[195]
РОЗДІЛ V
ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОГО СТВОРІННЯ
“Живе каміння” для духовного Храму – Номінальне та справжнє Нове Створіння – “Божа Таємниця” і “Таємниця беззаконня” – Велика організація Антихриста – Вірші Святого Письма, що заслуговують довіри – Дозволена свобода світу та церковності – Порядок із заплутаності – “Своєчасно” – “Кінці віків” – Виноградина, посаджена Отцем – “Дванадцять апостолів Агнця” – Павло – наступник Юди – Кількість апостолів обмежена дванадцятьма – Апостольські повноваження – Сильний характер апостолів – Апостол Павло “нічим не менший” від інших апостолів – Натхнення дванадцяти – Божественний нагляд за тим, що писали апостоли – “На скелі оцій побудую Я Церкву Свою” – Узгодженість Євангелій – Ключі влади – Апостольська непогрішність – Розгляд невідповідностей – “Один у вас Учитель” – Правдива Церква є “Божим стадом” – Апостоли, пророки, євангелісти, вчителі – Господня організація Нового Створіння є абсолютно повноцінною – Він також є її наглядачем – Дари Духа припинились разом з необхідністю в них – Єдність “віри, раз даної святим” – Єдність сили, яка має антихристиянський характер – Єпископи, старші, диякони – Справжнє значення слова “пророк” – Покірність, обов’язкова риса для старшого – Інші необхідні якості – Диякони, служителі, слуги – Учителі в Церкві – Багато хто має бути здатним вчити – “Не багато хто ставайте, браття, учителями” – “Ви не потребуєте, щоб вас хто навчав” – “Хто слова навчається” та “навчаючий” – Місце жінки в Церкві – Жінки як співпрацівники – “Нехай вона покривається”.
Як Нове Створіння досягне своєї досконалості, свого завершення лише в Першому Воскресінні, так і його організація буде завершена лише тоді. Це ілюструє образ храму: ми, як живе каміння, сьогодні покликані, тобто запрошені зайняти місця у славному Храмі, і, як пояснює апостол (1 Петр. 2: 5), ми приходимо до Ісуса, Який, як представник Отця, формує, обтісує, припасовує і відполіровує нас для місць у славному Храмі майбутнього – місця зустрічі Бога зі світом. Як в образному храмі, збудованому Соломоном, кожний [196] камінь був ретельно приготовлений у каменоломні для свого місця в будівлі, так і з нами – всяке припасування та підготовка проводиться в теперішньому житті. Як в образі кожен сформований камінь клали на своє місце без звуку молотка, так і в позаобразі – живі каміння, які нині радісно піддаються Господній підготовці, будуть повністю укладені під Ним, наріжним каменем, коли об’єднаються з Ним за завісою – без плутанини, без необхідності подальшого впорядкування чи підготовки.
Однак Святе Письмо визнає єдність, тобто зв’язок цих живих каменів ще у період їхньої підготовки. Дійсно, воно йде на крок далі і визнає тимчасову організацію, яка дозволяє кожному члену майбутнього Царства бути учасником з Великим Учителем і Головним Будівничим у підготовчій праці “будувати себе найсвятішою... вірою” – допомагати один одному у формуванні характеру відповідно до ліній взірця – нашого Господа Ісуса. Переходячи до детального вивчення божественного влаштування для нинішнього часу, багато хто може із здивуванням відкрити для себе, як багато свободи залишив Господь кожному окремому члену Нового Створіння. Але коли ми зрозуміємо той факт, що Він шукає добровільних поклонників, шукає тих, хто добровільно жертвує себе і кого любов до Господа та до принципів праведності спонукує класти своє життя заради братів і заради того, щоб співпрацювати з Ним, тоді стає зрозуміло, що Господній план надання великої свободи є найкращим планом, який найбільш надійно випробовує вірність серця, найбільш повно розвиває характер і показує готовність кожного триматись Закону Любові стосовно інших, роблячи іншим так, як він бажав би, щоб робили йому.
Така свобода, така відносна вільність добре підходить для Господньої мети в даний час, а саме: для вибору Малої Черідки, вдосконалення її характеру та навчання її як Царського Священства майбутнього, – але зовсім не підходить і не була б достатньою для праці навернення світу, якою Він, як вважають, тепер займається. Саме через цю хибну [197] доктрину – припущення, що Бог доручив Церкві завоювати світ і підкорити Собі все в теперішньому віці, – так багато осіб зі здоровим глуздом дивувались простоті організації Церкви Господом і апостолами. Бачачи, наскільки невідповідним буде такий порядок для навернення світу, люди взяли на себе зобов’язання розвинути цю організацію, як це спостерігається в різних церковних інституціях християнства. Одна з них – папство, одна з найпідступніших і наймогутніших організацій, яку можна собі уявити. Методистська Єпископальна система також владна, але на вищому рівні. Вона контролює інший клас. Саме ретельна організація цих двох великих систем принесла їм успіх і владу в “християнському світі”. Далі ми побачимо, що ці та всі інші людські “церкви” за своєю організацією сильно відрізняються від Церкви, яку встановив Господь: їхні шляхи не є Його шляхами, так само як їхні плани не є Його планами; бо як небо вище за землю, так Господні шляхи та плани вищі, ніж у людей (Іс. 55: 8, 9). Незабаром усі, у кого щире серце, зрозуміють, що вони сильно помилялися, покинувши простоту Христа і намагаючись бути мудрішими за Бога у здійсненні Його праці. Результати покажуть Його мудрість і людське безглуздя.
НОМІНАЛЬНЕ І ДІЙСНЕ НОВЕ СТВОРІННЯ
Як весь образний народ був ізраїльтянами в номінальному значенні й порівняно небагато були “справді ізраїльтянами”, так не варто дивуватись, що в позаобразі ми знаходимо номінальну Церкву і справжню Церкву, номінальне Нове Створіння і справжнє Нове Створіння. З того часу християнство зробилося доволі популярним, “куколем”, “імітацією пшениці”, заповнило пшеничне поле, приймаючи вигляд справжньої пшениці. Як би важко не було людям, які не можуть читати серце, відділити правду від фальші, пшеницю від куколю, Господь запевняє нас, що Він бачить серце, що “Господь знає тих, хто Його”. Він справді сподівається, що ми будемо здатні розрізняти між справжніми [198] вівцями й вовками в овечій одежі, а також між справжньою Виноградиною, що приносить справжні плоди, і терниною та будяками, які можуть намагатись видавати себе за членів справжньої Виноградини, і говорить нам так робити. Але Господь не дозволяє Своєму народу виходити за рамки цього загального судження – неупередженого розгляду загального зовнішнього характеру, кажучи: “Не судіть передчасно нічого”. У стосунку до тих, кого ви визнаєте законними гілками Виноградини, не намагайтеся вирішувати, скільки часу вони повинні отримати, щоб принести стиглі плоди. Ми повинні залишити це Отцеві, Виноградарю, Який обрізає кожну гілку і Який, врешті-решт, відітне кожну гілку, чи члена, що “не приносить плоду”. Таким чином, ми залишаємо Виноградарю обрізку “Виноградини” – виправлення кожного справді посвяченого члена Церкви Христа, – дозволяючи Йому виконувати відлучення, визнаючи, що Він також садив і поливав, а також дозволив кожній гілці прорости в справжній Виноградині. У кожній гілці, у кожному члені потрібно до певної міри бачити Дух Виноградини, і кожного треба заохочувати й підтримувати в його рості. Любов має бути законом серед усіх цих гілок; і лише слухаючись божественного Слова – ні на йоту не виходячи за межі його повноважень – та чи інша гілка має право критикувати, докоряти чи якимсь іншим чином обрізати чи робити щось по відношенню до іншої гілки. Дух любові, навпаки, спонукує до милосердя, доброти, довготерпіння та терпеливості аж до найвищих меж, дозволених великим Виноградарем, і які, як ми вже згадували, є широкими, вільними і призначеними для розвитку характеру кожної гілки.
Усе це виглядає по-іншому в людських організаціях у міру того, як вони зігнорували й полишили простоту божественного порядку. Вони встановили владні правила, кого можна визнати членом, гілкою Виноградини, а кого не можна допустити до повної спільності. Вони ввели грошові податки й різні правила та приписи, яких немає у Святому Письмі. Вони створили численні віросповідання та віровчення, яких Святе Письмо не встановлювало, і прописали покарання [199] за порушення цих постанов, яких Святе Письмо не накладало, а також створили правила для виключення, відлучення і т. п. всупереч будь-яким повноваженням, наданим Правдивій Церкві, Тілу Христа, Правдивій Виноградині, Новому Створінню.
Ми вже звернули увагу на той факт, що Христова Церква називається у Святому Письмі “Таємницею Бога”*, оскільки, всупереч сподіванню, Церква мала бути Тілом Месії, яке під своїм Помазаним Головою, Ісусом, буде управляти світом й благословляти його. Ця таємниця (секрет), яка тепер відкрита святим, була прихованою протягом минулих віків і епох (Еф. 3: 3-6), і є таємницею Бога, яка невдовзі, у кінці цього Євангельського віку. буде завершена в укомплектуванні Нового Створіння. Ми також звернули увагу на факт, що Святе Письмо вважає Вавилон системою-підробкою (матір’ю і дочками, де одні зіпсуті більше, а інші – менше, де одні – підробка краща, а інші – гірша), називаючи його “Таємницю беззаконня”. Не подумайте, що ми вважаємо, що засновники цих систем-підробок цілеспрямовано й навмисно організовували їх з метою ввести в оману Божий народ. Радше ми повинні пам’ятати, що саме сатані Святе Письмо приписує з цього приводу “обман всього світу”, оскільки він називає зло добром, а добро – злом, світло – темрявою, а темряву – світлом. Сатана “працює тепер у неслухняних” (Іс. 5: 20; Еф. 2: 2). Він навіть пропонував свою співпрацю нашому Господу Ісусу. Він радий співпрацювати з усіма послідовниками Христа, яким може відрадити йти слідами Учителя. Як він намагався переконати нашого Господа, що існують кращі шляхи – шляхи, які передбачають меншу особисту жертву та самозречення, ніж шляхи Отця, – якими Він зможе благословити всі роди землі, так і в цьому Євангельському віці він намагається переконати справді посвячених братів Господа прийняти його плани – не дуже уважно прислухатися до планів та правил Отця. Він хотів би, щоб вони думали [200] інакше – відчували, що вони можуть служити Господу краще іншими методами, ніж ті, на які вказує Святе Письмо. Він хотів би, щоб вони вихвалялись почуттям відданості своїм людським системам і гордістю за них, а також роботою, яку вони виконують, і організаціями, які вони створили. У випадку з Учителем противник не мав успіху, оскільки відповідь Учителя була незмінною: “Написано”. Але не так відбувається з Його послідовниками. Багато, дуже багато нехтують написаним; нехтують прикладом та словами Учителя; нехтують словами та прикладом апостолів і мають намір реалізувати для Бога план, який, як вони сподіваються і вірять, Він схвалює і який, вважають вони, буде Йому на славу.
----------
* Том І, розд.v
---------
Якими ж збитими з пантелику виявляться вони, коли з часом побачать Царство таким, яким Бог його спочатку запланував і відтоді впроваджував у життя Своїм власним способом! Тоді вони відкриють для себе, наскільки краще бути уважним і навчатись у Господа, аніж намагатися навчати Господа, – тобто виконувати Його справу так, як Йому до вподоби, а не способом, який Він не визнає. Успіх цих людських планів – як у випадку папства, методизму, і, відповідно, інших віросповідань – допомагає зробити ці системи “сильним обманом”.
Господь не втручався, не перешкоджав рости “куколю” на пшеничному полі протягом цього Євангельського віку. Навпаки, Він напоумляв Свій народ очікувати, що одне й друге будуть рости разом до часу “жнив”, коли Він особисто буде присутній, наглядаючи за розділенням, збираючи пшеницю до Своєї клуні (прославленого стану) і доглядаючи за зв’язуванням куколю для великого часу утиску, яким цей вік закінчиться і який знищить їх як “кукіль”, як імітацію Нових Створінь, не знищуючи їх як людські істоти. Дійсно, багато із “куколю” є поважними, моральними і, як у світі кажуть, “добрими людьми”. Також і серед усіх язичницьких релігій є елементи добра, хоч їх і набагато менше, ніж серед “куколю”, який мав велике благословення та всяку перевагу через його тісний контакт зі [201] справжньою “пшеницею” та через часткове уміння розпізнати в ній дух Господа.
Ця Таємниця Беззаконня (“Вавилон”, замішання, християнство), як заявляє апостол Павло, вже почала діяти серед Господнього народу за його днів; але її дія, очевидно, була незначною до смерті Павла та інших апостолів. Доки апостоли залишалися з Церквою, вони змогли вказати на деяких фальшивих вчителів, через яких противник намагався без розголосу, приватно, таємно ввести огидні єресі, щоб підірвати віру і відвернути вірних геть від надій, обітниць і простоти Євангелія (2 Петр. 2: 1). Апостол Павло також говорить про деяких з них у загальних словах, як про початок дії беззаконня. Але при цьому він називає деяких з них особисто: Гіменей, Філіт та ін., які “погрішилися в правді” тощо і “віру деяких руйнують” (2 Тим. 2: 17). Відносно цих неправдивих вчителів та їхніх помилкових вчень він знову попереджає Церкву через старших в Ефесі, особливо підкреслюючи, що вони матимуть успіх після його смерті, – люті вовки, які не пощадять отари (Дії 20: 29). Це останнє чудово узгоджується з передбаченням нашого Господа в притчі (Мт. 13: 25, 39). Наш Господь чітко показує, що ці неправдиві вчителі та їхні неправдиві доктрини були засобами противника, який засіяв кукіль серед пшениці, яку посадили Він та апостоли. Він каже: “Коли люди [особливі слуги, апостоли] спали, прийшов ворог його і куколю... насіяв”.
Як нам добре відомо, невдовзі після того, як апостоли заснули, дух суперництва під керівництвом противника крок за кроком привів до остаточного створення великої системи антихриста – папства. Його організація, як ми вже бачили,* виникла не миттєво, а поступово – починаючи набирати свою силу приблизно в четвертому столітті. Деякий час великому антихристові велося так успішно, [202] що всі історичні записи відтоді і до “Реформації” практично ігнорували право кожної особи та класу на назву “християнський” або на те, щоб вважатись православними та віруючими, якщо вони не належали до цієї системи антихриста або якось не підтримували її. Інші не мали права існувати, хіба що приховано чи під забороною, і якщо про них були історичні записи, то вони, очевидно, були знищені. Але, можливо, що вірні того часу, як і ті, хто сьогодні ходить у світлі теперішньої Правди, були настільки незначними по чисельності та впливу, що ніхто не вважав їх вартими згадки порівняно з великою та успішною системою, якій вони наважились протистояти і яка так швидко піднялась до впливового становища влади як у земних, так і в духовних справах.
-------------
* Том ІІ, розд. іх
-------------
З часу “Реформації” противник знову показав свою хитрість в організації кожного нового відходу (кожного нового зусилля прийти до правди) у вигляді іншого антихриста, так що сьогодні ми маємо не лише первісну “матір блудницям” (Дерк.), але й багато її “дочок”.* З огляду на ці факти, ми не будемо шукати історії Правдивої Церкви, окрім тієї, яку знаходимо в Новому Завіті, яка, очевидно, була збережена для нас з великою святістю та чистотою, незважаючи на випадкові вставки, проілюстровані в Івана 21: 25 та 1 Івана 5: 7.
-------------
* Том ІІІ, с. 42, 154, 155.
--------------
Однак ми коротко звернемо увагу на певні факти, які не лише доказують нам, що Святе Письмо збереглось у відносній чистоті, але й свідчать про те, що багато систем, які стверджують, що вони організовані Господом і апостолами, повністю відрізняються від тієї, яку Господь і апостоли справді організували і про яку йдеться у Новому Завіті.
(1) Якби первісна Церква була організована по прикладу папства чи інших конфесій нинішніх днів, записи були б зовсім іншими, ніж вони є насправді. Ми б мали якусь згадку про встановлення нашим Господом апостольства з великою церемонією, а Сам [203] Він сидів би десь у ранзі папи, приймаючи апостолів у пурпурних шатах як кардиналів і т. п. У нас були б строгі закони та норми щодо п’ятниці, утримання від м’яса тощо, а також щось, що стосується “святої води”, кроплення нею апостолів чи натовпу і щось про знамення хреста. Не була б забута і Марія, матір нашого Господа. Було б сказано щось про її так зване чудотворне зачаття, і вона була б проголошена “Божою матір’ю”, а Сам Ісус був би показаний як Той, Хто виявляє їй особливі почесті і дає вказівки апостолам наближатись до Нього через неї. Деякі записи були б дані і щодо “святих свічок”, коли, як і де їх слід використовувати; якась вказівка щодо молитов до святих; якась вказівка про “літургію” і про те, як Петро, зустрічаючись з іншими учнями, був визнаний папою, як вони впали ниць перед ним і як він здійснив за них усіх літургію, заявляючи, що має силу заново створити Христа у вигляді хліба й пожертвувати Його знову за особисті провини. Ми мали б якусь згадку про поховання Степана, про те, як Петро чи інші “освятили” гріб для нього, щоб він лежав в “освяченій землі”, про те, як вони вклали в його руку “святу свічку”, поки промовляли над ним відповідні молитви. У нас були би правила і вказівки відносно різних титулів духовенства і того, що миряни зовсім не є для них “братами”, а лише підлеглими. Ми, у свою чергу, мали б титули серед духовенства (вищі і нижчі) – Преподобний, Його Преосвященство, Його Високопреосвященство, єпископ, архієпископ, кардинал і папа, а також конкретні вказівки, як кожен з них і всі разом вони мали б досягти свого становища, домагаючись один від одного почестей, і хто з них повинен бути найбільшим.
Той факт, що апостоли в жодному сенсі слова навіть не натякають на ці речі, є цілком достовірним доказом того, що системи, які повністю або частково претендують на такі поділи в Церкві, такі повноваження, такі посади тощо, не були організовані ні апостолами, ні під їхнім керівництвом, ані [204] Самим Господом, Який призначив апостолів і визнав їхню працю (Ів. 15: 16; Дії 1: 2; Об. 21: 4).
(2) Це також доказує, що Біблія не була придумана цими премудрими організаторами, бо коли б вони її сфальсифікували, то, можемо бути певні, вони б заповнили її вдосталь посиланнями на кшталт тих, які ми вже згадали.
(3) Маючи цю підставу і доказ, що “мати” і численні системи-“дочки” сучасності не були засновані Господом і апостолами, а були наслідком спотворення їхніх простих вчень і, отже, є просто людськими інституціями – намаганнями бути мудрішими від Бога у виконанні божественної праці, – давайте більше довіряти Божому Слову і більш уважно звертати увагу навіть на найменші подробиці, які воно представляє перед нами в цьому та в усіх інших питаннях.
Протягом шести тисяч років світової історії аж до нашого часу Бог дозволяв людству в цілому робити все можливе у вирішенні своїх життєвих проблем. Природна людина була створена з якостями розуму, які схиляли її шанувати свого Творця й поклонятися Йому. І ці якості розуму не були повністю стерті гріхопадінням – “загальна розбещеність”, безумовно, не стосується людського роду в цілому. І як Бог дозволив людям проявляти інші якості свого розуму на їхній розсуд, так Він дозволив їм вживавати свої моральні та релігійні риси відповідно до їхніх схильностей. Можемо бачити, що окрім природного Ізраїлю та духовного Ізраїлю, а також впливів, які вони мали на світ, Бог залишив світ наодинці – дозволив йому попробувати все, на що він був здібний на шляху саморозвитку тощо. Людина у своєму невігластві та сліпоті великою мірою стала жертвою підступних задумів сатани та впалих ангелів, які за допомогою різних форм забобонів, фальшивих релігій, магії і т. ін. відвели маси людей далеко від правди. Апостол пояснює ситуацію, кажучи, що так відбувається тому, що люди, пізнавши Бога, не прославляли Його як Бога і не були вдячними, але знікчемніли своїми думками й запаморочилось нерозумне їхнє серце, тому Бог залишив їх – дозволив їм вибрати шлях, який вони вважали за кращий, щоб вони одержали [205] уроки, пов’язані з власною розбещеністю, й продемонстрували через деградацію, до якої скотились, надзвичайну гріховність гріха і нерозумність того, щоб слухати будь-яку пораду, окрім поради свого Творця.
Як ми вже бачили, Господь не має наміру залишати людство в цьому хиткому і впалому стані. Через Нове Створіння у свій час знання Господа досягне кожного члена людської сім’ї разом з цілковитою можливістю пізнати правду та всі благословення, забезпечені відкупленням. Однак тут ми хочемо особливо висловити думку, що як Бог залишив язичницькі народи на самих себе, так залишає на самих себе і так зване “християнство”. Він дозволяє людям, які отримали частину світла божественного об’явлення, використовувати його на свій розсуд – дозволяє їм спробувати свої сили у вдосконаленні божественного плану, в організації людських систем тощо. Усе це не означає, що Бог не має влади втрутитись, ні що Він схвалює ці різні конфліктні і, так чи інакше, шкідливі вигадки та інституції людства й церковництва. Цей досвід стане ще одним уроком, який з часом стане докором багатьом, коли вони усвідомлять грандіозний результат божественного задуму й побачать, як Бог постійно тримався одного шляху, здійснюючи виконання Своїх початкових цілей, практично ігноруючи схеми та вигадки людини і здійснюючи Свої наміри іноді частково через самих людей, а іноді зовсім на противагу їм. Так Він і зробив наприкінці Юдейського віку, коли дозволив декому з народу здійснити Свій план у переслідуванні та розп’ятті Господа та Його апостолів. І як деякі з них були “справжніми ізраїльтянами”, які згодом одержали благословення, були підняті і стали учасниками страждань Христа, щоб згодом також стати учасниками Його слави, так і зараз, очевидно, є духовні “справжні ізраїльтяни”, які, подібно до Павла, будуть звільнені з пастки противника.
Ще один момент, який заслуговує на увагу: Господь має особливий час для початку Свого Царства, особливий час, в якому Його вибране Нове Створіння зазнає розвитку [206] й буде приготовлене до Його служби, і, мабуть, частиною Його плану було і те, щоб особливе світло світило на початку і в кінці цього періоду. Апостол наголошує на цьому, коли звертається до нас, “для яких настали кінці віків” (1 Кор. 10: 11 – Турк.). Саме у спільний період Юдейського та Євангельського віків вперше виявились Дорога, Правда та Життя. Далі настали “Темні віки”. І тепер у періоді, спільному для Євангельського та Тисячолітнього віків, світло світить як ніколи раніше – на “речі нові та старі”. І хоча, як ми вважаємо, на початку віку тим, хто був у згоді з Господом, було дане особливе світло, і сьогодні, у кінці віку, вони теж будуть привілейовані світлом Теперішньої Правди, щоби нею бути освяченими, все ж ми не повинні думати, що та сама міра світла була необхідна для освячення протягом проміжних століть, частина яких відома як “Темні віки”. Ми не повинні вважати, що Господь коли-небудь залишався без свідків, хоча, можливо, вони й були проігноровані на сторінках історії. Швидше за все це ігнорування було через їхню маловідомість і через те, що вони не мали зв’язку з великими антихристиянськими системами і не підтримували їх, хоча деякі з них, можливо, були в цих системах. Тож заклик Господа, який є зараз, ясно вказує на те, що ми повинні надіятись знайти у Вавилоні ще багато Господнього народу, заплутаного і збентеженого сектантством: “Упав, упав великий Вавилон! Вийдіть з нього, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його” (Об. 18: 2, 4).
Зробивши такий поверхневий огляд Церкви та її короткої історії, давайте більш детально підійдемо до розгляду Церкви в такому вигляді, в якому вона спочатку була заснована нашим Господом. Як є лише один Дух Господа, яким повинні володіти всі, хто є Його, так є лише один Голова та осередок Церкви, наш Господь Ісус. Однак ми повинні пам’ятати, що у всій Своїй праці Він відкрито визнавав Отця, і, за Його словами, Його праця виконувалась від імені і з доручення Отця: “Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде [207] вирвана з коренем” (Мт. 15: 13). Справжню Церкву, Нове Створіння, насадив Отець. Наш Господь каже: Я правдива Виноградина, ви – галуззя, а Отець Мій – Виноградар. Пізніше Він звертає увагу, що існує також “земна виноградина”, номінальна церква, фальшива церква, яка не була насаджена Отцем і буде вирвана з коренем. Плід правдивої Виноградини – це Любов, тому він дорогоцінний для Отця, тоді як плодом земної виноградини є самолюбство у різноманітних формах, і в кінцевому підсумку цей плід буде зібраний у велике чавило Божого гніву у великому часі утиску, яким цей вік завершиться (Ів. 15: 1-6; Об. 14: 9).
Кожен дослідник Біблії напевно зауважив, що наш Господь і апостоли не признавали жодного поділу в Церкві, нехтуючи усім на кшталт розколу – фактичного і з назви. При них Церква була єдиною і неподільною, як і її одна віра, один Господь і одне хрищення. З цього погляду про неї говорили як про Церкву, Церкву Божу, Церкву Бога Живого, Церкву Христа, Церкву Первородних, а її членів називали “братами”, “учнями”, “християнами”. Усі ці назви вживаються однаково до всієї Церкви та до найменших зборів, які складаються навіть з двох чи трьох осіб, а також до окремих осіб – в Єрусалимі, Антіохії чи деінде. Різноманітність цих назв та їхнє загальне використання виразно показує, що жодна з них не повинна була бути власною назвою. Усі вони було лише ілюстрацією того великого факту, який постійно викладали наш Господь та Його апостоли, а саме, що Церква (Еклесія, Тіло, громада) послідовників Господа – це Його “вибрані”, щоб розділити Його хрест та засвоїти потрібні уроки сьогодні, а з часом бути з Ним у Його славі.
Цей звичай мав продовжуватися, але його змінено у Темні Віки. Коли розвинулась неправда, з нею прийшов сектантський дух, а потім і особливі назви – Римська Церква, Баптистська Церква, Лютеранська Церква, Англіканська Церква, Священна Католицька Церква, Церква Веслея, Християнська Церква, Пресвітеріанська Церква і т. п. Це ознаки тілесності, як показує апостол (1 Кор. 3: 3, 4), [208] і коли Нове Створіння виходить із густої темряви, яка так довго вкривала світ, воно стає просвітленим і в цьому питанні. Спостерігши помилки та вигляд лихого, воно не тільки залишає сектантство, але й відмовляється бути відомим під цими небіблійними назвами, хоча охоче відкликається на будь-яку або на всі, які є біблійними.
Розглянемо тепер основи єдиної Церкви, яку встановив Господь:
ДВАНАДЦЯТЬ АПОСТОЛІВ АГНЦЯ
Апостол заявляє, що не можна закласти іншої основи, крім закладеної, – Ісуса Христа (1 Кор. 3: 11). На цьому фундаменті наш Господь, як представник Отця, почав будувати Свою Церкву. При цьому Він покликав дванадцять апостолів – не випадково, а згідно з задумом, так само як дванадцять племен Ізраїлю були дванадцять не випадково, а відповідно до божественного плану. Господь не тільки не вибрав на це становище більше ніж дванадцять апостолів, але й більше ніколи не давав таких повноважень нікому – за винятком того, що Юда, виявившись негідним становища серед дванадцяти, втратив своє місце і його замінив апостол Павло.
Ми помічаємо, з якою турботою Господь наглядав за апостолами – помічаємо Його піклування про Петра, Його молитву за нього в годину його випробування та згодом особливе доручення йому годувати Його вівці та ягнята. Відзначимо також Його турботу про Хому, який сумнівався, та готовність докладно продемонструвати йому факт Свого воскресіння. З дванадцяти Він не втратив нікого, крім сина погибелі, відхід якого був завідома знаний Господу і провіщений у Святому Письмі. Ми не можемо визнати вибір Маттія, записаний у Діях Апостолів, як Господній вибір у будь-якому сенсі слова. Той, безперечно, був доброю людиною, але був вибраний одинадцятьма без відповідних повноважень. Їм було наказано пробувати в Єрусалимі й чекати обдарування згори святим Духом у П’ятидесятницю. І саме під час цього очікування, до того, як вони були наділені силою, [209] вони помилково кинули жереб і обрали Маттія, щоб він зайняв місце Юди. Господь не дорікав їм за це непродумане втручання в Його порядок, а просто проігнорував їхній вибір і Свого часу настановив апостола Павла, кажучи: “Бо для Мене посудина вибрана він”. Крім того, ми маємо твердження апостола, що він був вибраний з утроби матері бути особливим слугою; і також, що він нічим не залишався позаду передніших апостолів (Гал. 1: 15; 2 Кор. 11: 5).
З цього зрозуміло, що ми абсолютно не згідні з поглядами папства, протестантської єпископальної церкви, католицько-апостольської церкви та мормонів, адже всі вони стверджують, що число апостолів не було обмежене дванадцятьма і що відтоді вони мали наступників, які говорили і писали з тими ж повноваженнями, що й перші дванадцять. Ми заперечуємо це і на доказ показуємо, як Господь особливим чином обрав цих дванадцятьох, пам’ятаючи про важливість числа дванадцять у священних речах, які стосуються цього вибору. Кульмінаційним пунктом всього є символічний образ прославленої Церкви, представлений в Об’явленні 21 розд. Там дуже виразно змальований Новий Єрусалим – символ нового Тисячолітнього уряду, Церкви, Нареченої, з’єднаної з її Господом. У цьому образі чітко показано, що дванадцять основ Міста є дорогоцінними і що на дванадцяти підвалинах написані імена “дванадцятьох апостолів Агнця” – ні більше, ні менше. Чи можна мати кращий доказ того, що апостолів Агнця ніколи не було більше, ніж дванадцять, і що будь-які інші, як стверджує апостол Павло, були “фальшивими апостолами”? (2 Кор. 11: 13).
Ми також не можемо уявити собі, чому потрібно було мати більше апостолів, адже цих дванадцятьох ми і далі маємо з нами – їхні свідчення та плоди їхніх праць у набагато зручнішому вигляді, ніж мали ті, хто був особисто з ними під час їхнього служіння. У нас є записи про їхнє служіння; є їхні записи про Господні слова, чудеса тощо. Їхні проповіді на різні теми християнського вчення, які знаходяться в їхніх посланнях, є сьогодні в наших [210] руках у найбільш доступному вигляді. Цього “достатньо”, як пояснює апостол, “щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова”. Пояснюючи цю річ далі, апостол ствердив: “Я не вхилявсь об’являти вам усю волю Божу”. Що ще потрібно? (2 Тим. 3: 17; Дії 20: 27).
Після сорока днів глибоких роздумів та випробувань противником у пустелі, наш Господь, визначивши для Себе правильний шлях, почав проповідувати Євангеліє прийдешнього Царства та запрошувати послідовників, яких називали учнями. Саме з-поміж цих учнів Він остаточно вибрав дванадцятьох (Лк. 6: 13-16). Усі вони, можна сказати, займали скромне становище в суспільстві. Декілька з них були рибалками, і про них сказано, що начальники “спостерегли, що то люди... невчені та прості” (Дії 4: 13). Мабуть, дванадцять були покликані з числа “учнів”, тобто послідовників загалом, які підтримували справу Господа і визнавали Його, хоча не полишили своїх щоденних занять. Дванадцять були запрошені приєднатися до служінні Євангелія, і про них записано, що вони залишили все, щоб іти за Ним (Мт. 4: 17-22; Мр. 1: 16-20; 3: 13-19; Лк. 5: 9-11). “Сімдесят”, уповноважені згодом, ніколи не були визнані апостолами. Лука детально розповідає про вибір дванадцятьох, розповідаючи, що безпосередньо перед цією подією наш Господь пішов на гору помолитися – очевидно, щоб порадитись з Отцем щодо Своєї праці та Своїх співпрацівників у ній. Він перебував у молитві всю ніч, а коли настав день, покликав до Себе Своїх учнів (гр. mathetes – той, хто вчиться, учень) і з них вибрав дванадцять, яких також назвав апостолами (гр. apostolos – посланий). Ось так дванадцять були відокремлені, виділені серед учнів (Лк. 6: 12, 13, 17).
Інші учні, не обрані до апостольства, були також улюбленими у Господа і, без сумніву, повністю погодились з призначенням Ним дванадцятьох, розуміючи, що це є в інтересах загальної праці. На якій підставі [211] Господь зробив Свій вибір, не вказано, але ми маємо запис про Його молитву з цього приводу: “Твоїми були вони, і Ти дав їх Мені”; і ще: “Тих, що дав Ти Мені, зберіг і ніхто з них не згинув, крім призначеного на загибіль” – Юди. У якому сенсі або якою мірою Отець був зайнятий вибором дванадцяти, для нас несуттєво. Без сумніву, однією з якостей, якою вони володіли, була смиренність. Також, безсумнівно, їхнє скромне заняття та попередній життєвий досвід зробили їх не тільки покірними людьми, але й, додатково, сприяли силі характеру, рішучості, наполегливості тощо настільки, що цього неможливо було досягнути іншими заняттями. Нам сказано, що вибір дванадцяти вже в той час, не чекаючи на П’ятидесятницю (дату зачаття Церкви), був в основному для того, щоб дозволити цим дванадцятьом бути особливим чином з Господом, бачити Його діла, слухати Його послання, щоб свого часу вони могли бути свідками й могли сповістити нам і всьому Божому народові з перших рук про чудові діла Бога та чудові слова життя, явлені через Ісуса (Лк. 24: 44-48; Дії 10: 39-42).
АПОСТОЛІЬСЬКІ ПОВНОВАЖЕННЯ
Ніде немає ні найменшого натяку для апостолів або про них, що вони повинні були панувати над Божою спадщиною, що вони мали вважати себе відмінними від інших віруючих – звільненими від дії божественного закону, або особливо привілейованими, або тими, кому гарантовано їхній вічний спадок. Вони мали постійно пам’ятати, що “ви всі брати” і що “один вам Наставник, – Христос”. Вони мали постійно пам’ятати, що їм потрібно зробити своє покликання та вибір міцним, і якщо вони не підкорятимуться Закону Любові і не будуть смиренними, як маленькі діти, то жодним чином не “ввійдуть в Царство”. Їм не давали жодних офіційних титулів, ані вказівок щодо своєрідного вбрання чи особливої поведінки. У всіх цих речах вони мали бути прикладом [212] для черідки, щоб інші, бачачи їхні добрі діла, прославляли Отця; щоб інші, йдучи їхніми слідами, тим самим йшли слідами Вождя і остаточно досягли тієї ж слави, честі та безсмертя – стали учасниками тієї ж божественної природи, членами того ж Нового Створіння.
Їхнім повноваженням було служіння – вони мали служити один одному, служити Господу і віддавати своє життя за братів. Такого роду служіння мало відбуватись перш за все у зв’язку з проповідуванням Євангелія. Вони були учасниками попереднього помазання, яке вже зійшло на їхнього Учителя, – того самого помазання, яке стосується всього Нового Створіння, всього Царського Священства й описане пророком: “Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав Мене, щоб благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем” і т. д. (Іс. 61: 1, 2; Лк. 4: 17-21; Мт. 10: 5-8; Мр. 3: 14, 15; Лк. 10: 1-17).
Хоча це помазання прийшло на них безпосередньо лише в П’ятидесятницю, все ж вони вже раніше мали його передсмак у тому, що Господь передав їм частку сили Свого святого Духа тощо, коли послав їх проповідувати. Але навіть у цьому вони були позбавлені особливого приводу для гордості, коли пізніше наш Господь послав сімдесят інших вести подібну працю і схоже наділив їх силою робити чудеса в Його ім’я. Отже, справжня діяльність апостолів почалася, у властивому сенсі цього слова, не раніше прийняття ними святого Духа в П’ятидесятницю. Тоді їм був даний особливий прояв божественної сили – не тільки святий Дух і дари Духа, але й, перш за все, влада передавати ці дари іншим. Відтепер вони, завдяки згаданій щойно силі, відрізнялися від усіх інших у Церкві. Інші віруючі вважалися членами помазаного Тіла Христа, стали учасниками Його Духа і були зачаті цим Духом до нового життя тощо, але ніхто не міг мати дару чи особливого прояву, якщо той не був переданий цими апостолами. Ці дари [213] чудес, мов, тлумачення мов тощо, як ми повинні пам’ятати, в жодному сенсі не були перешкодою для плодів святого Духа і не зайняли місце цих плодів, які мав вирощувати, тобто розвивати, кожен вірний через слухняність божественним настановам – у міру зростання кожного в благодаті, знанні та любові. Передача цих дарів – які людина могла отримати, але все ще залишатися міддю дзвінкою та бубоном гудячим – робила, тим не менше, апостолів особливими слугами, представниками Господа у праці заснування Церкви (1 Кор. 12: 7-10; 13: 1-3).
Наш Господь, вибираючи цих апостолів і даючи їм настанови, мав на увазі благословення та настанови для всіх Своїх послідовників до кінця віку. Це видно з Його молитви в кінці Його служіння, в якій Він, згадуючи учнів, сказав: “Я ім’я Твоє виявив людям [апостолам], що Мені Ти із світу їх дав. Твоїми були вони, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли Твоє Слово. Тепер пізнали вони, що все, що Ти Мені дав, від Тебе походить, бо слова [вчення], що дав Ти Мені, Я їм передав, – і вони прийняли... Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, – Твої бо вони... Та не тільки за них [апостолів] Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене [за всю євангельську Церкву], щоб були всі одно [в намірі, в любові]: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони [тоді, показуючи остаточну мету цього вибору – як апостолів, так і всього Нового Створіння, – Він додає] – щоб увірував світ [який Бог полюбив, коли люди були грішними, відкупивши їх дорогоцінною кров’ю], що Мене Ти послав” – щоб відкупити та відновити їх (Ів. 17: 6-9, 20, 21).
Апостоли, хоча були невченими людьми, мали, очевидно, сильний характер, і під впливом Господнього навчання цей брак земної мудрості та освіти більш ніж компенсувався “духом здорового розуму”. Тому не дивно, що в ранній Церкві цих людей одностайно вважали [214] провідниками на Господньому шляху – спеціально призначеними наставниками, – “стовпами в Церкві”, наступними за повноваженнями після Господа. Господь різним чином готував їх до цього становища:
Вони постійно були з Ним і тому могли бути свідками усіх справ Його служіння, Його вчення, Його чудес, Його молитов, Його співчуття, Його святості, Його самопожертви до самої смерті й, нарешті, свідками Його воскресіння. Усі ці свідчення були потрібні не тільки ранній Церкві, але й усім, хто з того часу був покликаний Господом і прийняв Його поклик до Нового Створіння, – усім, хто знайшов притулок і хто довіряє славним надіям, зосередженим у Його характері, у Його жертовній смерті, у Його звеличенні й у Божому плані, який Він повинен виконати. Потрібні були саме такі особисті свідчення щодо всіх цих питань, щоб вони могли мати міцну віру, міцну потіху.
Інших сімдесят учнів були послані Господом згодом, щоб проголошувати Його присутність та жнива Юдейського віку, проте їхня діяльність багато в чому відрізнялася від діяльності дванадцяти. Безумовно, Господь усіляко вирізнив апостолів для того, щоб ми, разом з усією Церквою, могли мати повну довіру до них. Тільки вони були з Ним під час останньої Пасхи та встановлення нової пам’ятки Його власної смерті; тільки вони були з Ним у Гефсиманії; тільки їм Він особливо показався після Свого воскресіння, і тільки вони були особливо використані як речники святого Духа в день П’ятидесятниці. Ці одинадцять були “мужі галілейські”, як це зауважили деякі, хто їх чув: “Хіба ж не галілеяни всі ці?” (Дії 2: 7; Лк. 24: 48-51; Мт. 28: 16-19).
Хоча, як свідчить запис, наш Господь з’явився після Свого воскресіння біля п’ятистам братів, все ж Він по-особливому спілкувався з апостолами, щоб вони були особливими “свідками всьому, що Він учинив в Юдейському краю та в Єрусалимі, – та вбили Його, на дереві повісивши. Але Бог воскресив Його [215] третього дня... І Він нам звелів, щоб народові ми проповідували” і т. д. (Дії 10: 39-45; 13: 31; 1 Кор. 15: 3-8).
Хоча апостол Павло не був безпосереднім свідком тією ж мірою, що й одинадцять, все-таки Він став свідком воскресіння нашого Господа, бо Йому було дано коротко глянути на Його славну присутність, як він сам про це говорить: “А по всіх Він з’явився й мені, мов якому недородкові [народженому перед часом]” (1 Кор. 15: 8, 9). Апостол Павло насправді не мав права бачити Господа в славі перед рештою Церкви під час Другого приходу, коли всі Його вірні будуть перемінені, стануть подібними до Нього та побачать Його, як Він є. Але для того, щоб апостол міг бути свідком, йому було дозволено на мить глянути і також йому були дані видіння та об’явлення більше, ніж іншим. Таким чином, йому, мабуть, було достатньо відшкодовано попередню нестачу особистого контакту з Учителем. Також його особливий досвід не був лише для його користі, а переважно, як можемо здогадатися, для користі всієї Церкви. Ми переконані, що особливі обставини, видіння, об’явлення тощо, дані апостолу, який зайняв місце Юди, були більш допоміжними, ніж ті, які мали інші апостоли.
Його досвід дозволив йому пізнати та оцінити не лише “глибокі речі Божі” – зокрема речі, які людині не дозволено повторювати (2 Кор. 12: 4, WTB). Просвітлення, яке вони справили на розум апостола, віддзеркалювалось через його писання на Церкву від його днів і дотепер.
Оскільки апостол Павло мав ці видіння та об’явлення, це дозволило йому ясно осягнути розумом ситуацію й оцінити нову епоху і пізнати довжину, ширину, висоту та глибину божественного характеру і плану. А так як він сам дуже цінував ці речі, то був здібний викласти їх у своїх вченнях і посланнях таким чином, щоб передавати благословення дому віри протягом усього віку. Дійсно, навіть сьогодні для Церкви краще було б втратити свідчення будь-якого або всіх [216] апостолів, ніж свідчення його одного. Тим не менш, ми раді мати повне свідчення, – раді оцінити його повністю, а також благородні характери всіх дванадцяти. Зверніть увагу на свідчення, яке вказує на його апостольство і, передусім, на слова Господа: “Для Мене – посудина вибрана Він, щоб носити ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїля” (Дії 9: 15). А ось слова і самого апостола: “Звіщаю ж вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, – вона не від людей, бо я не прийняв, ні навчився її від людини, але відкриттям Ісуса Христа” (Гал. 1: 11, 12). Далі він говорить: “Бо Той, хто помагав Петрові в апостольстві між обрізаними [юдеями], помагав і мені між поганами” (Гал. 2: 8). Його відданість Господу та братам і його готовність покласти своє життя за братів – витрачаючи час і енергію для їхнього благословення – свідчить про те, що він заслуговував на право знаходитись в одному ряду з будь-яким з апостолів. І коли його апостольський стосунок до Церкви дехто поставив під сумнів, він прямо згадав про це, а також про Господнє благословення, пов’язане з його об’явленнями, служінням тощо, як про доказ того, що він “нічим не лишився позаду” інших (1 Кор. 9: 1; 2 Кор. 11: 5, 23; 12: 1-7, 12; Гал. 2: 8; 3: 5).
Господь не мав наміру, щоб апостоли виконували працю лише серед юдеїв. Записи говорять про протилежне. Він навчив одинадцятьох, що Його праця та їхнє послання було остаточно для всіх людей, але при цьому вони повинні були чекати в Єрусалимі до часу, доки не будуть наділені силою, і саме звідси вони почали своє свідчення. Ось слова нашого Господа: “Ви приймете силу, як Дух святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі” (Дії 1: 8). Це свідчення продовжувалося не лише за життя апостолів, але триває й досі. Вони досі проповідують нам, досі наставляють вірних, досі заохочують, досі застерігають, досі докоряють. Їхня смерть не припиняла їхнього служіння. Вони все ще промовляють, все ще свідчать, все ще є речниками Господа для Його вірних.
[217]
НАТХНЕННІСТЬ АПОСТОЛІВ
Добре, що ми маємо довіру до апостолів як вірних свідків, як істориків, і що ми помічаємо в їхніх свідченнях відбиток чесності – що вони не прагнули ні багатства, ні слави в людей, а жертвували всіма земними інтересами у своїй відданості піднятому та прославленому Учителю. Їхні свідчення не мали б такої цінності, якби в них не було ще чогось більшого. І ми бачимо, як про це вчить Писання, що Господь використав їх як Свої натхненні знаряддя, що Він особливо керував ними у справі свідчень, доктрин, звичаїв тощо, які вони мали встановити в Церкві. Вони свідчили не тільки про те, що чули й бачили, але й про настанови, які вони отримали через святий Дух. Таким чином вони були вірними управителями. “Нехай кожен нас так уважає, якби ... доморядників Божих таємниць”, – говорив Павло (1 Кор. 4: 1). Таку саму думку висловив і наш Господь, коли сказав про дванадцятьох: “Я зроблю вас ловцями людей”, і знову: “Паси вівці Мої”, “Паси ягнята Мої”. Апостол також каже, що Таємниця [глибокі правди Євангелія про високий поклик Нового Створіння – Христа], прихована в інші віки, тепер відкрилась Духом Його святим апостолам та пророкам. Мета цього об’явлення пояснюється так: “Висвітлити, що то є зарядження таємниці [на яких умовах можна здобути участь у цьому Новому Створінні], яка від віків захована в Бозі” (Еф. 3: 3-11). Ще раз, описуючи, як Церква повинна будуватися на фундаменті апостолів і пророків, де Сам Ісус Христос є головним наріжним каменем, апостол заявляє: “Через це [для будови Церкви, Божого Храму], я, Павло, є в’язень Ісуса Христа за вас, поган” (Еф. 2: 20, 22; 3: 1).
Утішитель, як було обіцяно, повинен “навчити вас усього і пригадати вам усе, що Я вам говорив”, “і що має настати звістить вам” (Ів. 14: 26; 16: 13). Безперечно, це до певної міри стосується всієї Церкви, але особливо [218] стосувалося апостолів, і, насправді, все ще діє по відношенню до решти Церкви через апостолів: їхні слова далі є засобами, через які святий Дух вчить нас і новому, і старому. Згідно з цією обітницею ми можемо бачити, що апостольське натхнення носило потрійний характер. (1) Освіження пам’яті, що дозволяло їм згадати та відтворити особисті вчення Господа. (2) Керівництво до зрозуміння правди стосовно божественного плану віків. (3) Особливі об’явлення про речі майбутнього, про які наш Господь сказав: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести” (Ів. 16: 12).
Ми не повинні вважати, що освіження пам’яті апостолів передбачало диктування точних фраз чи точного порядку слів нашого Господа. Також і апостольські писання не свідчать про такий диктант. Однак обітниця Господа сама по собі є гарантією правильності їхніх висловів. У кожному з чотирьох Євангелій ми маємо історію раннього життя і служіння Господа, однак у кожному проявляється індивідуальність автора. Кожен у своєму стилі описує ті деталі, які здаються йому найважливішими. І під наглядом Господа ці різні розповіді дають цілком повну історію, необхідну для утвердження віри Церкви, для встановлення ідентичності Ісуса як Месії, проголошеного пророками, для розпізнавання виконання пророцтв про Нього, про факти з Його життя та вчень. Якби натхнення було дослівним (диктовка слово в слово), то декільком особам не довелося б перефразовувати розповідь. Варто зауважити, що хоча кожен автор використовував свою свободу вираження думки і робив власний вибір подій, найважливіших та гідних запису, однак Господь Своїм святим Духом настільки доглядав ці речі, що нічого важливого не було упущено: все потрібне було сумлінно записане, “щоб людина Божа могла бути досконала, до всякого доброго діла готова”. Цікаво зазначити, що запис апостола Івана доповнює три інші – Матвія, [219] Марка і Луки – і розповідає головним чином про обставини та важливі події, упущені іншими.
Твердження Господа про те, що Він через святий Дух наставить апостолів, а через них Нове Створіння, “на всяку правду” (Турк.), означає, що керівництво скоріше буде загальним, а не особистою та індивідуальною настановою на всяку правду. Записи свідчать, що все відбулось саме так. Хоча апостоли, за винятком Павла, були простими та невченими людьми, проте їхні біблійні описи надзвичайно чудові. Вони змогли “засоромити мудрих” теологів свого часу і наступних часів. Якою б красномовною не була неправда, вона не може встояти перед логікою їхніх висновків із Закону та Пророків, а також вчень Господа. Юдейські законовчителі зауважили це і, як ми читаємо, “пізнали їх, що вони з Ісусом були”, – що вони прийняли Його вчення і копіювали Його дух (Дії 4: 5, 6, 13).
Послання апостолів складаються саме з таких логічних аргументів, які базуються на натхненних писаннях Старого Завіту та словах Господа. Усі, котрі впродовж цього Євангельського віку стали учасниками того ж Духа через дотримання аргументації, яку Господь представив нам через Своїх речників, є ведені до таких самих правдивих висновків, так що наша віра ґрунтується не на мудрості людей, а на Божій силі (1 Кор. 2: 4, 5). Тим не менше, у цих вченнях, а також у їхніх історичних викладах ми не маємо доказів диктовки слово в слово – жодних доказів того, що вони були просто Господніми переписувачами, які говорили й писали механічно, як це робили пророки в давнину (2 Петр. 1: 21). Радше ясне бачення апостолів – це просвітлення розуму, яке дало їм змогу бачити і оцінювати божественні цілі, а потім зрозуміло їх висловлювати. Саме так весь Господній народ, слідуючи за їхнім керівництвом, з того часу мав змогу зростати в благодаті, знанні та любові, і так зміг “зрозуміти зо всіма святими, що то ширина [220] й довжина, і глибина й вишина, і пізнати Христову любов, яка перевищує [усяке людське] знання” (Еф. 3: 18, 19).
Тим не менш, ми цілком виправдано можемо вірити, що інші їхні вчення, а також їхні історичні описи були під наглядом Господа, щоб уникнути невідповідних слів, а також щоб правду викласти в такій формі, щоб та становила “харч своєчасно” для дому віри відтоді й донині. На цей божественний нагляд над апостолами вказували заздалегідь слова нашого Господа: “Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі” (Мт. 18: 18). Це, як ми розуміємо, не означало, що Господь поступиться Своїм правом і стане слухняним повелінням апостолів. Навпаки, святий Дух мав так тримати їх, так керувати ними, щоб їхні рішення в Церкві щодо того, які речі слід вважати обов’язковими, а які – необов’язковими, сприймались як правильні; щоб Церква в цілому могла знати, що її справи незмінні й усталені – що зроблені висновки є рішенням Господа й апостолів.
НА ЦІЙ СКЕЛІ Я ЗБУДУЮ СВОЮ ЦЕРКВУ
Після того, як апостол Петро засвідчив, що наш Господь – Месія, Ісус сказав йому у відповідь: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі також, що ти скеля [петрос – камінь, скеля], і на скелі оцій [петра – скеля, велика фундаментальна скеля правди, яку ти щойно виразив] побудую Я Церкву Свою”. Сам Господь є будівничим і також названий основою: “Ніхто бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона – Ісус Христос” (1 Кор. 3: 11). Він – велика Скеля, і визнання Петра про Нього було, отже, фундаментальним (мов скеля) свідченням – заявою про основоположні принципи, які лежать в основі божественного плану. [221] Апостол Петро саме так розумів цю річ і саме так висловив своє розуміння (1 Петр. 2: 5, 6). Він назвав усіх справді посвячених віруючих “живими каменями”, які приходять до великої Скелі божественного плану, Ісуса Христа, щоб бути збудованими як святий Божий храм через єдність з Ним, основою. Таким чином, Петро відмовився від будь-яких претендувань на те, щоб самому бути каменем-фундаментом, належним чином зараховуючи себе разом з усіма іншими до “живого каміння” (гр. lithos) Церкви, тоді як петрос, скеля, означає камінь більшого розміру, ніж літос, і всі апостоли, як камені “основи”, матимуть у божественному плані та порядку більшу важливість, ніж їхні брати (Об. 21: 14).
КЛЮЧІ ПОВНОВАЖЕНЬ
При цьому Господь сказав Петрові: “І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі” і т. д. Таким чином, про ті самі повноваження, надані апостолам в цілому, було особливо сказано Петру, як і про додатковий привілей, почесть мати ключі – право, владу відкривати. Пам’ятаємо, як апостол Петро використав ключі Царства і відкрив працю нової епохи – спочатку юдеям у П’ятидесятницю, а згодом поганам у домі Корнилія. Читаємо, що в день П’ятидесятниці, коли був злитий святий Дух, “Петро встав із одинадцятьма”, взяв на себе ініціативу – відкрив; за ним пішли інші. Ось так євангельське запрошення було відкрито юдеям. У випадку з Корнилієм Господь відправив послів до Петра, особливо наставивши його у видінні прийняти їхнє запрошення, і тим самим особливо використав його у відкритті дверей милосердя, свободи та привілеїв поганам, щоб вони також могли ввійти й розділити привілей високого поклику Нового Створіння. Ці речі повністю погоджуються з тим, що ми дізнались про Господні наміри, пов’язані з вибором дванадцяти апостолів. І чим ясніше Господній народ розпізнає факт, що ці дванадцять мужів стали особливими представниками нової епохи, а їхні [222] слова – особливими засобами передачі правди Новому Створінню, тим повніше він буде готовий прийняти їхні слова і менше буде схильний схвалювати вчення інших, які суперечать їхнім свідченням. “Як вони не так кажуть, як це, то немає в них немає зорі ранньої” (Іс. 8: 20).
Остання частина обітниці нашого Господа звучить так: “Він [святий Дух Отця] ... що має настати, – звістить вам”. Це передбачає особливе натхнення апостолів і побічно передбачає благословення та просвітлення Господнього народу завдяки їхньому навчанню аж до завершення цього віку. Таким чином, вони мали бути не лише святими апостолами, а й пророками, тобто провидцями, які звіщали Церкві майбутні події. Не слід вважати, що всі апостоли використовувалися в однаковій мірі в будь-якому або у всіх цих напрямках служіння. Річ у тому, що деякі були удостоєні більшої честі не лише в привілеях служіння як апостоли, але й у провіщенні майбутнього. Апостол Павло вказує на різні речі майбутнього: на велике відступництво в Церкві; на викриття “Чоловіка Гріха”; на таємницю другого приходу Господа і на те, що ми не всі заснемо, хоча всі повинні перемінитися; на таємницю, приховану від минулих віків і епох, що Церква, включаючи поган, повинна бути співспадкоємицею обітниці, даної Аврааму, – що його насіння повинно благословити всі племена землі і т. д. і т. п. Він вказує також на те, що в кінці віку в Церкві запанують несприятливі умови; що люди будуть любити задоволення більше, ніж любити Бога, маючи вигляд благочестя, але від сили його відречуться; що вони будуть порушниками завіту і т. д., і що “люті вовки” (нищівні вищі критики) не пошкодують Господньої черідки. Справді, усі писання апостола Павла блискуче осяяні видіннями та об’явленнями, які він одержав як провидець того, що в його дні було ще в майбутньому і чого не належало тоді повністю пояснювати, але сьогодні виявлено святим через образи та пророцтва Старого Завіту – є зрозумілим зараз у світлі [223] слів апостолів, тому що настав “свій час”, щоб їх зрозуміти.
Апостол Петро також, як провидець, вказує на проникнення в Церкву фальшивих вчителів, які тайкома вноситимуть шкідливі єресі, заперечуючи навіть те, що Господь купив їх. Вдивляючись у наші дні, він пророкує, кажучи: “В останні дні прийдуть із насмішками глузії ... та й скажуть: Де обітниця Його приходу [Христа]?” і т. ін. Він пророкував також, що “день же Господній прибуде, як злодій вночі” тощо.
Апостол Яків також пророкує про кінець цього віку, кажучи: “А ну ж тепер, ви, багачі, плачте й ридайте над лихом своїм, що вас має спіткати... Ви скарби зібрали собі на останні дні” і т. д.
Однак найвидатнішим провидцем, тобто пророком з усіх апостолів був апостол Іван: його видіння, що складають Книгу Об’явлення, найбільш чітко окреслюють майбутнє.
АПОСТОЛЬСЬКА НЕПОГРІШНІСТЬ
З усього вищесказаного ми цілком виправдано віримо, що апостоли були так ведені Господом через Його святий Дух, що всі їхні публічні висловлювання мали божественне натхнення для наставлення Церкви і були не менш непогрішними, ніж висловлювання пророків попередньої епохи. Маючи впевненість у правдивості їхніх свідчень і того, що всі їхні звертання до Церкви мають божественне схвалення, добре було б старанно розглянути п’ять різних випадків, згаданих у Новому Завіті, які, як зазвичай вважають, суперечать думці, що апостоли не помилялись у своїх вченнях. Ми розглянемо їх окремо.
(1) Петро відрікся від нашого Господа безпосередньо перед Його розп’яттям. Не можна заперечити, що Петро допустився серйозної помилки, за яку згодом щиро каявся; але ми не повинні забувати, що хоча ця провина і була вчинена після того, як він був вибраний апостолом, все ж це трапилось до [224] його помазання святим Духом у П’ятидесятницю і до божественного призначення його апостолом в найбільш повному значенні. Крім того, непогрішність, яку (як ми стверджуємо) мали апостоли, стосується їхніх публічних навчань і писань, а не всіх випадків і дрібниць їхнього життя, яке, безперечно, було уражене вадами їхніх земних посудин, пошкоджених гріхопадінням, від якого постраждали всі діти Адама. Слова апостола про те, що “ми маємо цей скарб у посудинах глиняних”, очевидно, стосувались як його, так і інших апостолів, а також усієї Церкви, яка одержала святий Дух. Наша особиста частка у великій праці примирення нашого Учителя покриває ці вади плоті, які суперечать нашим бажанням як Нових Створінь.
Апостольське становище служити Господу та Церкві не мало нічого спільного зі звичайними слабкостями плоті і було доручено апостолам не з причини людської досконалості, а з урахуванням того, що вони, треба зізнатись, були “такі ж немічні люди”, як і ми (Дії 14: 15 – WTB). Така функція не давала реституції – досконалості їхнім смертним тілам, – а лише новий розум і святий Дух, який ними керував. Це не робило їхніх думок і вчинків досконалими, а лише керувало цими думками та вчинками, щоб публічні вчення дванадцяти були непогрішними – Словом Господа. Саме на такий вид непогрішності претендують папи: вважається, що коли папа виступає офіційно чи з кафедри, ним керує Бог і не дозволяє йому помилятись. Таку непогрішність папам приписують на тій підставі, що вони також є апостолами, при цьому оминаючи увагою та ігноруючи той факт, що Писання вчить, що є лише “дванадцять апостолів Агнця”.
(2) Петро одного разу “лицемірив” і був звинувачений у дворушництві (Гал. 2: 11-14). На це звертають увагу як на доказ того, що апостоли у своїй поведінці не були непогрішними. Ми погоджуємось з цим, оскільки, як бачимо, апостоли також це відкрито признавали (Дії 14: 15); але ми повторюємо, що цим людським слабкостям не було дозволено заплямити їхню працю чи придатність як апостолів, які “благовіствували вам Духом святим, посланим з неба” (Кул.) (1 Петр. 1: 12; Гал. 1: 11, 12) – не людською мудрістю, [225] але мудрістю згори (1 Кор. 2: 5-16). Цю помилку з боку Петра Бог швидко виправив через апостола Павла, який доброзичливо, але твердо “виступив проти нього, – заслуговував бо він на осуд”. Апостол Петро сприйняв це належним чином. Він цілком подолав свою слабкість, яка стосувалася переваг юдеїв, про що переконливо свідчать два його послання, в яких не простежується жодного вагання з цього приводу, ані жодного браку вірності у визнанні Господа.
(3) Стверджується, що апостоли очікували, нібито другий прихід Господа відбудеться дуже швидко, можливо ще за їхнього життя, і що в цьому вони помилялись доктринально і показували, що їхні вчення недостовірні. Ми відповідаємо, що, згідно зі словами Господа, Він залишив апостолів у непевності щодо часу другого приходу та встановлення Царства – просто сказав їм і всім пильнувати, щоб тоді, коли ця подія відбудеться, вони могли знати, а не бути в темряві з цього приводу, як буде світ у загальному. На їхнє запитання про дану річ, поставлене Господу після воскресіння, Ісус дав таку відповідь: “То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй”. Тож чи будемо ми винуватити апостолів у справі, яку Господь проголосив на деякий час божественною таємницею? Звичайно, ні. Однак ми бачимо, що під керівництвом Духа стосовно “майбутніх речей” апостоли були дуже обережні у своїх висловлюваннях стосовно часу другого приходу. Тому їхні слова свідчать про протилежне – що вони не чекали цієї події за свого життя.
Наприклад, апостол Петро виразно каже, що він писав свої послання з наміром, щоб його свідчення могли залишатись з Церквою після його смерті – як ясний доказ того, що він не сподівався жити до встановлення Царства (2 Петр. 1: 15). Апостол Павло, заявляючи, що “час короткий”, зовсім не намагався уточняти, наскільки він короткий. Дійсно, якщо дивитися з погляду тижня із семи тисячолітніх днів – сьома з яких принесе Царство, – то більше, ніж чотири шостих часу очікування [226] вже пройшло, і час у більшості проминув. Так само ми говоримо про речі, які стосуються земних справ, коли в четвер кажемо, що тиждень скоро закінчиться. Павло також говорив про час свого відходу, про свою готовність покласти власне життя, про свій вибір зробити саме так. Він звертає увагу, що день Господній прийде, як злодій вночі. Він виправив деякі помилкові уявлення з цього приводу, кажучи: “Щоб ви не хвилювалися зараз умом та не жахались ані через духа, ані через слово, ані через листа, що він ніби від нас, – ніби вже настав день Господній. Хай ніхто жодним способом вас не зведе! Бо той день не настане, аж перше прийде відступлення, і виявиться беззаконник, призначений на погибіль” і т. д. “Чи ви не пам’ятайте, як, ще в вас живши, я це вам говорив був? І тепер ви знаєте, що саме не допускає з’явитись йому своєчасно”.
(4) В якості заперечення стверджується, що Павло, який писав: “Ось я, Павло, кажу вам, що коли ви обрізуєтесь, – то нема вам тоді жодної користі від Христа” (Гал. 5: 2), – спонукав Тимофія обрізатись (Дії 16: 3). І нас запитують: Чи він, таким чином, не вчив помилково і всупереч власним свідченням? Ми відповідаємо: Ні, Тимофій був юдеєм, бо його мати була юдейкою (Дії 16: 1). Обрізання було національним звичаєм юдеїв, який мав початок ще перед Законом Мойсея і продовжувався після того, як Христос поклав кінець Закону [Угоді Закону], “прибив його на хресті”. Обрізання було дано Аврааму та його насінню за чотириста тридцять років до того, як Закон був даний Ізраїлю, як народу, на горі Сінай. Петро був призначений апостолом для обрізаних (тобто для юдеїв), а апостол Павло – для необрізаних (тобто для поган) (Гал. 2: 7, 8).
Його аргумент із Гал. 5: 2 не був адресований юдеям. Він звертався до поган, чиєю єдиною причиною, щоб бажати мати обрізання або хоча б думати про нього, було те, що певні неправдиві вчителі ввели їх в оману, кажучи, що вони повинні дотримуватися Угоди Закону і одночасно приймати Христа, тим самим змушуючи їх ігнорувати Угоду Благодаті. Апостол [227] показує, що для них обрізання (з будь-якої такої причини) було б відмовою від Угоди Благодаті, а отже, відреченням від усієї справи Христа. Він не бачив жодних перешкод для того, щоб юдеї продовжували свій національний звичай обрізатись: це видно з його слів у 1 Кор. 7: 18, 19, а також з його поведінки з Тимофієм. Йдеться не про те, що Тимофію чи будь-якому іншому юдею треба було обрізатись, а про те, що в цьому не було нічого невідповідного, адже якщо б йому довелось піти до юдеїв, то це було б йому на користь, викликаючи довіру юдеїв. Але ми бачимо також, що апостол Павло твердо опирався цьому, коли деякі, хто неправильно розумів цю справу, домагались, щоб Тит – чистокровний грек – обрізався (Гал. 2: 3-5).
(5) Опис поведінки Павла, записаний у Діях 21: 20-26, сприймається як такий, що суперечить його власному викладенню правди і як признак його помилковості відносно вчень та практик. Стверджується, що саме через таку неправильну поведінку Павло був змушений багато страждати як в’язень і остаточно був відправлений в Рим. Але такого погляду не підтверджують факти, викладені в Писанні. Запис свідчить, що протягом усього цього випробування Павло мав співчуття та схвалення всіх інших апостолів і, перш за все, постійну прихильність Господа. Його шлях був прикладом для інших апостолів. Про це йому свідчило пророцтво, – ще перш, ніж він вирушив до Єрусалиму (Дії 21: 10-14), – що його чекають кайдани та ув’язнення. Вірний своєму переконанню щодо обов’язку, він відважно зустрів усі ці передбачувані негаразди. І коли він опинився серед усіх своїх негараздів, то, ми читаємо: “Став Господь перед ним і промовив: «Будь бадьорий! Бо як в Єрусалимі про Мене ти свідчив, так треба тобі свідкувати в Римі!»” Пізніше ми бачимо, як Господь знову виявив йому Свою прихильність, про що читаємо: “Бо ночі цієї з’явився мені Ангол Бога, Якому належу й Якому служу, та і прорік: «Не бійся, Павле, бо треба тобі перед кесарем стати, і ось Бог дарував тобі всіх, хто з тобою пливе»” (Дії 23: 11; 27: 23, 24).
З огляду на ці факти ми повинні постаратись зрозуміти [228] шлях Павла з урахуванням його однаково сміливої і благородної поведінки – дуже високо оцінюючи працю та свідчення, які Бог не тільки не зганив, а насправді схвалив. Переходячи до розгляду Дій Апостолів 21: 21-27, ми помічаємо (вірш 21), що Павло зовсім не навчав, що юдейські навернені не повинні обрізувати своїх дітей; і він також не відмовлявся від Закону Мойсея, а радше шанував його, вказуючи на більші та величніші реалії, які Мойсеїв закон так переконливо ілюстрував. Тому, не відкидаючи Мойсея, а шануючи його самого і Закон, він говорить: “Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра”, показуючи, що завдяки йому знання про огидність гріха побільшилось; що Закон був настільки величним, що жодна недосконала людина не могла бути йому слухняною повною мірою, і що Христос, виконавши його, здобув його нагороду і тепер, під Угодою Благодаті, пропонує як дар вічне життя і благословення тим, хто не в змозі виконувати Закон, але вірою прийняв, як прикриття своїх недосконалостей, Його досконалий послух і жертву, і хто став Його послідовником на стежці праведності.
Певні церемонії юдейської епохи – такі, як піст, святкування новомісяччя та суботніх днів і свят – були образами духовних правд, що належать до Євангельського віку. Апостол чітко показує, що Євангеліє Угоди Благодаті ні не пропонує їх, ні не забороняє (Господня Вечеря і Хрищення є єдиними розпорядженнями символічного характеру, які нас зобов’язують, і вони є новими) (Кол. 2: 16, 17; Лк. 22: 19; Мт. 28: 19).
Один із таких юдейських символічних обрядів, який називався “очищення”, який виконав Павло та четверо юдеїв, ми зараз розглядаємо. Як юдеї, вони мали право, якщо вирішили, не тільки посвятити себе Богу в Христі, але й здійснити символ цього очищення. І саме так вони зробили: чоловіки, які були з Павлом, додатково склали обітницю впокоритись перед Господом і людьми, постригши свої голови. Ці символічні церемонії дещо коштували, тому ці затрати, імовірно, і були грошовим “приношенням” (досить великим за кожного), щоб покрити витрати Храму. [229]
Апостол Павло ніколи не навчав юдеїв, що вони вільні від Закону. Навпаки, він навчав, що Закон має владу над кожним із них, поки вони живуть. Однак він показував також, що якщо юдей прийняв Христа і “помер з Ним”, то це врегульовувало вимоги Угоди Закону щодо такого юдея і робило його вільною Божою людиною в Христі (Рим. 7: 1-4). Натомість він навчав навернених із поган, що вони ніколи не були під юдейською Угодою Закону і що для них спроба практикувати обряди та церемонії юдейського Закону означала довіряти цим символам для власного спасіння, а не покладатись повністю на заслугу Христової жертви. І з цим усі апостоли погоджувались (Див. Дії 21: 25; 15: 20, 23-29).
Ми приходимо до висновку, що Бог найбільш чудово використав дванадцять апостолів, роблячи їх найбільш здібними служителями Його правди і керуючи ними надприродним шляхом у питаннях, про які вони писали, – так, щоб ніщо корисне для Божої людини не було пропущене, і в кожнім слові їхніх самобутніх писань Він виявив стільки турботи та мудрості, що про це не здогадувались навіть самі апостоли. Слава Богу за цей надійний фундамент нашої віри!
АПОСТОЛИ НЕ ПАНУВАЛИ НАД БОЖОЮ СПАДЩИНОЮ
Чи можна вважати апостолів у будь-якому сенсі владиками в Церкві? Іншими словами: після того, як Господь і Голова Церкви відійшов, чи зайняв хтось із них місце Голови? Чи може вони разом складають голову, щоб зайняти Його місце і взяти на себе кермо правління? Або може вони чи хтось із них були тим, ким претендують бути римські папи, – їхніми наступниками, вікаріями, заступниками Христа для Церкви, яка є Його Тілом?
Проти такої гіпотези ми маємо виразне твердження Павла (Еф. 4: 4, 5) – “Одне Тіло” та “один Господь”; і, відповідно, серед різних членів цього Тіла, якою б не була порівняльна важливість декого з них, слід визнавати лише одного Господа та Голову. Господь виразно навчав про це, коли говорив, звертаючись до народу та Своїх учнів: “Книжники та фарисеї ... люблять [230] ... щоб звали їх люди: Учителю! А ви вчителями не звіться, – бо один вам Учитель, а ви всі брати” (Мт. 23: 1, 2, 6-8). І знову, звертаючись до апостолів, Ісус сказав: “Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, – нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, – нехай буде всім за раба. Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити і душу Свою дати на викуп за багатьох” (Мр. 10: 42-45).
Ми також не маємо жодних доказів того, що рання Церква будь-коли вважала апостолів панами в Церкві, або що апостоли будь-коли приймали на себе такі повноваження чи почесті. Їхня поведінка була дуже далекою від папської ідеї панування чи такої ж ідеї відомих служителів всіх християнських сект. Наприклад, Петро ніколи не називав себе “князем апостолів”, як називають його папісти; ні він, ні інші ніколи не називали так один одного й не отримували такої почесті від Церкви. Вони зверталися один до одного або називали себе просто Петро, Іван, Павло і т. п., або ж брат Петро, брат Іван тощо; і всіх у Церкві вітали подібним чином – як братів і сестер у Христі (Див. Дії 9: 17; 21: 20; Рим. 16: 23; 1 Кор. 7: 15; 8: 11; 2 Кор. 8: 18; 2 Сол. 3: 6, 15; Филим. 7, 16). Написано, що навіть сам Господь не соромився називати їх усіх “братами” (Євр. 2: 11). Тим більше Він був далекий від владного ставлення у вживанні Свого справжнього і визнаного авторитету чи влади.
Також жоден із цих провідних слуг у ранній Церкві не носив священицьких шат, хреста, вервиці й т. ін., вимагаючи для себе почестей і поклоніння народу, бо, як навчав їх Господь, найголовнішими серед них були ті, хто найбільше служив. Так, наприклад, коли переслідування розпорошило Церкву, змусивши її покинути Єрусалим, “одинадцять” відважно залишились на місці, готові зробити все, що буде потрібно, тому що в цей непростий час Церква в інших землях шукатиме в них, в Єрусалимі, заохочення й [231] допомоги. Якби вони втекли, уся Церква почувала б себе збентеженою і в паніці. І ми бачимо, що Яків загинув від меча Ірода; така ж доля чекала Петра, якого кинуто до в’язниці і прикуто до двох воїнів (Дії 12: 1-6); Павло та Сила під час їхнього служіння одержали численні побої, а потім їх кинули до в’язниці, забивши їхні ноги в колоди; також Павло пережив “запеклу боротьбу страждань” (Дії 16: 23, 24; 2 Кор. 11: 23-33). Чи були вони схожі на панів чи діяли як пани? Напевно ні.
Петро був однозначним у цьому питанні, коли радив старшим “пасти стадо Боже”. Він не казав: це ваше стадо, ваші люди, ваша церква, як говорять сьогодні багато служителів, але, що це – стадо Боже; і не казав, що ви – пани над спадщиною, а що ви – зразок для отари, зразок смирення, вірності, запалу та побожності (1 Петр. 5: 1-3). Також Павло каже: “Я думаю, що Бог нас, апостолів, поставив за найостанніших, мов на смерть засуджених, бо ми стали дивовищем світові, – і ангелам, і людям. Ми нерозумні Христа ради, ... ми безчесні; ... ми голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємось, і трудимось, працюючи своїми руками. Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось; ми стали як сміття для світу, аж досі ми всім, як ті викидки” (1 Кор. 4: 9-13). Чи в усьому цьому подібні вони до панів? Противлячись поглядам деяких братів, які, здавалося, прагнули панувати над Божою спадщиною, Павло іронічно каже: “Ви вже нагодовані, ви вже збагатились, без нас ви царюєте”. Далі він радить єдино правильний шлях – шлях смирення, кажучи: “Будьте наслідувачами мене” в цьому відношенні. І знову: “Нехай кожен нас так уважає, якби служителів [слуг] Христових і доморядників Божих таємниць” (1 Кор. 4: 8, 16, 1).
І, знову ж, той самий апостол додає: “Як Бог визнав нас гідними, щоб нам доручити Євангелію, ми говоримо так, не людям догоджуючи, але Богові, що випробовує наші серця. Ми слова підлесливого не вживали ніколи, як знаєте, і не винні в зажерливості. Бог свідок тому! Не [232] шукаємо ми слави в людей, ані в вас, ані в інших. Хоч могли ми потужними бути, як Христові апостоли, але ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх” (1 Сол. 2: 4-7). Апостоли не видавали ні булл, ні анафем, натомість серед їхніх сповнених любові звернень ми знаходимо такі вирази: “Як лають, ми молимось”; “Благаю й тебе, товаришу вірний”; “Старшого не докоряй, але вмовляй” (1 Кор. 4: 13; Фил. 4: 3; 1 Тим. 5: 1).
Рання Церква справедливо шанувала побожність і вищі духовні знання та мудрість апостолів, тому, вважаючи їх (як це насправді й було) особливо вибраними Господніми послами для себе, вона сиділа як учень біля їхніх ніг – не з розумом, позбавленим думок і питань, але з бажанням випробовувати духів і перевіряти свідоцтво (1 Ів. 4: 1; 1 Сол. 5: 21; Іс. 8: 20). І апостоли, навчаючи її, заохочували такий стан розуму, який вимагав доказу для їхньої надії, заохочували його і були готові його надати – не привабливими словами людської мудрості (людської філософії та теорії), а проявом Духа й сили, щоб віра Церкви була основана не на мудрості людей, а на силі Бога (1 Кор. 2, 4, 5). Вони не прищеплювали їй сліпу й забобонну пошану до себе.
Читаємо, що веріяни “були шляхетніші за солунян, – і слова прийняли з повним запалом, і Писання досліджували день-у-день [щоб побачити] чи так воно є”. Апостоли постійно старались показати, що Євангеліє, яке вони проповідували, було тим самим Євангелієм, яке неясно висловлювали древні пророки, яким “відкрито було, що вони не для себе самих, а для вас [Тіла Христа] служили тим, що тепер звіщено вам, через благовісників [апостолів] Духом святим, із неба посланим” (1 Петр. 1: 10-12), – що це було те саме Євангеліє життя та безсмертя, виведене на світло самим Господом; що його більший розвиток [233] і всі конкретні подробиці, відкриті ними для Церкви під керівництвом і проводом святого Духа – чи то через особливі об’явлення, чи з допомогою інших, більш природних засобів, з яких були використані одні й другі, – були виконанням Господньої обітниці апостолам і через них усій Церкві: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести”.
Отже, веріяни поступали правильно, досліджуючи Писання, щоб побачити, чи відповідає свідчення апостолів свідченню Закону та пророків, а також порівняти їх із вченнями Господа. Наш Господь також схвалював подібне доведення Свого свідчення Законом та пророками, кажучи: “Дослідіть но Писання, ... вони ж свідчать про Мене”. Усе божественне свідчення повинно бути в згоді, незалежно від того, ким воно проголошене – Законом, пророками, Господом чи апостолами. Уся їхня цілковита згода є доказом їхнього божественного натхнення. І, дякувати Богу, ми бачимо цю узгодженість, яка існує, так що Писання Старого та Нового Завітів становлять те, що сам Господь називає “гуслами Божими” (Об. 15: 2). І різні свідчення Закону та пророків – це кілька струн цих гуслів, які, коли їх настроїти святим Духом, що мешкає в наших серцях, і торкнутись пальцями відданих слуг шукачів божественної правди, видають милозвучні мотиви, які коли-небудь потрапляли до смертних вух. Хвала Господу за прекрасну мелодію блаженної “пісні Мойсея та Агнця”, яку ми вивчили завдяки свідченню Його святих апостолів і пророків, серед яких Господь Ісус є головним!
І хоча свідчення Господа та апостолів повинні узгоджуватись зі свідченням Закону та пророків, ми повинні очікувати, що вони будуть свідчити як про нове, так і про старе, бо на це вчили нас надіятися пророки (Мт. 13: 35; Пс. 78: 2; 5 М. 18: 15, 18; Дан. 12: 9). Тому ми бачимо, що вони не лише роз’яснюють приховані правди давнього пророцтва, але й розкривають нові об’явлення правди.
[234]
АПОСТОЛИ, ПРОРОКИ, ЄВАНГЕЛІСТИ, ВЧИТЕЛІ
Згідно із загальною думкою християнства, Господь залишив питання організації Церкви обставинам, які зовсім не відповідали цілям, які Він поставив, сподіваючись, що в питанні організації Його народ використовуватиме свою власну мудрість. Багато людей різного складу розуму віддали перевагу більш чи менш суворій організації, тому бачимо, що сьогодні християни в усьому світі організовані по-різному, з більшою чи меншою строгістю, і кожен твердить про переваги своєї конкретної конфесії чи системи урядування. Це неправильно! Було б нелогічно вважати, що Бог, передбачивши Нове Створіння ще до заснування світу, був би настільки недбалим у Своїй власній праці, що залишив би Свій вірний народ без чіткого розуміння Його волі та відповідного порядку, тобто організації для його благополуччя. Тенденція людського розуму звернена до анархії з одного боку або до жорсткої організації та неволі – з іншого. Божественний порядок, уникаючи обох цих крайнощів, вказує Новому Створінню на надзвичайно просту організацію, позбуваючись усього, що схоже на неволю. Дійсно, настанова Святого Письма кожному окремому християнину така: “Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!” (Гал. 5: 1).
Показуючи цей божественний порядок, ми повинні повністю обмежитися божественними записами й повністю проігнорувати церковну історію, пам’ятаючи, що провіщене “відступлення” почало діяти ще в апостольські часи. Потім воно швидко продовжилось після смерті апостолів, досягши кульмінації спершу в папській системі. Використовуючи біблійний опис, ми можемо добавити до записів Нового Завіту образні постанови Закону, при цьому постійно пам’ятаючи, що ці образи представляли не лише події протягом цього Євангельського віку, але й порядок грядущого Тисячолітнього віку. Наприклад, День Примирення і те, що в ньому відбувалось, представляли, як ми [235] бачили, цей Євангельський вік. Того дня Первосвященник зодягав не свій славний одяг, а просто священний одяг, тобто льняні шати, ілюструючи той факт, що протягом Євангельського віку ні Господь, ні Церква не займали визначного, славного місця в очах людей. Увесь їхній стан показаний як стан чистоти й праведності, образно представлений в льняних шатах, які, у випадку Церкви, символізують праведність її Господа та Голови. А вже після Дня Примирення Первосвященник одягав свої славні шати, що представляли славу, почесті тощо Христового авторитету й сили протягом Тисячолітнього віку. Також Церква представлена разом із її Господом у славі цього образу, бо якщо голова Первосвященника представляла нашого Господа й Учителя, то тіло священника представляло Церкву. Отже, славний одяг представляв величність і почесті всього Царського Священства, коли настане час звеличення. Папська ієрархія – стверджуючи неправдиво, що царювання Христа здійснюється по дорученні, і що папи є його намісниками, а кардинали, архієпископи та єпископи представляють Церкву в славі та силі – намагається здійснювати громадський та релігійний контроль над світом, підміняючи славу та почесті вибраного Нового Створіння носінням розкішних службових риз. Справжнє Царське Священство й далі носить білі шати жертвування й чекає справжнього Господа Церкви, а також справжнього звеличення до “слави, честі та безсмертя”, коли останній член із числа вибраних закінчить свою частку в ділі жертвування.
Саме в Новому Завіті ми повинні особливо шукати вказівок щодо організації та правил Церкви в дні її приниження та жертвування. Те, що ці правила не викладені у стислій формі, не повинно стримувати нас від сподівань та пошуків того, що вони все-таки є повною системою. Ми повинні боротися проти природних очікувань наших спотворених суджень щодо законів і повинні пам’ятати, що [236] Церкві, як синам Бога, даний “досконалий закон свободи”, тому що вони вже не слуги, а сини, і тому що Божі сини повинні навчитись використовувати свободу синівства й тим самим проявляти, зокрема, свою абсолютну слухняність закону й принципам любові.
Апостол малює перед нашим розумом картину Нового Створіння, яка ілюструє цілу річ. Це – людина, голова якої представляє Господа, а різні частини та члени – Церкву. У 1 Кор. 12 ця тема викладена дуже детально і доступно. Пояснення таке: “Як тіло одне, але має членів багато, усі ж члени тіла, хоч їх багато, то тіло одне, – так і Христос [одне Тіло, тобто громада, що складається з багатьох членів]. Бо ми всі одним Духом охрищені в Тіло одне, – чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні”. Апостол продовжує звертати увагу на той факт, що як добрий стан людського тіла багато в чому залежить від єдності, гармонії та взаємодії всіх його членів, так є і з Церквою, Тілом Христа. Якщо один член страждає від болю, ослаблення чи браку уваги, то це впливає на всіх членів, добровільно чи вимушено, а якщо один член має особливе благословення, чи потіху, чи заохочення, то, відповідно, всі інші мають частку в цих благословеннях. Він вказує (вірш 23) на те, що ми прагнемо прикривати й ховати слабкості, вади й т. п. нашого природного тіла й бажаємо принести їм полегшення й допомогу. Так само має бути і з Церквою, Тілом Христа: найбільш немічні члени повинні мати особливий догляд, а також повинні бути оточені співчуттям, тобто любов’ю, “щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного” – як про найпокірнішого, так і про найбільш привілейованого члена (вірш 25).
Згідно з цим, Господня організація Церкви є справді дуже складною; але, як у природі, так і у випадку благодаті там, де організація є складною, є менша потреба в шплінтах і з’єднаннях. Дерево добре сформоване і є одним цілим від верхівки до кореня, але при цьому гілки не тримаються за допомогою якихось особливих кріплень, мотузок, гвинтів або [237] друкованих правил та законів. І так само з Тілом Христа. Якщо його правильно налаштувати, узгодити та об’єднати згідно з тим, що виклав Господь, то не буде необхідності у мотузках, шплінтах або гвинтах для утримування різних членів разом – не будуть потрібні закони, віровчення та захоплюючі людські винаходи, щоб звести їх докупи й тримати разом. Узами єдності є один Дух, і доки дух життя залишається, єдність, спільність Тіла повинна залишатися також. І чи буде це сильний чи слабкий зв’язок, залежить від наявності Духа Господа.
Апостол йде далі й звертає увагу на те, що Бог є наглядачем над справами цієї організації, Нового Створіння, яку Він сам задумав і яку започаткував. Ось Його слова: “І ви – Тіло Христове, а зосібна – ви члени. А інших поставив Бог у Церкві [Еклесії, Тілі], по-перше, апостолами; по-друге, пророками; по-третє, учителями; потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови”. Це нова думка для багатьох, хто звик ставити себе й один одного в становище слави, почесті, довіри та служби в Церкві, усвідомлювати, що Бог пообіцяв доглядати в цій справі серед тих, хто звертається до Нього за керівництвом і кого спрямовує Його Слово й Дух.
Якби це вдалося усвідомити, то мало хто наважився б шукати головних місць і шляхом політичних інтриг добиватись почесних становищ! Усвідомити божественну опіку над справжньою Церквою означає, насамперед, вміння відрізнити справжню Церкву від номінальних систем, а потім благоговійно та смиренно пізнавати божественну волю стосовно всіх постанов, служб і слуг правдивої Церкви.
Апостол запитує: “Чи всі апостоли? Чи всі пророки? Чи всі вчителі?”, маючи на увазі, що в загальному всі погодяться, що це не так, і що всякий, хто займає будь-яке з цих становищ, повинен бути в змозі представити деякі докази свого божественного призначення й повинен виконувати свої обов’язки чи службу не догоджаючи людям, а догоджаючи великому наглядачеві Церкви – її Голові й Господу. Апостол звертає нашу увагу на факт, що ці відмінності [238] в Церкві відповідають різниці між членами природного тіла, що кожен член необхідний, що ніким не слід нехтувати. Око не може сказати нозі: “Ти мені не потрібна”; чи вуху: “Ти мені не потрібне”; чи руці: “Ти мені не потрібна”. Якби всі вони були одним членом, то де було б тіло? “Бо тіло не є один член, а багато” (вірші 19, 14).
Щоправда, в Церкві нині немає такого ж різноманіття членів, бо, як зазначив апостол, “мови існують на знак не для віруючих, а для невіруючих”, як і чудеса. Коли апостоли, в яких перебувала сила передавати ці дари Духа, померли, і ті, хто отримав ці дари від них, також померли, ці чудеса – дари, – як ми вже бачили, у Церкві припинились. Однак у Церкві знайдеться відповідна праця для кожного чоловіка й для кожної жінки – можливість служити Господу, Правді та співчленам Тіла Христа відповідно до своїх природних здібностей. Коли ці чудеса припинилися, на їхнє місце прийшла освіченість у Правді, у пізнанні Господа та в благодатях Духа. Навіть тоді, коли ці другорядні дари зцілення, мов, тлумачення та чудес були в Церкві, апостол закликав братів: “Тож дбайте ревно про ліпші дари”.
Вони, зрозуміло, не могли бажати або очікувати апостольства, оскільки було лише дванадцять апостолів. Але вони могли бажати, прагнути бути пророками (тлумачами) або вчителями. “А я – додає апостол, – вам покажу путь іще кращу” (вірш 31). Далі він показує, що вище від будь-якого з цих дарів чи служб у Церкві є честь володіти значною мірою духа Учителя – Любов’ю. Він показує, що найпокірніший член Церкви, який досяг досконалої любові, тим самим досяг рівня, який вище й благородніше в очах Господа, ніж рівень будь-якого апостола, пророка чи учителя, якому бракує благодаті любові. Він заявляє, що якими б не були дари, якщо бракує любові, то все даремно й незадовільно в очах Господа. [239]
Дійсно, ми можемо бути впевнені, що ніхто не міг би зі схвалення Господа довго обіймати посаду апостола, пророка чи вчителя в Церкві, якщо він не досяг рівня досконалої любові чи, принаймні, не прагнув досягти цього критерію. Інакше йому, безумовно, буде дозволено відійти в темряву і, можливо, стати вчителем омани замість вчителя Правди – стати слугою сатани, щоб просіювати братів.
У своєму листі до Ефесян (4: 1-16) апостол повторює цей урок єдності Церкви як одного Тіла з багатьох членів під одним Головою, Ісусом Христом, об’єднаного одним духом – духом любові. Він закликає всіх цих членів бути гідними свого покликання в покірності, лагідності, довготерпінні, прощаючи один одному з любов’ю, прагнучи зберігати єдність Духа в союзі миру. У цьому розділі апостол перераховує різні члени тіла, призначені для особливих служб у ньому, викладаючи нам ціль такого служіння, кажучи: “І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби [приготувати їх до славного служіння, тобто служби Тисячолітнього Царства] для збудування Тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, ... щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Ньому, а Він – Голова, Христос. А з Нього все Тіло, складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, ... чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю” (Еф. 4: 11-16).
Перед нами картина, намальована для нас апостолом – картина людського тіла, малого й нерозвиненого. Він інформує нас, що божественна воля полягає в тому, щоб усі різні члени тіла зростали до повного розвитку, повної сили й міцності. “Повнота зросту дорослої людини” – ось образ, який представляє Церкву в її належному, завершеному вигляді. Розглядаючи [240] цей образ далі протягом всього віку до теперішнього часу, ми бачимо, що члени один за одним засипали, щоб чекати величної організації Тисячолітнього ранку в Першому Воскресінні, що їхні місця постійно доповнювались, так що Церква ніколи не була без повної організації, хоча іноді могло бути більше слабкості в одному члені й більше сили – в іншому. Однак кожному члену в будь-який час треба було намагатись робити все, що в його силах, для будови Тіла, для зміцнення членів і для їхнього удосконалення в благодатях Духа – “доки всі прийдемо до єдності віри”.
Єдність віри бажана; її слід прагнути – але це не та єдність, яка в загальному мається на увазі. Єдність повинна відповідати “вірі, раз даній святим” в її чистоті та простоті, з повною свободою для кожного члена мати різні погляди на незначні питання і без будь-яких вказівок щодо людських вигадок, теорій тощо. Біблійне розуміння єдності базується на фундаментальних принципах Євангелія. (1) Наше відкуплення через дорогоцінну кров і наше виправдання через вияв віри в нього. (2) Наше освячення, відокремлення себе для Господа, Правди та служіння їм, включаючи служіння братам. (3) Поза цими основними положеннями, на основі яких потрібно вимагати єдності, не може бути жодної біблійної спільноти. Щодо кожного іншого пункту має бути надана повна свобода, проте з бажанням побачити самому і допомогти побачити іншим божественний план у кожній його рисі та подробиці. Таким чином, кожен член Тіла Христа, зберігаючи свою особисту свободу, зобов’язаний настільки повно бути відданим Голові та всім членам, що йому буде приємно віддавати все своє і навіть саме життя за них.
Ми вже розглянули особливу працю апостолів і той факт, що їхнє число було обмежене й що вони досі виконують свою службу в Церкві, промовляючи як Господні речники для Його народу через Його Слово. А тепер розгляньмо дещо про [241] інші служіння Церкви, до яких апостол звертається як до Господніх дарів для всього Тіла, Еклесії.
Господь призначає апостолів, пророків, євангелістів, пасторів, учителів для благословення всього Тіла заради його нинішнього й вічного благополуччя. Тим, хто щиро покладається на Господа як на Голову, Наставника, Провідника Церкви, Його Тіла, необхідно сподіватись Його дарів у всіх цих напрямках, шукати та помічати їх, а також приймати і використовувати їх – якщо б вони хотіли мати обіцяне благословення. Ці дари Церкві не є примусовими, і ті, хто нехтує ними, коли вони запропоновані, зазнають відповідної втрати. Господь поставив їх у Церкві на самому початку і, тим самим, дав нам ідеал порядку в Церкві, залишивши Своєму народу, щоб він дотримувався взірця, представленого йому, і мав відповідні благословення; або ж проігнорував цей взірець і мав відповідні труднощі та розчарування. Тож давайте, як ті, хто хоче, щоб Господь вів нас і навчав, намагатись пізнати, яким чином Він розклав різні члени спочатку і якими дарами такого роду Він обдаровує Свій народ відтоді, щоб ми могли цінувати усілякі такі дари, які є в нашому розпорядженні, і з більшим запалом використовувати їх у майбутньому.
Апостол заявляє, що Господу приємно, щоб у Тілі не було жодної єресі – жодних розламів, жодних поділів. При людських методах розбіжності неминучі – за винятком періоду папського тріумфу, коли номінальна система стала могутньою й застосовувала жорстокі методи переслідувань до всіх, хто не був з нею повністю згідний. Це, однак, була єдність сили, примусу – зовнішня єдність, а не єдність серця. Ті, кого Син робить вільними, ніколи не можуть всім серцем брати участь у таких союзах, в яких особиста свобода повністю знищена. Труднощі протестантських віросповідань не в тому, що вони занадто ліберальні і, відповідно, розділені на багато частин, а в тому, що вони все ще мають багато духа материнської інституції без тієї сили, яку вона свого [242] часу використовувала для придушення та знищення свободи думки. Ми, безсумнівно, здивуємо багатьох, сказавши, що замість того, щоб мати занадто багато поділів чи розламів такого роду, який ми зараз бачимо на кожному кроці, справжньою потребою Церкви Христа є ще більша свобода, доки кожен окремий член не стане вільним і незалежним від усіх людських оков, віросповідань, конфесій тощо. Якщо кожний окремий християнин буде твердо стояти у свободі, якою Господь зробив його вільним (Гал. 5: 1; Ів. 8: 32), якщо кожний окремий християнин приєднається у своїй вірності до Господа та Його Слова, то дуже швидко вдасться спостерегти справжню єдність, яку прищеплювало Святе Письмо, і всі справжні Божі діти, всі члени Нового Створіння, будуть притягнені до кожного такого ж вільного члена і будуть зв’язані один з одним узами любові набагато сильніше, ніж люди зв’язані в земних системах та організаціях. “І спонукує нас Христова любов” [тримає нас разом – Young Concordance] (2 Кор. 5: 14 – WTB).
Усі члени сім’ї Аарона мали право на служіння священства; тим не менше, існували певні обмеження, бар’єри та ознаки непридатності для такої служби. Так само серед позаобразного “Царського Священства”: усі є священниками, усі є членами помазаного Тіла, і це помазання означає для кожного повне право проповідувати й навчати радісної звістки, як написано: “Дух Господа Бога на Мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем” тощо. Хоча ці слова стосувалися особливо Голови Христа, Нового Створіння, Царського Священства, вони стосуються також усіх членів, тобто в загальному сенсі кожна посвячена Божа дитина має у своєму помазанні святим Духом повне право, повне повноваження проповідувати Слово – “звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого” (1 Петр. 2: 9).
Проте як від образних священників вимагалося бути вільними від певних вад і досягти певного віку, так і серед членів Царського [243] Священства є деякі, кому не вистачає кваліфікацій для публічної служби, якою володіють інші. Кожен повинен тверезо (Рим. 12: 3, 6) визначити для себе, якою мірою Божих дарів він володіє і, отже, якою є міра його служіння та відповідальності. Так само всі члени повинні усвідомлювати природні, а також духовні кваліфікації та навики один одного і відповідно судити про божественну волю. В образі вік був істотним фактором. У випадку позаобразних священників це означало б досвід, розвиток характеру. Буквальна вада косоокості означала б для позаобразного священства невміння вникнути в суть та брак ясного бачення духовних речей, що було б перешкодою для публічного служіння в Церкві. Так само всі різні вади, які перешкоджали образному священству, представляли б різні моральні, фізичні чи інтелектуальні вади серед позаобразного Царського Священства.
Тим не менше, як священники з вадами (в образі) користувалися, як і інші, усіма привілеями щодо власного утримання, споживання покладних хлібів, жертв тощо, так і з нами в позаобразі – ті вади, які можуть перешкоджати члену Тіла Христа бути публічним слугою Церкви та Правди, не повинні перешкоджати його духовному розвитку та признанню того, що він має рівні права з усіма іншими за духовним столом Господа та перед престолом благодаті. Як ніхто не міг займати посади Первосвященника, якщо не був фізично бездоганним і повнолітнім, так і ті, хто має бути служителем Правди в “слові і науці”, не повинні бути новонаверненими, а повинні бути членами Тіла, зрілість характеру яких, знання та плоди Духа кваліфікували б їх до такої служби. Таких слід визнавати старшими – не обов’язково старшими за віком, але старшими, зрілими щодо Правди й здібними давати поради та напоумляти братів у відповідності з Господнім Словом.
Так розуміючи значення слова “старший”, ми визнаємо слушність Святого Письма, яке говорить, що всі, хто стає на шлях духовного служіння [244] Правді, правильно охарактеризовані виразом “старший” – яку б службу вони не виконували: апостола, пророка, євангеліста, пастиря чи вчителя. Щоб належним чином зайняти будь-яке з цих становищ служби, потрібно обов’язково бути визнаним старшим у Церкві. Так апостоли говорили, що вони були старшими (1 Петр. 5: 1; 2 Ів. 1); і коли йдеться про служителів (слуг) Церкви та їхній вибір, вони згадуються в нашому загальному перекладі Біблії під трьома назвами:
ЄПИСКОПИ, СТАРШІ, ПАСТИРІ
Ці три терміни, однак, вводять в оману з огляду на неправильне їх застосування в церквах різних конфесій. Ось чому для нас важливо пояснити, що слово “єпископ” означає просто “наглядач” і що кожен призначений старший вважався наглядачем за працею, великою чи малою. Так, наприклад, одного разу апостола зустріли старші Церкви в Ефесі, і він, даючи їм свою прощальну настанову, сказав: “Пильнуйте себе та всієї отари, в якій святий Дух вас поставив єпископами [наглядачами]” (Дії 20: 28).
Однак, під Господнім провидінням деяким із цих старших була надана ширша сфера впливу, нагляду в Церкві, тому їх можна було б правильно назвати загальними наглядачами. Такими були всі апостоли – апостол Павло мав ширше поле нагляду, особливо серед Церков, заснованих в землях поган – у Малій Азії та Південній Європі. Але це становище загального наглядача не обмежувалось апостолами: Господь у Своєму провидінні пробудив і інших, щоб служити Церкві таким же чином – “добровільно... не для брудної наживи”, з бажанням служити Господу й братам. Спочатку Тимофій був зайнятий у цій службі під керівництвом апостола Павла і частково як його представник та був рекомендований різним громадам, тобто еклесіям Господнього народу. Господь був і далі є цілком правомочним продовжувати посилати таких наглядачів, яких Він вибирає, щоб давати поради й настанови Своїй черідці. І Господній народ повинен бути цілком спроможним [245] оцінити цінність поради, запропонованої такими наглядачами. Ця порада повинна бути засвідчена благочестивим життям, покірною поведінкою та духом самопожертви, відсутністю всіляких інтриг заради почесті й брудного зиску, а також навчанням, яке б витримало ретельний аналіз всебічного вивчення Біблії – щоденного дослідження Святого Письма, щоб побачити, чи їхні пояснення повністю відповідають як букві, так і духу Слова. Як ми бачили, саме так відбувалось з ученнями апостолів, і вони запрошували до цього братів, висловлюючи похвалу особливо тим, хто був уважним, при цьому не будучи в’їдливим та причепливим (Дії 17: 11).
Однак, наскільки ми можемо судити з історії Церкви, дух суперництва та любові до почестей швидко зайняв місце духа смиренної відданості та самопожертви, тоді як легковірність та лестощі легко витіснили вивчення Святого Письма. У результаті наглядачі поступово стали владними – поступово почали вимагати для себе рівності з апостолами тощо, – поки врешті й між ними не виникло суперництво і деякі з них не стали відомими та не почали вирізнятись титулом головного єпископа, тобто архієпископа. У свою чергу, суперництво між цими архієпископами призвело до звеличення одного з них до становища папи. І той самий дух відтоді тією чи іншою мірою переважав не лише в папстві, але й серед тих, хто був ведений в оману й на манівці його прикладом, подалі від простоти первісного порядку. Як наслідок, ми виявляємо сьогодні, що така організація, яка існувала в первісній Церкві – без сектантської назви, без слави, честі та влади з боку кількох над багатьма й без поділу на духовенство та мирян, – не вважається організацією взагалі. Ми щасливі, однак, зайняти своє місце серед тих, кого не поважають, щоб старанно копіювати приклад первісної Церкви та, відповідно, насолоджуватися подібними свободами та благословеннями.
Як усі старші Церкви є наглядачами, опікунами, сторожами інтересів Сіону – деякі місцевого рівня, а деякі в широкому та загальному сенсі, – так і кожен, згідно з його талантом і вмінням, може служити черідці: один як євангеліст, [246] якщо кваліфікація робить його придатним і умови дозволяють йому іти й проповідувати правду початківцям – знаходити тих, хто має вухо слухати добру звістку і т. д.; інший може служити черідці як пастор (пастир) завдяки особливому вмінню спілкуватись, що дозволяє йому доглядати за інтересами Господнього народу особисто, індивідуально – відвідуючи їх у домах, заохочуючи, зміцнюючи, тримаючи разом і захищаючи від вовків в овечому одязі, які кусали б і пожирали їх. “Пророки” також мали свої особливі кваліфікації для служіння.
Слово “пророк” сьогодні, як правило, не вживається в тому широкому значенні, в якому вживалося в давні часи, а радше означає “провидець”, “провісник”. Слово “пророк”, строго кажучи, означає “публічний промовець” – оратор. Той, хто має видіння або одержує об’явлення, також може бути пророком – в значенні оприлюднення їх, однак ці дві думки чітко розмежовані. У випадку Мойсея та Аарона Мойсей був більшим, був божественним представником, і Господь сказав йому: “Дивись, – Я поставив тебе замість Бога [могутнього, вищого] для фараона, а твій брат Аарон буде пророк твій” – представник, речник (2 М. 7: 1). Ми вже бачили, що деякі апостоли були провидцями в тому значенні, що вони отримали знання про речі майбутнього. Варто зауважити, що майже всі вони були також пророками, тобто публічними ораторами, – особливо Петро й Павло. Однак було багато інших публічних промовців або пророків. Одним з них, наприклад, був Варнава; і написано, що “Юда та Сила, самі бувши пророками [публічними промовцями], частим словам підбадьорювали та зміцняли братів” (Дії 15: 32).
У Святому Письмі немає навіть згадки, що будь-яка особа, яка не має кваліфікації для виконання певної праці, повинна вважатись призначеною Господом на становище, до якого їй бракує особливого уміння. Радше є обов’язком, щоб у Тілі Христа кожен член служив іншим згідно з його талантами – відповідно до його здібностей, а також щоб кожен був досить розважливим, досить покірним, щоби “не думати про себе [247] більш, ніж належить думати, але думати скромно”, відповідно до справжньої цінності талантів, які Господь йому наділив. Також Церква не повинна визнавати тих з її числа, хто по цій же причині хоче бути найбільшим. Навпаки, треба сприймати смирення як одну з істотних кваліфікацій для старшинства чи служіння в будь-якому напрямку. Отже, якщо виглядає, що двоє братів мають однаковий талант, але один з них честолюбний і нав’язливий, а другий – смиренний і соромливий, то Дух Господа, який є духом мудрості та здорового розуму, навчить Господній народ цінувати більш покірного брата, як такого, кого Господь особливо уподобав і хотів би поставити його на більш видатне місце в служінні.
Здається менше дивує те, що “козли” та подібні до них вівці в Господньому стаді прагнуть до лідерства, ніж те, що справжні вівці, які розпізнають голос Учителя, знають Його Дух і прагнуть виконувати Його волю, слухняно дозволяють таким козлам або подібним до них вівцям взяти над собою лідерство. Це добре, що ми дотримуємося миру з усіма людьми; але там, де ми нехтуємо Словом і Духом Господа заради миру, це неодмінно призведе до більшої чи меншої шкоди. Було б добре, щоб усі мали покірливу, як вівці, вдачу, але необхідно також, щоби вівці мали характер, інакше вони не зможуть бути переможцями. А якщо у них є характер, вони повинні пам’ятати слова Головного Пастиря: “Мого голосу слухають вівці Мої [підкоряються] ... і за Мною слідком вони йдуть”, “за чужим же не підуть вони ... бо не знають чужого голосу” (Ів. 10: 5, 27). Тому обов’язок кожної вівці – звертати особливу увагу на слова та поведінку кожного брата, перш ніж посприяти його висуненню на наглядача – місцевого чи загального. Перш за все вони повинні впевнитись, що він має справжні кваліфікації старшого в Церкві – що він розсудливий в основних доктринах Євангелія (примиренні, відкупленні дорогоцінною кров’ю Христа) і повністю посвячений Йому, Його посланню, Його братам, Його службі. Так, вони повинні мати милосердя та співчуття до найслабших ягнят і до всіх розумово та морально кульгавих овець, але вони [248] будуть чинити насильство по відношенню до божественного порядку, вибираючи таких своїми лідерами або старшими. Вони не повинні мати жодної симпатії до козлів чи вовків в овечих шкірах, які добиваються місця і влади в Церкві.
Слід визнати, що Еклесії було би набагато краще без будь-якого публічного слуги, ніж мати провідником красномовного “козла”, який, безумовно, не “спрямує серця ... на Божу любов”, а спокусить в неправильному напрямку. Проти таких наш Господь остерігав Церкву, і про таких апостол так сказав: “Із вас самих навіть мужі повстануть, що будуть казати перекручене [неправильні, оманливі вчення], аби тільки учнів тягнути за собою [щоб хитро залучати до себе послідовників]”. Апостол каже, що багато хто піде їхнім згубним шляхом, через що дорога правдива зневажиться (Дії 20: 30; 2 Петр. 2: 2).
Ми бачимо це сьогодні. Багато хто проповідує себе, а не Євангеліє, добру звістку Царства. Вони приваблюють учнів до себе та своїх конфесій, замість того, щоб привертати їх і приєднувати лише до Господа як членів Його Тіла. Вони прагнуть бути головами церков, замість того, щоб схиляти всіх членів Тіла звертатись прямо до Господа як Голови. Від усіх таких нам слід відвертатись: справжні вівці не повинні їх підтримувати на їхньому хибному шляху. Апостол Павло говорить про те, що вони мають вигляд благочестя, але сили його відріклись (2 Тим. 3: 5). Вони є великими прихильниками днів, форм, обрядів, церковних авторитетів тощо. Їх дуже поважають люди, але вони – гидота в очах Господа, говорить апостол. Справжні вівці не тільки повинні бути обережними, щоб розпізнати голос справжнього Пастиря і слідувати за Ним, але повинні пам’ятати також про те, щоб не наслідувати, не підтримувати, не заохочувати тих, хто є своєкорисливим. Кожен, хто вважається гідним довіри в Церкві як старший, повинен бути достатньо відомий заздалегідь, щоб таке довір’я було виправданим – “не з новонавернених”, каже апостол. Новонавернений може заподіяти Церкві шкоду і може нашкодити собі, зробившись зарозумілим, і, тим самим, залишивши Господа, [249] правильний дух і вузьку стежку до Царства.
Апостол Павло* дає дуже чітку пораду щодо того, хто може бути належним чином визнаний Церквою як старший, – детально описуючи, яким повинен бути їхній характер тощо. У своєму листі до Тимофія на цю тему (1 Тим. 3: 1-7) він повторює те саме дещо іншою мовою. Звертаючись до Тита, який, очевидно, був іншим загальним наглядачем (Тит. 1: 5-11), він описує їхні обов’язки перед Церквою. Апостол Петро з цього приводу говорить: “Як співпресвітер ... я прошу пресвітерів, які є між вами: пасіть те стадо Боже, що є у вас; наглядайте не з примусу ... не задля ненаситної жадоби користі, а з ревності; не як ті, що панують над спадком, але як ті що самі є прикладом для стада” (1 Петр. 5: 1-3 – Турк.).
------------------
*1 Тим. 3: 2; 5: 17; 1 Сол. 5: 12; Як. 5: 14.
-----------------
Вони повинні бути шляхетними людьми, які ведуть чисте життя і мають лише одну дружину. Якщо у них є діти, слід звернути увагу на те, в якій мірі батько здійснював благотворний вплив на власну сім’ю, адже з цього можна розважливо судити, що якби він ухилявся від свого обов’язку щодо своїх дітей, то, ймовірно, був би нерозсудливим чи недбалим у своїх порадах і загальному служінні серед Господніх дітей в Еклесії, Церкві. Він не повинен бути двоєдушним або віроломним, не повинен бути скандальною чи уїдливою особою. Він повинен мати добру репутацію серед тих, хто знаходиться поза Церквою: не тому, що світ колись полюбить або справедливо оцінить святих, а тому, що світ, принаймні, не повинен мати приводу вказувати на що-небудь принизливе в їхньому характері відносно чесності, справедливості, моральності, правдивості. Не існує жодних обмежень щодо кількості старших у Церкві чи Еклесії.
Окрім вищезазначених обмежень, вимагається, щоб старший був “здібним навчати”. Іншими словами, він повинен мати здібності вчителя, викладача, тлумача божественного плану і, тим самим, бути в змозі допомагати Господній черідці в слові і доктрині. Для старших необов’язково володіти талантом [250] або кваліфікацією “пророка”, тобто публічного промовця. У тій самій Церкві може виявитись декілька осіб, які володіють здібностями навчати, а також пастирськими та іншими кваліфікаціями старшого, але, можливо, ніхто з них не має кваліфікації публічного промовця чи тлумача божественного плану. Слід довіряти Господу, що Він підніме слуг, які потрібні, і якщо Він не забезпечив ніякими, то в подібній необхідності можна сумніватись. Тут ми можемо зауважити, що деякі найбільш успішні Еклесії, збори чи конгрегації – це ті, в яких немає великого таланту для публічних виступів, і в яких, внаслідок цього, вивчення Біблії – це правило, а не виняток. Писання ясно показує, що таким був звичай і в ранній Церкві: коли вони збиралися разом і була можливість використовувати різні таланти, якими володіли різні члени Тіла, то одні говорили, інші молились, а багато хто з них, якщо не всі, співали. Досвід показує, що ті громади Господнього народу, які найбільше дотримуються цього правила, отримують найбільшу міру благословення та розвивають найсильніші характери. Те, що чується лише вухом – як би красномовно й добре воно не звучало, – не настільки справляє враження на серце, як те, що особа сама дослідила, задіявши свій розум. Саме так відбувається у випадку правильно проведеного дослідження Біблії, брати участь в якому треба заохочувати всіх.
Інші старші, можливо не такі здібні навчати, можуть бути залучені до зібрань молитов та свідчень, які повинні бути частиною різних зібрань Господнього народу. Хто бачить, що він володіє добрим талантом напоумляти, повинен проявляти цей талант, а не дозволяти йому лежати бездіяльним, намагаючись при цьому реалізувати талант, яким він особливо не володіє. Апостол каже: “...хто напоумлення, нехай напоумляє...”, нехай вживає свою здібність і службу в цьому напрямку; “...хто навчання [хто має талант пояснити – щоб зробити Правду зрозумілою], нехай навчає...”. [251]
Як слово “єпископ” або “наглядач” має широке значення, так і слово “пастор”. Ніхто, крім старшого, не здатний бути пастором, наглядачем чи пастирем. Пастор, або пастир стада, – це наглядач стада. Ці два слова практично синоніми. Господь Єгова є нашим Пастором чи Пастирем у найвищому сенсі цього слова (Пс. 23: 1), а Його Єдинородний Син, наш Господь Ісус, є великим Пастирем і Єпископом (Наглядачем) наших душ – усього стада, скрізь. Усі загальні наглядачі та “пілігрими” є пастирями, або пасторами, які дивляться за інтересами всього стада; і кожен місцевий старший є пастором, пастирем, наглядачем місцевого масштабу. Отже, з цього видно, що старші в Церкві повинні мати, передусім, загальні кваліфікації, які роблять їх придатними для старшинства, і, по-друге, їхні особливі природні кваліфікації повинні визначати, в якій частині служби вони можуть найкращим чином служити Господній справі – деякі в зв’язку з євангелізацією, а інші у зв’язку з пастирською працею серед уже євангелізованих овець, уже посвячених, які вже знаходяться в стаді; деякі місцево, а деякі в більш широких межах.
Читаємо: “А пресвітери, які добре пильнують діла, нехай будуть наділені подвійною честю, а надто ті, хто працює у слові й науці” (1 Тим. 5: 17, 18). На основі цих слів номінальна церква побудувала клас Правлячих Старших і домагалась для всіх старших панівного, владного, а то й диктаторського становища між братами. Таке визначення “панівний” суперечить усім висловлюванням Писання з цього приводу. Тимофій, займаючи становище загального наглядача, старшого, одержав настанову від апостола, який сказав: “Старшого не докоряй, але вмовляй, немов батька” тощо. “А раб Господній не повинен сваритись, але бути привітним до всіх”. Ніщо тут, безумовно, не дає права на автократичне правління чи диктаторську поведінку. Лагідність, доброта, довготерпіння, братолюбство, любов, повинні бути видимими кваліфікаціями тих, кого визнано старшими. Вони повинні у кожному сенсі цього слова бути взірцем для стада. Якби вони були диктаторами, то приклад [252] для стада був би в тому, що всі мають бути диктаторами. Але якщо вони будуть лагідними, довготерпеливими, покірними, добрими й люблячими, то ілюстрація для всіх буде відповідною. Більш точний переклад розглянутого уривка показує, що почесть повинна виявлятись старшим у міру того, як вони проявляють вірність обов’язкам служби, яку вони прийняли. Тому ми можемо перекласти цей уривок таким чином: Нехай більш діяльні старші вважаються гідними подвійної честі, особливо ті, хто докладає зусилля у важкій праці проповідування та навчання.
ДИЯКОНИ, СЛУЖИТЕЛІ, СЛУГИ
Як слово “єпископ” означає просто “наглядач” і в жодному значенні цього слова не означає “володар, пан” (хоча люди поступово стали так хибно його розуміти), так і слово “диякон” буквально означає “слуга” або “служитель”. Апостол говорить про себе й Тимофія як про “служителів Божих” (2 Кор. 6: 4). Слово, яке тут перекладене як “служителі”, походить від грецького diakonos, що означає “слуги”. Апостол знову каже: “Наша здібність від Бога. І Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту” (2 Кор. 3: 5, 6). Тут також грецьке слово diakonos перекладене як “служителі” і означає “слуги”. Справді, апостол заявляє, що він і Тимофій були дияконами (слугами) Бога і дияконами (слугами) Нового Заповіту – Нової Угоди. Отже, можемо бачити, що всі справжні старші в Церкві є дияконами, слугами Бога, Правди й Церкви – інакше вони не були б визнані старшими взагалі.
Ми не хочемо, щоб склалось враження, що в першій Церкві не було жодної відмінності в службі. Зовсім навпаки. Ми говоримо про те, що навіть апостоли та пророки, які були старшими в Церкві, усі були дияконами, тобто слугами, як сказав наш Господь: “Хто між вами найбільший, хай слугою [diakonos] вам буде” (Мт. 23: 11). [253]
Характер і вірність слуги повинні відзначатись мірою честі та поваги, які повинні віддаватись усякому в еклесіях Нового Створіння. Оскільки в Церкві були слуги, які не підходили за своїми талантами і т. п., щоб визнати їх старшими (тому що вони були менш здібні навчати або менш досвідчені), то апостоли й пророки (вчителі) в різних випадках обирали (окрім призначень Церквою) декого як своїх слуг, помічників, дияконів. Так, наприклад, коли Павло та Варнава були разом, Іван Марко певний час був їхнім слугою, помічником. Знову ж, коли Павло й Варнава розлучилися, Варнава взяв Івана зі собою, тоді як Павло та Сила взяли зі собою Луку – як слугу, як помічника. Ці помічники не вважали себе рівними апостолам, ні рівними у служінні з іншими, які мали більші таланти й досвід, ніж вони; але вони раділи привілею бути помічниками та слугами під керівництвом тих, кого вони визнали кваліфікованими та прийнятими слугами Бога та Правди. Їх не потрібно було обирати Церквою для такої служби апостолам: як Церква обирала своїх слуг чи дияконів, так і апостоли обирали своїх. І це не було примусовою справою, а одним із варіантів. Іван і Лука вважали, можемо припустити, що таким чином вони можуть краще служити Господу, ніж, можливо, будь-яким іншим шляхом, відкритим для них. Отже, це було їхнім власним волевиявленням, без найменшого примусу, оскільки вони могли відмовилися від такої служби, якби вважали, що можуть більш успішно використовувати свої таланти іншим чином.
Тим не менш, це слово “диякон” застосовується в Новому Завіті до класу братів, корисних як слуги Тіла Христа й відповідно шанованих, але не настільки кваліфікованих, як інші, на становище старших. Проте їхній вибір до особливої служби в Церкві передбачав добрий характер, вірність Правді та ревність у службі Господу та Його стаду. Так у першій Церкві, коли [254] було організовано розподіл їжі і т. п. для бідних зі стада, апостоли спочатку самі взялися за цю справу, але згодом, коли виникли нарікання й претензії, що декого занедбано, апостоли звернулись з цим питанням до віруючих, до Церкви, кажучи: “Виберіть із-поміж себе відповідних людей для цієї служби, а ми віддамо свій час, знання та таланти служінню Слова” (Дії 6: 2-5).
Пам’ятаємо, що було обрано сім слуг, дияконів, і що серед цих семи був Степан, який згодом став першим мучеником, маючи честь бути першим, хто пішов слідами Учителя аж до смерті. Той факт, що Степан був обраний Церквою дияконом, у жодному сенсі цього слова не заважав йому проповідувати Слово будь-яким і всіляким чином, для якого він знаходив можливість. Так ми бачимо досконалу свободу, яка панувала в первісній Церкві. Вся громада, визнаючи таланти будь-якого члена тіла, могла запропонувати йому вжити їх у службі; але це прохання та його прийняття в жодному сенсі не були неволею – в жодному сенсі не заважали використовувати свої таланти будь-яким іншим способом, для якого він міг знайти можливість. Степан, диякон, вірний у службі біля столів, залагоджуючи фінансові справи громади тощо, мав Господнє благословення і одержав можливості проявити свою ревність та свої таланти більш публічно, проповідуючи Євангеліє. Його життєвий шлях показав, що Господь визнав його старшим у Церкві ще до того, як брати розпізнали його здібності. Без сумніву, якби він жив довше, брати свого часу також розпізнали б його кваліфікації як старшого та тлумача Правди і визнали б таким.
Однак пункт, на якому ми хочемо наголосити, – це повна свобода кожної особи використовувати свої таланти так, як вона в змозі: бути євангелістом, призначеним безпосередньо Еклесією Нового Створіння або ні. (Степан не був уповноважений навчати в Церкві, хіба що [255] Церква вибрала б його для цієї служби). Ця абсолютна свобода особистого сумління та талантів, а також відсутність будь-якого рабства чи влади обмежувати – одна з помітних рис ранньої Церкви, і ми добре зробимо, якщо будемо копіювати її в дусі та вчинках. Як Церква потребує старших (кваліфікованих та компетентних навчати) та євангелістів (щоб проповідувати), так вона потребує і дияконів, щоб служити їй в інших якостях – супроводжувати, бути скарбником тощо. Це слуги Бога та Церкви, і їх шанують відповідно. Старші теж слуги, хоча їхня служба вищого порядку – праця у слові та доктрині.
УЧИТЕЛІ В ЦЕРКВІ
Як ми щойно бачили, бути “здібним навчати” – це мати кваліфікацію, необхідну для становища, тобто служби старших у Церкві. Ми могли б привести багато цитат зі Святого Письма, щоб показати, що св. Павло вважав себе не лише апостолом і старшим, слугою, але й учителем, що навчає “не словами людської мудрості, але вивченими від Духа святого” (1 Кор. 2: 13). Він не був ні вчителем мов, ні математики, ні астрономії, ні будь-якої науки, крім тієї великої науки, на яку посилається Господнє Євангеліє, добра вістка. Саме таким є значення тільки що процитованих слів апостола; і важливо, щоб весь Господній народ тримав це міцно в розумі. Не тільки ті, хто вчить і проповідує, але й ті, хто слухає, повинні звертати увагу на те, що це проповідь не людської, а божественної мудрості. Тому апостол закликає Тимофія: “Проповідуй Слово” (2 Тим. 4: 2); “Наказуй оце та навчай!” (1 Тим. 4: 11); “Оцього навчай та нагадуй!” (1 Тим. 6: 2). Продовжуючи далі, апостол вказує на те, що вся Церква, а також старші повинні стежити за тим, щоби вчителів неправдивих доктрин, а також вчителів філософії та “знання, неправдиво названого так” не признавати вчителями Церкви. Апостол радить: “А коли хто навчає інакше” і т. д., відступись – не підтримуй [256] того, що є іншим Євангелієм, ніж те, яке ти отримав, яке тобі було передано тими, хто проповідував тобі Євангеліє святим Духом, посланим з неба (1 Тим. 6: 3-5; Гал. 1: 8).
Однак є деякі, які обізнані навчати, здібні зрозуміло представити іншим божественний план у приватній розмові, але не мають ораторських здібностей, вміння виступати публічно, “пророкувати”. Тих, хто вміє приватно сказати слово про Господа та про Його справу, не варто знеохочувати, а, навпаки, слід заохочувати використовувати кожну можливість для служіння тим, хто має вуха для слухання, і звіщати хвалу нашого Господа та Царя. Знову ж таки, ми повинні розрізняти між словами “навчати” та “проповідувати” (Дії 15: 35). Проповідувати – це публічно викладати тему. Навчати, як правило, краще більш приватним способом – на біблійному зібранні або в приватній розмові, і найбільш здібні проповідники, публічні промовці, тобто “пророки”, іноді виявляють, що їхня публічна праця є найбільш успішною тоді, коли вона вміло доповнюється не стільки публічними проповідями, скільки приватними роз’ясненнями глибоких Божих речей для меншої громади слухачів.
Дар євангеліста, сила збуджувати людські серця та розуми до дослідження Правди, є особливим даром, яким сьогодні володіють не більше, ніж у ранній Церкві. До того ж, змінені умови до певної міри змінили характер цієї діяльності, так що ми бачимо сьогодні, що внаслідок загальної освіченості людей євангелістська праця значною мірою може здійснюватися через друковані сторінки. Тому в даний час багато хто займається такою працею – розповсюджує брошури та пропагує серію книг “Виклади Святого Письма”. Той факт, що ці євангелісти працюють згідно з нормами, прийнятими в наші дні, замість норм минулого, є аргументом проти цієї праці не більше, ніж той факт, що вони подорожують паровим і електричним транспортом, а не пішки чи верблюдами. Євангелізація відбувається через представлення Правди – божественного плану [257] віків, Божого Слова, “благої вісті великої радості”. На наш погляд, жодна інша євангелістська праця сьогодні не може досягти таких чудових результатів, як ця. І є багато тих, хто має талант, кваліфікацію для участі в цій службі, але хто не готовий брати участь у інших частинах праці, – багато женців, які ще не ввійшли у виноградник, за яких ми постійно молимось, щоб Господь жнив послав їх туди – дав їм побачити їхні привілеї та можливості брати участь у цьому євангелістському служінні.
Коли Пилип, євангеліст, зробив усе, що міг, для людей Самарії, до них були послані Петро та Іван (Дії 8: 14). Так і наші євангелісти-розповсюджувачі літератури, збудивши чистий розум своїх слухачів, представляють їм “Виклади Святого Письма”, будучи вчителями, від яких ті можуть ще більше дізнатись про Господню дорогу. Як Петро, Павло, Яків та Іван, будучи посланцями та представниками Господа, писали послання до дому віри і таким чином пасли Його стадо, давали поради та заохочували, так і тепер література правди регулярно відвідує друзів (особисто та колективно), прагнучи підкріпити їхню віру, сформувати та кристалізувати їхній характер відповідно до критеріїв, встановлених Господом та Його апостолами.
БАГАТО ХТО ПОВИНЕН ВМІТИ НАВЧАТИ
Декому апостол писав: “Ви бо за віком [відколи ви в Правді] повинні б бути вчителями, але [внаслідок відсутності завзяття до Господа та наявності світського духа] ви потребуєте, щоб хтось вас навчав перших початків Божого слова” (Євр. 5: 12). Це означає, що вся Церква, все священство, члени Нового Створіння повинні навчитись, хоча б у загальному, так уміло розбиратись у Слові свого Отця, щоб бути “завжди готовими дати відповідь кожному, хто [258] запитує вас про вашу надію, але з лагідністю і страхом” (1 Петр. 3: 15 – Турк.). Таким чином, ми знову переконуємось, що здібність навчати, в біблійному розумінні, не обмежується класом духовних осіб, а що кожен член Нового Створіння є членом Царського Священства, “помазаного проповідувати”, і, таким чином, повністю уповноважений проголошувати добру новину тим, хто має вуха, щоб слухати, – кожен відповідно до своєї здатності викладати це вірно й зрозуміло. Але тут появляється особливе твердження іншого апостола:
“НЕ БАГАТО-ХТО СТАВАЙТЕ, БРАТИ МОЇ, УЧИТЕЛЯМИ”
– Якова 3: 1 –
Що це означає? Апостол відповідає, кажучи: “Знавши, що більший осуд приймемо”, – знавши, що спокуси та відповідальність зростає з кожним наступним кроком підвищення в Тілі Христа. Апостол зовсім не закликає, щоб ніхто не ставав учителем. Ні, він закликає кожного, хто вважає, що володіє певним талантом навчати, пам’ятати, яка відповідальна річ – погодитись бути хоча б в якійсь мірі речником Бога – бути впевненим, що не буде сказане жодне слово, яке би спотворювало божественний характер і план, і, тим самим, зневажило би Бога, а також заподіяло би шкоду можливим слухачам.
Для Церкви було б добре, якби всі визнавали цю пораду, цю мудрість згори і підкорялись їй. Тоді було б набагато менше навчання, ніж зараз; але внаслідок цього і в учителів, і в учнів була б не тільки більша пошана до Господа та Правди, Його Слова, але й більша свобода від заплутаних помилок. Цю думку підтверджують слова нашого Учителя, які натякають, що частку у Царстві матимуть і деякі з тих, чиї вчення не були в повній відповідності з божественним планом; але внаслідок цього їхнє становище в Царстві буде нижчим, ніж коли б вони більше уваги приділяли божественному посланню, а не якомусь іншому. Ось Його слова: “Хто ж порушить одну з найменших цих заповідей, та й людей так навчить, той буде найменшим у Царстві Небеснім” (Мт. 5: 19). [259]
“ВИ НЕ ПОТРЕБУЄТЕ, ЩОБ ВАС ХТО НАВЧАВ”
“Помазання, яке прийняли ви від Нього, – воно в вас залишається, і ви не потребуєте, щоб вас хто навчав. А що те помазання само вас навчає про все, – воно бо правдиве й нехибне, – то як вас навчило воно, у тім пробувайте” (1 Ів. 2: 27).
“А ви маєте помазання від Святого, і ви знаєте все” (1 Ів. 2: 20).
Беручи до уваги численні вірші Писання, які заохочують Церкву вчитися, зростати в благодаті та знанні, будувати один одного в найсвятішій вірі та сподіватися, що Господь піднесе апостолів, пророків, євангелістів, учителів тощо, це твердження апостола Івана здається дуже своєрідним доти, доки його не зрозуміти правильно. Воно було каменем спотикання для багатьох, хоча ми можемо бути впевнені, що Господь не допустив йому нашкодити тим, чиї серця були у властивому стані по відношенню до Нього. Навпаки, провідна суть Святого Письма – заповідь на заповідь і правило на правило – цілком достатня (не менше, ніж життєвий досвід), щоб переконати кожну особу покірного розуму, що або в перекладі цього уривку є щось докорінно неправильне, або неправильна сама ідея, яку в загальному черпають з нього. Ті, хто ображається, як правило, дуже вразливі, і їхнє самовдоволення веде їх до думки, що Господь повинен ставитись до них по-особливому, відмінно від усіх решти членів Нового Створіння. Однак, це абсолютно суперечить загальному вченню Писання про те, що тіло одне і що воно має багато членів, об’єднаних в одне; що доставлена їжа передається кожному члену тіла для його живлення та зміцнення через інших членів або разом з ними. Ось так Господь вирішив зробити Свій народ взаємозалежним один від одного для того, щоб не було розколу в Тілі. І саме для цього Він через апостола застеріг нас, щоб ми не занедбували збиратись разом, але пам’ятали, що Йому особливо подобається зустрічатись з Еклесією, Тілом, у кожному місці, навіть якщо це буде маленьке число, що складатиметься з “двох чи трьох зібраних” в Його ім’я.
Розглядаючи текст, ми виявляємо, що апостол виступає проти [260] помилки, яка переважала в його дні, – кричущої помилки, яка в ім’я Правди, в ім’я християнства, в ім’я учнівства Господу фактично зводила нанівець усе об’явлення. Він стверджує, що ця помилкова система не є частиною істинної Церкви чи її вчень, а навпаки, є антихристом, тобто противиться Христу, присвоюючи собі Його ім’я. Таким чином, вона виступає під фальшивими знаменами. Він говорить, що “із нас вони вийшли, та до нас не належали [вони або ніколи не були справжніми християнами, або перестали бути такими]. Коли б були належали до нас, то залишилися б з нами”. Він вказує на їхню помилку, а саме: що пророцтва про Месію були образними і ніколи не мали виконатись через людей. Він називає це повним запереченням євангельського твердження про те, що Божий Син став плоттю, був помазаний при хрищенні святим Духом як Месія, і що Він відкупив нас.
Думка апостола полягає в тому, що всі, котрі стали християнами, котрі вже до певної міри зрозуміли божественний план, повинні тримати перед очима той факт, що, по-перше, всі вони були грішниками і потребували Відкупителя, і, по-друге, що Ісус, Помазанець, відкупив їх жертвою власного життя. Далі апостол заявляє, що вони не потребують, щоб хтось їх навчав цієї фундаментальної правди. Вони взагалі не могли би бути християнами, якби не знали цієї основи християнської релігії – що Христос помер за їхні гріхи згідно з Писанням і був піднятий для їхнього виправдання, що наше виправдання і, як наслідок, наше освячення та надія слави цілком залежать від факту та цінності Христової жертви за нас. Він звертає увагу на те, що хоча можна було б довіряти Отцю та вірити в Нього, не вірячи в Сина до того, як Син з’явився, то однак тепер кожен, хто відкидає Божого Сина, тим самим відкидає Отця. І ніхто не може визнавати Божого Сина, не визнаючи при цьому Отця і Отцівський план, центром і виконавцем якого Він є.
Тож ми сьогодні можемо виразно бачити, що мав на увазі апостол, а саме, що той, хто зачатий [261] святим Духом, повинен спочатку вірити у Господа Ісуса; вірити, що він був Єдинородним у Отця; що Він з’явився в плоті; що Він був святим, невинним і відокремленим від грішників; що Він віддав Себе як наш викуп; що ця жертва була прийнята Отцем й свідчила Його воскресінням про те, що Він має бути славним Царем і Визволителем. Без цієї віри ніхто не міг би отримати святого Духа, помазання. Отже, кожен, хто має помазання, не потребує, щоб хтось витрачав час на обговорення фундаментального питання щодо того, чи був Ісус Божим Сином, чи не був; чи був Він Відкупителем, чи не був; чи був Він помазаним Месією, Який виконає у властивий в Бога час дорогоцінні обітниці Святого Письма, чи не був. Те саме помазання, яке ми отримали, якщо воно перебуває в нас, запевнить нас у правдивості всього цього – “як вас навчило воно, у тім пробувайте”. Хто не перебуває в Ньому, у Виноградині, той – як відрізана гілка – обов’язково зів’яне; хто ж перебуває в Ньому, той неодмінно перебуватиме і в Його Дусі, й не може від Нього відректись.
“Ви маєте помазання від Святого, і ви всі це знаєте” (Діаглотт). У юдейській епосі святий Дух був образно показаний у святій олії, яка була вилита на голову Первосвященника й стікала по всьому тілу. Тому той, хто належить до Тіла Христа, знаходиться під помазанням, під впливом Духа, і де б не був Дух Господа, він має пом’якшуючу, заспокійливу, змащувальну дію. Його тенденція – дотримання миру з усіма людьми, наскільки це можливо і наскільки дозволить вірність праведності. Він протистоїть тертю – гніву, злобі, ненависті, чварам. Ті, хто знаходиться під його впливом, раді навчатись у Господа, і, не сперечаючись з приводу Його плану та об’явлення, вони з готовністю приходять до повної згоди з ними і, відповідно, одержують обіцяне пом’якшення – помазання, врівноваженість, мир, радість, святість розуму.
Ті, хто отримав Дух Господа саме в такому сенсі слова, і він приносить в їхні серця мир, радість і згоду, знають, що все це – результат Господнього ставлення до них і що вони це отримали [262] після того, як повірили в Господа Ісуса й прийняли Його як Помазанця. Отже, це намащення є доказом не лише для них самих, але й значною мірою доказом для інших, що вони є членами Тіла Христа; натомість тим, кому не вистачає цього миру та радості, чиї серця наповнені злобою, незгодою, ненавистю, сварками, ворожнечею та суперечками, безумовно, не вистачає доказів помазання, змащення, згладжування, якими супроводжується Дух Господа. Щоправда, ми не всі схожі, і процес згладжування в буденних життєвих справах може в одних проявлятись не так швидко, як в інших. Однак уже на самому початку християнського досвіду це згладжування слід шукати в серці, як доказ того, що ми були з Ісусом, учились у Нього, отримали Його Дух, і незабаром це повинно ставати очевидним для інших у повсякденному житті.
Отже, ми бачимо, що у Святому Письмі ніщо не протирічить загальному змісту Господнього Слова відносно необхідності у вчителях і пізнанні через них Господнього розуму. Ми зовсім не вважаємо, що Бог залежний від учителів і не міг би навчати, наставляти та розвивати членів Нового Створіння якимись іншими способами чи засобами; але Його Слово заявляє, що саме такими є Його способи та засоби, Його метод наставляти та будувати Церкву, Тіло Христа, щоб не було жодного розколу в Тілі і щоб кожен член міг навчитись співчувати, співпрацювати та допомагати кожному іншому члену.
Ми вже звернули увагу на той факт, що цих вчителів не слід вважати непогрішними. Їхні слова потрібно зважувати та вимірювати божественними мірками – словами Господа, апостолів і святих пророків минулих епох, які говорили й писали, ведені святим Духом, для наставляння нас – тих, на кого прийшли кінці віку. Зараз ми звертаємо увагу на твердження апостола: “А хто слова навчається, нехай ділиться всяким добром із навчаючим” (Гал. 6: 6). [263]
“ХТО НАЧАЄТЬСЯ” І “ТОЙ, ХТО НАВЧАЄ”
Цей вірш, у згоді з усіма іншими, показує нам, що Бог вирішив наставляти Свій народ за допомогою один одного; і що навіть найпокірніший із Його черідки думатиме сам і таким чином розвиватиме особисту віру, а також особистий характер. На жаль, ті, хто називає себе іменем Христа, у більшості випадків нехтують цією важливою справою! Цей вірш розрізняє вчителя та учнів, але учні повинні відчувати себе вільними висловлюватись, доводити до відома вчителів будь-яку й кожну річ, яка постає перед ними і яка, як здається, стосується теми, що обговорюється, – не як ті, хто хоче бути вчителями, а як думаючі студенти по відношенню до старшого брата-студента. Вони не повинні бути машинами і не повинні боятись спілкуватись. Ставлячи запитання, звертаючи увагу на те, що їм здається правильним чи неправильним застосуванням Святого Письма, вони повинні виконувати свою частку у підтримці Тіла Христа та Його вчень у чистоті – тобто повинні бути критичними. Замість того, щоб відговорювати їх від цього, кажучи, що вони не повинні критикувати вчителя або ставити під сумнів його пояснення, їх, навпаки, треба спонукувати спілкуватися, критикувати.
Однак ми не повинні припускати, що Господь прагнув заохочувати якийсь дух прискіпливості або войовничу вдачу, вишукування помилок. Такий дух цілком суперечить святому Духу. Більше того, він дуже небезпечний, тому що той, хто в дусі дебатів висуває гіпотетичні або гадані докази, в які сам не вірить, що вони – Правда, а просто задля того, щоб заплутати свого опонента, влаштувати “дебати” тощо, неодмінно нашкодить собі, як також такою поведінкою неминуче нашкодить і іншим. Чесність перед Правдою є найбільш істотною для поступу в ній: протистояти тому, що хтось вважає Правдою, і навіть тимчасово відстоювати те, що хтось вважає помилкою, просто “для розваги” або з будь-якої іншої причини, безумовно, буде образливим для Господа і принесе деяку справедливу відплату. На жаль, як багато тих, які вирішили “подивитись, що воно буде, якщо виступити” проти того, що вони вважали Правдою, заплутались і стали цілковито [264] поневолені й засліплені, йдучи таким шляхом! Після Господа Правда – найцінніше, що є у всьому світі. З нею не можна жартувати, поводитись легковажно, і той, хто недбалий у цьому відношенні, сам собі шкодить (Див. 2 Сол. 2: 10, 11).
Варто зауважити, що слово “ділитись” має широке значення і охоплює не тільки можливість ділитись думками, почуттями тощо, але його також можна розуміти й так: той, хто навчається й отримує духовну користь, повинен з радістю ділитись певним чином з тим, хто навчає, даючи Господу, братам, Правді з плодів своїх трудів і талантів. І саме такою є справжня суть святої вдачі Нового Створіння. На початку християнського досвіду кожен засвоює значення слів свого Учителя: “Блаженніше давати, ніж брати”; отже, всі, хто має цей дух, справді раді давати з земних речей на службу Правді по мірі того, як вони отримують духовні благословення в добре та чесне серце. Питання як давати та як керуватись при цьому мудрістю, розглядатиметься пізніше під іншим заголовком.
МІСЦЕ ЖІНКИ В ЦЕРКВІ
У деяких відношеннях цей предмет можна було б краще розглянути після вивчення загальних взаємовідносин чоловіка та жінки в божественному порядку. Але є важливий привід, чому його варто викласти саме в цьому місці. І ми віримо, що інші співпадаючі погляди, викладені пізніше, знайдуть підтвердження того, що ми зараз представляємо.
Немає нічого виразнішого, ніж те, що Господь при виборі своєї Еклесії Нового Створіння ігнорує стать. Чоловіки та жінки христяться в членство в “одному Тілі”, Головою якого є Ісус. Тому одні й другі мають однакове право мати участь у Першому Воскресінні та його славі, честі й безсмерті на загальних підставах: “Якщо терпимо, то будемо з Ним і царювати”. Про одних і других наш Господь та апостоли шанобливо згадують [265] найтеплішими словами. Отже, будь-які обмеження, накладені на жінок щодо характеру та міри Євангельської служби, повинні стосуватись лише теперішнього часу, поки вони ще перебувають у плоті; і їх слід сприймати дещо інакше, ніж припускати якусь божественну перевагу чоловіків. Ми намагатимемось показати, що відмінності між одною і другою статтю мають символічний та образний зміст – мужчина символізує Ісуса Христа, Голову Церкви, а жінка символізує Церкву, Наречену, підлеглу божественно призначеному Голові.
Любов нашого Господа до Своєї матері, Марти, Марії та інших “шляхетних жінок”, “що маєтком своїм Йому служили”, дуже очевидна із записів – навіть окрім прямого твердження, що Він “любив” їх (Ів. 11: 5). Однак, обираючи Своїх дванадцять апостолів, а згодом і “сімдесят”, Він не включив жодної з них. Ми не думаємо, що це було через недогляд, також як не могло бути через недогляд і те, що особи жіночого роду з племені Левія, коли це стосувалось публічного служіння, не брались до уваги протягом більш як шістнадцять попередніх століть. Ми також не можемо пояснити цю справу, думаючи, що жінки з числа друзів нашого Господа були недостатньо освіченими, щоб бути Ним задіяними. Про обраних написано, що легко можна було здогадатись, що вони “люди невчені та прості”. Отже, ми повинні зробити висновок, що, згідно з божественним наміром, з-поміж “братів” були обрані лише особи чоловічої статі, щоб стати особливими публічними слугами та послами Євангелія. Зверніть увагу на те, що ця божественна постанова є абсолютною протилежністю методу великого противника, який, хоча й готовий як своє знаряддя використовувати будь-яку стать, завжди вважав жінку своїм найефективнішим представником.
Перша жінка була першим послом сатани, до того ж успішним, звівши першого чоловіка і втягнувши весь людський рід у гріх і смерть. Ворожки минулого, медіуми духів, представники сучасної “Християнської Науки” – все це докази одного й того ж – пропаганди сатани через жінок, так само явної, як божественна пропаганда через чоловіків. Більше того, божественний задум іде [266] всупереч природній схильності всіх чоловіків особливо цінити жінок у релігійних питаннях – приписувати цій статі вищий ступінь чистоти, духовності, спілкування з Богом. Ця тенденція помітна як у записах минулого, так і сьогодення, як видно на прикладі єгипетської богині Ізіди, ассирійської богині Астарти, грецької богині Діани, а також Юнони, Венери, Беллони і Марії, яка століттями домінувала і сьогодні повністю домінує над двома третіми тих, хто признається до імені Христа, – не дивлячись на відверте признання чоловіка речником і представником Господа в Його Церкві.
Господнє Слово не повідомляє нас про те, чи є, окрім символічного значення, інші причини для розрізнення статі, і наші припущення в цьому питанні можуть бути як правильними, так і неправильними: на нашу думку, однак, деякі якості серця й розуму, які поєднуються у найблагородніших типах жінки, роблять її непридатною для публічних релігійних служінь. Наприклад, від природи жінка, на щастя, наділена бажанням догодити й завоювати признання та схвалення. Ця якість є неоціненним благом у домі, бо дозволяє приготувати численні вишукані страви та виготовити привабливі домашні прикраси, які відрізняють такий дім від житла старих дів чи старих холостяків. Справжня дружина щаслива, коли намагається зробити щасливою свою сім’ю, і радіє, коли сім’я з вдячністю оцінює її зусилля – кулінарні та ін., і ніколи не відмовиться від схвальних відгуків, які їй, безумовно, належать і яких вона, по своїй природі, прагне та які абсолютно необхідні для її здоров’я й поступу.
Але, якщо жінку підняти вище її оточення – такого великого й такого важливого, як про це добре сказав поет: “Рука, яка гойдає колиску, – це рука, яка керує світом”, – якщо вона виступить перед публікою як лектор, вчитель чи письменник, то вона потрапить у значно небезпечніше становище, тому що деякі особливості її статі (одну з яких ми вже згадали), які роблять її справжньою жінкою, привабливою для справжніх чоловіків, з’єднаються разом у неприродних умовах, щоб зіпсувати її жіночність – зробити її “чоловікоподібною”. Природа встановила [267] кордони та межі для обидвох статей не тільки у фізичних обрисах та в зачісці, але й у якостях серця та розуму, пристосовуючи кожного один до одного настільки, що будь-яке втручання в її закони чи нехтування ними безумовно нашкодить у кінцевому підсумку, не дивлячись на те, якими б корисними не виглядали тимчасові зміни.
Якість мати схвалення, якою природа так щедро обдарувала її і яка, якщо нею правильно користуватись, є такою корисною для неї, для її дому та сім’ї, напевно стане для неї пасткою, якщо цю якість застосовувати в публічному служінні, шукаючи схвалення з боку Церкви або світу. Бажання сяяти – здаватися мудрішими та здібнішими за інших – це небезпека, яка переслідує всіх, хто перебуває на очах публіки, і, безсумнівно, призводить до спотикання багатьох чоловіків, які стають чванливими і, таким чином, потрапляють у тенета противника. Сама тільки жіночність жінки робить її особливо схильною не лише спіткнутись самій у намаганні сяяти, але й спричинити спотикання інших, бо тому, хто збився зі шляху, противник обов’язково підсуне підроблену олію, фальшиве світло якої може багатьох звести з Господнього шляху. Звідси попередження апостола – “Не багато-хто ставайте, браття мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо [ті, хто є учителями]” (Як. 3: 1), – яке було б ще сильнішим, якби його застосувати до сестер. Дійсно, небезпека для них була такою великою, що жодна з них не була призначена бути вчителем. І тому апостол пише: “Жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні” (1 Тим. 2: 11, 12).
Однак це виразне та чітке твердження не можна сприймати так, ніби сестри (Нові Створіння) ніколи не можуть приносити благословення, розповідаючи цю стару-стару повість. Той самий апостол дуже шанобливо відноситься до шляхетних жінок його днів як до помічниць у служінні. Наприклад, він згадує Прискиллу, а також її чоловіка, як “помічників” або “співробітників” (Рим. 16: 3). Це означає, що вони були кимось більшими, ніж просто гостинними господарями, які приймали апостола у своєму домі: це означає, що вони трудились з ним у його праці – не лише виготовляли намети, але перш за все були задіяні в його головній праці служителя [268] Євангелія. У пізнішому вірші (6) він дещо по-іншому згадує про служіння Марії, кажучи: “Вітайте Марію, що напрацювалася багато для нас”. Вона, очевидно, не була співробітницею. Її служіння апостолу, про яке він хотів розповісти, було особистим служінням – можливо, пранням чи штопанням. Служіння Прискилли, навпаки, згадується тими ж словами, що й служіння Урбана (вірш 9). Дійсно, оскільки ім’я Акили згадується після імені його дружини, то напрошується логічний висновок, що з них обидвох дружина була більш діяльною як “співробітник”. Трифена та Трифоса (вірш 12) – це ще дві інші сестри, чия “праця в Господі” шанобливо згадана.
Якесь інше тлумачення слів апостола, яке б ігнорувало усі можливості сестер “трудитися в Господі”, безумовно було б помилковим. У зібранні Церкви (двох, трьох чи більше) для поклоніння, прославлення та взаємного збудування сестри повинні займати другорядне місце і не намагатись бути лідерами та вчителями. Так поступати означало б узурпувати авторитет над чоловіком, на якого, як по природі, так і за розпорядженням, Господь поклав відповідальність проводити служіння – безумовно, з розумних причин і незважаючи на те, чи ми можемо погодитися з ними, чи ні.
Апостольські обмеження, очевидно, стосувалися зібрань, описаних в 1 Коринтян 14. Ці зібрання включали сестер, які, безумовно, брали участь у всіх його благословеннях – об’єднуючись у піснях, гімнах і духовних піснях, а також у молитвах, ким би вони не висловлювались. Апостол хотів прищепити думку про необхідність порядку в зібраннях, щоб усі могли мати більше користі. Він закликає, щоб не більше, ніж один промовець говорив або пророкував одночасно, і щоб усі інші уважно слухали; і щоб не більше, ніж два або три промовці чи пророки говорили на одному зібранні, аби не допустити занадто великої розбіжності думок на одній його частині. Подібно всякий, хто говорить незрозумілою мовою, повинен мовчати, доки хтось із присутніх не міг би перекласти його слова.
Жінки взагалі не мали говорити на подібних зібраннях, хоча поза межами зібрання чи вдома вони могли “питати [269] своїх чоловіків” або, правильніше, своїх мужчин. Вони могли пропонувати свої думки або ставити запитання тим братам (мужчинам), з якими вони найближче знайомі – своїм чоловікам, якщо це можливо, або братам, з якими вони спілкувалися по дорозі з зібрання додому і т. д. Слово “дім” у цьому тексті має значення сім’ї чи близького знайомства. Отже, думка полягає ось у чому: нехай вони задають свої запитання знайомим особам (чоловічого роду) або через них. Апостол продовжує говорити: “Бо їм говорити не позволено, – тільки коритись, як каже й Закон” (1 Кор. 14: 34-36).
Очевидно, деякі в Церкві в Коринті підтримували ідею “прав жінок”, стверджуючи, що в Церкві права статей не повинні різнитися. Але апостол не тільки заперечує цю думку, але, крім того, докоряє їх за завзятість у намаганнях запровадити порядок, який інші з Господнього народу не визнають. Його слова такі: “Хіба вийшло від вас [мало початок у вас] Слово [послання] Боже? Чи прийшло воно [з іншого місця] тільки до вас? Коли хто вважає себе за пророка або за духовного, нехай розуміє, що я пишу вам, – бо Господня це заповідь”, а не лише моя особиста думка чи примха. Тому ми, як і коринтяни, не повинні керуватись своїми власними уподобаннями чи судженнями з цього приводу, але повинні підпорядковуватись твердженням апостола як Господній заповіді. І якщо хтось ставить під сумнів авторитет апостола з цього приводу, то нехай він буде послідовним і відкине його як апостола в цілому.
У зв’язку з цим доречно звернути увагу на слова апостола, коли він говорить про дари нашого Господа Церкві, датовані від П’ятидесятниці. Він каже: “І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового” (Еф. 4: 11, 12).) У грецькій мові артикль вказує на рід – чоловічий, жіночий чи середній. Отже, це чудовий уривок, з якого можна зрозуміти, наскільки конкретно Господь через святий Дух провів лінію поділу [270] між статями серед діяльних слуг, даних Його Церкві. То ж які факти відносно вищенаведеного тексту? На який рід вказує грецька мова? Відповідаємо, що артикль tous (множина, знахідний відмінок, чоловічий рід) стоїть перед словами “апостоли, пророки, благовісники та пастирі”, і немає жодного артикля перед словом “учителі”, яке, очевидно, має тут або значення “помічники” (1 Кор. 12: 28), або є загальним виразом, що відноситься до чоловіків-апостолів, чоловіків-проповідників, чоловіків-євангелістів та осіб чоловічого роду – вчителів загалом.
Однак, давайте зауважимо, що коли сестра звертає увагу зібрання на слова Господа чи апостолів з приводу будь-якої теми, що обговорюється, не висловлюючи власних поглядів, то це не може вважатися навчанням чи в якомусь сенсі присвоюванням влади над мужчиною: цим вона, навпаки, просто звертає увагу на слова визнаних і уповноважених учителів. Так само, коли б сестра посилалася на цю книгу або читала її чи інші наші публікації, в яких пояснюється Святе Письмо, іншим, це не можна сприймати з її боку як навчання, але як цитування автора. Таким чином, ми бачимо, що Господні настанови охороняють Його черідку і в той же час забезпечують достатніми засобами для її потреб.
Усі можуть підкорятися божественному наказу, але, безумовно, ніхто його не збагне, якщо він не усвідомлює, що в біблійному вживанні жінка символізує Церкву, а мужчина символізує Господа, Голову, Учителя Церкви (Див. Еф. 5: 23; 1 Кор. 11: 3). Як Церква не повинна намагатись вчити Господа, так і жінка, яка символізує Церкву, не повинна на себе брати роль учителя мужчини, який символічно представляє Господа. Тримаючи цю думку в нашому розумі, ми розуміємо, що жодна сестра не повинна відчувати до себе зневажливого ставлення і жоден брат не повинен чванитись цим правилом Писання; радше, всі повинні пам’ятати, що Господь є єдиним учителем, тому брати не повинні насмілюватись висловлювати власну мудрість, а лише представляти іншим те, що їхній Голова виклав як Правду. Давайте застосуємо цей біблійний текст (1 Тим. 2: 11, 12) до Господа й Церкви: “Нехай Церква навчається мовчки в повній покорі. А Церкві навчати Я не дозволяю, ані панувати над Христом, але бути в мовчанні”. [271]
“НЕХАЙ ПОКРИВАЄТЬСЯ”
Ми вже показали*, що тільки Первосвященник, який зображував Христа, Первосвященника нашого Ісповідання, ходив з непокритою головою, коли був у священницькому одязі; і що всі священники, які представляли Церкву, “Царське Священство”, носили головні убори, які називались “завоями”. Вчення на основі цього образу повністю відповідає тому, що ми щойно бачили, бо на зібраннях Еклесії Нового Створіння Господь, позаобразний Первосвященник, представлений братами, тоді як Церква або Царське Священство представлена сестрами, які, за словами апостола, повинні також носити покриття голови, що свідчить про те ж саме – про підпорядкування Церкви Господу. Апостол детально описує це в 1 Кор. 11: 3-7, 10-15.
----------
* “Тіні Намету «Кращих Жертв»”, с. 36.
----------
Дехто прийшов до висновку, що якщо апостол згадує про довге волосся жінки, дане їй природою в якості покриття, то він мав на увазі лише це і не більше; але вірш 6 чітко говорить про протилежне – що, на його думку, жінки повинні не тільки вирощувати довге волосся, як це передбачила для них природа, але, крім того, повинні носити покривало, яке у вірші 10 він називає знаком чи символічним признанням того, що вона підпорядкована мужчині, тобто знаходиться під його владою. Це символічно вчить, що вся Церква є під законом по відношенню до Христа. Запис в 4 вірші, здається, спочатку суперечить вимозі, щоб жінки зберігали мовчання в Еклесіях. Наша думка полягає в тому, що, хоча в загальних служіннях Церкви жінки не повинні брати публічної участі, але на зібраннях, призначених для молитви та свідоцтва, а не для доктринального навчання, навряд чи можуть бути якісь підстави для заперечення проти участі сестер, голови яких покриті.
І коли справа стосується дотримання сестрами образного покриття голови, то апостол наполегливо просить про це, але не стверджує, що це божественний наказ. Навпаки, він додає: “Коли ж хто сперечатися хоче [з цього приводу], – ми такого звичаю не маємо [конкретного закону в Церкві]”. Це не слід вважати життєво важливим питанням, хоча всі, хто прагне виконувати Господню волю, повинні бути [272] розбірливими як в цьому, так і в інших відношеннях з того часу, як вони розпізнали доцільність цього як символу. Слова “ради ангелів”, схоже, відносяться до обраних старших Церкви, які спеціально представляють Господа, Голову в Еклесіях (Об. 2: 1).
* * *
Підсумовуючи, ми пропонуємо найбільш великодушно віднестись до натхненних слів апостола стосовно рамок свободи сестер у справах Церкви. Нашу думку про це ми виклали таким чином:
(1) Сестри мають таку ж свободу, що й брати, у справі обрання слуг Церкви – старших і дияконів.
(2) Сестри не можуть служити як старші чи вчителі в Церкві, тому що апостол каже: “А жінці навчати я не дозволяю” (1 Тим. 2: 12). Не варто, однак, розуміти, що це заважає сестрам брати участь у зібраннях іншого роду, які не є зібраннями навчання чи проповідування, – наприклад, у зібраннях молитов та свідоцтв, у Веріанських дослідженнях тощо, тому що апостол говорить, що якщо сестра молиться чи пророкує (говорить), то вона має бути з покритою головою, показуючи тим самим своє признання факту, що Господь, Великий Вчитель, особливо представлений братами (1 Кор. 11: 5, 7, 10). Таку участь не треба вважати прагненням учити, тому що навіть не всі брати зі зібрання є вчителями, як говорить апостол: “Чи всі вчителі?” Ні, вчителі або старші обираються особливо, хоча завжди з осіб чоловічої статі (Еф. 4: 11; 2 Тим. 2: 24; 1 Кор. 12: 28, 29).