ЦЕРКВА, “РОЗІП’ЯТА З ХРИСТОМ”

“Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені” (Галат 2: 20).
У ВІЦІ, в якому людська винахідливість вдалася до крайнощів, щоб вигадати жорстокі методи катування нещасних жертв, на яких суспільство прагнуло помститися чи яких ненавиділо, розп’яття вважалося чи не найгіршим способом. Римляни вдавалися до нього (за небагатьма винятками) тоді, коли треба було покарати рабів або чужинців, та його вважали занадто жорстоким і ганебним для римських громадян, незалежно від вчиненого злочину. Такий спосіб завдавання смерті вважався найбільш принизливим з усіх, які можна було спровадити на злочинця – як щодо публічної зневаги, так і щодо фізичних мук.
Розп’яття було повільним, виснажливим конанням, яке продовжувалось годинами і часто навіть днями. Переважно жертву прив’язували до хреста, коли хрест ще лежав на землі. Руки та стопи прибивали до дерева, після чого хрест зводили і опускали у приготовану виїмку. Тіло від цього жахливо провисало, і наступала агонія. Спекотне сонце палило беззахисне тіло і відкриту голову. У випадку нашого Господа, в Його голову болісно вп’ялися колючки тернового вінця. Рвані неперев’язані рани ятрилися і запалювалися; нестерпні болі пронизували тіло, від яких воно здригалося. Якщо додати до цієї агонії люту пропасницю, пульсуючий біль, від якого розколювалася голова, і немилосердну спрагу, то кожний найменший рух тільки побільшував страждання. З наближенням смерті рої мух громадилися довкола жертви і посилювали муки, від яких не було жодного порятунку. А оскільки життєво важливі органи не були прямо пошкоджені, життя тлілося до тих пір, аж доки повністю не вичерпалися сили, які дозволяли все це витримати.
Остаточно причиною смерті нашого Господа, як кажуть, був буквальний розрив серця. Інакше Він би конав набагато довше, бо розп’яття рідко спричиняло смерть протягом двадцяти чотирьох годин, і жертви мучилися до п’яти днів. Пилат та охорона були здивовані, дізнавшись, що Ісус помер так швидко. Замість того, щоб мучитись довго, Він помер раптово, ще до того як цілковито виснажитись, встигши тільки перемовитись словами з розбійником і передати Свою матір під опіку св. Івана. Його велика праця закінчилась. Тоді гучним голосом, який свідчив про сили, що зоставалися в тілі та розумі, Він вигукнув: “Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!” – і тут же помер. Під час агонії в Гефсиманії Його серце та кров’яні судини зазнали пошкодження. Серце билося так сильно, що це викликало піт у вигляді крові – феномен рідкісний, але знаний, який є наслідком надмірного розумового збудження. Ослаблене такими переживаннями серце не витримало повторної муки, і розрив викликав миттєву смерть (Лк. 22: 44; 23: 46).

ОБРАЗНО “РОЗП’ЯТІ З ХРИСТОМ”

У той час як дійсне, буквальне розп’яття означає тортури, повільну, але вірну, смерть, образне розп’яття повинно його нагадувати, інакше образ не мав би змісту. Коли ми кажемо, що хтось бере свій хрест, щоб йти слідом за Христом, то маємо на увазі, що така особа вже посвячена і робить перший крок самовідречення, віддаючись Господній Справі. Навіть якщо це є зі страхом і трепетом, вона охоче підкоряється болісним приниженням та осуду в очах світу, первосвящеників і їхніх сліпих послідовників, щоб переносити з Учителем і всіма членами Тіла Помазанця холодне ставлення до себе та насмішки з боку світу і тих, кого вони прагнуть благословити. Але роблячи так, ми не є самотні, як був наш Господь, Голова, бо ми маємо Його підтримку і співчуття, як нашого Первосвященика, а також співчленів Його Тіла, Церкви. Натомість нашому Господу ніхто не міг поспівчувати. Він був у всьому цьому Предтечею, і з людей не було з Ним нікого.
Хтось запитає: “Де починається наше несення хреста і де є наше розпинання? Де воно закінчується? Скільки воно коштує?” Відповідаємо, що обставини до певної міри відрізняються, і кожний повинен звертати увагу на свій випадок. Щоб це зробити, давайте розглянемо два знаменних приклади такого несення хреста – нашим Господом і св. Павлом.

“ПОДУМАЙТЕ ПРО ТОГО, ХТО ПЕРЕТЕРПІВ ТАКЕ”

Народжений під умовами юдейського Закону, наш Господь не міг почати Своєї служби – Свого служіння – доки Йому не виповнилося тридцять років, хоча попередні роки, очевидно, були проведені над вивченням пророчих висловлювань про Божий План та Його участь в ньому. Про це свідчить єдиний запис про Його дитинство. Коли Йому було тільки дванадцять, Він хотів щось дізнатись про справи Небесного Отця, і Його знайшли між відомими учителями, коли Він ставив питання про зміст цих пророцтв (Лк. 2: 42-52).
У віці тридцяти років у Ісуса з’явилася перша можливість почати працю, заради якої Він прийшов у світ. Користуючись образною мовою, ми могли би сказати, що Він взяв Свій хрест тоді, коли прийшов до Івана, щоб охриститися від нього в Йордані. Цим хрестом було приниження, бо народ у цілому, як і сам Іван Христитель, не здогадувався про глибокий зміст того, що Господь пов’язував зі зануренням, тобто символом смерті. Іван та люди сприймали це виключно як символ обмивання, очищення, тобто направлення з гріха. Наш Господь не збирався пояснювати їм символ, який стосувався відповідного віку і праці, про які не можна було зрозуміти до П’ятидесятниці, що наступила після Його смерті. Вони не зрозуміли би навіть тоді, коли б Він їм пояснив.
Але наш Господь мав дати приклад, який, як Він (їхній Вождь) сподівався, всі Його учні будуть наслідувати. Отже, так само як у дійсній смерті Той, Хто не знав гріха, був порахований зі злочинцями, так і в її символі – зануренні у воді – Він “з злочинцями був порахований” (Іс. 53: 12), які образно змивали зі себе колишні гріхи, щоб почати жити по-новому.
Для безгрішного Божого Агнця було важким хрестом бути неправильно сприйнятим. Проте це відкрило шлях до яснішого прийняття Отцівської волі, яку Він прийшов виконувати. Слухняно взявши образний хрест, Він показав, що заслуговує на те, щоб продовжувати служити Отцю аж до смерті. Свята Сила Бога, яка зійшла на Нього у той час, не тільки дозволила побачити більш виразно майбутню стежку до самої Голгофи, але й принесла ясніше усвідомлення надзвичайних багатств Божественної милості та звеличення, яке передбачалося для Нього в кінці вузького шляху.

ПЕРЕМОГА В ПУСТИНІ

Услід за збільшеним просвітленням розуму, яке настало після Його духовного зачаття в Йордані, наш Господь був поведений Своїм духом посвячення у пустиню, щоб там на самоті повніше обдумати Отцівський План та Свій майбутній шлях слухняності йому. Там хрест став ще важчим, бо Господь ще більше збагнув сором, безчестя і самоприниження, до якого приведе посвячення. Крім того, спокусник вклав весь свій тягар на й без того важкий хрест, пропонуючи інші шляхи робити добре, більш прийнятні для плоті, аніж шлях жертви. Але наш Господь, порахувавши кошти, відмовився від інших методів (сатани чи власних) і вирішив виконувати волю Бога Божим шляхом, сказавши знову: “Твою волю чинити, мій Боже, я хочу” (Пс. 40: 9).
Після цієї перемоги наш Господь став сильнішим, і Його хрест здавався легшим, коли Він повернувся з пустині образно розп’ятий, свідомо готовий померти. Його руки, ноги, всі таланти і здібності треба було пожертвувати не для Себе самого, а принести в жертву Богу для виконання Божественного Плану, що би це не означало і яким би не виявився процес вмирання: довгим чи коротким, з більшим чи меншим болем. Тепер Він краще розумів зміст Свого обіту посвячення, даного в Йордані.
Коли наш Господь починав Своє служіння, Його воля, як людини, вже була мертвою для кожної людської надії та мрії – мертвою для Його власних людських планів і намагань. Але Він не був мертвим у плані несприйняття насмішок, болю та гострих слів, з якими доводилося стикатися, а був розп’ятим – відданим на смерть. Зв’язані, знекровлені члени – людські таланти, права і т.п. – проймав дрож і зводили судороги, але вони весь час залишалися зв’язаними – розп’ятими, відданими на смерть, як тоді, коли в Гефсиманії Він молився, щоб чаша безчестя могла Його обминути. Протягом цих трьох із половиною років служіння нашого Господа Він був розп’ятий саме в такому образному значенні. Він був відданий на смерть – Його воля, Його таланти і все, що Він мав, були зв’язані і обмежені на основі Плану Отця. Кожен Його вчинок, коли “від Нього виходила сила [життєвість]”, коли Він благословляв та зціляв розум і тіло грішників, був частиною вмирання, і остаточно це закінчилося смертю, в тому числі буквальною смертю на хресті.

ВИПРОБУВАННЯ СВ. ПАВЛА

Св. Павло не був розп’ятий буквально, а закінчив свій шлях через обезглавлення – як годилося римському громадянину. Однак ще задовго до своєї буквальної смерті він сказав образно: “Я розп’ятий з Христом” – “Я виданий на смерть. Моя воля, моє самовладання, мої таланти та здібності, мої права, мої законні сподівання як людини – все зведене докупи і зв’язане моїм обітом посвячення, і я, не маючи власної волі ані власного плану або шляху, можу повною мірою дозволити Святому Духу (розуму, волі) Учителя замешкати в мені і керувати кожним моїм вчинком в Його службі. Але я не настільки мертвий, щоб не відчувати інколи болісних нападок із боку плоті, намовлянь до іншого шляху і переконувань, що потрібно, а що – ні. Однак я тримаю своє тіло в руках, підкореним волі Бога, і кажу, як казав Учитель за таких обставин: “Проте не Моя, а Твоя [Небесний Отче] нехай станеться воля”.
Багато хто прийшов до висновку, що наш Господь і апостол, говорячи про образне розп’яття, мали на увазі тільки грішні бажання. Вони читають слова апостола так, немовби він хотів сказати: “Я приборкую і розпинаю мої грішні прагнення”. Вони інтерпретують слова нашого Господа таким чином: “Проте не Моя грішна, а Твоя, Отче, нехай станеться свята воля”. Це помилка. Наш Господь був святим, незлобивим, невинним, відлученим від грішників (Євр. 7: 26) і, як такий, не міг мати грішної волі або бажання. У Нього не було бажання вбивати, красти, хулити Бога, домагатися майна ближнього, давати фальшиве свідоцтво, зводити наклепи у відповідь, лихословити і робити якусь грішну річ Богу або людині. Навпаки, Його волею було робити тільки добро, вшановувати Бога і благословити людей.
Але, як людина, наш Господь мав розум, сильне переконання – знав, як найбільше зробити добра, як найбільше вшанувати Бога і як найбільше благословити людей. Коли б Він пішов за власним судженням, волею, вжив найкращі методи вшановувати Бога та благословляти людей, то це природно співпало би з добрими переконаннями і волею інших людей в напрямку політичних та громадських реформ, прозорого уряду, справедливого ставлення до пригноблених, заснування госпіталів, притулків та коледжів, а також очищення релігійної системи Його днів. І хоча така добра воля, безперечно, принесла би багато дочасного добра, вона ніколи не принесла би того величного визволення людського роду, яке, як ми тепер бачимо, передбачає всеохоплюючий Божий План Віків. Такий план не прийшов би на розум навіть досконалій Людині Ісусу Христу, бо він є поза межами людської думки та людського способу мислення. Знаючи, що Його Отець більший від Нього, наш Господь зробив правильний висновок, признавши, що довірливе підкорення волі Єгови буде правильним кроком, що би при цьому не сталося.

ЧОМУ ТРЕБА РОЗІП’ЯТИ ВОЛЮ?

Чим ближче особа до досконалості, тим сильнішою є її воля і тим важче її розіп’яти. Чим більше хтось переконаний, що його воля є доброю і принесе добро та благословення іншим, тим важче сприйняти слушні причини підкорити її. Наш дорогий Господь знав, що Йому потрібно померти, щоб дати ціну викупу за світ, а не уникати цього. Але Він також знав, що біль, публічне приниження і звинувачення у злочині не були частиною покарання. Тому Він перепитав, чи вони справді потрібні – чи не вимагає Отець від Нього як Відкупителя більше, ніж було покарання за гріх Адама? Тому Він молився: “Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене”, – проте Я не висуваю жодних прав, не намагаюся ані слідувати власним уявленням, ані втілювати власну волю. Я залишаю все Твоїй мудрості: “Нехай буде воля Твоя”.
Мабуть, наш Господь не здогадувався, який приклад Він дає для зміцнення і користі тих, хто йде слідом за Ним, розпинаючи власну волю і т.п.; що граничні випробування слухняності, навіть до смерті на хресті, були доцільними і потрібними заради надзвичайно високого звеличення до Божественної природи, для якого Його безумовна слухняність волі Отця (щоб дати ціну нашого викупу) була пробою, щоб показати, чи Він цього заслуговує.
Ми, послідовники нашого Господа, не маємо ні такої сильної волі, щоб перемагати та розпинати, ні відповідної сили характеру, щоб цього добиватись. Але ми маємо привілей добре знати, чому потрібна така рішуча та неухильна слухняність із боку усіх, які будуть визнані гідними зайняти місце у вибраному Тілі Христа, Церкві, яку наш Господь Ісус, наш Відкупитель і Голова, має високо вшанувати.

ЯК МИ ЙДЕМО СЛІДОМ ЗА НИМ?

Апостол Павло зовсім не мав на думці розпинання грішної волі або грішних бажань, планів і т.д., коли казав: “Я розп’ятий з Христом”. В іншому місці він згадує це, кажучи, що прагнув бути “мертвим з Ним”, мати “участь у Його стражданнях”. Тому, якщо  Христове розп’яття не було розп’яттям грішної волі та грішних бажань, то таким не є розп’яття св. Павла і наше, як послідовників безгрішного Божого Агнця.
Щоправда, св. Павло та інші послідовники Христа були з природи грішниками та дітьми гніву, як і інші, та дуже далекими від досконалості, порівняно з Невинним, але їхній перший крок віри в Христа показав, що вони не мають права ані дозволу хотіти або робити погано. Приймаючи виправдання через смерть Христа, вони не тільки розкаялися в минулих гріхах, але обіцяли змінитися і в майбутньому полишити гріх, наскільки це в їхніх силах, пам’ятаючи, що приписана заслуга Викупу закрила не тільки минулі гріхи, але й усі мимовільні слабості та помилки в майбутньому. Ця зміна волі від гріха до праведності настала ще перед їхнім покликанням іти слідом за Христом, щоб страждати і мати участь із Ним у возвеличенні до Божественної природи. Отже, бачимо, що у нашому випадку, як у випадку Господа, нашу добру людську волю, наші благі наміри і розсудливі плани – не такі досконалі, як у нашого Господа, але визнані такими через приписану нам Його заслугу – треба розіп’яти, віддати на смерть із Христом, щоб брати участь в Його жертві.
Як наш Господь відклав убік і розіп’яв власну волю, приймаючи взамін волю Отця, так і ми, Його послідовники, відкладаємо убік і розпинаємо нашу волю, наше бажання (не дивлячись на те, якими добрими та мудрими вони нам здаються), щоб прийняти взамін керівництво і провід нашого Господа Ісуса Христа, Який далі радо виконує План Отця, досконалість якого Він може повною мірою оцінити.

SM641