[CR034]
“ІДІТЬ ОСІБНО І СПОЧИНЬТЕ”

“І сказав Він [Ісус] до них: Ідіть осібно самі до безлюдного місця, та трохи спочиньте” (Марка 6: 31).

Лише двічі в житті я виступав перед аудиторією, що перевершувала за чисельністю ту, яка зібралася тут сьогодні. Один із цих випадків був у Глазго під час мого останнього візиту туди, коли, за оцінками, було присутньо 4500 осіб, а понад 1000 не змогли увійти; проте моя аудиторія зазвичай змішана, і ніколи раніше я не відчував такого величезного задоволення, виступаючи перед настільки численним зібранням народу, посвяченого Богу, – перед дослідниками Біблії. За мірками цього світу це неймовірно, бо ми зібралися не заради мирських задоволень чи розваг. У суворій відповідності до слів нашого тексту ми відволіклися від суєти повсякденного життя та боротьби, щоб спілкуватися з Господом і один з одним – “будувати себе найсвятішою вашою вірою” – підбадьорювати одне одного, піднімати опущені руки й зміцнювати ослаблені коліна, а також закликати тих, чиї серця сповнені страху, бути сильними в Господі та в силі Його могутності. Хоча ми віримо, що це усамітнення принесе нам фізичну свіжість, ми особливо сподіваємося на духовну свіжість і спокій душі, які почалися, коли ми вперше знайшли Господа, і які відтоді тільки зростають, у міру того як ми прагнемо пізнавати Його і повніше підкорятися Йому.

Ми покладаємося на Його обітницю, що Він здатний і готовий зробити так, щоб “тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагало на добре”. Ми прийшли сюди з цією впевненістю, і я переконаний, що багато хто з нас уже відчуває для себе винагороду. Дійсно, так завжди буває з тими, хто повністю, цілком віддав своє серце Господу і прагне пізнавати та виконувати Його волю. Вони можуть усвідомити посмішку Отця та благодатні обітниці, які мають сповнитися в Ісусі Христі і якими, як відшкодуванням за випробування та труднощі життя, вони мають привілей радіти за будь-яких обставин – навіть в утисках, оскільки, за словами апостола, “утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця святим Духом, даним нам” (Рим. 5: 3-5). Чи варто дивуватися, дорогі друзі, що, дивлячись на ваші обличчя й бачачи, як вони променіють небесним світлом, я бачу божественну радість? Ні, не варто. Навпаки, було б дивно, якби все було інакше. Я впевнений, що ви, подібно до мене, прийшли з надією і молитвою, що Господь виллє на нас таке благословення, яке ми не зможемо вмістити, – яке продовжуватиме зростати й розширюватися і, коли ми повернемося до своїх домівок, зможе вилитися на дорогих Божих дітей, які не мали привілею бути з нами цього разу.

ЯК МОЖНА ЗАЛИШИТИ?

Нам потрібно прийняти правильну точку зору. Коли Господь використовував слова нашого тексту, звертаючись до Своїх учнів, Він не мав на увазі, що вони повинні залишити гріх, адже вони вже зробили це, інакше вони не були б Його учнями. Так само і з нами. Не думайте, що ми прийшли сюди на якесь коротке релігійне служіння і щоб відвернутися від гріха – брехні, обману, шахрайства в мірах і вагах, нечистоти слів і духа, злоби, заздрості, колотнечі, лихослів’я та домислів. Ні, слава Богу, ми віримо, що всі ми вже давно усвідомили неправильність таких речей і залишили їх позаду, коли прийняли запрошення Господа слідувати за Ним як воїни хреста – послідовники Агнця.

Усамітнитися в цьому прекрасному безлюдному місці для відпочинку не означає для більшості з нас залишити свою впертість, свої проблеми, випробування та конфлікти, щоб знайти спокій у Господі через повне посвячення Йому наших сердець. Наскільки я можу судити, дорогі друзі, більшість із нас уже зробила цей крок – не тільки залишила гріх і була прийнята як Божі діти завдяки заслугам Ісуса, але, на додаток, віддала Господу свій розум, тіло, серце й волю, погодившись вірно виконувати це посвячення протягом решти життя, шукаючи не своєї волі, а Господньої. Однак цілком імовірно, що деякі віруючі прийшли сюди, прагнучи того спокою, який наш Господь обіцяв Своїм істинним послідовникам, кажучи: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм”. Ми справді сподіваємося, що деякі з нас перебувають у такому стані – шукають тіснішого спілкування з Богом і подальшого божественного світла, що освітлює шлях, який веде людей до Агнця. Господня обітниця для таких говорить, що Йому до вподоби, щоб вони віддавали себе саме так; і ми сподіваємося та впевнені, що ті, хто шукає, знайдуть, що тим, хто стукає, Господь милостиво відкриє шлях, і вони можуть стати Його в найповнішому та найдосконалішому сенсі, а Він – їхнім, за тією самою Угодою.

Дорогі друзі, сьогодні вдень я з радістю звертаюся до тих, хто цінує слова апостола “подумайте про своє власне покликання, брати” (WBTC). Ви знаєте мету цього покликання, ви знаєте спосіб цього покликання, ви знаєте умови цього покликання, ви знаєте, як ви можете вчинити міцним своє покликання та вибрання й те, як ви можете впасти і втратити всі благословенні речі, які Бог обіцяв тим, хто любить Його і хто відгукується на умови цього покликання. Апостол сказав: “Тому то ніколи я не занедбую про це вам нагадувати, хоч ви й знаєте, і впевнені в теперішній правді”.

НАДІЯ ВАШОГО ПОКЛИКАННЯ

Дорогі друзі, я б хотів, якщо дозволите, намалювати перед вашим розумом славну надію нашого покликання. Апостол називає його “високим покликом”, а також “небесним покликанням”. Апостол Петро каже, що це покликання складається з “цінних та великих обітниць”. Він розповідає, що вони дані нам для того, щоб за допомогою нашого розуму й серця наш життєвий шлях так змінився від благодаті до благодаті, від пізнання до пізнання, від слави до слави, щоб у кінцевому підсумку ми могли стати учасниками божественної природи через участь у тому великому обіцяному благословенні, “Першому Воскресінні” (Об. 20: 5). Власне тому, що язик не в змозі описати цю велику честь і гідність, апостол каже: “Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом, усе бо досліджує Дух, навіть Божі глибини”.

Наше покликання складається з двох частин: одна стосується нинішнього життя, а інша – майбутнього. Та, яку ми щойно розглядали, стосується останнього, до якого ми сподіваємося увійти під час нашої “переміни” у воскресінні, “раптом, як оком змигнути”, наприкінці цього віку, коли останній член вибраної Церкви буде покликаний і повністю та цілком відгукнеться на умови покликання в цьому житті і тим самим буде підготовлений до слави Царства та співспадкоємства з Господом.

Але надія нашого покликання в цьому житті – це надія на те, що ми вірно витримаємо випробування, покарання та перевірки, яким наш Небесний Господь вважатиме за потрібне й доречне піддати нас, щоб ці випробування та перевірки не знеохочували нас, не наповнювали гіркотою й не озлоблювали, не робили нас безсердечними, а, навпаки, облагороджували нас, пом’якшували наш характер, розширювали й поглиблювали почуття наших сердець до інших і щоб таким чином ми могли стати копією дорогого Божого Сина, нашого Господа Ісуса. Ах! Яким цінним для нас є це знання про надію нашого покликання в нинішньому житті та про її славний результат! Як це знання й надія є якорем для нашої душі, вірним і непохитним, що входить у те, що за завісою, що зберігає нас від краху, від зневіри – від наших власних страхів і від спокус та погроз супротивника!

Нам, дорогі друзі, хто вивчає Боже Слово, [CR035] хто благословенний славним світлом, що сяє нині, цілком доречно застосувати до себе слова Учителя: “Очі ж ваші блаженні, що бачать, і вуха ваші, що чують”; а також: “Вам дано пізнати таємниці Божого Царства”, а всім стороннім ці речі сказані притчами та загадковими словами, щоб “слухали і не розуміли”. Дякуємо Богові, що ми більше не сторонні, що ми почули голос Учителя і прийняли Господню благодать, надану нам у жертві нашого Відкупителя. Ми почули запрошення: “Повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1). Ми прийняли цю пропозицію, повністю віддали наші серця Господу й увійшли у Святе – у Божу сім’ю, у братерство Христа, у майбутнє співспадкоємство з Царем Слави як члени Його Класу Нареченої. А оскільки ми увійшли в цей первоплід нашого спадку у Христі, ми маємо цю святу радість і спілкування, усамітнившись у цьому прекрасному місці, щоб освіжити наші серця й розуми, зміцнити й підбадьорити одне одного, як залізо загострює залізо.

Вираз апостола “є одна річ, якої я завжди дотримуюся” (WBTC) має на увазі: (1) що була одна найважливіша річ, гідна всього його життя, його найкращих зусиль, і (2) що будь-який поділ його інтересів, будь-яке розпорошення його сил певною мірою було б згубним і було б перешкодою для досягнення тієї єдиної речі, яку він вважав у всіх відношеннях першочерговою. У цьому контексті він каже нам, що вважав усе інше втратою та сміттям порівняно з цією єдиною річчю, цим єдиним прагненням, цією єдиною справою всього життя.

Він дає зрозуміти, що намагався забути все інше, коли-небудь йому знане, щоб його освіта та її застосування в якомусь іншому напрямку жодним чином не відволікали його уваги від цієї найважливішої справи. Він сказав, що прагнув забути про те, що позаду, і поривався до того, що попереду, як до великої нагороди, гідної всіх зусиль, і що нездатність досягти її була б безповоротною втратою. Він не стверджує, що втрата цієї нагороди, цього високого, небесного покликання, означала б вічні муки. О ні! У писаннях апостола немає нічого подібного, бо він сказав, що не вхилявсь об’являти усю Божу волю. Вчення про вічні муки не є Божим вченням, а вченням демонським, і прийшло до нас із темних віків через наших предків, які були настільки глибоко введені в оману, що, спалюючи один одного на вогнищі, щиро вважали, що служать Богу. Апостол не утікав від чогось, а біг по нагороду – нагороду нашого високого покликання у Христі Ісусі.

“КОЛИ ТІЛЬКИ РАЗОМ ІЗ НИМ МИ ТЕРПИМО”

 Відстань надає видимому чарівності. Ті, хто дивиться в минуле, захоплюються нашим Господом та апостолами як мудрими, святими, самовідданими слугами Бога, однак для людей того часу вони здавалися фанатичними екстремістами. Андрій, Петро, Яків та Іван були настільки захоплені Євангелієм Ісуса, що спочатку запросили Його в гості, дозволили Йому говорити з їхніх рибальських човнів, а в кінці залишили свої човни, сітки, риболовлю тощо і прагнули йти Його слідами. Вони пішли за людиною, яку вчені доктори богослов’я того часу, священники та фарисеї, оголосили шахраєм і фанатиком. Він запросив їх: “Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей”. Проте, коли вони знайшли Ісуса, світ сказав про них, що вони безумні, позбавлені здорового глузду, що Він несе подвійну відповідальність за те, що надихав “невчених та простих” діяти таким безрозсудним чином. Їхнє безумство ще більш наочно було виявлено натовпу, коли лихо спіткало їхнього Вчителя, Месію, – коли Його розп’яли. Для мудрих по-світськи це виправдовувало всі висловлювання про безумство, невігластво тощо, які сипалися на них.

 Савло із Тарсу представляв іншу крайність – він був із заможної родини, мав гарну освіту та чудове громадське становище, оскільки був удостоєний титулу та привілеїв римського громадянина. Як тільки ця людина достатньо зіткнулася з вченнями Назарянина, як тільки вона переконалася в їхній істинності та почала діяти відповідно до своїх переконань, щоб бути слугою Христа, її ім’я незабаром затаврували як ганебне, аж Павло сам сказав: “Ми нерозумні Христа ради”, для всіх і завжди. Інші говорили, що він несповна розуму, неосудний – що жодна розсудлива людина не відмовилася б від таких хороших земних перспектив, які він мав, щоб служити справі Розп’ятого в надії, що врешті-решт він буде з Розп’ятим у Його Царстві й розділить Його славу.

Чи є щось дивне в тому, що сьогоднішнє світське уявлення про такі речі не змінилося? Чому ми маємо дивуватися, якщо наші імена будуть відкинуті як ганебні і нас вважатимуть безумними за те, що ми прагнемо йти тим самим шляхом, що й Ісус та Його апостоли? Сам наш Господь сказав, що, якщо ми хочемо бути Його учнями, нам треба взяти свій хрест і йти за Ним, і що ми не повинні очікувати, що з нами будуть поводитися краще, ніж з Ним. Якщо релігійні люди Його часу називали Його Вельзевулом, то чого ж нам очікувати від подібного класу, сповненого духа заздрості, який боїться падіння дорогих їм інституцій? Наш Господь сказав, що усі, хто хоче в даний час жити побожно, будуть переслідувані, зазнають наклепів тощо. Той, хто не готовий до цього, доводить, що він не зодягнув сандалі готовності благовістити мир.

ПОКЛИКАННЯ ЧИ ЗАХОПЛЕННЯ?

Хто мудрий, а хто безрозсудний – Господь і Його вірні послідовники чи світ, – це питання виключно того, з якого погляду дивитися. З погляду світу наше становище є безрозсудним: нерозумно міняти переваги та привілеї нинішнього життя, реальні, дійсні та відчутні, на майбутнє життя, яке належить нам лише за вірою. З погляду світу нерозумно міняти визначеність на невизначеність, можливість на надію.

Але тепер ми розглянемо інший погляд і очима віри подивимося на те, що “Бог приготував був тим, хто любить Його”. Для нас розумно пожертвувати всіма земними інтересами, щоб отримати “дорогоцінну перлину”. З погляду Слова, мабуть, безрозсудно гнатися за речами цього життя, які приносять мало задоволення, навіть якщо їх вдасться отримати, адже їх отримує небагато хто, і вони, якщо їх отримати, є лише минущими. Баньян [Пол Баньян – легендарний гігантський лісоруб із північноамериканських казок та усних оповідей – прим. ред.] добре зобразив мирський, корисливий дух людей, які прагнуть почестей, титулів і земних багатств. Він зображує їх, як ми пам’ятаємо, в образі людини на березі моря, яка граблями старанно збирає купу морської трави, корків тощо – того, що не має жодної цінності, – нехтуючи водночас тим, що має велику цінність, Царством, до якого християнин з оповіді Баньяна прагнув і біг.

Питання полягає в тому, що є покликанням, а що – захопленням? Згідно зі світським мисленням, релігією не слід нехтувати, проте нею покликане займатися лише висвячене духовенство, і воно повинно займатися нею лише в ділових рамках, за певну грошову винагороду. Світ стверджує, що кожен розсудливий чоловік (або жінка) повинен мати своє заняття, бізнес, який певним чином приносив би гроші, повагу людей або громадське становище, і що практично весь час та енергія повинні йти на це земне заняття, а релігія повинна бути, у кращому випадку, захопленням або тимчасовим заняттям – недовговічним або випадковим. Наприклад, світ схвалює і вважає мудрим, доречним і корисним відвідування богослужінь раз на тиждень.

Господній посвячений народ дотримується протилежного погляду, а саме: ми повинні жити заради майбутнього, заради вічного. Прагнення до майбутнього має бути нашим істинним покликанням, а справи сьогодення слід розглядати лише як питання тимчасової необхідності, як наше захоплення або нашу тимчасову зайнятість. Так само для апостола Павла виготовлення наметів було захопленням, тимчасовою роботою, тоді як проповідь Євангелія була його покликанням або щоденним заняттям.

ПОКЛИКАННЯ ХРИСТИЯНИНА

Світ, включаючи номінальну церкву, не розуміє, що Церква Христа – це покликана “Мала Черідка”. Ісус сказав: “Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство”. Це ті, хто покликаний зі світу, як сказав наш Господь: “Не від світу вони, як і Я не від світу”. “Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить”. Наш Господь каже, що ми покликані з метою остаточно отримати спадщину з Ним у Його Царстві, а до цього [CR036] ми маємо бути Його представниками та послами у світі, “що в ньому ви сяєте, як світла в світі”. Він каже: “Бо на це ви покликані” – отримати спадщину. Але наша вірність у даний час, у нинішніх несприятливих умовах і в контакті зі світом людства, засліпленого сатаною, буде випробувана і перевірена, щоб наша відданість Господу, праведності могла бути повністю продемонстрована. “Бог ваш, випробовує вас, щоб пізнати, чи ви любите Господа, Бога вашого, усім своїм серцем і всією своєю душею”. Це покликання звернене лише до віруючих, і від віруючих, які приймають це покликання й повністю посвячуються Господу, залежить, чи отримають вони зачаття святого Духа, яке в Писанні називається “помазанням”. Це помазання є особливим дорученням християнського покликання: християнин помазаний проповідувати Добру Новину, перев’язувати зламаних серцем благодатними обітницями Господнього Слова. Наш Господь Ісус є Головою, Першим із цього Царського Священства, уповноваженим і прийнятим таким чином. Як тільки Він отримав помазання святого Духа під час Свого хрищення, Він був уповноважений проповідувати Добру Новину. Так само помазання святого Духа є їхнім покликанням розпочати своє служіння Христу в якості послів Бога. Читаємо: “Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем... проголосити рік уподобання Господу” – що в цьому Євангельському віці Бог прийме жертви, які будуть принесені Йому через Ісуса, і визнає такі приношення “святими та приємними”.

ВІЗЬМІТЬ ЦЮ ПІСНЮ ЗІ СОБОЮ

Отже, дорогі друзі, ми усамітнилися в цьому прекрасному місці, щоб відпочити, так само як Ісус та апостоли робили це в давнину. Ми, як і раніше, зайняті у своєму покликанні як особливі служителі, як слуги Правди – не тільки як ті, хто проповідує публічно, але як усі, хто помазаний святим Духом і знаходить застосування своєму покликанню більш приватним чином – у поїзді, на кораблі, біля каміна, у магазині чи на фабриці, у вітальні та їдальні, або де б ми не перебували. Наше покликання – проголошувати любов Бога і славний факт, що Він зараз вибирає «Малу Черідку» з числа відкупленого світу для благословення всього людства в Тисячолітньому віці.

CR034