КОРАБЕЛЬ СВ. ПАВЛА РОЗБИВСЯ БІЛЯ МЕЛІТИ (МАЛЬТИ)
Дії 27: 38-44

Св. Павло – особлива людина, порівняно з іншими – Його приклад завжди вартий наслідування – Переміна його характеру – свідчення сили Бога – Відвага під час бурі – Св. Павло перешкоджає задуму моряків полишити судно – Його вплив на центуріона – Події на острові.
«Господь визволить душу рабів Своїх, і винні не будуть усі, хто вдається до Нього!» (Пс. 34: 23).
Наші лекції цього року показують св. Павла з різних точок зору – лютого переслідувача; упокореного грішника, що кається: «Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?»; відважного свідка Правди посеред свого народу; самовідданого місіонера в чужинних землях. Ми бачили його поведінку перед царями та вельможами. Ми дивувалися його відвазі перед небезпекою під час подорожі в’язнем до Риму. Сьогодні ми глянемо на нього як на особливу людину, порівняно з іншими людьми – в буденних справах і під час великого лиха, коли розбився його корабель.
Відтоді, як Павло став послідовником Господа Ісуса Христа, його поведінка зробилася шляхетною, покірною, повною поваги, вірності, відданості, посвяти, гідною копіювання усіма послідовниками Учителя. Перетворення, які настали в св. Павлі, є можливими в усіх, котрі мають вуха слухати і приймають Євангельське Послання в добре та щире серце. Само по собі таке перетворення є свідоцтвом сили Бога – істинності релігії Біблії. Наскільки іншим був би світ, коли б все людство зазнало такого перетворення!
Та не всі є у відповідному стані серця, щоб це мало вплив на них і щоб вони були притягнені Євангелією. Деякі потребуватимуть сильної руки Месії – потребуватимуть авторитету та сили Тисячолітнього Царства, щоб підпорядкуватися і побачити переваги добра над злом. Дякувати Богу, що вірою ми можемо молитися: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», сподіваючись швидкого виконання.

ПІДБАДЬОРЮЮЧИ СВОЇХ ТОВАРИШІВ

Гнаний бурею чотирнадцять днів і ночей корабель врешті доплив до місця, де пильний слух моряків вихопив серед ночі гуркіт прибою, хоча й невідомо де. Тоді вони кинули чотири якорі з боку корми і чекали до ранку.
На той час св. Павло, юдейський в’язень, здобув на кораблі загальну повагу, бо Бог був з ним. Під час шторму всі, крім апостола, втратили надію та відвагу. Його бадьорий настрій виникав з підкорення Божій волі і з того, що Господь дав йому видіння, що йому ще належало проповідувати Євангелію в Римі, і задля цього Божественне Провидіння мало піклуватися про його життя на кораблі. Серце в мирі з Богом, навчене Його Словом, готове до всього, що може трапитися, – радості чи горя.
Апостол порадив своїм товаришам бути бадьорими. Він нагадав їм про видіння, запевнивши, що цілковито довіряє йому. Врешті він наполіг, щоб вони взяли їжі і підкріпилися перед напруженими подіями наступного дня. Його бадьорість та приклад передалися іншим. Як світло Господа було для нього миром та радістю, так він, в свою чергу, був світлом корабля та підтримкою для присутніх. Він ілюстрував те, чого навчав: що Божий народ повинен робити добро всім людям, коли має можливість, і особливо Дому Віри. На прикладі він продемонстрував слова, звернені до коринтської Церкви: «В усякій скорботі Він [Бог] нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих» (Гал. 6: 10; 2 Кор. 1: 4).

ВРЯТУВАННЯ З РОЗБИТОГО КОРАБЛЯ

На світанку вдалося побачили берег і маленьку бухту, відому зараз як Бухта св. Павла на острові Мальта, який тоді називався Меліта. Моряки звільнили корабель від якорів, підняли вітрила і намагалися пристати до берега. Вже перед самим берегом корабель загруз в намулі. В той час, як передня частина залишалася нерухомою, корма під ударом хвиль почала розвалюватися на шматки, адже в цьому місці зустрічаються дві морські течії. Вночі рятівний човен відпустили з течією, бо моряки намагалися втекти з корабля. Це порадив зробити св. Павло. Спостерігши явний намір моряків втекти в малому човні, він розповів про це центуріону, порадивши послухатися розумного застереження, щоб виконалася Божественна обіцянка.
Так само ми всі повинні розуміти, що нам слід щось робити, якщо ми знаємо ласкаві Божі обітниці для нас. Якщо йдеться про справи цього життя, Він обіцяв, що хліб і вода будуть нам забезпечені. Але це не означає, що ми повинні нехтувати розумними нагодами їх здобути. Він обіцяв нам частку в грядущому Месіанському Царстві, але ми повинні вчинити наше покликання і вибір певним. Бог цілковито здатний і охочий виконати Свою частку в кожній справі, але для нашої користі Він радить нам показати нашу віру через наші вчинки – через нашу співпрацю з Ним різним чином.
Розуміючи, що до берега можна дістатися тільки вплав або на рештках розбитого корабля, воїни запропонували вбити в’язнів, бо за Римським законом вони відповідали власним життям за збереження тих, хто був їм довірений. Але центуріон поважав апостола і заради нього пощадив усіх в’язнів, напевне пам’ятаючи про видіння, яке надихнуло усіх надією та відвагою, і дозволило їм знайтися в безпеці. Сталося так, як наперед сказав св. Павло – що життя кожного буде врятоване, а сам корабель з вантажем пропаде.

НОВИЙ ПОГЛЯД НА АПОСТОЛА

На березі ми бачимо св. Павла ще з іншого боку. Він ані не наполягав на почестях, ані не удавав з себе когось вищого, вимагаючи, щоб йому служили. Навпаки, він охоче робив все, щоб допомогти решті, і збирав хмиз для вогню, щоб люди могли зігрітися та висхнути. Тубільці острова – звані так, бо вони не розмовляли ані грецькою, ані латинською, але фінікійською мовою, – виявили до них усіляку людяність. Коли тутешні мешканці побачили, як змія, обпікшись полум’ям вогню, вп’ялася в руку апостолу, вони міркували собі, що цей в’язень, мабуть, душогуб, бо, урятувавшись з розбитого корабля, далі був переслідуваний Божественною Справедливістю, і змія укусила його, щоб він помер. Вони гадали, що рука св. Павла спухне від зміїної отрути, і в’язень скоро буде корчитися в агонії і помре в муках. Та коли він струснув змію і не зазнав жодної шкоди, вони вирішили про себе, що він – бог.
Тут трапилася нова нагода вшанувати Євангельське Послання. Незабаром св. Павло дізнався, що батько правителя острова хворіє, і він чудовим способом зцілив його та інших хворих на острові. Ось так знання про Христа та Його служителя розійшлося далеко, хоча, наскільки нам відомо, апостол не намагався проповідувати Євангельське Послання чи то своїм товаришам на кораблі, чи мешканцям острова. Очевидно він не вважав їх «добрим ґрунтом», щоб на ньому посіяти насіння Царства, – не вважав їх тими, кого Господь Бог наш покликав бути класом Нареченої, який зараз вибирається і випробовується. Те, що вони побачили, напевно буде корисним, коли у властивому часі прославлений Христос притягне всіх людей до Себе (Ів. 12: 32), даючи їм блаженну нагоду здобути знання, благословення і реституцію (Дії 3: 19-23).
Бачимо, що апостол не був схильний викликати збудження в розумі людей, а практикував ті самі євангельські методи, яких навчив Його Учитель, а саме: спочатку порахувати кошт учнівства, а потім, якщо хтось бажає заплатити таку ціну, взяти хрест і йти за Господом. Коли б цього способу Учителя збирати Свій народ зі світу (Мт. 16: 24; Лк. 14: 27-33) дотримувалися далі, було б значно менше номінальних християн, але, віримо, що при цьому було б не менше справжніх християн.
Час привести світ ще не настав. Тому Учитель молився не за світ, а за тих, кого Отець дав Йому зі світу. Ось Його слова: «Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, Твої бо вони!.. Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав» (Ів. 17: 9, 20, 21). Зібрання вибраних відбувається в неприязних умовах, які цілковито випробують їх, зробивши їхній шлях таким вузьким, що небагато хто віднайде його і ще менше піде ним. А коли прийде належний в Бога час мати справу зі світом, Небесні та земні влади діятимуть разом з прославленою Церквою, щоб ця Євангелія сталася такою виразною, щоб мандрівник, навіть якщо він нерозумний, не заблукав на ній (Іс. 35: 8-10).
Наскільки показує розповідь, апостол та його товариші не вели місіонерської праці серед тубільців острова, біля якого вони розбилися, ані серед воїнів та моряків, котрі були їхніми супутниками протягом тієї зими. Після них не позосталося Церкви. Тому можемо з впевненістю припустити, що вони не знайшли вух, які б чули. Лекція для нас з цього факту, мабуть, в тому, що ми не повинні сподіватися навернення світу, ані чогось схожого на це. Ми повинні сподіватися, що Господь знайде з допомогою Правди досить, щоб укомплектувати вибрану Церкву, а тоді з владою та повноваженнями Царства утвердить праведність і дозволить, щоб знання про Нього наповнило землю та благословило світ через Христа (Гал. 3: 8, 16, 29).
R5966 (1916 р.)