Ми розуміємо, що Писання вчить, що існує різниця між виправданням з віри і дійсним виправданням. Світ у Тисячолітньому віці під дією процесів реституції матиме повні, велетенські можливості для переходу від стану гріха і смерті до дійсного виправдання, до праведності – до відносин Угоди з Богом. У минулому Бог рахувався зі Стародавніми Гідними завдяки вірі в Нього і вважав їх мовби у згоді з Ним, у стосунках Угоди через віру, мовби вони були досконалі. Але чогось більшого, ніж це виправдання вірою, вони не могли досягти, поки заслуга жертви Христа не буде застосована за них. Віруючі християни Євангельського віку знаходяться у ще іншому становищі. Вони виправдані вірою таким самим чином, як Стародавні Гідні, але, на додаток, Христос тепер особливим чином застосовує заслугу Своєї жертви за них за умови, що вони не будуть зберігати її в реституційному значенні, а принесуть у жертву, як це показано на прикладі нашого Господа.
Отже, на початку нашого християнського досвіду нам дозволено мати спілкування з Богом на основі виправдання з віри, яке є доступним протягом певного часу, дозволяючи нам прийти до пізнання благодаті Бога. Воно дозволяє нам пізнати наші привілеї жертвувати разом з нашим Відкупителем, бути мертвими разом з Ним для всіх земних інтересів, а також мертвими для гріха. Зайняття цього становища посвячення – самопожертви – принесло нам божественне прийняття, яке проявилося у зачатті святим Духом, і з цього становища ми, як Нові Створіння, повинні просуватися вперед і робити наше покликання і вибрання певним. Ті, які, зрозумівши Правду і можливість посвятитися для жертвування до самої смерті, пізніше не відповідають на це слухняно, втрачають своє виправдання в тому значенні, що воно не стає життєво важливим – божественно схваленим. Вони беруть Божу благодать надармо – отримують знання про Божу милість і свої привілеї, але не мають з цього користі, оскільки не приймають єдиного “поклику” цього віку (Еф. 4: 4).
Отже, наш висновок, наш підсумок такий: існує виправдання вірою, яке на деякий час дає умовне [R4548] становище перед Богом завдяки Його милості – протягом цього віку. Та щоб воно стало життєвим виправданням, за ним рано чи пізно має прийти повне посвячення. Саме тим, що посвячуються для жертви, що “над жертвою склали заповіта зо Мною” (Пс. 50: 5) і таким чином були вірою заручені з Христом як члени Його Тіла шляхом участі в Його стражданнях, дається весільний одяг. Ми не можемо уявити собі, щоб на юдейському весіллі одяг пропонували перехожим, які просто дізналися про майбутнє весілля. Ця метафорична картина стосується тих, хто почув про весілля, повірив у це і хто залишив інші справи і задоволення з бажанням увійти і взяти в ньому участь. Їхнім бажанням буде зробити перші кроки, увійти в двері, перш ніж їм буде передано весільний одяг. Так і з нами. Ми мали умовне виправдання з того часу, коли вперше повірили в Христа, довірилися Його заслузі і дещо почули про умови, на яких ми могли б стати Його співспадкоємцями. Та лише коли ми підрахували кошти і повністю вирішили увійти, ми могли вважатися членами Церкви Первороджених – членами Зарученої Христа.
Звідси випливає, що зняти весільний одяг мало б символізувати одне з двох: