[49]
РОЗДІЛ ІV

ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ ПРИМИРЕННЯ
3 Мойсея 16: 3-33

Порядок образу і його позаобразне значення – Телець – Священик – Вхід у “Святиню” та “Святеє Святих” з кров’ю – Кадило, любі пахощі і сморід – Вхід у “Святеє Святих” – Господній Козел – Козел відпущення – Благословення людей

День Примирення як образ слід розглядати окремо від інших образів Намету і одночасно як їх частину, як річ, пов’язану з ними. Дійсно, кожен з цих образів є, так би мовити, окремою картиною. Кожен має свій власний предмет і навчає своїх лекцій. Проте всі вони узгоджені між собою як частини однієї галереї і гармонійні як робота одного великого Митця. У всіх ми повинні шукати спочатку Голову, а потім Його Тіло – священиків, Церкву.
Щоб зрозуміти значення Дня Примирення та його праці, ми повинні усвідомити, що хоча наш Господь Ісус (особисто) є Первосвящеником священства, Євангельської Церкви, “Його Тіла”, то в повнішому і досконалішому значенні Він є Головою, а ми – членами Тіла Первосвященика світу. Так само Аарон був старшим над своїм священством, хоча насправді, загалом і у властивому значенні (як представник священиків) він був поставлений служити як Первосвященик “за ввесь народ” Ізраїлю, який образно представляв усе людство, що прагне мати примирення за свої гріхи і повернутися до Божественної милості і бути слухняним.
[50] Посвячення позаобразного священства охоплює всіх членів Тіла і вимагає всього Євангельського віку для завершення. Те саме з жертвою за гріх, тобто жертвою примирення: вона почалася з Голови, і ми, члени Його Тіла, доповнюємо міру позосталих страждань Христа. А для завершення цих страждань потрібен увесь Євангельський вік (1 Петр. 4: 13; Рим. 8: 17; 2 Кор. 1: 7; 4: 10; Фил. 3: 10; Кол. 1: 24; 2 Тим. 2: 12; 1 Петр. 5: 1, 10).
“День Примирення”, який тривав у образі всього двадцять чотири години, у позаобразі є цілим віком Євангелія. Разом з його завершенням жертвування припиниться, почнеться слава і благословення, і великий Первосвященик світу (Ісус і Його Наречена, коли будуть одно, Голова і зібрані члени) стане коронованим Царем і Священиком за чином Мелхиседека, Царем Миру – Священиком на Своєму престолі (Євр. 5: 10).
Він стоятиме перед світом (явний, визнаний, але невидимий для буквального зору) не лише як Цар і Священик, але й як великий Пророк: “Господь Бог вам Пророка підійме від ваших братів, як мене [Мойсея]... І станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка, знищена буде з народу”. У Тисячолітті, коли людство під владою і повчаннями цього великого Пророка, Священика і Царя буде приведене до досконалого знання і вміння, від людей вимагатиметься досконала слухняність, і всякий, хто її не покаже, буде відтятий від життя другою смертю без подальшої надії (Дії Ап. 3: 22, 23).
У кінці Юдейського віку Ісус особисто представ перед Ізраїлем як пророк, священик і цар, що стало образом, ілюстрацією того, як усе Тіло, повний і прославлений Христос, предстане перед усім світом. Як пророк, Він навчав [51] їх; як священик, “Він приніс Самого Себе” (Євр. 7: 27); як цар, Він їхав у їхнє місто при кінці Свого служіння. Але вони не прийняли Його на жодній з цих посад. Упродовж Євангельського віку Його Церква, Тіло, визнавала Його Учителем, “посланим Богом”, – великим Пророком, а також “Первосвящеником сповідання нашого” і законним Царем. Але Боже Слово вчить, що Він має бути прийнятий не тільки Церквою, але має бути (разом зі Своїм Тілом, Церквою) Пророком для всіх людей, Священиком для всіх людей і Царем над “усяким людом, і племенем, і народом, і язиком”, “Господом усіх”, Священиком усіх і Пророком, тобто Учителем, усіх.
У посвяченні образних священиків ми побачили, що Аарон і його сини представляли нашого Господа Ісуса і Його Тіло як “Нові Створіння”, тоді як телець представляв їхню людську природу. Натомість в образі, який ми зараз розглядатимемо, тільки Аарон представляв усього Помазаника (Голову і Тіло), а дві різні жертви, телець і козел, використовувалися, щоб показати відмінність і схожість страждань Тіла і його Голови як “жертви за гріх”.

ПЕРША ЖЕРТВА ДНЯ ПРИМИРЕННЯ, ТЕЛЕЦЬ

Телець представляв Ісуса у віці тридцяти років – досконалого ЧОЛОВІКА, що віддав Себе і помер за нас. Первосвященик, як ми вже бачили, представляв “нову” природу Ісуса, помазаного Голову і всіх членів Його Тіла, передбаченого Богом. Слід добре зрозуміти і запам’ятати* зроблену тут відмінність між людською природою і “Новим Створінням”. “Чоловік Христос Ісус, що дав Себе Самого” (Хом.) у віці тридцяти років, був Тим, Хто [52] раніше був багатий (мав вищу природу), але заради нас зубожів, тобто став людиною, щоб дати єдино можливий викуп за людей – досконале людське життя (1 Кор. 15: 21).
----------------------
*Див. “Дослідження Святого Письма”, Том I, розділ 10, і Том II, стор. 126.
----------------------
Оскільки покаранням за гріх людини була смерть, то було обов’язково, щоб наш Відкупитель став людиною, “став плоттю”, інакше Він не міг би відкупити людство. Людина згрішила і покаранням за це була смерть. І якщо наш Господь мав заплатити за це покарання, Йому обов’язково потрібно було мати ту саму природу (бути невинним, відокремленим від гріха і грішного роду) і померти за Адама як його заміна, інакше людство ніколи не змогло би звільнитися від смерті. Для цього чоловік Ісус пожертвував “усім, що мав”: славою досконалої людини, честю, на яку могла претендувати досконала людина, і, врешті, життям досконалої людини. Усе це Він дійсно мав (за винятком Божої обітниці нової природи і надії, яку породжувала ця обітниця), тому Він замінив Своє духовне буття, тобто існування, на людське, яке віддав як “жертву за гріх” і яке було образно представлене в тельці в день Примирення (Ів. 1: 14; Іс. 53: 10).
Та оскільки “чоловік Христос Ісус” (Хом.) дав Себе як нашу ЦІНУ ВИКУПУ, з цього виникає, що Він не може бути відновлений до людського існування, яке віддав. Якби Він узяв назад ціну викупу, ми, відкуплені, повторно опинилися б під осудом смерті. Але, дякувати Богу, Його жертва позостається навіки, щоб ми навіки були вільні від провини Адама і покарання смертю за неї. І якщо Отець мав би дарувати Ісусові ту чи іншу славу, честь або життя в нагороду за Його слухняність до самої смерті, то ця слава, честь і життя мали би бути на якомусь іншому рівні існування, а не на людському.
Таким був задум Єгови щодо Ісуса: високо звеличити Його над людським рівнем, а також над Його долюдським становищем, вище усіх ангелів, князівств і сил, праворуч (дати становище головної милості, [53] наступне після Єгови), і зробити учасником безсмертя – божественної природи. Заради цієї та інших радощів, представлених Ісусу, Він “перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого” (Євр. 12: 2; Фил. 2: 9; Євр. 1: 3, 4).
Нова природа, яку наш Господь отримав замість людської в нагороду за те, що пожертвував нею, образно показана у Священику. Хоча відомо, що жертва людського єства закінчилася не раніше, ніж на хресті, і що нагороду, божественну природу, Він отримав повністю лише у воскресінні, три дні згодом, проте в Божих очах (як це показано в образі) смерть Ісуса (тельця) вважалася повною тоді, коли Він віддав Себе на живу жертву, символічно показуючи Свою смерть у хрищенні. Там Він визнав Себе мертвим для всіх людських цілей, для надій людської слави, честі або життя. Так само нам, Його послідовникам, сказано вважати себе дійсно мертвими для світу, але живими як Нові Створіння для Бога (Рим. 6: 11).
Прийняття Єговою жертви Ісуса в часі Його посвячення (немовби вона вже завершилася, і Він дійсно помер) було показане в помазанні святим Духом – “завдатком”, гарантією того, що Він отримає, коли дійсно настане смерть.
Міркуючи так, бачимо, що смерть тельця образно зображувала принесення Ісусом самого Себе в жертву, коли Він посвятився. Це погоджується зі словами апостола про посвячення Ісуса, тобто принесення самого Себе. Він цитує пророка: “Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже”, – померти і відкупити багатьох. Там, говорить натхненний письменник “відміняє Він перше [тобто відкладає убік образні жертви], щоб друге [позаобраз, дійсну жертву за гріхи] поставити [виконати]” (Євр. 10: 7, 9, 14).
[54] Справді, там відбулося забиття жертви за гріх, образно показаної в тельці; три з половиною роки служіння Ісуса показали, що з миті посвячення вся людська воля була мертвою, а людське тіло вважалося таким.
Помазаний Ісус, наповнений святим Духом у мить хрищення, був божественнимНовим Створінням” (хоча ще не вдосконаленим як божественна істота у воскресінні), і Він завжди говорив про цю спорідненість: “Слова, що Я вам говорю, говорю не від Себе [як людина], а Отець, що в Мені перебуває [Духом Своїм], Той чинить діла ті... А слово, що чуєте ви, не Моє, а Отця, що послав Мене” (Ів. 14: 10, 24). “Та проте не Моя [як людини], а Твоя [Отця – божественна] нехай станеться воля” в цьому “глиняному посуді”, посвяченому на смерть, і для нього (Лк. 22: 42).
Забиття тельця відбувалося на “Подвір’ї”, яке, як ми бачили, зображувало стан віри в Бога і згоди з Ним – те найбільше, на що здатна плоть, людська природа. Ісус, як досконала людина, знаходився в цьому стані, коли приніс Себе (тельця в образі) Богу.
При уважному вивченні праці образного Дня Примирення важливо тримати в думці згадані відмінності, щоб ясніше розуміти позаобразні реалії. Аарон умивався, щоб належним чином представляти чистоту, безгрішність “Нового Створіння” – Голови і членів Його Тіла (“Кожен, хто зачатий від Бога, не робить гріха, тому що насіння Його перебуває в нім, і він не може грішити, тому що зачатий від Бога” (1 Ів. 3: 9, Diaglott)). Нове Створіння не може грішити і його обов’язок – постійно стежити за старою природою, яка вважається мертвою, щоб вона не ожила. Якщо стара воля розділяє контроль з новою, то це означає, що стара воля не померла, а нова – не “перемагає”. Тріумф старої природи означав би смерть “Нового Створіння” – “Другу Смерть”.
[55] Для служіння в “День Примирення” Аарон зодягався не у свої звичні шати “слави й краси”, а в шати для жертвоприношення, у “льняний одяг”, символи чистоти – праведність святих. Одежа з вісону була запорукою майбутньої славної одежі. “Льняний пояс” показував його як слугу, хоча не такого могутнього, як у кінці “Дня Примирення”, коли він був підперезаний “мистецьким поясом” ефоду. Льняний завій, який теж належав до славного вбрання, свідчив про досконалу праведність нашого Голови під час складання жертви, а також після неї. Ось так позаобразний Первосвященик з божественним розумом, зачатий Духом (хоча ще не народжений з Духа), був готовий і здібний виконувати жертву примирення в першому приході, і почав виконувати її, як це образно показано в Аароні.
“З оцим увійде Аарон до святині [і до Святого Святих], з телям на жертву за гріх та з бараном на цілопалення... І принесе Аарон теля жертви за гріх, що належить йому [представляє його] та й очистить себе [членів свого тіла – священиків] та свій дім [усіх віруючих, усіх “одновірних” – левитів]... І принесе Аарон тельця жертви за гріх, що належить йому [представляє його]... І візьме повну кадильницю горючого вугілля з-над жертовника перед Господнім лицем, і повні жмені свої тонко товченого [на порох] запашного кадила, та й внесе за завісу [першу завісу, або “вхід”]. І покладе він те кадило на огонь перед Господнім лицем [кадильниця з розпаленим вугіллям ставилася згори на золотий жертовник у “Святині”, і кадило, яке падало на неї поступово, давало дим з приємним запахом], а хмара кадила [проникаючи за другу завісу] закриє віко, що [покриває] над свідоцтвом [Законом], щоб він не помер [через порушення [56] тих умов, на яких міг прийнятним чином показатися в божественній присутності]” (вірші 3, 6, 11-13).
Дивлячись крізь образ на позаобраз, давайте крок за кроком порівняємо дії Ісуса з цією пророчою картиною Його праці. Коли чоловік Ісус Христос посвятився, Він негайно, як Нове Створіння, зачате святим Духом, узяв посвячене людське життя (кров тельця), щоб представити його Богу як ціну викупу “за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу”. Духовно зачатий, Він більше не знаходився в стані “Подвір’я”, а був у першій “Святині”, де мав чекати і приносити Своє кадило на вогні випробувань – демонструвати Свою відданість Богу та праведності тим, у чому постраждав як зачатий Син, перш ніж увійти до “Святого Святих”, досконалого духовного стану (Євр. 5: 8).
Первосвященик брав зі собою (разом з кров’ю) вогонь з жертовника і дві повні жмені запашного кадила для приємних пахощів. Так само виконання обіту посвячення нашим Господом Ісусом протягом трьох з половиною років Його служіння було приємними і прийнятними пахощами для Отця, що зі самого початку підтверджувало повноту посвячення і досконалість жертви. Тонко товчене запашне кадило представляло досконалість чоловіка Ісуса. Вогонь з “Мідного Жертовника” представляв випробування, яким Він був підданий. Несення вогню священиком означало, що наш Господь Своєю вірною поведінкою повинен був привести на Себе переслідування. І коли досконалість Його істоти (кадила) стикалася з життєвими випробуваннями (вогнем), Він виявляв досконалу слухняність божественній волі – приємні пахощі. Так було показана Його спокуса в усьому, однак без гріха. Як усе кадило мало згоріти на вогні, так Він усе підкорив слухняно. “Дві повні жмені”, які приносив Священик, представляли [57] повну спроможність і здатність нашого Господа щодо праведності – потрібної і виявленої.
Поки Ісус як “Нове Створіння” знаходився у “Святині”, насолоджуючись світлом золотого свічника, годуючись хлібом правди і приносячи Єгові приємне кадило, ми заглянемо на “Подвір’я”, а потім ще далі – за “Табір”, щоб побачити іншу працю, яка відбувається одночасно. Останнє, що ми бачили, був мертвий телець на “Подвір’ї”, який представляв чоловіка Ісуса, що посвятився в тридцятирічному віці при хрищенні. Тепер лій тельця, його нирки та інші життєво важливі органи були покладені на “Мідний Жертовник”. Їх охопило сильне полум’я, оскільки телець має багато лою. Хмара диму, звана “пахощами, приємними Богу”, піднімалася на очах усіх, хто знаходився на “Подвір’ї”, левитів – одновірців, віруючих.
Це показує, як жертва Ісуса виглядала для віруючих людей. Вони бачили відданість, самопожертвування, повний любові запал (лій), що піднімався до Бога як приємна і прийнятна жертва протягом трьох з половиною років служіння нашого Господа. Вони добре знали, що Він завжди був до вподоби Отцю. З того, що вони бачили на “Подвір’ї” (у плоті), вони знали, що Він угодний Богу, хоча і не могли бачити жертви в її повній величі та досконалості, як вона виглядала в очах Єгови (у “Святині”) як запашне кадило на “Золотому жертовнику”.
Поки горять ці два вогні (на “Подвір’ї” – лій, і у “Святині” – “кадило”, приємний запах яких піднімається одночасно), є ще один вогонь “за табором”. Там знищуються залишки плотського тіла (вірш 27). Це показує, як дивиться на працю Ісуса світ. Для людей здається безумством, що Він повинен був проводити Своє життя жертвуючи Собою. Вони не бачать потреби в жертві (як викупній ціні за людину), ані в дусі слухняності, що спонукав її, як бачив усе це Отець. Вони не бачать повної любові досконалості та [58] самозречення нашого Господа, як бачать їх віруючі (в стані “Подвір’я”). Ані за Його днів, ані згодом вони не бачили в Ньому свого ідеалу героя і вождя, а бачили переважно ті риси Його характеру, до яких ставилися з презирством як до слабких, не могли любити Його і захоплюватися Ним. Для них Його жертва була і залишається неприємною, презирливою: вони сприймали Його з погордою і відкидали, немов соромилися, та ховали від Нього своє обличчя (як в образі ізраїльтяни, морщившись, відверталися від смороду спалюваних решток).
Отже, бачимо, життя Ісуса упродовж трьох з половиною років заповнювало усі ці три образні картини: жертва Його досконалої людської природи виглядала в очах світу безрозсудною і огидною; в очах віруючих вона була прийнятною для Бога; в очах Єгови вона була “запашним кадилом”. Усі вони закінчилися одночасно – на хресті. Від тельця не залишилося нічого, його лій повністю згорів, і все кадило було принесене, коли Ісус вигукнув: “Звершилось!”, і помер. Ось так чоловік Ісус Христос віддав Себе як викуп за всіх.
Коли кадило зі “Золотого Жертовника” проникло перед ним і було задовільним, Первосвященик пройшов під другою “Завісою” у “Святеє Святих”. Так само Ісус: приносячи упродовж трьох з половиною років прийнятне кадило у “Святині”, у стані посвячення і духовного зачаття, Він перейшов за “Другу Завісу”, смерть. Три дні Він був під “Завісою” в смерті. Тоді Він встав у досконалості божественної природи за плоттю, за Завісою, як “образ істоти Його [Отця]”. “Він був умертвлений у тілі, але оживлений [став живим] у дусі” (WTB), “сіється тіло звичайне [людське], встає тіло духовне”. Таким чином, наш Господь досяг стану “Святого Святих” (досконалості духовного існування) при Своєму воскресінні (1 Петр. 3: 18; 1 Кор. 15: 44).
Його наступною працею було представлення крові примирення [59] (вірш 14), ціни нашого відкуплення, Богу, бо “відкуплені ви були... дорогоцінною кров’ю [пожертвуваним життям] Христа” (1 Петр. 1: 19). Священик у присутності Єгови, представленій світлом Шехіна між херувимами на “Вікові”, кропив, тобто представляв, кров Єгові, кроплячи “Віко” і перед ним. Так само наш Господь Ісус після сорока днів піднявся на висоту, “з’явився тепер перед Божим лицем ЗА НАС” і представив за нас (як ціну нашого відкуплення) вартість і заслугу жертви, щойно завершеної на Голгофі (Євр. 9: 24).

ДРУГА ЖЕРТВА ДНЯ ПРИМИРЕННЯ
ГОСПОДНІЙ КОЗЕЛ

Зараз ми залишимо Первосвященика перед “Віком” і повернемося на “Подвір’я”, щоб стати свідками іншої праці. Цитуємо:
“А від громади Ізраїлевих синів візьме він два козли на жертву за гріх... І візьме він обох тих козлів, та й поставить їх перед Господнім лицем при вході скинії заповіту. І кине Аарон на обох тих козлів жеребки, один жеребок для Господа, і один жеребок для Азазеля. І принесе Аарон козла, що на нього вийшов жеребок для Господа, і вчинить його жертвою за гріх. А козел, що на нього випав жеребок для Азазеля, буде поставлений живим перед Господнє лице, щоб очистити його, і щоб послати його до Азазеля на пустиню” (вірші 5-10).
Два козли, узяті від Ізраїлю і приведені на “Подвір’я”, зображували, тобто представляли, усіх, які в цьому Євангельському віці, прийшовши зі світу і прийнявши Ісусове відкуплення, повністю посвячують своє життя службі Богу до самої смерті. Узяті спочатку з “Табору” (стану, в якому знаходиться світ), такі ж “грішники”, “як і інші”, вони були приведені на [60] “Подвір’я”, до стану віри (виправданого стану). Там (представлені в козлах біля входу в Намет) вони з’являються перед Господом, бажаючи стати мертвими як людські істоти зі своїм Відкупителем, Ісусом Христом, і увійти, як Він, у небесний, тобто духовний, стан: спершу в духовно зачатий стан духовного розуму, а потім в духовно народжений стан духовного тіла, представлені відповідно “Святинею” і “Святим Святих”.
Але наш Учитель стверджує, що не всі, хто каже: “Господи! Господи!”, увійдуть до Царства. Так і цей образ показує, що деякі, кажучи: “Господи, ось я посвячую все”, – обіцяють більше, ніж готові виконати. Вони не знають, що обіцяють, тобто скільки самозречення потрібно, щоб піднімати щодня свій хрест і йти слідом за чоловіком Ісусом [тельцем] – виходити “до Нього поза табір [до повного неприйняття і руйнування людських надій і т. п.], наругу Його носячи” (Євр. 13: 13).
Цей образ двох козлів представляє обидва класи тих, які уклали угоду стати мертвими з Христом: тих, які справді йдуть слідом за Ним, дотримуючись Його прикладу, і тих, які “все життя страхом [цієї] смерті трималися в неволі” (Євр. 2: 15). Перший клас є “Господнім козлом”, а другий – “козлом відпущення”. Обидва класи козлів, як ми переконаємося, матимуть участь у праці примирення, тобто приведенні світу до повної згоди з Богом і Його Законом, коли “День Примирення” – Євангельський вік – закінчиться. Та тільки перший клас, “Господній козел”, який іде за Вождем, є частиною “жертви за гріх” і, у кінцевому рахунку, членами Його прославленого Тіла.
Кидання жеребка для визначення “Господнього козла” і “козла відпущення” свідчило про те, що Бог не вибирає, хто з тих, які віддають себе, [61] здобуде нагороду. Воно показує, що Бог не визначає довільно, хто з посвячених стане учасником божественної природи і співспадкоємцем з Христом, нашим Господом, а хто ні. Той, хто страждає з Ним, той царюватиме з Ним. Той, хто всіляко прагне уникати вогняних випробувань, вибираючи компромісний шлях, той втрачає своє співспадкоємство в славі (Рим. 8: 17).
Кожен віруючий, кожен виправданий (левит) на “Подвір’ї”, який віддає себе в Дні Примирення, Євангельському віці, є прийнятним як жертва, оскільки зараз є сприятливий час. Той, хто тримається своєї угоди і виконує жертву, образно представлений у “Господньому козлі”. Натомість ті, які не жертвують собою добровільно, “цей вік полюбивши”, представлені в “козлі відпущення”.
Та повернемося до Первосвященика: після семикратного (досконалого) кроплення “Віка” (дослівно “Місця Вблагання”, місця, де досягалося відшкодування) кров’ю тельця, він “заріже козла жертви за гріх, що належить народові, і внесе його кров за завісу, та й зробить із кров’ю його, як зробив був із кров’ю теляти, і покропить її на віко та перед віком” (вірші 14 і 15). Словом, усе, що було зроблене з тельцем, треба було повторити з “Господнім козлом”. Його забивав той самий Первосвященик; кроплення його кров’ю відбувалося так само; його лій і т. п. також спалювали на жертовнику на “Подвір’ї”. (Варто відмітити, що хоча відгодований телець завжди має багато лою, козел – дуже худа тварина). Так і наш Господь Ісус, представлений у тельці, мав дуже багато лою – запалу й любові до Своєї жертви, тоді як Його послідовники, представлені в козлі, порівняно худі). Тіло “Господнього козла” спалювали схожим чином, як тіло тельця, – “за табором”.
[62] Апостол Павло пояснює, що тільки тих тварин, які були жертвою за гріх, спалювали за табором. Потім він додає: “Тож виходьмо до Нього поза табір, і наругу Його понесімо” (Євр. 13: 11-13). Отже, нам дано незаперечний доказ не тільки того, що послідовники Ісуса представлені “Господнім козлом”, але й того, що їх жертва, зарахована разом з їх Головою, Ісусом, складає частину жертви за гріх світу. “Зневаги Твоїх зневажальників спадають на мене” (Пс. 69: 10).
Коли мова йде про жертву за гріх, то з козлом було усе так, як з тельцем: спалювання “за табором” представляє презирство, з яким на жертву дивляться особи за табором (не в стосунках угоди з Богом), невірні. (1) Тих, які визнають жертву Тіла Христа з божественного погляду – як запашне кадило для Бога, що проникає до самого віка, – не так багато. Це ті, які знаходяться у “Святині” – “посаджені на небесних місцях у Христі Ісусі”. (2) Тих, які визнають жертви святих, представлених в лою “Господнього козла” (жертви за гріх) на Мідному Жертовнику, і усвідомлюють, що їх самозречення прийнятне для Бога, значно більше. Це ті, які знаходяться на “Подвір’ї” (у стані виправдання), “одновірці”. (3) Ті, які знаходяться за табором і сприймають осіб, що жертвують собою, і їх самозречення лише як спалювання “сміття те для світу,.. як ті викидки”, є класом, що знаходиться далеко від Бога, – є Його “ворогами думкою в злих учинках”. Про них наш Господь провіщав: “Вони... будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене”.
Які лекції це прищеплює? До тих пір, поки ми самі вірно жертвуємо собою у “Святині” або є істинними членами “дому віри” (KJV) на “Подвір’ї”, ми не будемо лихословити нікого, хто справді жертвує собою в нинішньому часі. Нас також не засліплюватиме злість, ненависть, заздрість або [63] розбрат – те, що не дозволяє бачити жертви, які Бог приймає. А як бути з тими, які колись були “братами”, учасниками тих самих жертв і приношень на тому ж “Золотому Жертовнику”, побратимами в чині царського священства, але які так змінилися, яких так опанував протилежний дух, що вони можуть постійно лихословити своїх побратимів-священиків? Ми напевне повинні “боятися” (Євр. 4: 1) за них, що вони залишили “Святиню” і “Подвір’я” і опинилися поза межами будь-якого спілкування з Богом – пішли “до зовнішньої темряви”. Ми повинні зробити все від нас залежне, щоб повернути їх (Як. 5: 20), але ні за яких умов не повинні залишати “Святиню”, щоб віддавати злом за зло, лихослів’ям за лихослів’я. Ні, усі охочі бути вірними священиками повинні йти за великим Первосвящеником, любити своїх ворогів і робити добро тим, які їх переслідують. Вони повинні брати приклад з Того, Хто “був лихословлений, [але] не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Хто судить справедливо” (1 Петр. 2: 23).
Господній козел представляв усіх вірних послідовників з числа Господньої “Малої Черідки”. Усі вони схожі між собою, усі йдуть тим самим “вузьким шляхом”, і все, що є правдою про громаду в цілому, є правдою про кожного з них. Тому “Господній козел” зображував кожного і його жертву, хоча усі мають бути зібрані і жертва усіх закінчена до того, як “кров” козла (представляючи усе Тіло Христа) буде представлена на “Віко”.
Кроплення кров’ю на “Віко” і перед ним було у вигляді хреста, де верх (верхній край) хреста був на “Віку”. Це видно з опису: “І... покропить пальцем своїм на віко спереду [на схід, у бік “Завіси”] і перед віком [упоперек]” (Гиж.). Ось так були завершені жертви за гріхи Ізраїлю: тельця – за священиків (“Тіло” [64] Первосвященика) та левитів (“дім віри” (KJV) теперішнього віку); і козла – “за народ” (Ізраїль, образ всього світу, який завдяки знанню та можливостям майбутнього стане Божим народом).
Таким чином, бачимо виразно, що весь цей Євангельський вік є віком страждань і смерті тих, хто жертвує людською, земною природою заради того, щоб стати учасниками духовної, небесної. Як тільки жертва Ісуса за Його “Тіло” і “дім” завершилася і була представлена Отцю після вознесіння, був посланий доказ прийняття Отцем Його жертви – хрищення П’ятидесятниці для представників Його Церкви, Його Тіла і Його дому. У той час Його помазання – Святий Дух, символом якого було миро на святе помазання, – зійшло на Церкву і відтоді продовжує сходити на всіх живих членів Тіла Первосвященика і не потребує жодного повторення: кожен, занурений у Христа як член Його Тіла, є занурений у Його Святий Дух, який оживляє кожного члена цього Тіла.
Наділення Святим Духом було Божим знаком прийняття цих віруючих в Ісуса, які вже були посвячені і чекали, як звелів їм Учитель: дожидали прийняття Отцем їхніх жертв (прийнятних в Улюбленому), а також зачаття (як синів) духом синівського прийняття. Це пришестя Святого Духа (Господньої сили, або “руки”) в П’ятидесятницю було показане в образі (вірш 15), коли Первосвященик підходив до дверей Намету, клав руки на “Господнього козла” і вбивав його. Як Дух Отця дозволив Ісусові виконати все, представлене в забитті тельця, так і цей Дух – дух (сила, вплив) Бога, дух (вплив) Правди через Христа на класі “Господнього козла” – дозволяє їм розпинати себе як людей [65] (вбивати “козла”, деградовану волю) сподіваючись обіцяної слави, честі та безсмертя божественної природи як “Нові Створіння в Христі”.
Так було, наприклад, з апостолом Павлом, який, маючи Дух Вождя і Голови, міг вважати все втратою і сміттям, щоб тільки здобути Христа [членство в Нім] і знайтися в Нім. Натхненний цією надією і духом, він міг сказати: “І живу [“Нове Створіння”] вже не я [старе творіння, представлене в посвяченому козлі]”. Воно поглиналося докорами і презирством світу – за табором. Усі земні почуття і сили Павла були представлені Богу як жива жертва. Відтоді в нім жив Христос, надія Слави – розум Христа, розпинаючи і тримаючи в підпорядкуванні його деградовану та виправдану людську природу і її волю.
Знаходячись у світі, він не був зі світу. Це настільки була правда, що він міг сказати: “А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина” (Гал. 2: 20). Так, завдяки вірі він вважався “Новим Створінням”, якому належали надзвичайно великі і дорогоцінні обітниці божественної природи на умові вірності (2 Петр. 1: 4). Він жив у стані “Святині”, годуючись “Показними Хлібами”, і був постійно освітлений світлом “Золотого Свічника”. Обдарований знанням і силою, він міг приносити “кадило”, прийнятне для Бога через Ісуса Христа. Іншими словами, жертва апостола Павла, завдяки приписаній їй заслузі Ісуса, була прийнятною для Бога. Ось так він постійно тримав природу, показану в козлі, в стані жертвування: не тільки тримав плотську волю мертвою, але й, наскільки це було можливо, “поневолював” своє плотське тіло – підпорядковував його новій волі. Так само роблять інші члени цієї громади “Господнього козла”, хоча про них не так широко відомо. Від жертви Павла здіймався надзвичайно сильний [66] аромат, вона була дуже приємними пахощами для Бога, і, на кшталт нашої, була прийнятною для Бога не з причини власної цінності, а завдяки тому, що була принесена (отримавши заслугу Христа, Відкупителя) на “Золотому Жертовнику”.
Як козел доповнював те, що залишилося від жертви за гріх (завершуючи жертву, почату тельцем), так і “Мала Черідка”, йдучи за Ісусом, “доповнює недостачу скорботи Христової” (Кол. 1: 24). Річ не в тому, немовби наші жертви мають у собі щось цінне, як мала жертва нашого Господа, тому що тільки Він був досконалим і відповідним для викупу, для жертви за гріх. Прийняття наших жертвоприношень відбувається завдяки Його заслузі, приписаній нам, спочатку виправдовуючи нас. Лише потім, завдяки благодаті, яка дозволяє нам приносити наше виправдане єство разом з досконалою жертвою нашого Господа, нам, як членам Його Тіла, дарована участь у стражданнях Христа, щоб ми остаточно також могли розділити з Ним Його Славу, приймаючи участь у Його майбутній праці благословення всього людства привілеями та нагодами реституції.
Колись обов’язково прийде час, коли жертва останніх членів цього “Господнього козла” згорить, і жертва за гріх закінчиться назавжди. Ми твердо віримо в те, що зараз ми знаходимося в кінці “Дня Примирення” і останні члени цього класу “Господнього козла” жертвують собою на підставі доказів, представлених в інших місцях. Незабаром останні члени цього класу, Тіла Христа, перейдуть за другу “Завісу” – за плоть – до досконалості духовної природи, уже започаткованої в новому розумі (волі), який зараз контролює їх смертні тіла. Крім того, цим вірним обіцяна найвища з духовних природ – “божественна природа” (2 Петр. 1: 4, Тур.).
Перехід за другу “Завісу” означав для Тіла те саме, що й для Голови. Представити кров козла означало те саме, що й представити кров тельця. Проходження тіла Священика, [67] який ніс кров козла, через другу “Завісу” представляє повний перехід Тіла Христа через людські умови до досконалості божественної природи, коли ми будемо схожі на Ісуса Христа, Який зараз є “образом істоти Його [Бога]”. О, блаженна надія! “Збудившись, насичусь Твоєю подобою”, – сказано пророчо про Ісуса. Яка велична обітниця: ми “будем подібні до Нього”! (Євр. 1: 3; Рим. 8: 29; Пс. 17: 15; 1 Ів. 3: 2).
Щоб нам здобути нагороду, за якою ми біжимо, :
“Кожне прагнення негідне
Хай загине у мені.
Я багатий, хоч і бідний,
Бо Христос і Бог – мої”.
Після входження у “Святеє Святих” буде представлений доказ жертви Тіла “за народ”, як показано в кропленні “Віка” кров’ю козла: “І очистить він святиню з нечистості Ізраїлевих синів та з їхніх переступів через усі гріхи їхні. І так він зробить для скинії заповіту, що знаходиться з ними серед їхньої нечистості” (3 М. 16: 16).
Коли ця жертва буде представлена, вона буде прийнята “за народ”, як була прийнята жертва нашого славного Вождя “за себе [Своє Тіло] та свій дім [дім віри]”. Так довершиться справа примирення. Гріх та осуд будуть повністю скасовані для всіх, після чого в скорому часі настане велика праця дати світу величні результати цього примирення, так само як благословення П’ятидесятниці зійшли на “Тіло”, а їхній віддзеркалений вплив – на “дім віри” (KJV) після прийняття жертви Ісуса – після того як Він перейшов за “Завісу” плоті і представив Богу викуп-жертву за нас.
Кроплення усіх речей кров’ю показувало, що [68] “кров” є повним відшкодуванням, і свідчило про те, що наступні дії з “козлом відпущення” не були частиною жертви за гріх і не вимагалися для завершення “примирення”. Отже, ми повинні бачити в цьому якусь іншу мету і інше значення.

КОЗЕЛ ВІДПУЩЕННЯ

“А коли він скінчить очищення святині [“Святого Святих”] й скинії заповіту [“Святині”] та жертовника [на “Подвір’ї”], то приведе живого козла. І покладе Аарон обидві руки свої на голову живого козла [козла відпущення], і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів [образ світу], та всі їхні провини через усі їхні гріхи, і складе їх на голову козла, та й пошле через призначеного чоловіка [когось відповідного] на пустиню” (вірші 20-22).
Як вже було сказано, ми вважаємо, що цей “козел відпущення”, приведений для жертви разом з іншим козлом, але не пожертвуваний (на зразок тельця), представляв клас Божого народу, що уклав угоду стати мертвим для світу, жертвувати своєю виправданою людською природою, але не зумів виконати жертви, які обіцяв на основі угоди. Цей “козел” не представляє тих, “хто хитається на загибіль”, хто, немов вимита свиня, повертається валятися в багні гріха (Євр. 10: 39; 2 Петр. 2: 22). Він представляє клас, який намагається уникати гріха, жити морально і віддавати честь Господу, але одночасно шукає почестей і прихильності світу, стримуючись від виконання жертви земних прав у службі Господу та Його справі.
Цей клас “козла відпущення” існував весь Євангельський вік. Один козел (і те, що відбувалося з ним у кінці “Дня Примирення”) представляв в [69] загальному значенні кожного окремо з цієї громади під час віку, хоча особливо представляв тих членів класу, які живуть в кінці віку жертвування. Глянемо спершу на очікувану Божу поведінку з членами цієї громади, які житимуть у той час, коли справа жертви за гріх завершиться, – останніми членами громади “козла відпущення”, – а потім подивимося, як цей образ стосуватиметься попередніх членів того ж класу.
Пам’ятайте, що ми маємо справу з речами майбутнього, після “жертв за гріх”. “Господній козел” ще повністю не спалений; відповідно, “Мала Черідка”, представлена тілом Священика, ще не перейшла за другу “Завісу” до стану духовної досконалості. Тому особлива праця з живим “козлом відпущення” відбудеться тільки після цього.
Інші вірші Писання (Об. 7: 9, 13-17; 1 Кор. 3: 15) показують нам наявність “великої громади”, яка в цьому віці увійшла в забіг за величною нагородою співспадкоємства з Ісусом, та потім не змогла “бігти” так, щоб здобути її. І хоча вони “не гідні” нагороди (1 Кор. 9: 27), тим не менше, є об’єктом Господньої любові, бо в серці вони – друзі праведності, а не гріха. Тому Господь (у Своєму провидінні) змусить їх за допомогою життєвих обставин пройти крізь “великий утиск”, спричиняючи, тим самим, “погибіль [їх] тіла, щоб дух спасся Господнього дня” (1 Кор. 5: 5). Вони посвятили своє виправдане людське життя, і Бог прийняв це присвячення і порахував їх, згідно з їхньою угодою, мертвими як людські істоти і живими як Нові (духовні) Створіння. Однак вони, унаслідок своєї невдачі виконати домовленість самопожертвування, усунули себе від “Царського Священства” – від членства в Тілі Христа. “Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає” (Ів. 15: 2).
[70] Вони є у досить жалюгідному стані: їм не вдалося здобути нагороду, тому вони не можуть мати божественної природи. Вони також не можуть мати реституції до людської досконалості разом зі світом, тому що при посвяченні всі їхні людські права і привілеї були замінені на духовні і на можливість бігти в забігу за божественною природою. Господь любить їх, навіть якщо вони не виявилися добровільними переможцями, і визволить тих, які через боязнь смерті (боязнь презирства – ганьби, якої зазнав телець і козел за “Табором”, у пустелі, у стані відокремленості, тобто смерті) усе своє життя були піддані рабству (страху перед людьми, людськими традиціями і думками), яке завжди стає пасткою і стримує від повної слухняності Богу до самої смерті (Євр. 2: 15).
З ласки Первосвященика ця велика громада повинна потрапити у “великий утиск” для знищення плоті. Це не зробить їх добровільними переможцями, ані не дасть їм членства в Тілі – Нареченій Христа. Це також не дасть їм місця на престолі Царів і Священиків, але дозволить займати місце “перед престолом” як досконалим духовним істотам, хоча не найвищого духовного порядку – божественного. Хоча вони не володітимуть вінцем життя, Безсмертям, все ж вони, якщо утиск піде їм на користь, досягнуть становища, де будуть “як ангели ті”. Вони служитимуть Богу в Його храмі, хоча не будуть членами цього символічного Храму, яким є Христос (Об. 7: 14, 15).
Цей клас, представлений у “козлі відпущення”, буде відісланий у стан Пустелі, стан відокремлення від світу. Туди його виведе “призначений чоловік” (несприятливі обставини), щоб там він зазнав ударів від противника, поки не переконається в усій марності метушні, оманливості і абсолютній нікчемності мирської похвали, поки не помруть усі його людські надії й амбіції, а сам він не буде готовий сказати: “Не моя воля нехай буде, а Твоя, Боже!” [71] Світ завжди готовий зневажати і відкидати тих, хто покараний і скрушений, навіть якщо ті щиро жадають його облудних посмішок і порожніх почестей. Тіло “козла відпущення” не було спалене в пустелі: там спалювали тільки “жертви за гріх” (тельця і “Господнього козла) (Євр. 13: 11). Спалювання жертв за гріх представляло постійне, безперервне підкорення цих класів вогняним випробуванням у вигляді страждань – “вірність [добровільність жертв] до смерті”. Обидва класи зазнають страждання до самої смерті людської волі й тіла. Але особи з першого класу помирають добровільно: постійне розп’яття плоті поглинає їх, як показано в символі вогню, що палав до тих пір, поки все не згоріло. Особи з другого класу просто відіслані в пустелю і залишені там помирати не по своїй волі. Їх любов до схвалення світом гине разом зі зневагою, кепкуваннями і докорами з його боку, а їхня нова духовна природа дозріває для життя. Клас “Господнього козла”, завдяки Господньому духу та допомозі, кладе людську природу жертовним чином, охоче, добровільно, натомість плоть класу “козла відпущення” нищиться під божественним провидінням, щоб дух міг спастись.
Це не тільки відбудеться незабаром помітним чином з останніми членами класу “козла відпущення”, але й певною мірою відбувалося весь Євангельський вік, адже завжди існував клас, достатньо великий, який погоджувався на смерть тільки з примусу і, замість добровільного жертвування, зазнавав “погибелі тіла” (1 Кор. 5: 5). Ці класи, представлені обома козлами, розвивалися пліч-о-пліч упродовж віку.
Коли всі члени “Малої Черідки” перейдуть за “Завісу”, божественне провидіння, рука Господа, звільнить тих, хто був зв’язаний, “хто все життя страхом смерті [для світу] тримався в [72] неволі”, через повалення численних людських теорій, віровчень і традицій, а також великих номінальних церковних організацій, в яких і якими утримується, а також яких тримається Його народ з класу “козла відпущення”, натрапляючи на перешкоди, які заважають йому чути голос Господа і коритися.
Змушені йти на свободу внаслідок падіння “Вавилону”, однак розуміючи, що велика нагорода втрачена, ці “святі з утиску” в той час почують голос Первосвященика і примусово опиняться в пустинному стані відокремлення і знищення плоті. Ніколи раніше не було стількох ПОСВЯЧЕНИХ, які так зв’язані, як тепер, хоча упродовж усього віку були деякі.
Усі посвячені з обох класів (класу Господнього козла і класу козла відпущення) зазнають великих випробувань і страждань. Але один клас сприймає їх як легкі страждання і переносить з радістю – радий вважатися гідним страждати. Їх жертва є добровільною, на кшталт жертви їх Голови. Для іншого класу вони обтяжливі і здаються великими стражданнями, що майже не приносять радості, – є насильницьким знищенням плоті. Відповідно, різним є їхнє становище і нагорода в кінці бігу.

ЖЕРТВИ ЦІЛОПАЛЕННЯ ДНЯ ПРИМИРЕННЯ

“І ввійде Аарон до скинії заповіту [“Святині”], і здійме льняні шати, що зодягнув був при вході його до святині [“Святого Святих”], і покладе їх там. І обмиє він тіло своє у воді в місці святім [на “Подвір’ї”], і зодягне [звичайні] шати свої [шати слави і краси] та й вийде, і вчинить цілопалення своє та цілопалення за народ, і очистить себе [Тіло – Церкву – “Малу Черідку”] та народ” (3 М. 16: 23, 24). Отже, те саме примирення проілюстроване, тобто зображене, з іншого погляду.
[73] Жертва цілопалення складалася з двох баранів (вірші 3, 5), один з яких представляв тельця, а інший – Господнього козла. Схожі між собою, вони показують гармонію і єдність жертв Ісуса і Його послідовників: в очах Бога вони є однією жертвою. “Бо Хто освячує [Ісус], і ті, хто освячується [“Мала Черідка”], усі від Одного. З цієї причини не соромиться Він звати братами їх” (Євр. 2: 11).
Надалі це показано в поводженні з кожною з цих жертв. Баранів (“жертви цілопалення”) розтинали на частини, обмивали, укладали частини поряд з головою на жертовнику і спалювали як жертву цілопалення любих пахощів для Єгови. Оскільки з обома баранами поступали саме так, це показувало, що в очах Єгови усі вони були частинами однієї жертви: членами, з’єднаними з Головою і прийнятними як одне ціле, як примирення за гріхи світу, задовольняючи, тим самим, вимоги справедливості по відношенню до всього світу грішників.
Як жертви за гріх ілюстрували жертовну смерть Відкупителя, так наступні жертви цілопалення ілюстрували видиме прийняття Богом тієї ж жертви. Не слід забувати, що цим Бог дає зрозуміти, що Він не покаже Свого прийняття “кращих жертв” (ніж тельці і козли) до тих пір, поки не завершаться жертви за гріх, поки істинний Первосвященик не зодягнеться в честь і славу Свого становища, що показано в зміні шат. Під час складання жертви за гріх він одягав тільки білі льняні шати. Потім (як завжди) він одягав славні шати, які ілюструють дану йому честь і славу. У Євангельському віці відбуваються жертви за гріх, і священики не наділені жодною честю, проте при його кінці настане видимий прояв Божого схвалення і прийняття їх – зодягнення священиків, які складали жертви, у славу й честь, а також благословення народу, за гріхи якого вони здійснювали примирення.
[74] Жертва цілопалення спалювалася на жертовнику на “Подвір’ї”, тим самим навчаючи, що Бог покаже прийняття жертви всього Тіла (Голови і частин, членів) на очах усіх у стані “Подвір’я”, тобто усіх віруючих. Але перед цим виявом віруючим Божого прийняття праці громада “козла відпущення” повинна бути відіслана в пустелю, а Священик повинен змінити шати.
Як білі шати, які носили під час праці жертвування, вкривали Тіло і представляли виправдання Тіла, чистоту в Божих очах через Христа, так “шати... на славу і красу”, які одягали потім, представляли славу становища Церкви і її праці в майбутньому, після удосконалення Нових Створінь і їх переходу за “Завісу”. Обмивання водою в даний час означає, що хоча білі шати (приписана “Тілу” праведність) вже зняті, мова не йде про прийняття гріха назад, а лише про завершення очищення, вчинення “Тіла” досконалим у повноті воскресіння. Шати слави і краси представляють славу, честь і безсмертя Першого Воскресіння до божественної природи. Обмивання далі показує, що гріхи народу, за які здійснювалося примирення, зовсім не оскверняють чистоти священика.
Так закінчився цей образ розвитку священства і відшкодування за гріхи світу. Але затримаємося на хвилину і коротко глянемо ще на декілька віршів цього розділу (3 М. 16), не пов’язаних безпосередньо з нашою темою.
Вірш 17. “І жоден чоловік не буде в скинії заповіту, коли він входить на очищення до святині [“Святого Святих”], аж до виходу його. І очистить він себе та дім свій, та всю громаду Ізраїлеву”.
Це обмеження стосується тільки цього особливого дня, бо [75] апостол каже: “До першої скинії [“Святині”] входили завжди священики, правлячи служби Богові, а до другої [скинії – “Святого Святих”] – раз на рік сам первосвященик” у “День Примирення”, що повторювався щороку (Євр. 9: 6, 7).
Привілеї справжнього Намету належать тільки священикам, членам Тіла Первосвященика. Чи знаходимося ми сьогодні в першому з цих небесних станів (маючи духовний розум, як Нові Створіння в Ісусі Христі), чи сподіваємося незабаром бути в другому, тобто досконалому, духовному стані, у будь-якому разі це можливо тільки завдяки перебуванню в Христі Ісусі як Нові Створіння, а не люди. “А ви не в тілі [людському], але в дусі [духовні, Нові Створіння], бо Дух Божий живе у вас” (Рим. 8: 9).
Вірш 28. “А той, хто їх палить [жертви за гріх – тельця і козла], випере одежу свою й обмиє своє тіло у воді, а потому ввійде до табору”.
Це, мабуть, навчає, що ті, які послужили головним знаряддям докорів, лихослів’я і знищення людської природи Ісуса (тельця) та Його “Малої Черідки” (козла), не понесуть за це особливого покарання, оскільки робили це не замислюючись, тим самим виконуючи Божий План. Вони можуть обмитися, стати чистими і увійти до табору, тобто до стану, в якому знаходиться решта світу, грішники по спадковості, відкуплені від смерті і гріховності Адама. Усі вони чекають повернення великого Первосвященика і благословень, які в той час поширяться на всіх.
Вірш 26. “А той, хто відводив козла до Азазеля, випере одежу свою й обмиє тіло своє у воді, а потому ввійде до табору”.
Це навчає схожої лекції про тих, які будуть [76] знаряддям, приносячи скорботу і остаточну погибель плоті “великої громади”, представленої в “козлі відпущення”. Їм доведеться отримати від Господа особливе пробачення за свої погані вчинки, але, врешті-решт, вони будуть у тому ж становищі, що й інші люди.

 

БЛАГОСЛОВЕННЯ ПІСЛЯ ЖЕРТВ “ДНЯ ПРИМИРЕННЯ”

Так закінчився образний “День Примирення”. Ізраїль, образно очищений від гріха, вже не вважався нечистим і відокремленим від Бога, а був у згоді з Ним. Справедливість вже не засуджувала ізраїльтян, але вимагала усвідомити примирливу присутність Бога серед них з метою благословити, захистити і вести в Ханаан відпочинку та миру.
Позаобразом “Дня Примирення” є вік Євангелія, в якому Ісус і “Його Тіло”, Церква (завдяки відкупленню і наступному виправданню), складають жертву для Справедливості, щоб повністю відшкодувати гріх Адама. Коли справа поєднання завершиться, Бог визнає світ людства і поставить серед людей Своє Святилище. Тоді виконається написане: “Оце оселя Бога [Боже помешкання, прославлена Церква] з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть [стануть] народом Його, і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше [панування сатани, гріх і смерть] минулося! І сказав Той, Хто сидить на престолі: «Ось нове все творю»” (Об. 21: 3-5).
Хоча усі ці благословення будуть наслідком встановлення Божої обителі, тобто святилища, серед людей (“Місце ніг Своїх Я пошаную”, бо “земля то підніжок для ніг Моїх” (Іс. 60: 13; 66: 1)), проте наступна праця благословення [77] буде поступовою, вимагаючи Тисячолітнього віку для виконання: Адамова смерть, біль і сльози будуть знищені (витерті) поступово – починаючи з другого приходу Христа, Царського Священика. Але вони не будуть витерті повністю до тих пір, поки не закінчиться вік Тисячоліття.
Поступовий процес, яким ЛЮДИНА БУДЕ ПРИВЕДЕНА до досконалого існування і повної згоди з Єговою, добре проілюстрований образними жертвами Ізраїлю, які складали після “Дня Примирення”. Позаобрази цих жертв, як ми незабаром побачимо, виконаються упродовж Тисячоліття.
Щоб правильно розібратися з цими образними жертвами і зрозуміти їх, треба бачити, що нинішній Євангельський вік є “Днем Примирення” в напрямку Бога за загальний гріх людства, і що в образі всі жертви після “Дня Примирення” представляли виконання (позаобрази), яке мало настати після закінчення Євангельського віку, – протягом Тисячолітнього віку, – коли світ грішників зможе примиритися, тобто бути в згоді, з Богом.
Таким чином, можемо бачити, що примирення складається з двох частин: Перше, досягнення миру між справедливістю (яка вже не буде осуджувати і нищити) і Адамом, а також його дітьми, у справі його гріха; і друге, повернення грішника до примирення з Божими праведними законами, визнання їх і слухняність їм. Перша з цих частин примирення (залагодження) повністю досягалася служінням Священика під час складання жертв “Дня Примирення”. Інша частина – примирення світу з Богом, тобто приведення до повного примирення і згоди з Богом тих з людства, хто цього захоче, буде виконана в наступному віці “Царським Священством”, прославленими царями і священиками. Зображені в Мойсеєві, вони будуть тим Великим Пророком, якого Господь підніме, щоб навчати людей і керувати ними. І якщо вони не слухатимуться Його, [78] то будуть відсічені від життя – помруть другою смертю (Дії Ап. 3: 23).
Слід ясно зрозуміти, що хоча святим, послідовникам Ісуса, дозволено (як представлено в “Господньому козлі”) бути учасниками (членами) жертви за гріх на користь світу, це не означає, що вони за своєю природою чистіші або кращі за світ, оскільки увесь рід Адама був засуджений в нім і “нема праведного ані одного” (Рим. 3: 10) – ніхто не може дати викупу за свого брата (Пс. 49: 8).

Вони беруть участь у жертві за гріхи завдяки милості, щоб, тим самим, мати можливість розділити з Ісусом обіцяну божественну природу і стати Його товаришами і співспадкоємцями. Для того, щоб вони отримали дозвіл (можливість) приносити себе як прийнятні жертви, до них спершу була застосована користь від смерті Христа, яка їх виправдала – очистила. Ось так Його смерть благословить світ через Його Тіло, Церкву.