НЕБЕЗПЕКА ДУХОВНОЇ ГОРДОСТІ

Гордість в будь-якій формі і у кому завгодно є небезпечною. У світі не раз підтвердилася приповість: «Перед загибеллю гордість буває, а перед упад-ком – бундючність». І в дійсності, дуже-дуже мало людей мають щось, чим вони могли би справедливо пишатися. Дехто, тримаючи високо голову з бундючною гордістю, наче він був особливо створений з якогось кращого «пороху землі», в дійсності не має чим хвалитися в стосунку походження. Якихось кілька попередніх поколінь, за звичай, достатньо для будь-якого хвалька.

Світ вчиться, що не мудро хвалитись багатством, щоб часом хтось не запитав, як це багатство було нагромаджено і ким,  і чи було воно здобуто чесним шляхом. Гордитись освітою теж недоречно, бо освіта, в загальному, означає вивчення того, що відкрили чи написали як історію інші люди. І в наші дні, хто хвалився б великою освіченістю, потребує скромності, бо може виявитись, що саме та річ, якою він хвалиться, була спростована останніми дослідженнями. Наукові книги 1900-их не здадуть сьогодні екзамену, як і їхні теорії не витримають світла теперішнього знання. Тож якби і було доречним хвалитися знанням, то той, хто хвалився б, мусив би бути дуже уважним, щоб йти з ним в ногу.

Духовна гордість – найгірша
Але нашою темою є духовна гордість! Ми поділили б її на дві групи: перша – духовна гордість просто номінального, так званого християнина; і друга – духовна гордість, що вражає істинних християн.

Духовна гордість номінального прихожана церкви не є вже й таким лицемірством. Він бачить духовні порядки і церемонії, чує духовні пісні і проповіді, і в багатьох випадках усвідомлює тільки одне: що він є істинним християнином, як і інші. Хіба він не ходить регулярно на зібрання? Чи не платить він регулярно внески не лише на витрати дому молитви, але й в загальному на поширення Господньої справи – благодійність і т.п., в міру того, як це представлено йому час від часу.

 Як би вони не жили протягом тижня, як би вони не поводилися з м’ясником і пекарем, більшість прихожан церков відчувають приємну гордість, приєднуючись до ефектних груп, що рухаються до церковних будинків. Духовно горді, за звичай, надають перевагу найпоказнішим, найаристократичнішим і елітним храмам поклоніння. Після завершення богослужінь вони відчувають внутрішнє задоволення. Хіба вони не прославили Бога? Хіба не всі люди мають славити Його? Скільки є таких, що не зробили цього! Вони відчувають духовну гордість чи вищість, порівнюючи себе з неприсутніми.

Вони не пішли за духовним наставленням; та й навіть, якщо воно і давалось у відвіданих ними місцях, самі вони не були в стані прийняти його, бо вони не є зачаті духовно. В них немає справжнього голоду за праведністю, за правдою. Вони просто задовольнили відчуття обов’язку. В деякому значенні вони зробили спокутування і надіються, що якимось чином колись це принесе їм користь – можливо, спасе від якогось з найгірших степенів чистилищних страждань, а можливо, навіть зробить їх прийнятними для небес. Чому Богові не бути вдячному їм за те, що вони зреклися себе і потратили кілька своїх дорогоцінних годин для прославлення Його?

Хоча вони не висловилися б таким чином, в них трохи є таке відчуття, що Бог був би дуже несправедливим, якби не звернув уваги на таку справу і не нагородив за це щедро. Вони відчувають духовну гордість і самозадоволення, і доки вони в такому стані, їм зовсім не грозить прийняти правду. До того ж зрозуміло, що великий противник приділяє їм особливу увагу, бо вони дуже сильно є під його впливом. Хіба він не першим виявив гордість і сказав у своєму серці: «Зійду я на небо повище зір Божих... [займу вище становище від інших]; уподобнюсь Всевишньому». Духовна гордість явно була великою помилкою сатани, яка призвела до його повного падіння.

Деякі, що не стверджують про свою віру в Бога чи в Господа Ісуса Христа, чи в Біблію, теж мають щось на зразок духовної гордості. Вони  пишаються тим, що живуть моральним життям, що здатні чесно і шляхетно поводитися в житті – ніколи не напиваються, ніколи не роблять чогось серйозно неморального і непристойного, як інші. З гордістю та хвальбою вони говорять: «Я відчуваю, що є таким же добрим, як і будь-хто з церкви, хоч до церкви я ніколи не ходжу». Цим вони хочуть сказати: «Я відчуваю, що кращий від будь-кого з церковних членів». Вони просто поєднують стриманість вислову з гордістю думки в такій мірі, яка найбільше вплине на слухача.

Заглибтеся в питання трошки більше: наприклад, які добрі вчинки приносять їм особливу радість, і вони розкажуть вам, як будучи «членом таємного братства», «масонами» і т.п., вони сиділи однієї ночі з братом з Ордену, який був не такий вже й хворий, який не потребував так вже й багато уваги і який мав біля себе досвідчену медсестру, яка про нього піклувалася. Але їм здавалося, наче вони роблять шляхетну благодійну справу. На загал, вони пишаються, що не порушують законів, що живуть порядним, шляхетним життям. Чи в цьому справді є щось, що є приводом для гордості, для особливого самовихваляння? Який чоловік чи жінка не хотіли би виконувати закони і не соромились би, якщо їм не вдалося їх виконати – особливо, якщо ми пригадуємо, що закони були написані не для добрих людей, а для злочинців?

Духовна гордість в істинній церкві
Тепер ми переходимо до найсерйознішої речі! Гордість, яка є просто немудрою чи напівлицемірною в світі і в номінальних християнах, стає справді дуже серйозною справою, якщо вона захопить серце і життя Божої дитини. Але чому ми робимо таку різницю? Чому говоримо, що духовна гордість може бути такою небезпечною для одного з Господніх святих, тоді як вона є трохи більшою, ніж безглуздя, в світі? О, різниця полягає в тому, що вони є особливими представниками Бога в світі, вони мусять стати копіями дорогого Божого Сина, якщо хочуть досягнути слави, честі і безсмертя, до яких були запрошені Господом.

Коли вони повністю віддали себе Господу і були виправдані від гріха через приписання жертви Відкупителя, таким чином будучи представлені в Божу сім’ю і зачаті Святим Духом, це означало для них велику зміну. Старе проминуло, все сталося новим. Вони і тільки вони є на випробуванні протягом цього Євангельського віку на вічне життя чи на вічну смерть. І зі всіх їхніх спокус та пасток гріх духовної гордості є, напевне, одним з найнебезпечніших. В міру того, як він входить, Господній дух виходить і духовність особи завмирає. Ця духовна недуга, якщо її не опанувати, обов’язково приведе до другої смерті, бо «Господь противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Як. 4: 6). Очевидно, Апостол Петро мав на увазі цю чатуючу небезпеку духовної гордості, коли писав до церкви: «Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас свого часу повищив» (1 Петр. 5: 6). «Хто бо підноситься, – буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться», – сказав Господь.

Один із симптомів цієї душевної хвороби
– Як можна розпізнати духовну гордість? – може хтось запитати. Одним з найсерйозніших аспектів в цьому відношенні є те, що хто має духовну гордість, той дуже рідко знає про це. Часом такі мають вигляд побожності, який обманює не тільки інших, але й їх самих, заважаючи їм побачити духовну гордість, яка діє і яку іншим побачити легше.

Коли ви відчуваєте, що ваше відвідування зібрань, ваше читання стількох сторінок Дослідження Писання на день, ваше розповсюдження стількох брошурок або ваше поширення чи позичення стількох книжок є справами, якими можна пишатися, тоді стережіться! Ця схильність пишатися є признаком, що ви можете бути у небезпеці захворіти на духовну гордість, якщо тому сприятимуть обставини. Всі ці речі є добрими і гідними похвали, всі вони є властивими; і ви можете у властивій мірі відчувати задоволення, що здатні і бажаєте відвернутися від щоденної газети чи роману, читання пліток чи писання про них, щоб робити такі розсудливі, такі властиві речі, які настільки відповідають божественній волі. Але схильність хвалитися цим повинна змусити вас уважно розглянути своє мислення – мотиви, які стоять за цією діяльністю в Господній службі.

Ми не маємо на увазі, що було би невластиво розповісти про це на зібранні свідоцтв, де все це було би представлено як заохочення іншим, або як доказ, що ми любимо Господа і щиро бажаємо служити Йому. Ми ж застерігаємо від духа чи схильності хвалитися тим, чим ми є, чи що робимо як Господні діти. Ми не маємо тут чим хвалитися. Якщо ми віддали все своє добро, щоб нагодувати духовно бідних, весь наш час на поширення правди і всю свою енергію на прославлення Господнього Імені, то повинні відчувати, що, зробивши все, ми в дійсності не збагатили нашого Господа, а просто знайшли можливість показати Йому крихту посвячення наших сердець у визнанні незліченних благословень, отриманих з Його руки, та ще дивовижніших милостей, які Він нам обіцяв за умови вірності.

Добре написав поет:
«Наближення найменше хочу я відчути
Чи гордості, чи то марних бажань».    

Ще інші симптоми
Інша форма цього захворювання духовної гордості виявляється в надмірно критичному стані розуму. Якщо хтось буває на зібранні свідоцтв чи на Веріянському дослідженні і не чує справді доброго свідоцтва, крім свого, не чує жодної властивої відповіді, крім своєї, на будь-яке запитання, ніколи не бачить ведучого старшого, який знає, як вести зібрання – це слід сприйняти як небезпечні симптоми духовної гордості.

Не йдеться про те, що всі ці речі не можуть трапитися, але, без сумніву, мало ймовірно, щоб вони відбувалися постійно. Буде цілком властивим для нас приділяти таку увагу і бути так добре обізнаними, щоб ми могли швидко побачити будь-яке небіблійне міркування або будь-який випадок вкрай невідповідної думки, що перешкоджало би ефективності зібрання. Також було б властивим (якщо ми побачили, що це не служить найкращим інтересам збору, і якщо, після терпеливого чекання деякий час, ми бачимо, що не схоже на те, щоб це було виправлено), щоб ми у покірному і тихому дусі звернули увагу на цей недолік чи то на зібранні, чи то старшому, чи будь-яким найефективнішим і найменш демонстративним способом. «Не робіть нічого підступом або з чванливості», але щоб все було на славу Богові.

І якраз тут ми також повинні бути обережними, щоб не почати думати, що все, що відповідає нашим поняттям, є на славу Богові, а все, що не відповідає нашим уявленням, не може Йому подобатись. Добре написав Апостол: «Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі» (Еф. 5: 15). Ми добре розуміємо значення цього слова «обережно» – з пильною увагою у всіх відношеннях, особливо стосовно думок, мотивів, намірів.

«Не багато хто ставайте … вчителями»
Ап. Яків добре написав: «Не багато хто ставайте, брати мої, вчи-елями, знавши, що більший осуд приймемо» (Як. 3: 1). Хоч, як ми вже зазначали, всі з Господнього народу є вкрай вразливими з боку духовної гордості, та, напевне, особлива небезпека оточує всіх тих, хто якимсь чином пов’язаний з проголошуванням правди.

Це справді особливий привілей розповідати про послання Божої благодаті всім, хто має вуха для слухання. Які ми вдячні, що це не є (як колись вважалось) винятковим привілеєм духовенства. Адже Господь говорить, що всі, хто є Його посвяченим народом і хто отримує зачаття святого Духа, мають через нього помазання проповідувати добру новину покірним і перев’язувати зламаних серцем (Іс. 61: 1). Ми радіємо цим привілеєм, який включає наші приватні розмови з сусідами і друзями. Але який це привілей бути Божими послами і в Його імені розповідати про майбутнє царство, про великі заходи, які Бог вже вжив через смерть Ісуса, про величний результат і про те, як царі і священики того царства є покликані зараз зі світу, зазнаючи зміни природи у приготуванні до їх майбутньої праці.

Хоча це послання є давнім, воно є таким новим і чудовим, якщо його правильно представити, що може викликати подив у щиросердних людей, які слухають. Вони дивуються, як цей простий чоловік (чи жінка) змогли зрозуміти і здатні так красиво зобразити ці прекрасні речі? Можливо, вони натякають про своє здивування. Тоді наступає небезпечний момент підхопити хворобу духовної гордості. Досить невеликого відхилення думки, і ви вже думаєте, як прекрасно, що ви знаєте про такі речі, тоді як великі маси людей не мають найменшого поняття про них, і що навіть деякі з найталановитіших і найздібніших проповідників Божого Слова не знають про ці речі в Біблії.

Якщо ви підхопили хворобу духовної гордості, вам, без сумніву, захочеться підняти голову. Ви починаєте вважати себе значнішим, мати величніший вигляд і відчувати, що ви, попри все, є кимсь великим. Про це свідчить, також, ваш голос, і ваші слухачі зауважують це. Тоді вони починають відчувати, що це не є Господнє Слово, а щось, що, судячи по вас, ви самі створили – щось, за що ви відповідальні. Тож вони менше думають про нього в цьому відношенні.

Всі погодяться, що правильний стан – це коли Господні люди почуваються сильно впокореними, а не сильно піднесеними і мудрими по відношенню до цих можливостей розповідання правди іншим. Ми повинні відчувати, які ми недостойні. Ми повинні усвідомлювати, що цей план не є наш, що ми лише його почули, що в дійсності це Божий план і що ми маємо честь як Його слуги розповідати про нього. Але якщо ми дозволимо, щоб закралася думка, що саме через якусь мудрість з нашого боку, чи здібність, видно красу в цьому посланні, тоді до такої міри ми забираємо ту славу собі, яка належить Господу, і відповідно завдаємо собі шкоди, не зумівши довести, що достойні бути вжиті Господом в теперішньому і майбутньому часі. Чудовий привілей говорити як Господні посли, розповідати про Його велич і план повинен впокорити нас думкою, що то Він дав нам такий привілей, тоді як має ангелів, які перевищують нас силою і котрих Він міг використати для передачі цього найдивовижнішого послання.

Особливе випробування для старших і дияконів
Але дорогі брати, вибрані зборами на старших і дияконів, мають ще додаткове випробування їхньої покори. Очевидно, ніхто не міг би займати таке становище без великої небезпеки заразитися хворобою, що називається духовною гордістю. Часом здається, що Господні люди повністю забувають застереження, дане Ап. Павлом, який говорить не вибирати на службу старшого чи диякона того, хто є новачком, початківцем, молодим в правді, яким би він не був здібним, яким би не був освіченим, бо, як зазначив Апостол, такий буде особливо вразливий перед цим ворогом Божих дітей – духовною гордістю (1 Тим. 3: 6)

Але у небезпеці не тільки новачки. Кожен, хто призначений на службу Господньому народу, поставлений тим на місце великої спокуси, яка може означати духовне падіння і руйнування в другій смерті. Можливо, Господній народ не був достатньо уважний до цих речей по відношенню до тих, кого вони вибирають на своїх слуг. Можливо, ті, що приймають це становище служіння з недостатнім голосуванням братів, не дуже усвідомлюють, якій небезпеці вони підлягають, приймаючи це. Якщо б вони це усвідомлювали, то таке усвідомлення, без сумніву, змусило б їх вагатися, чи приймати взагалі, і покора обов’язково змусила б їх не братися за службу, хіба що вони абсолютно ясно були призначені на цю службу.

Але що ми бачимо? На жаль, в деяких є схильність прагнути старшості чи дияконства. Декому навіть є тенденція «інтригувати» і торгуватися, щоб їх вибрали; в декому є тенденція гніватись на того, хто проголосував проти нього на виборах. Шкода! Якби дорогі брати усвідомили, що ятрить їхній розум і підштовхує їх до цих речей – о, вони вибрали б зовсім інший шлях! У всій скромності і покорі вони повинні відчувати несмілість навіть щодо зайняття становища, де буде така відповідальність. Тому є порада, що хоч би навіть всі в церкві мали (згідно їхнього знання правди) відповідну характеристику для вчителів, однак безпечніше місце – це не бути вчителем, знаючи, що такі матимуть суворіше випробування. Тільки почуття відповідальності перед Господом і братами повинно спонукати того, хто бажає служити на такому становищі (це стосується і всіх решта), хотіти бути Господніми представниками в церкві.

Все у природі гордості, палкого бажання бути старшим чи бути великим небезпечне не тільки для самої особи, але й для всього збору, в якому вона перебуває. Цей дух є заразливим, як і будь-яка інша хвороба. Відразу з’явиться суперечка, марнославство, амбіція – все, що суперечить духові Господа. Потім прийде гнів, злість, заздрість, ненависть, обмова, підозріння. Все це Апостол Павло називає вчинками тіла і диявола. Вся ця шкода, весь цей дух противника здатний ввійти в збір через одного чи кількох його старших або керівників, або через когось з тих, що бажають бути старшими чи керівниками.

Нам прикро, що це правда, однак нам відомий не один збір, де є багато дорогих Божих дітей; багато з них є прикладом у інших відношеннях, але вони потрапили у цей стан. Замість того, щоб Господній дух мав повний контроль, часто на зібранні проявляється різним чином злий дух чи схильність. Збору не вдається розвиватися ні чисельно, ні духовно. Ось гіркі плоди такої шкідливої речі, яка називається духовною гордістю.

Якби ми лиш мали таку силу мови, щоб так представити це читачам «Вартової Башти», аби вони могли побачити її в правдивому вигляді і жахливому кольорі, то це обов’язково викликало би тривогу на Сіоні! Ми охоче будемо бити тривогу з «Вартової Башти», бо, зауважте, ці дорогі особи, які починають втягуватись в це, часто є великими характерами, істинно зачатими духом дітьми Бога. Про декого з них ми знаємо, що в минулому вони чудово бігли в змаганні. Як нам прикро бачити признаки, що їх характери міняються в неправильному напрямку! Прислухаймось до Того, Хто сказав: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт. 7: 16).

Як берегтися від духовної гордості
Як вже згадувалося, однією з серйозних проблем, пов’язаних з цією недугою духовної гордості, є те, що хто її має, той рідко це усвідомлює. Ще однією проблемою є те, що майже неможливо виправити таких і змусити їх побачити, що вони мають цю хворобу. Якщо розмовляти з ними на цю тему, то вони, здається, відразу думають, що той, хто бажає їм добра, є їхнім ворогом, що він заздрить їм, що він хотів би зайняти їх становище і т.д. Тому ця хвороба є майже невиліковна, хіба що збір може допомогти або Господнє провидіння може втрутитись.

Якщо збір зауважує розвиток такої схильності, він повинен швидко, з любов’ю і добрим наміром, просто не вибрати на будь-яку службу в зборі того, хто стає зарозумілим – духовно гордим. Якщо це викликало в нього обурення, то слід вважати ще необхіднішим залишити таку самосвідому особу, щоб спокійно охолола і прийшла до себе – для її ж власного добра і добра збору. Коли зборові не вдається допомогти в цій справі, то, очевидно, залишається тільки одне – щоб Господь покарав цю особу для її добра чи то невдачами на роботі, чи втратами, чи фізичною хворобою, чи будь-яким чином, який Він вважатиме за найкращий. І ми віримо, що Господь зробить це для кожного, хто є Його істинною дитиною і хто потрапляє в таку ситуацію, потребуючи даного виправлення в праведності. Хіба не написано: «Розсудить [покарає] Господь Свій народ» (5 М. 32: 36).

Біблійна ілюстрація цього гріха
Біблія дає багато ілюстрацій цього гріха, але ми вибрали найвиразнішу. Був в давнину святий чоловік, улюблений в Господі, шляхетний, повний самопожертви, Господній пророк. Він вірно служив Господу і Його народу – дивовижно – сорок років, але вкінці завинив цим гріхом самовпевненості – духовної гордості. І що найдивовижніше, в Біблії нам представлено, що ця людина на початку своєї діяльності була «найлагіднішою за всяку людину, що на поверхні землі» (4 М. 12: 3). Так, це був славний Мойсей, котрий на початку своєї діяльності Господнього слуги був настільки лагідним, настільки покірним, але якому при закінченні його шляху не було дозволено ввійти в обіцяну землю в знак покарання за духовну гордість чи самовпевненість, тоді як він мав віддати славу Господу. Ми пригадуємо обставини: Мойсей, як особливий слуга Господа, вивів Ізраїль з Єгипту через Червоне Море на пустиню, на дорогу в Ханаан. Він зробив, на веління Господа, декілька чудес по дорозі. Одним з них було вдарення скелі, коли люди прагнули води. Бог звелів йому вдарити скелю, і з неї потік рясний струмінь води, відсвіжуючи людей.

Згідно Біблії та скеля була образом Христа – Скелі Віків (1 Кор. 10: 4). Бог так влаштував, що ця Скеля Віків була вдарена, щоб вода життя могла потекти від Ісуса до всього Адамового роду, який мав стати істинними ізраїльтянами і вийти з Єгипту – зі світу, з гріха, з царства противника до послуху і спільності з Господом.

Через сорок років після вдарення скелі, коли Ізраїль ходив то сюди, то туди, чекаючи на час, коли їм буде дозволено ввійти в Ханаан, їхні блукання знову привели їх у цю місцевість, суху і безводну. Люди кликали до Мойсея і Мойсей кликав до Господа за них, питаючись, що робити. Господь відповів, що Мойсеєві слід промовити до скелі, яку раніше він вдарив, і вода потече. Але за ті сорок років, коли Мойсей мав справу з ізраїльтянами, як батько зі своїми дітьми, він природно набув значної міри самовпевненості! Йому важко було пройти такі випробування і далі бути найлагіднішою людиною на землі.

Тож, не послухавшись Господнього наказу, Мойсей підійшов до скелі і вдарив її своєю палицею вдруге, крикнувши до народу: «Послухайте ж, неслухняні, чи з цієї скелі ми не виведемо для вас воду?» (4 М. 20: 1-12). Бідний Мойсей! Він взяв славу собі, замість того, щоб всю славу приписати Господу. Незабаром Мойсей усвідомив, яку велику помилку він зробив. Можна було б сказати, що це була його єдина помилка, однак Господь відмовив йому через неї в привілеї ввійти в землю Ханаан, даючи йому замість цього лише можливість побачити її з того берегу ріки Йордан, і поховавши його там.

Хіба з цієї ілюстрації ми не бачимо, що духовна гордість і самопевненість дуже неприємні в очах Господа? Хіба можна зробити якийсь інший висновок з цього уроку, написаного для нашого застереження?

Слово потіхи
Для розради тих, які можуть відчувати, що вони поступали набагато гірше, ніж Мойсей, або були набагато самовпевненішими, набагато менше приділяли уваги, щоб віддавати славу Господу, показали набагато більше духовної гордості – для їх утіхи зауважимо, що покарання тут було суворим, бо воно було частиною образу. Як перше вдарення скелі представляло розп'яття нашого Господа, так друге вдарення скелі представляло поновне розп’яття Сина Божого та піддання Його відкритій зневазі, про що Ап. Павло написав в посланні  до Євреїв 6: 6. Як вдарення скелі представляло публічне, відкрите відречення від Ісуса, Його вчення і Його справи, так недопущення Мойсея до переходу через Йордан в Ханаан зображувало другу смерть. Ми не повинні думати, що Мойсей ніколи не ввійде в Ханаан, ані що він помер другою смертю. Просто в його житті був показаний цей образ.

Також ми не повинні думати, що брати, які виявили духовну гордість і робили щось від свого власного імені, а не в ім’я Господа та ім’я збору, вчинили цим гріх на смерть. Однак ми повинні усвідомлювати, що духовну гордість супроводжує жахлива небезпека, і коли в ній постійно пробувати, то вона обов’язково приведе до другої смерті. Усвідомлюючи це, якими палкими, якими ревними повинні ми бути не лише у викоріненні кожного її симптому, який знайдемо в собі, а також у пильнуванні, щоб не заразитися або якимсь чином підпасти під її вплив, чи мати якийсь її симптом! 

Духовна гордість – запобігання і лікування
Ми вже згадували, як важко лікувати цю хворобу, якщо вона вразила когось. Ймовірно, основною частиною проблеми є те, що ця хвороба має руйнівний вплив на сумління. Розум стає все менш чутливим до простих принципів Золотого Правила, вже не говорячи про ще вищий закон нової заповіді нашого Господа братам. Ігнорування Золотого Правила стає очевидним кожного разу, коли робиться спроба примусити збір чи то на виборі його слуг, чи при веденні його зібрань.

Вказівки Господнього слова відомі, і кому належить влада в зібранні, є визначено. Тож коли старший намагається перекрутити, повернути чи змінити це, то він не поступає з іншими так, як хотів би, щоб поступали з ним. Він має право як один із збору на свою думку про Господню волю у будь-якому питанні. Він має право висловлювати своє міркування. Але він не має права заважати іншим виражати свою думку. І кожне таке втручання є порушенням Золотого Правила, як і порушення закону любові і першої заповіді – прославляти Бога. Адже це є відстороненням Божественного порядку, встановленого для таких справ.

Та коли старший рухається в такому напрямку, всупереч принципу Золотого Правила, щоб керувати збором, примушуючи або схиляючи їх лестощами виконувати його волю, його бачення, то результатом цього є спотворення його власного розуму. Його сумління стає глухим. Кожен, хто постійно порушує своє сумління, ігноруючи принципи виправлення зла, яке він чітко бачить, той підриває своє сумління.

Сумління – це вага, на якій ми зважуємо різні речі, представлені нашому розуму, щоб визначити добро чи зло, справедливість чи несправедливість, правду чи фальшивість речі. Ця вага може бути дуже нечутлива, або дуже точна. Вона може бути здатна на дуже чутливе розпізнавання, або може бачити речі лише примітивним, грубим чином. Християнин (особливо, якщо він давно в школі Христа) повинен мати дуже чутливе сумління. З Божого Слова він повинен брати гирьки, за допомогою яких зрівноважував би всі питання у життєвих справах і визначав би майже з абсолютною точністю добрі вони чи погані, наскільки вони приємні чи неприємні Господу. В кожному грісі пошкодження цієї ваги є великою небезпекою, і, здається, це особливо стосується гріха духовної гордості. Мало що можна вдіяти, доки не буде справлена вага.

Яке велике значення повинні надавати всі Господні люди тому, щоб тримати своє сумління абсолютно відрегульованим, не бажаючи об-хитрити брата чи будь-кого, на роботі, в дискусії чи на виборах в церкві! Думка про найменше порушення справедливості зі свого боку повинна бити в найгучніші дзвони тривоги в серці і голові кожної правдивої Божої дитини: «Чи може бути, щоб я, зачислений в ряди справедливості, виявився такий, що потурає несправедливості? Чи можливе таке, щоб я закрив очі на щось у своїй поведінці, що є несправедливим? Чи може таке бути, що я псую своє сумління і зазнаю всіх жахливих наслідків цього?»

Виправити погану поведінку означатиме відновити принципи справедливості в серці і розумі з пильністю, пропорційною до випливаючих з того результатів – вічне життя або смерть. Коли справедливість почне відновлюватись в нашому розумі, вона почне регулювати наші слова і вчинки. Тоді поступово той, хто поступав неправильно, зможе бачити, як грубо він порушував цей принцип, як духовна гордість мало не знищила його майбутнє в царстві. До такої особи обов’язково прийде сердечне розкаяння і рішучі постанови на майбутнє.

Велика потреба самовивчення
Але як вберегтися від цієї духовної гордості, знаючи її підступний характер і злий вплив? Як нам знати, що ми тримаємо себе в Божій любові і не відхиляємось в бік духовної гордості?

Ми радимо теж саме, що вже радили у Вартовій Башті: щоб народ Господа звертався до Нього не тільки на початку дня, просячи божественної мудрості і керівництва, а тоді протягом дня намагався жити відповідно до тої молитви, але додатково при кінці дня ми радимо особливий самоаналіз стосовно вчинених речей, знехтуваних речей, які мали бути зроблені, і зроблених речей, яких не слід було робити відповідно до наших обітниць посвячення Господу. Якщо ці розрахунки і зважування щовечора з Господом продовжуватимуться, якщо вони робитимуться чесно, сумлінням, яке не спотворилось, а зважує правдиво, ми можемо не сумніватись, що такі особи (у відповідності з Господнім Словом) залишатимуться в Божій любові. Вони зростатимуть в благодаті, зростатимуть в знанні, зростатимуть в любові, а «і лукавий його не торкається».

Але не забуваймо, що хоч ми повинні ставитися з великою поблажливістю до слів і вчинків інших, приписуючи лише добрі наміри там, де вони виражені, ми повинні зі всією пильністю розглядати наші власні серця, наші власні наміри. Ми повинні ставити питання, чому ми зробили це таким чином, чому ми говорили це таким тоном і т.д. Таке уважне вивчення, зваження думок, слів і вчинків було би дуже неприємним для особи, яка не бажала би бути в єдності з Господом. Та ті, хто склали заповіт з Господом і є вірними тому заповіту, побачать, що це є великим благословенням, яке в той час потішує їх серця, зміцнює їх на майбутнє і разом з Господнім провидінням зробить їх відповідними і готовими до місць в небесному царстві.