“І мали все спільним”

“А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу” (Дії 2: 44-47).

Такими були щирі поривання першої Церкви: самолюбство поступилося місцем любові та спільним інтересам. Блаженні почування! Без сумніву, такі почуття, більш-менш чітко окреслені, наповнюють серця всіх справді навернених. Коли ми вперше збагнули істинний зміст Божої любові та спасіння, коли без залишку віддали себе Господу і зрозуміли Його дари для нас – які належать не тільки до теперішнього життя, але й до прийдешнього, – ми відчули надмір радості, яка знаходила у кожному співмандрівникові до небесного Ханаану брата чи сестру, і яким ми довіряли, як тим, хто є в Господі і має Його духа, і були готові ділитися з ними усім, як ділили б усе з нашим Відкупителем. Та в багатьох випадках приходило прикре розчарування, коли нас опритомнював факт, що ані ми, ані інші не є досконалі тілом, і що, незалежно скільки духа Учителя має сьогодні Його народ, він “має цей скарб у посудинах глиняних” людської крихкості та недосконалості.

Згодом ми навчились, що до уваги треба брати не лише тілесні слабкості інших людей, але що слабкості нашого власного тіла також потребують постійного нагляду. Ми усвідомили, що хоч всім належить частка в падінні Адама, проте не всім однаково і не докладно в тих самих подробицях. Всі відійшли від Божої подоби та Його духа любові до подоби сатани та його духа самолюбства; і як любов багатогранна у своїй діяльності, так і самолюбство. Остаточно воно веде одних до самовдоволення, лінощів, бездіяльності, а в інших мобілізує енергію та працьовитість заради осягнення приємностей цього життя, заради самовдоволення і т.д.

Деякі, найбільш діяльні у своєму самолюбстві, використовують самовдоволення для нагромадження достатків, а набувши їх, виправдовуються, що Він теж є багатим. Ще інші потурають своєму самолюбству, шукаючи почестей від людей, вишукано одягаючись, подорожуючи, а то й вдаючись в розпусту та найнижчі і найрозв'язаніші форми самолюбства.

Кожен сплоджений до нового життя в Христі – з новим духом любові, – завважує початок конфлікту і веде боротьбу всередині та назовні, оскільки новий дух веде бій з усякою формою самолюбства та порочності, що досі мала над ним контроль. Самоутверджуючись, “новий розум в Христі”, критеріями якого є справедливість та любов, все більше нагадує волю, яка ради такої зміни дала на це згоду і ввійшла в примирення. Похоті тіла (самолюбні прагнення – незалежно до чого вони схиляються), спонукувані зовнішнім впливом з боку приятелів, підсовують аргументи та підштовхують до дискусії, переконуючи в даремності будь-яких радикальних кроків – що такий шлях буде нерозумним, несумісним зі здоровим глуздом та й, зрештою, неможливим. Тіло вмовляє, що старих звичок вже не позбутися, і погоджується тільки на незначні зміни – щоб не вдаватись до таких крайностей, як досі.

На наш погляд, переважна більшість Божого народу погоджується саме на таке партнерство, яке насправді є продовженням панування самолюбства. Інші ж наполягають, щоб дух, тобто розум Христа, перейняв контроль. Розпочатий бій є важким (Гал. 5: 16, 17), та нова воля повинна здобути перемогу, і власне “я” з його самолюбством та розбещеними бажаннями має вважатися мертвим (Кол. 2: 20; 3: 3; Рим. 6: 2-8).

Чи це стане кінцем боротьби? Зовсім ні -
“Ніколи не вважай, що ти вже переміг,
І не сідай, щоб зручно відпочити;
Невпинна боротьба триватиме весь біг,
Здобути нагороду – належно треба жити”.

Так, ми повинні поновлювати цей бій щоденно, благаючи про божественну допомогу і одержуючи її, – щоб свій шлях закінчити з радістю. Ми повинні не лише перемагати себе, але й, як це чинив апостол, ми повинні тримати власне тіло у підкоренні (1 Кор. 9: 27). Цей досвід – що ми постійно повинні бути на осторозі перед духом самолюбності, підтримуючи і сприяючи нашому духу любові, – є надбанням усіх, які схожим чином “у Христа зодягнулися” і прийняли для себе Його волю. Звідси доречність нагадування апостола: “Через те відтепер ми нікого (у Христі) не знаємо за тілом”. Ми не знаємо нікого у Христі за їхнім занепалим тілом, а знаємо за новим духом. І коли, часом, бачимо їх падаючими, або ж коли вони на кожному кроці спотикаються, і бачимо докази, як новий розум прагне над усім цим запанувати, то кожен з нас схильний швидше симпатизувати, ніж картати їх за незначні помилки – “кожен сам себе доглядаючи, щоб не спокусився [власною самолюбною природою, ламаючи ті чи інші вимоги досконалого закону любові]”.

Тому під час “теперішнього утиску”, коли кожен має все для утримання власного тіла в підпорядкуванні – під контролем духа любові, – здоровий розум, досвід та Біблія кажуть, що найкраще було б не ускладнювати справи намаганнями впровадити комуністичні ідеї, а, наскільки це можливо, чинити прості стежки своїм ногам, щоб кульгаве в нашому занепалому тілі зовсім не збочило зі шляху, але щоб виправилось.

(1) Здоровий розум говорить, що оскільки святі ведуть постійний бій, щоб з божественною допомогою тримати самолюбство підпорядкованим любові, то неоднорідна община або спільність не матиме успіху, коли нею керуватиме право, зовсім відмінне від духа більшості її членів. Неможливо встановити комунізм самих лише святих, бо ми не можемо читати сердець – лише “Господь знає тих, хто Його”. І коли б вдалося зібрати таку спільність святих і досягнути в ній загального процвітання, то і тут всілякі злі люди шукали б здобуття для себе належного, своєї частки; і навіть вдало вилучені, вони і далі наговорювали б всяке лихе. Тому, утримувана разом така спільність навряд чи досягла б справжнього успіху.

Деякі святі, а також багато людей у світі, потрапили в таку самолюбну млявість, що лише виняткова потреба допоможе їм “у ревності не лінуватися, духом палати, служити Господеві”. Багато інших є настільки егоїстично честолюбними, що потребують гіркоти невдач і скрути, щоб пом'якшати і навчитись симпатизувати іншим, або ж, принаймні, поводитись з ними справедливо .

Такі общини, залишені бути керованими більшістю, врешті опиняться на рівні цієї більшості, натомість активна, поступова меншість, зрозумівши, що енергійністю та заощадливістю, які перевершують існуючу повільність та недбальство, осягнути щось неможливо, теж перетвориться у безтурботну та ліниву. Якщо ними керуватимуть по-батьківськи дбайливі вольові організатори, такі як поручителі та менеджери, наслідок буде сприятливим передусім у фінансовому відношенні, натомість маси, позбавлені особистої відповідальності, виродяться у звичайне знаряддя та невільників довірчих товариств.

На здоровий розсуд найкращим для розвитку інтелігентних створінь є метод індивідуалізму з його свободою та відповідальністю – навіть хоча в різний час він міг створювати труднощі для всіх і часом для багатьох.

Здоровий розум здатний побачити, що коли б Тисячолітнє Царство вже було утверджене на землі – з обіцяними божественними правителями, зміцненими безпомилковою мудрістю і повною владою її використання, кладучи “право за мірило..., а справедливість – вагою”, правлячи не за угодою більшості, а згідно справедливого суду, мов би “залізною палицею”, – тоді комунізм мав би успіх; можливо навіть це була б найкраща річ, і таким був би обраний шлях діяльності Царя царів. Саме такого часу ми чекаємо. Не маючи ні можливості, ні достатнього вміння для теократичного урядування, дух здорового розуму усього-на-всього чекає Господньої пори, молячись: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі”. Опісля, коли Христове Царство поверне всіх охочих назад до Бога та праведності і знищить всіляке свавілля, тоді – разом з пануванням Любові на землі, як на небі, – можемо сподіватись, що люди будуть учасниками усіх небесних милостей – як є ангели тепер.

(2) Досвід підтверджує невдачу комуністичних методів сьогодення. Вже існувало намагання протягом багатьох років запровадити кілька таких общин, і результат був завжди плачевний. Одним з прикладів такої невдачі, яку вже давно визнали тверезо мислячі люди, є община “Oneida” в Нью-Йорка. Ще інший приклад – “Harmony Society” (“Товариство Злагоди”) з Пенсильванії, яке швидко показало, що сподівання його засновників спіткала невдача, бо посталі незгоди були такими значними, що привели до його поділу. Недалеко м. Пітсбурґ, Пенс., існувала його філія під назвою “Economites”. Перейшовши, за загальним правилом, період розквіту, воно на даний час зовсім занепало, а дискусії про поділ майна ведуться і в самому товаристві і в суді. Провідні особи Общини майже всі вже померли, а неуки та позбавлені честолюбства, які пристали до них, шукаючи притулку, прожиття та розуму, правдоподібно потраплять під вплив Сайруса Тіда, фальшивого Христа, котрий охоче маніпулюватиме їхніми грішми.

Сьогодні закладаються нові комуністичні общини, які виявляться ще менш вдалими від згаданих, оскільки прийшли зовсім інші часи; більшою стала незалежність, натомість менше стало поваги та шанобливості; тому, керовані більшістю, вони, без керівників з більшим розумом, приречені на занепад. Розумні цього світу дбають лише про себе, тоді як розумні християни, віддані іншим справам, є послушні Господньому наказу “йти і голосити радісну вістку”.

(3) Біблія не навчає комунізму, а навчає поміркованого, повного любові індивідуалізму – крім так званого сімейного комунізму, де кожна сім'я існує в вигляді спільноти на чолі з батьком, і де дружина становить з ним одне ціле як спадкоємиця земних ласк, як його приятелька в кожній радості та здобутку, а також в скруті та в смутку.

Безперечно, Бог дозволив комуністичний порядок в первісній Церкві – про що мовилося на початку розділу – з наміром проілюструвати нерозважливість такого підходу, щоб деякі, міркуючи над цим сьогодні, не подумали, що апостоли тільки тому не розпорядилися і не організували згаданих общин, що вони не мали достатньо мудрості аби таке вигадати і запровадити. Не можна знайти жодного слова, сказаного нашим Господом або Його апостолами на захист комуністичних принципів, а, навпаки, знаходимо багато сказаного всупереч.

Немає сумніву, що апостол Петро (і, можливо, інші апостоли) знав про перший комуністичний порядок і сприяв йому, хоча не навчав його як системи. З цього зроблено висновок, що смерть Ананія і Сапфіри свідчила про примусове передання всього маєтку віруючим, та це не так: їхнім гріхом була брехня – як розсудив справу ап. Петро. Набувши землю, вони не чинили нічого злого, розпоряджаючись нею чесно; навіть продавши її, вони не вчинили жодного зла; злом було фальшиве свідчення, що віддана сума грошей була усім , що вони мали, хоча насправді так не було. Вони намагалися ошукати інших, зберігши для себе частину того, що мали , і не віддавши всього.

Річ у тому, що християнська община в Єрусалимі зазнала невдачі – деякі “почали нарікати”, “що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані”. Хоча під апостольським наглядом Церква була чистою, вільною від “куколю”, і всі мали скарб нового духа, тобто “розум Христа”, однак, цей скарб перебував лише у деформованому викривленому земному посуді, і зжитися разом було неможливо, бо хоча всі мали недоліки, проте не всі в однаковій мірі та однаковим чином.

Апостоли швидко усвідомили, що поточні справи общини в значній мірі перешкоджатимуть їхній головній праці – їхньому повноваженню проголошувати Євангелію. Тому вони полишили ці справи для інших. Апостол Павло та інші, подорожуючи з міста до міста і звіщаючи розп'ятого Христа, ніколи, як передає запис, не згадували комунізму і ніколи не закладали общини, хоча св. апостол Павло говорить, що він “не вхилявсь об'являти усю волю Божу!” Це доказує, що комунізм не є частиною Євангелії, ані Божою радою для цього віку.

Навпаки, апостол Павло нагадує Церкві і навчає її чинити речі, неможливі для членів комуністичної спільноти, – щоб кожний “дбав про своїх”, “щоб першого дня в тижні... кожен... відкладав собі” грошей для Господньої справи, як Господь посилає; щоб слуги корилися панам, служачи, якщо пан є братом в Христі, з подвійною зичливістю; щоб пани поводилися зі своїми слугами як ті, хто має здати справу великому Пану – Христу (1 Тим. 5: 8; 6: 1; 1 Кор. 16: 2; Еф. 6: 5-9).

Наш Господь Ісус не лише не закладав в Своєму житті такої общини, але й ніколи не навчав, щоб її закладати. Навпаки, в Своїх притчах Він навчав, що всім роздано неоднакову кількість мін і талантів, проте кожний є доморядником і повинен особисто (а не загалом, як община) вести власні справи і здати власний рахунок (Мт. 25: 14-28; Лк. 19: 12-24, див. також Як. 4: 13, 15). Вмираючи, наш Господь передав опіку над Своєю матір'ю Своєму учню Івану, про що (в Єв. Ів. 19: 27) написано: “І з тієї хвилини той учень узяв її до себе”. Отже, в Івана був дім, був він також в Марти, Марії та Лазаря. Коли б наш Господь заклав общину, то Свою матір передав би саме туди, а не Івану.

Більше того, створення такої общини віруючих суперечить самій меті та методам євангельського віку. Справою цього віку є свідчення світу про Христа, а, отже, про намір “вибрати люд... для Ймення Його”, тому кожен віруючий є напучуваний бути незгасаючим яскравим світлом перед людьми, перед світом загально – а не лиш один перед одним. Отож, дозволивши на створення першої християнської общини і показавши, що невдача створення таких общин загалом не походила з недогляду, Господь зніс їх, розпорошивши віруючих скрізь звіщати Євангелію кожному створінню. Читаємо: “І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі , крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарянських”, і вони ходили всюди, благовістячи Євангелію (Дії 8: 1, 4; 11: 19).

Праця Божого народу не полягає в тому, щоб замикатися в монастирях, келіях чи ще в чомусь на зразок общин, а щоб сяяти, мов світло, посеред світу. Тому приєднання до таких общин аж ніяк не треба вважати обітницею Раю Ми радимо всім читачам "Зоріння" не мати нічого спільного з такими общинами. Прагнення прилучитися виникає з загального духа наших днів, проти якого існує застереження в Ісаї 8: 12: “Жди Господа мовчки і на Нього надійся”. Лише Він встановить праведність та рівність на землі. “Тож пильнуйте і кожного часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має прийти, та стати перед Сином Людським!” (Лк. 21: 36).