«ВІРНИЙ ДО СМЕРТІ»

10 грудня – Об’явлення 2: 1-17
ОБЯВЛЕННЯ, КНИГА СИМВОЛІВ – СІМ ПОСЛІДОВНИХ ПЕРІОДІВ У ІСТОРІЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ, СИМВОЛІЗОВАНІ ЧЕРЕЗ «СІМ ЦЕРКОВ, ЩО В АЗІЇ» – ІМЕНА ЦЕРКОВ ЯК ХАРАКТЕРИСТИКА – ВЕЛИКЕ ВІДСТУПЛЕННЯ – ПРАВДИВА ЦЕРКВА, НАЗВАНА «ПЕРЕМОЖЦЯМИ» – ГОСПОДНЄ ПОВЕРНЕННЯ ПІД ЧАС ЛАОДИКІЙСЬКОГО ПЕРІОДУ ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ.
«Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя» (вірш 10).

Хоча послання, дані семи вказаним в Об’явленні церквам, без сумніву, стосувалися їх, вони властиво мають ще ширше застосування до цілої Євангельської Церкви, позаяк число сім представляє повноту. Книга Об’явлення є книгою символів, яке наш Господь «показав і послав Своїм Анголом рабові Своєму Іванові» (Об. 1: 1). Дослідники Біблії знають, що ця книга переповнена символами або знаками, і ми переконуємося, що це є правилом, а от буквальне – винятком, бо вживається тільки тоді, коли неминуче.

Отже, щоб узгоджуватися з рештою книги, «сім Церков, що в Азії», мусять бути символічними, а оскільки ця книга – це здебільшого історія, написана наперед, вони мусять символізувати сім наступних періодів в історії Християнської Церкви, покриваючи період між Першим Приходом і Другим Приходом Христа. Думаємо, що виконання підтверджує вірність такої позиції.

У першому розділі ми маємо опис «Подібного до Людського Сина» – як Його побачив у видінні Апостол Іван. Якась одна чи більше рис цього опису може особливо пасувати до кожного з наступних періодів Церкви; і в кожному випадку Той, Хто посилає послання, описаний таким чином. Остання частина кожного послання – це обітниця «переможцям», і це також підходить для різних періодів історії Церкви.

Щоб представити загальний огляд улаштування, ми звернемо увагу на їхнє хронологічне розміщення. Ефес покриває період протягом життя Апостолів. Смирна – час язичницького переслідування, що сягає приблизно 325 р. н.е., коли Костянтин став імператором Риму і став прихильним до християнства. Пергам охоплює перехідний період, протягом якого папство піднялося. Тіятир – період, протягом якого правдива Церква була у пустині, а відступницька церква сиділа, як цариця, і розважалася із царями землі. Сарди включають короткий інтервал якраз перед Реформацією. Філадельфія – період від Реформації до недавніх часів. І Лаодикія – номінальна Церква сьогодні.

Послання до Церкви в Ефесі
Слово Ефес означає перший, бажаний. Протягом цього періоду наш Господь тримає «сім зір… на правиці Своїй» (1: 20). Посланці Церков – Ап. Павло, Ап. Петро, Ап. Іван і т.д. – були так могутньо ведені і опановані нашим Господом Ісусом протягом цієї епохи, що ми приймаємо їхні вчення як Його, вірячи, що їхні слова були в дійсності Його словами. Церква цього періоду має похвалу за її вірний, терпеливий труд і за її розпізнання Правди і правдивих вчителів (Дії. 20: 28-30; 1 Кор. 11: 19).

Цей період характеризувався тим, що вони «покинули все, – та й пішли вслід за Ним» (Лк. 5: 11). Вони з радістю сприйняли втрату свого майна. Вони продали все, що мали, і віддали тим, хто потребував. Хоч часто позбавлені хліба цього теперішнього життя, вони не тільки мали Хліб Живий, але й мали обітницю про «дерево життя, яке в раю Божім». Пам’ятаєте, що всі дерева в Едені були деревами життя, але що одне посередині Саду було тоді забороненим деревом, неслухняне споживання котрого принесло смерть для Адама і всього його роду. Те дерево посеред Раю називалося «деревом пізнання добра і зла». І обітниця нашого Господа в сьогоднішньому дослідженні полягає в тому, що переможці Євангельського Віку матимуть повну свободу споживати з того дерева на найбільш блаженних і приємних умовах, коли знання буде на користь тим, хто матиме Божественне схвалення, і не приноситиме тоді прокляття.

До Церкви в Смирні
Смирна означає гіркий. Мира і Мара є спорідненими словами. Цей етап Християнської Церкви був періодом найгіркішого переслідування від римських імператорів – від Нерона до Діоклеціана. У Своєму посланні до Церкви тої епохи наш Господь називає Себе «Першим і Останнім, що був мертвий і ожив». В жодному іншому значенні не міг Він бути Першим і Останнім, ніж як єдине пряме творіння Отця, через Якого все інше було створене. Будь-який інший погляд суперечив би Святому Писанню (Об. 3: 14; Кол. 1: 15; 1 Кор. 8: 6; Ів. 1: 1-3 – Diaglott).

«Диявол вкидатиме декого з вас до в’язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день». Таким чином Господь повідомив Своїх вірних слуг цього періоду, що вони житимуть в часі великого переслідування. Поганський Рим, показаний тут у символі диявола, був найбільш диявольським зі всіх земних правлінь, з огляду на його криваві переслідування. Десять символічних днів стосуються останнього і найсуворішого переслідування від римських імператорів – під час царювання Діоклеціана, 303-312 р. н.е. Ті, хто читав історію того періоду, здатні зрозуміти глибину слів «щоб вас випробувати». Деякі з найвеличніших картин християнського терпіння, які тільки світ коли-небудь бачив, відбувалися протягом цього Смирнського періоду Церкви. Заклик був до вірності аж до смерті. Обітниця говорила, що «переможець не буде пошкоджений від другої смерті», а отримає Корону Життя – безсмертя.

До Церкви в Пергамі
Пергам означає земне піднесення. Говорить “Той, що має меча обосічного” [грецьке: двоустного] – Божого Меча. Протягом цього періоду, коли номінальна Церква зростала в популярності, істинні християни випробовувалися і перевірялися через запровадження і розвиток поганських і папських ідеологій. Поганські священики, не бажаючи втратити своє почесне і впливове становище серед людей, намагалися підлаштовувати свої ідеї, аби вони пасували новій релігії. Ось так, на словах сповідуючи християнство, вони внесли багато своїх попередніх ідей із собою у християнську Церкву. Вони, потім, були прищеплені до правдивого стовбура – «віри, раз даної святим» (Юд. 3).

Так поступово Церква була ведена у неправду, злі діла – чим раз далі від Бога. Саме це мається на увазі в 14 вірші через посилання на Валаама і Балака. Слід пам’ятати, що Валаам, який був Божим пророком, навчив царя Балака, як спокушувати Ізраїль до гріха, і таким чином добився того, чого не міг зробити власними силами (4 М. 23: 24; 31: 16). Так і ці поганські священики вчили Церкву віддаватися духовній розпусті і таким чином накликали на неї спустошуючу згубу гніву Божого. 

«Наука Николаїтська» – це, напевне, теорія панування чи головування в Церкві. Боротьба за те, хто має бути найбільший, існувала серед багатьох патріархів – отців – великих церков. На їхніх синодах точилася гостра боротьба за верховенство. Була тенденція до земного глави, і, звичайно, багато прагнули слави. Патріархи Єрусалима, Антіохії, Константинополя і Рима були найвизначнішими. Перші двоє вибули з боротьби, але суперечка продовжувалася кілька сотень років між Константинополем і Римом. Вона вирішилася тільки через поділ Церкви: на Східну, тобто грецьку Церкву, що прийняла за свого главу патріарха Константинополя; і на Західну, чи папську Церкву, що визнала Єпископа – папу або отця – Рима.

Багато істинних послідовників Господа в церквах засуджували цю спробу не коритися прямій заповіді Ісуса: «Не називайте нікого отцем» (Мт. 23: 9). Звичайно, вони були піддані обіцяному переслідуванню (2 Тим. 1: 12). Цей клас в Пергамі схвально названий нашим Господом як «Анти-па, свідок мій вірний». В грецькій мові анти означає проти, а папас означає отець. На цьому етапі розвитку Церкви ті, що шукали популярності, отримали винагороди Церкви, а от обітниця для переможців – це обітниця про блаженство і честь, які триватимуть вічно.

Церква в Тіятирі
Тіятира, ймовірно, означає «приємні пахощі жертви». Це був період папського переслідування. Чиста Церква переносила труднощі пустині, тоді як відступницька Церква сиділа на троні з її царськими коханцями. Це послання було послане Тим, Чиї очі, «як полум’я огняне», щоб пильнувати над Його вірними, коли вони мандрують темними долинами або сховані в темних печерах землі; а «ноги Його подібні до міді», щоб іти біля них, коли вони піднімалися на гострі скелі або мандрували зі збитими ногами, стомлені, шукаючи місця, щоб посіяти насіння Правди.

Послання містить посилання на вірного старого Пророка, який втік, рятуючи життя, у пустиню від гніву ідолопоклонницької дружини царя. Образ походить з історії пророка Іллі (1 Цар. 18: 19). Єзавель була захисником пророків Ваала. Її чоловік був царем, і вона використовувала його владу для власних цілей. Період трьох з половиною років був, очевидно, образом «часу, часів і пів часу» - 1260 років – духовного голоду, «не голод на хліб, і не спрагу на воду, але спрагу почути Господні слова» (Ам. 8: 11).

Другий Прихід Господа
Говориться, що Сарди означають те, що залишається, так наче це означало непотрібний залишок, щось, що залишилося без життя або чесноти. Номінальна Церква протягом цього періоду на вигляд була тим, чим насправді не була, маючи лише вид побожності без її сили. Сарди були рештками правдивої Церкви, яка була вигнана на пустиню, але коли переслідування почали вщухати, її ревність також ослабла. Переслідування завжди розвивали силу Церкви.

Багатьом сьогодні пасує характеристика Сардів. До них звернене фатальне застереження в Об’явленні 3: 3. Сім разів Другий Прихід нашого Господа описаний як прихід крадькома, потайки. Тільки ті, хто пильнує, знають про наближення злодія. Ті, що сплять, прокинуться тільки після того, як він повністю всім заволодів, після того, як його праця нищення далеко зайшла. Хоча вони можуть тоді повстати, але це вже занадто пізно. Вони були захоплені зненацька. Так і наш Господь буде присутній, але невидимий і незнаний – за винятком тих, хто пильнує, – якийсь час після Свого прибуття. І Його присутність розпізнають сплячі тільки тоді, коли шум розкрадання Дому Дужого поступово зростатиме. Тоді повільно вони усвідомлять, що це і яким буде наслідок.

Причина, чому багато тих, хто називають себе християнами, не можуть розпізнати Парусії – присутності – нашого Господа, полягає в тому, що вони очікують тілесного Христа, видимого для фізичного ока, що влаштує вражаючий показ, в якому вони не зможуть помилитися. Не усвідомлюючи факту, що духовних тіл не можна побачити людським оком без чуда, вони не можуть зрозуміти, як Він може бути присутній, тоді як «усе залишається так від початку творіння» (2 Петр. 3: 3, 4). Тому вони не здатні зрозуміти «знаки часу», що об’являють Його повернення.

Церква у Філядельфії
Філядельфія означає братня любов, що всім добре відомо. Цей період в історії Церкви, очевидно, почався за Реформації. І досі багато живе тих, хто володіє описаними характерними рисами.

Існує велика подібність між працею, початою в День П’ятидесятниці, і працею Лютера та його друзів. Реформація була, в певному значенні, початком нової ери, зорінням світла там, де всюди була темрява, відділенням правдивого від фальшивого, а також новим початком на шляху Правди. Немає сумніву, що всі сили сатани були задіяні в тому, щоб закрити відчинені тоді двері, але «Той, Хто є вірний», сказав: «Їх зачинити не може ніхто». В порівнянні із силою-силенною їхніх ворогів, ця маленька групка реформаторів мала «малу силу», але вони знали, що мають Правду, і вони повністю покладалися на Давателя. Тому Господь міг сказати: «Слово Моє ти зберіг, і від Ймення Мого не відкинувся».

Протягом Філядельфійського періоду, особливо протягом його першого і останнього етапів, вірні або були зобов’язані виходити з номінального храму, або були викинуті за своє чесне свідчення. Обіцяна їм нагорода – це те, що вони будуть не просто маловажною частиною, а суттєвою частиною, – стовпом у правдивому і вічному Храмі – частиною, яка не може бути усунена, доки існує будівля. Протягом їхнього випробувального стану їхні імена викреслювалися як злі. Їх таврували як безбожників та єретиків. Вони не визнавалися Божими дітьми, громадянами Небесної Країни, християнами. Але все буде навпаки. «Господь знає Своїх» і в належний час повністю і навіки визнає їх.

Номінальна Церква сьогодні
Лаодикія перекладається як випробуваний або суджений народ. Опис показує нам, що вони були випробовувані і виявилися невідповідними. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно послане особливо для тих, хто визнає Його Ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це особливо уважно.

«Початок Божого творива». «Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син?» (Мт. 22: 42). Це питання мало багато відповідей. Якби теологія була більше Біблійною, а менше славословною, то вона зробила би цю тему яснішою для всіх. Доктрина трійці абсолютно суперечить Писанню і не має навіть одного вагомого вірша на свою підтримку, коли відкинути добре відому всім фальшиву вставку в 1 Івана 5: 7 і коли правильно розуміти Івана 1: 1. Ми радимо, якщо хтось з читачів не розуміє ясно цієї теми, прочитати уважно і з молитвою 17 розділ Євангелії Св. Івана. 

Послання до Лаодикійського періоду Церкви зображує номінальну Церкву сьогодення так, як її бачить наш Господь. В одному значенні вона не холодна. Вона має досить ревності, але не за розумом. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку і примножила свої запаси, та все ж ворог не падає перед нею. Вона твердить, що її основним завданням є навернення грішників, народження духовних дітей. Пророк дає такі слова в уста номінальних християн, коли вони прокидаються і усвідомлюють ситуацію: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26: 16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа.

Ми не повинні шукати за світлом, де залишилися тільки гаснучі відблиски колишньої слави. Тьмяний відтінок, який зараз з’являється, є тільки-но димкою, освіченою пронизливими променями від Руки, яка високо на стіні пише: «Мене, Мене, Текел, Упарсін» (Дан. 5: 25-28). Неждано для Лаодикійської Церви наш Господь повернувся. Він стояв біля дверей і стукав. Якби вони не спали, вони б почули. Наш Господь ясно предсказав, що Він прийде, як злодій, але Він не сказав о котрій годині.

Тоді як номінальна церква і далі виглядає сильною, тоді як давня слава й далі нависає над нею, тоді як бути церковним членом далі є солідно і почесно, Мала Черідка шукачів Правди зневажається і відкидається. Їх ганьблять, бо вони насмілюються вказувати на прогріхи світової церкви. На них дивиться зверхньо та, що сидить, як горда цариця, піднята вгору для того, аби її падіння було більшим (Об. 18: 7, 21).