий рік, щоб розглянути 1 Том “Викладів Святого Письма”, а на три томи потрібно буде три роки! Тим краще, відповідаємо ми. Мати духовне відсвіження протягом років набагато краще, аніж мати його лише один день. Мета полягає не в тому, щоб “пробігтися очима” по ньому, але щоб мати духовне відсвіження в вивченні Божого Слова, щоб ми могли мати виразно перед очима і щоб могли дати тому, хто питає нас, підставу надії, яка є в нас. Разом з завершенням усієї серії “Викладів Святого Письма” ви матимете особливий, критичний розгляд сотень найбільш важливих віршів Святого Письма – слів натхнених Господніх мовних знарядь, розташованих в належному місці, щоб роз’яснити різні теми, що становлять суть божественного об’явлення – божественного плану, який охоплює віки. Справді, якщо для складання Біблії потрібно було майже дві тисячі років, ми повинні вивчати її з пошаною, а не лише випадково і не вникаючи. Крім того, коли ви повноцінно пройдете весь матеріал, ви, без сумніву, зможете умілим чином дати швидку відповідь на любе питання про нього і будете готові цитувати вірші Писання на підтвердження ваших слів. Не лише всі потребують такого повноцінного вивчення, щоб приготуватися до “праці служіння”, але й кожен особисто потребує його для власного захисту від лих, які намножуються протягом цього “злого дня”.

Запропонований метод не полягає лише в самому читанні “Викладів Святого Письма”, бо це кожен може зробити для себе вдома, на самоті. Нашою пропозицією є загальне вивчення Божого великого плану спасіння – глибоке вивчення теології, де ми вживаємо “Виклади Святого Письма” лише для того, щоб спрямувати розум усіх в те саме біблійне русло і допомогти правильно сприймати Слово правди. Не існує віршів, які б не можна було розглянути на цих дослідженнях, бо всі вірші прямо чи посередньо стосуються Божого плану. Цей намір містить вивчення цілої Біблії в найбільш повному значенні, тому співпраця усіх в розгляді кожного вірша і думки, може пролити світло на предмет, що розглядається.

Знаючи “слабості”, які притаманні всьому людству, ми повинні кожного разу, коли збираємось, пильнувати один одного, щоб жодні слова не виходили з наших уст, окрім тих, які служать будуванню один одного, до того ж в найсвятішій вірі. Це позбавить нас “пліток”, пустослів’я та гарантуватиме, що наші думки та розмови будуть про те, що “святе, що правдиве, що гідне почесті, що чисте, що варте роздумів”.  Якщо кожен приходитиме на зібрання, просячи Господа в молитві благословення для себе та інших з Господнього тіла (далеких і близьких), то це буде помічним. І нехай благодать, милість та мир від Бога, нашого Отця, і від нашого Господа Ісуса Христа буде з вами усіма, хто так шукає дорогу, правду і життя.]

Радимо, щоб одне зібрання щотижня проводити саме з такою метою – чи то Господнього дня, чи якогось вечора протягом тижня. Якщо ми справді віримо, що план віків є божественним планом, харчем у пору в жнивному часі, і що його часи та пори мають божественне призначення, то розуміємо, що важко переоцінити вартість повноцінного його вивчення, щоб ми могли дати підставу надії, яка є в нас. Це, власне, те, що потрібно усім, щоб озброїтися для сутичок цього “злого дня” – цих “небезпечних часів”, адже саме для цього, віримо, він був даний нам Богом. На таких зібраннях сильніші можуть вельми прислужитися слабим, допомагаючи їм зодягнути всю зброю Бога та показуючи, як кожен вірш Писання, представлений увазі, має своє належне місце в божественному плані, що є одним величним, гармонійним цілим. Це зібрання, а також всі зібрання, завжди слід починати і закінчувати віддаванням шани та хвали.

Ми рекомендуємо також зібрання серед тижня (молитовне та спільне за своїм характером, але не доктринальне), що містило б молитви, хвалу та свідоцтво. Особлива його мета: культивувати духа молитви та християнську єдність, любов та спільність. Таким чином ми могли б підбадьорювати один одного і спонукувати до добрих вчинків. Однією з добрих сторін обох цих зібрань є можливості, які вони дають всім: вільно брати участь та будувати один одного.

Порядок в церкві в Алехейні
Багатьом, мабуть, було б цікаво та корисно знати порядок в церкві тут, в Алехейні. Звичайно, ми не маємо жодного списку членства, бо ми цілковито залишаємо вести такий реєстр Господу. Він знає всіх, котрі є Його, а ми розпізнаємо їх на основі духа, який проявляється в них. Ми маємо виклад з молитвою та віддаванням шани (німецькою мовою) від 13:30 до 14:30, а також англійською мовою о 15:00 кожного Господнього дня, а також загальне дослідження Біблії ввечері, починаючи о 19:30, після чого є півгодинне зібрання віддавання хвали.

Оскільки ми надто широко розкидані для загального зібрання серед тижня, ми маємо зібрання в приватних будинках в різних частинах двох міст в середу ввечері і кілька “Гуртків “Викладів Святого Письма””, котрі починаються в п’ятницю ввечері. Щоб опікуватися цими зібраннями, обрано кілька здібних братів шляхом голосування громади, і в кінці кожного кварталу вони можуть мінятися, щоб внести різноманіття до громад та краще ознайомити провідників з духовним станом цілої церкви в цьому місці. Декілька з них час від часу виїжджає в прилеглі містечка, щоб подати допоміжну руку іншим малим групкам. Нашим зусиллям є виявити і розвинути якомога більше талантів в церкві. Інколи одне або два імені випадають зі списку в кінці кварталу і нові особи пропонуються. Опісля ці імена можуть з’явитися знову і бути проголосованими для служби.

Крім цих провідників, громада призначила певне число сестер (разом десять), які співпрацюють з братами в відвідуванні та загальній пасторській службі. Ці сестри є обрані перш за все з огляду на здібності, наявність часу та ін. для служби. Їхня праця проводиться головним чином серед сестер, тоді як брати, які ведуть вечірні зібрання, доглядають переважно братів.

Це, звичайно, не входить в конфлікт з обов’язком та привілеєм усіх дбати один про одного, але забезпечує систематичну турботу про всіх, які в протилежному випадку могли б бути в певній мірі занедбані, і не всі в однаковій мірі мають в своєму розпорядженні час та ін., та й наш час є зайнятий різним чином, що робить неможливим належно виконувати ці пастирські обов’язки без такої допомоги.

В кінці кожного кварталу ми збираємося разом з цими братами та сестрами і консультуємось на рахунок духовних умов та потреб церкви тут. Ми щасливі сказати також, що не спостерегли жодних непорозумінь або проявів суперечки чи марної слави серед цих співпрацівників. Працю приймають і виконують в дусі любові, покори та бажання робити добро, і вона є великим благословенням для будування дорогої черідки в цьому місці.

Стосунки між зібраннями та старшими
До тих, хто займає становище старших в церкві, Господь каже: “Але вас нехай не називають Равві [велика людина, наставник], бо один є ваш Наставник, а всі ви брати”. А до зібрання Свого народу Він також говорить: “І отцем нехай ніхто вами не буде названий на землі, бо один є ваш Отець, Небесний. Ані не будьте [жоден з вас] названі вождями [тобто не давайте і не приймайте будь-яких титулів], бо ваш Вождь є один, Христос” (Мт. 23: 8-10).

Жодні знаки або емблеми відзнаки, або облесливе ушанування в будь-якому вигляді не можна толерувати в тілі Христа. Жоден брат, яким би дієвим та потрібним він не був, не повинен бажати такого і не повинен отримувати від церкви, а швидше заперечення та докір, і жоден не повинен забувати перестороги Господа, щоб відкрито виявляти таке. Всі ви брати – брати зі схожими пристрастями, і всі підлягаєте слабостям. Тому нехай кожен зважає, щоб “не давати причини для спотикання [для пихи або марнославства, або іншої злої речі] перед своїм братом, ані нагоди для падіння” (Рим. 14: 13). В церкві було багато видатних осіб, яких здолали лестощі – непотрібне вихваляння, віддавання шани, – що виникали переважно з необґрунтованих припущень з боку черідки, що старші брати, які служать їм в духовних справах, недосяжні для спокус або не можуть спіткнутися. Власне, невміння зрозуміти Господній наказ часто робить становище провідного брата надзвичайно клопітким. Лестощі провідникам великої Реформації зупинили поступ в цьому доброму ділі і привели багатьох з них до того, що в своєму розумінні вони відпали від своєї непохитності (Дан. 11: 34, 35). Але такого нехай не буде між нами: нехай кожен намагається відгородити іншого від спокуси, зміцнити і утвердити в кожному доброму принципі праведності і правди, в тверезості розуму і пильності проти всіх дурманячих впливів духа світу.

Однак існує велика різниця між повноцінною, щирою братньою любов’ю, симпатією, а також відданою, вдячною оцінкою вірної служби, і хворобливою сентиментальністю, яка підбадьорює духа світу і яка завжди є непостійною та фальшивою. Зрілий християнин завжди викриє все, що має ознаки лестивого вшановування та догоджання, і коли таке запропонують йому, скаже (поведінкою або й словом): “Дивись, не роби цього, адже співслуга я твій... Богу віддай хвалу” (Об. 22: 9). Але менш зрілий часто домагатиметься і отримуватиме вихваляння для своєї власної шкоди. Власне тому апостол радить обирати старших братів для лідерства з числа стійких характерів, а не “новонавернених”. Хоча Господь влаштував так, що церква повинна мати апостолів, старших, пастирів, учителів, євангелістів і т.д., Він не бажав Собі, щоб хто-небудь з нас вживав будь-яку з цих назв як почесний титул. Отже, визнаючи такі становища служби в церкві, ми повинні завжди звертатися до цих братів і говорити до них просто як до братів – братів, улюблених в Господі.

Хоча церква є стережена з одного боку проти світського духа марнославства, вона є також стережена з іншого боку проти холодного, невдячного, цинічного стану, в якому цей заздрісний, фарисейський дух відверто каже: “Віддай славу Богу, ми знаємо, що цей чоловік – грішник”. “Ми просимо вас, брати, – говорить апостол, – знати тих, котрі трудяться між вами, і поставлені між вами, і роз’яснюють вам; майте їх в дуже великій повазі, в любові, задля їхньої праці” (1 Сол. 5: 12, 13).

Ще він говорить: “Слухайтеся тих, котрі ведуть вас, і підкоряйтеся їм [якщо ви, згідно з Господнім методом обрали кого слід, тобто якщо ви дозволили Господу обрати їх для себе шляхом, який Він вказав і який згадувався попередньо], бо вони пильнують над вашими душами як такі, що звіт мають дати. Тож з радістю нехай це роблять, а не зі стогоном” (Євр. 13: 17).

Єдність тіла Христа
Отож, якщо старші мають застереження не ставати панами над Божим спадком, черідка також має застереження не нехтувати старшими, ані не йти сліпо за ними, віддаючи їм шану, без перевірки їхнього вчення Словом Бога. Всі повинні в покорі та приниженні злагоджено діяти разом як одне тіло для будування себе в любові і в усілякій християнській благодаті, а також задля загального поступу Господньої праці (1 Петр. 5: 1-11).

Перш ніж завершити цю багатогранну тему порядку в церкві, ми б хотіли коротко звернути увагу на Господній намір, що вся церква (яка ще живе, однак є розкидана далеко по світу) повинна бути зв’язана разом як одне ціле. Так було за днів апостола і так має бути далі. Приємно зауважити, що навіть з огляду на обмежені засоби зв’язку, скрізь, де була така нагода, церкви в одному місці з готовністю посилали свої християнські вітання та побажання церквам в іншому місці (Дії 15: 23; 1 Кор. 16: 19; 2 Кор. 13: 13; Фил. 4: 21-23; Кол. 4: 14, 15; 1 Петр. 5: 13; Тит. 3: 15; 3 Ів. 14), і всі трималися того ж порядку, який встановили апостоли, маючи “одного Господа, одну віру, одне хрищення”. Їхнім щирим намаганням було тримати “єдність Духа в узах миру” і уникати будь-якого розколу в тілі Христа (Еф. 4: 3-13; 1 Кор. 12: 25).

Варто зауважити також, яка чудова єдність духа і віри, яка постійна співпраця існувала між апостолами та старшими в ранній церкві. Всі вони з запалом старалися проповідувати “ті самі речі”, “здорову доктрину” – правду, в якій вони були повністю переконані. Ніхто не намагався затьмарити іншого запровадженням якоїсь власної запатентованої теорії. Аполлос не намагався знівечити вчення Павла, ані старші різних малих громад не намагалися вести овець під своєю опікою на мандрівні стежки спекуляцій та марної філософії. Ні, так не було, хоча від часу до часу фальшиві вчителі входили між них зі злим духом марнославства, стараючись запровадити ці речі, щоб відтягти учнів за собою. Однак вірні, навпаки, були віддані один одному, а також Господу. Павло насаджував, Аполлос поливав, а Бог давав ріст.

Ми раді сказати, що у великій мірі цей дух панує і сьогодні, і ми віримо, що він переважатиме щораз більше, аж всі ми прийдемо до єдності віри, до зрілості повноти Христа, як одне тіло під одним Головою, Христом Ісусом, злагоджено співпрацюючи разом в виконанні Його волі під керівництвом Його Слова, зв’язані разом в любові і повноті запалу в Господній службі – великій жнивній праці.

Небесна і земна організація церкви
Вище ми побачили красу, простоту і завершеність організації церкви, чиї імена є “записані в небі”. Її єдиний управитель і Голова, Господь Ісус, є непогрішимим. Бог централізував владу в Його руках, і від кожного з Його членів вимагається платити Йому повною любові та відданості негайною слухняністю – не лише словами та поведінкою, але кожною своєю думкою. Він дає право на членство і, якщо треба, позбавляє його нелояльних і “витирає” їхні імена.

Від її членів, міцно з’єднаних з її Головою (і тим самим один з одним, відповідно до степеня розвитку духа любові Вчителя) вимагається признавати “братами” усіх, котрі мають цього духа любові та посвячення разом з “вірою, раз даною святим” – що Христос помер за наші гріхи згідно з Писанням і що Він навіки живе, щоб заступатися за нас. Від них вимагається збиратися разом і будувати один одного, проводити свої зібрання благопристойно та впорядковано, шукаючи між собою таких, яких Господнє Слово і провидіння вказує як відповідних старших, і публічно визнаючи їх (наприклад, голосуванням) і співпрацюючи з ними в службі. Цю церкву не слід організовувати: вона була організована від П’ятидесятниці. Коли започатковується нове зібрання, йому лише потрібно визнати цю організацію, а також Голову і Його закони, і слухатись їх.

Яка велика різниця між цією церквою і земною церквою, організованою згідно з різними людськими традиціями, з самодостатнім “духовенством”, котре панує над “парафіянами” і ділить між собою здобич, забрану в парафіян – брудний зиск, почесті, пошану, титули і т.д., – починаючи від так званого непомильного папи аж до “нижчих рангів служителів”. Єдиним винятком є справжні служителі (слуги Божої черідки). Більшість панує над Божим спадком в тій мірі, в якій на це дозволяють їхні стада (Читай уважно Єр. 23: 1-4; Єзек. 34: 1-16).

Узи любові небесної церкви заміняють в земній організації самолюбними узами сектантської пихи та страху, що смерть за межами земної церкви принесе вічне нещастя. Просте, однак переконливе, визнання віри в небесній церкві вони заміняють складними схизматичними визнаннями та догматами. Воістину сила земних церков є в їхній тілесності та неуцтві “парафіян” на рахунок Господнього Слова та своїх особистих свобод. Особистою вірою, судом та свободою їхніх членів вони поступаються на користь віровизнання, коли вони зв’язують себе сектантськими назвами, зобов’язаннями та визнаннями віри. В свою чергу вірою, судом та свободою віровизнання вони поступаються на користь рад старійшин та синодів або земного папи. В небесній організації кожен може давати пораду і вказувати на Слово Господа, але не може робити понад це, не порушуючи правил та ризикуючи бути виключеним великим та непогрішимим Головою церкви.

Особиста свобода кожного члена небесної церкви до кожного іншого члена, а також повне підкорення кожного з них Господу є прикметами Господньої організації, яка разюче контрастує з прикметами людських організацій.