СВ. ПАВЛО – В’ЯЗЕНЬ У ЗАМКУ
ДІЇ 22: 17-29

ПРОПОВІДУВАННЯ ЄВАНГЕЛІЯ ХРИСТА – НАТОВП ЗНОВУ У ЛЮТІ – ВОЄНАЧАЛЬНИК ЛІСІЙ СПАНТЕЛИЧЕНИЙ І НАКАЗУЄ ВОЇНАМ БИТИ СВ. ПАВЛА – АПОСТОЛ ВИЯВЛЯЄ СВОЄ ГРОМАДЯНСТВО – УРОКИ ЙОГО ТРУДНОЩІВ – СТРАЖДАННЯ ЗА ХРИСТА ЯК ОЗНАКА БОЖЕСТВЕННОЇ МИЛОСТІ – ГІРКІСТЬ ТА САМОЛЮБСТВО ТИХ, ХТО ПЛЕКАЄ ТАКІ ПОЧУТТЯ.

«Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього» (Псалом 91: 2).
В нашій останній лекції ми залишили св. Павла перед натовпом. Він попросив тиші, щоб звернутися до людей. Напевно, вважав він, все, чого він зазнав попередньо, було варте привілею, який він отримав у цю мить, – звернутися до всіх зібраних співвітчизників і сказати їм про Ісуса. Тож апостол одразу почав проповідувати про Христа: про те, що Ісус з Назарету був Месією, обіцяним в Законі та Пророках, що його жертовна смерть становила Викупну Жертву за втрачене життя батька Адама і посередньо за всіх Адамових дітей, котрі померли під цим прокляттям.
Зрозуміло, св Павло розповів, що Месія кличе духовний клас, щоб той був Його спільником в Тисячолітньому Царстві, і що незабаром Ізраїль та всі народи відчують на собі привілеї та благословення цього Царства! Зрозуміло, що він вказав на факт, що цей Євангельський вік є прийнятним часом зробити наше покликання та наш вибір певними задля найважливішої частини Авраамової Угоди – духовної частини! Потім він розповів слухачам про свої місійні подорожі, сказавши, що багато поган радо приймають це Послання і віддають свої серця Господу в посвяченні.

ВІДКИНЕННЯ ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО ПОСЛАННЯ

Та упередження юдеїв було настільки сильним, що сама лише згадка про факт, що це велике благословення приходить на рівних умовах до поган, знову розпалило полум’я ненависті та насилля; їхні крики та вереск потрясли повітрям. Стурбований ситуацією, римський воєначальник прийшов до висновку, що оскільки є таке протистояння, то для цього повинна бути якась причина. Тому він наказав вишмагати апостола, доки той не скаже, що він зробив, щоб викликати заколот.
Воїни одразу прийнялися виконувати наказ і почали прив’язувати св. Павла до стовпа. Але апостол швидко зупинив їх, запитавши центуріона, котрий стояв поруч: «Хіба бичувати дозволено вам громадянина римського та ще й незасудженого?» Почувши таке запитання, центуріон доповів справу тисяцькому, котрий прийшов і перепитав апостола. Він взяв зі св. Павла слово, що той є римським громадянином, бо твердити таке неправдиво означало б вірну смерть, як тільки виясниться справа. Тож апостола затримали як в’язня для подальшого допиту.

«ТЕМРЯВА НЕНАВИДИТЬ СВІТЛО»

Схоже справи відбуваються сьогодні, хоча на іншому рівні. Світська особа, слухаючи якусь сектантську християнську критику на адресу когось, хто проповідує справжнє Євангеліє Христа, переважно схильна думати, що це Послання містить в собі щось дуже неправильне, дуже жахливе, бо інакше воно б не сколихнуло тих, хто зовні тримається «форми побожності». А якщо, як у випадку з римським офіцером, присутня аудиторія, тоді Правда, представлена цій світській особі, буде для неї незрозумілою.
Річ у тому, що «світ мудрістю не зрозумів Бога», зовсім мало знає про Його План, зовсім мало розуміє Його Слово, бо мова цього Слова відрізняється від того, до чого люди звикли. Коли світські люди після представлення їм Правди бачать, як релігійні учителі – сучасні книжники, фарисеї та доктори богослов’я – відверто чинять їй опір і нападають на неї, вони, зрозуміло, ще більше схильні ставати на боці тих, хто представляє популярну теологію – так звану «ортодоксію», і вважають, що правдиве Євангеліє має бути чимось дуже поганим, бо його навчають зовсім мало, а противляться йому багато, і, перш за все, ті, хто має вплив.
Однак Божі діти можуть обрати апостола своїм провідником і вірно використовувати кожну нагоду, щоб дозволяти своєму світлу світити – навіть якщо це викликає відверту опозицію, упередження та переслідування темрявою. Наш Господь так пояснив це: «Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його» (Ів. 3: 19-21). Здається ніщо так не викликало невдоволення книжників та фарисеїв вісімнадцять століть тому, як розсудливість істинного Євангелія. Прості люди слухали його залюбки, хіба що їх залякували їхні релігійні провідники і змушували сумніватися в тих, хто навчав навпаки. Отже, релігійні керівники були налаштовані проти тих, хто проповідував Євангеліє. Вони «обурювались, що [апостоли] НАВЧАЮТЬ НАРОД» (Дії 4: 2, 3, 15-21).

УРОКИ ТОГО, ЩО ЗАЗНАЛИ АПОСТОЛИ

Св. Павло страждав як християнин за вірність Господу та Його Слову. Він не страждав за те, що послухався ради братів і пішов у Храм, бо так чи інакше ненависть до апостолів в серцях їхніх ворогів рано чи пізно виявила б себе, і вони вимагали б життя апостола як попередньо. В цій події ми бачимо лише те, що намагання апостолів створити гарне враження про апостола Павла та його працю між поганами, очевидно, пришвидшило справу його арешту більше, ніж щось інше.
Апостол не соромився своїх страждань, бо розумів, що вони є заради Христа. Кожна особа повинна відчувати глибокий біль від публічного арешту, або ув’язнення як злочинця, або порушника закону. Але коли це є за вірність Господу, через слідування за Господом, то вона може радіти безчестям, радіти тим, що в іншому випадку було б соромом та зневагою.
Тому, якщо би хтось з читачів цієї статті у Господньому провидінні був ув’язнений або покараний і прямо чи посередньо пов’язував би свої труднощі з вірністю Господу та Його Правді, то нехай не соромиться. Нехай він прославляє Бога за це, радіючи, що гідний страждати за Христове Ймення, і пам’ятаючи, що так само було з нашим Господом Ісусом. Його арештували, зв’язали, потім Його бичували, публічно зневажали і навіть розп’яли як богохульника (1 Пет. 4: 16).
Ще один урок, якого ми можемо навчитися з нинішнього дослідження, полягає в тому, що нерозумно беззастережно довіряти голосу натовпу. Якщо ми побачимо, що юрба здіймає крик проти когось – чи то усно, чи через пресу, – ми не повинні безпідставно приймати її вердикт. Слід пам’ятати досвід нашого Господа Ісуса, досвід св. Павла та інших апостолів і те, як натовп кричав: «Геть їх!». Християнин, чий розум звільнився від пересудів, краще готовий розумно розважити будь-яку річ, яка постане перед ним для розгляду чи критики. І коли він сам отримає такий досвід, то буде краще приготований переносити його.
Ще інший урок для нас полягає в тому, що коли ми маємо труднощі та випробування і так чи інакше усвідомлюємо, що вони не могли би прийти без Господнього дозволу, ми маємо право скористатись з будь-яких законних засобів для звільнення – так само, як св. Павло скористався своїм римським громадянством. Бог завчасу подбав для нього про цей засіб захисту, і було б невиправданою недбалістю з його боку не скористатись ним і сподіватися, що Господь визволить його якимось чудовим чином.
Як часто ми знаходимо на сторінках історії свідчення про те, що насилля та безглуздя здійснювалися в ім’я релігії та для захисту різних сект! Наскільки відверто чужим для усілякої такої поведінки є «дух здорового розуму», як його називає св. Павло, дух розсудливості, справедливості, не кажучи вже про дух великодушності, люблячої доброти та щирого милосердя! І як вигляд дурості та дикунства п’яної людини має послужити великим уроком тверезості для кожного порядного чоловіка та жінки, так сцена, змальована в нинішньому дослідженні, – незалежно від того, чи ми її бачили на власні очі, чи уявили розумом з друкованих сторінок, – повинна стати тривалим уроком всього дикунського та безглуздого. Нехай кожен випадок релігійного святенництва та фанатичної люті промовить до нашого серця в протилежному напрямку і утвердить нас в рішучості, що по Божій благодаті ми ніколи не будемо такими бездумними, такими злими, а, навпаки, з кожним днем ставатимемо більш лагідними, більш поміркованими та більш схожими на Христа.
R5942 (1916 р.)