ВИЗНАННЯ ГРІХА Є ІСТОТНИМ ДЛЯ ПРОЩЕННЯ

«Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Івана 1: 9).
Апостол Іван тут не звертається до світу невіруючих, невиправданих осіб, «грішників» в звичному значенні слова. Навпаки, він звертається до виправданих та освячених в Ісусі Христі; він ототожнює себе з ними, вживаючи займенник в множині «ми». Часта помилка в застосуванні цього та схожих уривків до грішників в цілому виявилася шкідливою в двох важливих відношеннях.
По-перше, це завдало кривди невідродженим особам, бо створило в них враження, що немає різниці між Церквою і світом; що всі однаково мають доступ до Бога в молитві та прощенні щоденних провин. Це перешкодило декому зрозуміти потребу віри в Поєднання і потребу відкрито ввійти в стосунки угоди з Господом на умовах Угоди Благодаті – Угоди Жертви (Пс. 50: 5). Навпаки, всім треба розповісти факт, що покаяння та рішуче прийняття Христа, як свого особистого Спасителя, є абсолютно обов’язковим, перш ніж хтось може бути «прийнятий в Улюбленому», вважатися «сином Божим» і володіти привілеями цих стосунків – молитвою, спільністю з Богом, Божественною опікою, тобто доглядом провидіння над своїми справами та інтересами, і милістю прощення щоденних провин через заслугу великого Первосвященика, Ісуса Христа Праведного.
По-друге, цей недогляд має шкідливий вплив на деяких християн, котрі вдаються до крайнощів, стверджуючи, що після того, як Господь ласкаво їм пробачив і вони ввійшли в стосунки угоди, вони вже ніколи не можуть згрішити. Отже, перед нами явно хибні погляди та вчення так званих «перфекціоністів», котрі кажуть, що вони не тільки досконалі тепер умовно, але що вони справді досконалі у всіх своїх думках, словах та вчинках, зводячи себе та роблячи себе податливими на численні тяжкі злодіяння, як про це говорить апостол в контексті нашого уривку.

ОСНОВА СПРАВЖНЬОЇ ЄДНОСТІ

Апостол Іван, пишучи це послання, викладає в ньому свою мету, кажучи: «А це пишемо вам, щоб повна була ваша радість!» Вартим уваги є факт, що переважна більшість християн ніколи не зазнала повноти радості, миру та благословення, яку могла б мати. Надто багато з них задовольняються лише спрощеними першими принципами вчення Христа. Тому, як стверджує апостол Павло, вони є лише «немовлятами у Христі» (1 Кор. 3: 1, 2; Євр. 5: 12-14). Звичайно, вони мають благословення від будь-якої спільності з Господом, але вони не мають повноти радості, яку мали б тоді, коли чинили б поступ у благодаті та знанні до повної зрілості в Христі. Отож, пишучи їм, апостол намагався збудити в них чистий розум віруючих, щоб цінити свої привілеї та радіти ними, зростати та розвиватися.
Апостол йде за прикладом нашого Господа Ісуса, зображуючи правду та праведність як Світло, що чинить опір гріху, всякому злу та Темряві. Бог, якщо дивитись так, є досконалим Світлом – «немає в Нім жодної темряви», жодного гріха, жодної вади. Маючи цю думку в розумі, апостол звертає нашу увагу на те, що будь-який розвиток нашої спільності з Богом, якої ми так прагнемо, повинен бути в напрямку доброти та чистоти, і для нас було б гріхом казати іншим або уявляти в своєму серці, що ми ходимо з Богом і маємо спільність з Ним, якщо наш шлях в житті є темрявою, є грішним. Такі особи лише зводять себе та інших. Вони не зводять Бога і не позбавляють благословень тих, хто «ходить в світлі».
Якщо ми ходимо в світлі та в згоді і єдності з Богом, то побачимо, що ми є в спільності з усіма, котрі мають такий самий розум. Тож, якщо ми «не любимо братів, яких бачимо», тобто не маємо з ними спільності та духовного задоволення, то це свідчить, що ми не є в повній згоді та спільності з Богом.
Але хто є для нас «братами»? Наш Господь каже нам, що не всі, хто кличе Його Ім’я, є справжніми братами. Він каже: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне [буде вважатися Його братом та співспадкоємцем], але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі». Бачимо, що ми прийняті Господом не за наші вчинки і не за наші слова. Ще Він говорить: «І хто браття Мої?.. Бо хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат...» (Мт. 7: 21; 12: 48-50).
Тому нам не слід сподіватися, що «спільність» з усіма, хто називає себе іменем Христа, буде доказом того, що ми є в спільності з Отцем і що ми є в світлі. Справжня спільність може бути тільки з тими, хто щиро намагається виконувати Отцівську волю, служити Його справі, на прикладі показувати виконання заповідей Його Слова, виявляючи це у вчинках і своєму визнанні. Між усіма такими повинні – явно чи приховано – бути узи єдності та згоди. Цими узами є одна віра і одне хрищення в одного Господа.

ПРОВИНИ ТА ПОМИЛКИ Є ГРІХОМ

І хоча ця спільність між нами і нашим Господом та всіма, хто має Його Дух, залежить від того, чи ми ходимо в світлі, чи ми йдемо, наскільки від нас залежить, Його слідами, вона, однак, не означає повну свободу від гріховних вад. Хоча під нашою Угодою Благодаті ніщо не ставиться нам за гріх, хіба що це було зроблено добровільно, однак, з огляду на численні спокуси та немочі нашого тіла внаслідок успадкованої схильності до гріха, нам неможливо уникнути провин та помилок. Їх властиво можна назвати гріхами, бо «гріх – то беззаконня», не дивлячись на те, наскільки він несвідомий.
Божественне правило для Господнього народу під Угодою Благодаті полягає в тому, що ці ненавмисні помилки та провини не мають бути зараховані нам як гріхи, а, навпаки, можуть бути очищені, коли ми звертаємось до великого Первосвященика, через заслугу дорогоцінної крові. Тоді кров Ісуса Христа, нашого Господа, очищає нас від всіх гріхів – тримає нас чистими від гріха, якщо ми постійно звертаємось за прощенням, усвідомлюючи недосконалість нашої плоті.

ПРИХОВАНІ ПАСТКИ ПРОТИВНИКА

Далі в Посланні апостол вживає слово «гріх» в іншому, ніж попередньо, значенні, кажучи: «Кожен, хто в Нім пробуває, не грішить; усякий, хто грішить, не бачив Його, і [навіть] не пізнав Його... Хто чинить гріх, той від диявола... Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він». Ще він каже: «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить, бо хто народився від Бога, той себе береже, і лукавий його не торкається» (1 Ів. 3: 6-9; 5: 18).
У цих виразах апостол вживає слово «гріх» в його повному та абсолютному значенні, маючи на увазі добровільний гріх, свідомий гріх, навмисний гріх, а не просто провини та помилки, що у великій мірі або навіть цілком виникають з вад плоті, успадкованих від наших предків. Ніхто, переконує нас апостол, зачатий Духом Господа, Духом святості та правди, не може бути прихильний до гріха настільки, щоб свідомо, добровільно та з наміром робити його. Ті, котрі люблять гріх таким чином і добровільно роблять його та схвалюють – після того, як вони пізнали Правду, – ті є синами темряви, бо вони люблять темряву і показують, що вони мають відповідний дух, вдачу сатани.

НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ В СТОСУНКУ ДО БРАТІВ НЕ МАЄ ВИБАЧЕННЯ

Багато хто відразу подумає собі: «Гм, я не є в небезпеці такого гріха, бо я переконаний, що не вчиню гріх добровільно, свідомо, навмисне». Але зауважте, дорогі друзі, що існує шлях, яким гріх може прийти до нас, не будучи якийсь час свідомим гріхом, а стаючись таким лише згодом. Наприклад, будь-яка провина, вчинена в повному незнанні або з часткової згоди нашої волі, може статися повним, добровільним, свідомим гріхом, якщо ми повністю збагнемо правду про цю річ, не розкаємось за неї перед Господом і, наскільки це в наших силах, не відшкодуємо кривду, заподіяну нашим ближнім. Дати згоду на гріх (який став для нас ясним і повністю зрозумілим) лише на тій основі, що в той час, коли ми його чинили, ми не знали, що це гріх, і відмовлятися вибачитися за нього, тим самим похваляючи гріх у розумі, робило б його добровільним гріхом.
З огляду на це Божі діти не можуть дозволити собі похваляти у власному розумі навіть найменшу несправедливість або неправду один до одного, або до будь-кого. Суть цієї думки знаходиться в Господній заповіді: «Тому, коли принесеш ти до жертівника свого дара [коли маєш щось принести Господу – служіння, честь або подяку] та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе [коли ти завдав кривди комусь словом, поведінкою або вчинком], залиши отут дара свого перед жертівником [не думай, що Бог прийме його, якщо в своєму серці або зовні ти чиниш несправедливе в стосунку до інших], і піди, примирись перше з братом своїм [вибачся перед ним, перепроси його, поясни, яку кривду ти завдав йому], і тоді повертайся, і принось свого дара [переконаний, що при такому стані серця Господь Всемогутній охоче прийме твій дар]» (Мт. 5: 23, 24).
Змальовуючи тих, хто грішить добровільно, апостол Павло вживає дуже переконливу, образну мову, кажучи, що наскільки такі особи мають в серці приязнь до гріха (не чинять йому опору), настільки вони є противниками Божого Сина, Котрий до такої міри був проти гріха в усілякому вигляді, що віддав Своє життя, щоб нас відкупити від його влади та прокляття. Апостол каже, що такі добровільні грішники вважаються ворогами Христа, що вони, образно кажучи, топчуть своїми ногами Його самого, Його доброту та любов, нехтують Його милістю та прихильністю, а також Його праведними вказівками. Він говорить, що навіть якщо вони були свого часу освяченими – внаслідок своєї віри в дорогоцінну кров та очищення нею від гріха, – то, повертаючись назад до приязні з гріхом, вони, тим самим, зневажають кров поєднання, вважаючи її не святою, а звичайною. Вони справді легковажать духом Божественної милості, який приніс їм волю від ярма гріха, остаточне звільнення від його покарання, смерті, і здобуття, як Господнім народом, корони вічного життя (Євр. 10: 26-29).

ПЕРЕД ПРОЩЕННЯМ СЛІД ВИЗНАТИ ГРІХ

Давайте повернемося до розгляду іншого застосування слова «гріх», який виникає з нашого контексту, і застосуємо цей вираз до провин та помилок, яким Божий народ із запалом протистоїть, намагаючись викорінити їх зі свого смертного тіла, і проти яких він постійно веде добрий бій віри, виходить переможцем і навіть більше, ніж переможцем, через Того, Хто полюбив їх і купив власною дорогоцінною кров’ю. Апостол перестерігає, що Божий народ є в небезпеці потрапити в іншу крайність – заперечити, що він взагалі має огріхи, і цим обманути себе і потрапити в пастку противника.
Може виникнути запитання: «Якщо хтось намагається жити побожно, то яка різниця, чи він вважає, що живе досконало, чи є недосконалим і постійно звертається за очищенням до дорогоцінної крові?» Велика різниця. Лише тоді, коли ми визнаємо свої гріхи, вони можуть бути прощені. Зрештою, хто заперечує, що він має гріхи, помилки, вади, той має великий багаж нескасованих, невибачених гріхів, які його винуватять. Через ці гріхи він вважатиметься негідним йти далі по стежці світла, під проводом Святого Духа до висот, глибин, довжин і широт любові та мудрості Бога, виявлених в Його Слові як харч у властиву пору для Дому Віри. Отже, бачимо, що є лише один властивий шлях віри та поведінки, на якому ми можемо мати повну єдність з Господом. Хто обирає якийсь інший шлях, той робить Бога неправдомовним. Бог не матиме з таким спільності, а залишить його в темряві напризволяще. Що дивного в тому, що стільки людей є в темряві, не маючи доказів спільності з Богом, якщо бачимо, що зовсім мало є тих, хто визнає свої провини, намагаючись їх подолати і очиститися на єдиному шляху Божественного признання та схвалення?
Все це написано не для того, щоб створити в нас враження, що ми можемо грішити безкарно, можемо допускати помилки з необережності та неуважності до Божественного Слова, а тоді йти до Господа за прощенням. Зовсім навпаки, запевнення в Божественній прихильності та готовності простити повинні мати на наше серце пом’якшуючий вплив, який зробить нас ще більш уважними, щоб уникати гріха і підтримувати спільність з Тим, Хто є уособленням світла та святості. «Це пишу вам, щоб ви не грішили», – щоб ви не сталися хвалькуватими, самовпевненими, самодостатніми і, отже, гидкими в Господніх очах. Навпаки, тікаючи від власних недоліків та вад, ми хапаємося Божої благодаті в Христі заради прощення, заради благодаті та сили, щоб вести добру боротьбу з гріхом.

НАШ УРИВОК СТОСУЄТЬСЯ ЦЕРКВИ

Якщо хтось [в Христі] грішить, то ми маємо Заступника в Отця, Ісуса Христа Праведного. «Хтось» не стосується тих, хто не є в Христі, а тих, хто підлягає умовам та вимогам Угоди Благодаті. Лише до них є звернення в цьому Посланні. Світ не має Заступника в Отця, бо він не прийняв Христа. Він є Заступником тільки для тих, хто Його прийняв і намагається перемагати гріх.
Наш Заступник є кимось більшим, ніж просто заступником, ніж представником перед лавою Божественної Справедливості, зацікавленим в нашому благополуччі та прощенні. Він, на додаток, є тим, Хто віддав Себе за нас, Хто на Голгофі завершив працю ублагання (задоволення справедливості) за наші гріхи. Ось причина, чому ми можемо приступати «з відвагою [довір’ям] до престолу благодаті», не тільки розуміючи, що Бог є за нас і що Господь Ісус співчуває нам і є нашим Заступником, але й беручи, перш за все, до уваги заслугу жертви, яку Він вже віддав як депозит Справедливості і яку повністю приписав усім, котрі люблять Його та слухняні Йому, а також прийняли Отцівські умови.
Але, каже апостол, «Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші [за гріхи Церкви], але й за гріхи всього світу». Що це означає? Чи Він є Заступником для світу? Ні. Світ не був покликаний і притягнений до святості та правди. Протягом теперішнього віку «ніхто... не може до... [Христа] прийти, як Отець... не притягне його». На даний час притягальний вплив Правди поширюється лише на тих, «хто має вуха, щоб слухати». Великі маси людства ніколи, в жодному значенні слова, не чули про благодать Бога і про ублагання та прощення, дані всім у Христі. Справді, зовсім мала кількість «спробувала, що добрий Господь».
Якщо ж ублагання є «за гріхи всього світу», то кожен член людського роду буде приведений до знання цього факту і можливості скористатися з передбаченого благословення. Для цього є обіцяний великий Тисячолітній Вік, приготування до якого проводяться. Стосовно цього Віку благословення для «всіх племен землі» Господь говорить через пророка: «В той день розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим». Про цей час говорив також Господь Ісус: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Завдяки тому, що Він був піднесений як Ублагання, як Жертвоприношення за гріх – «за гріхи всього світу», – наш прославлений Господь остаточно отримає привілей Судити світ і дарувати прощення, поєднання та реституцію всім, хто цілим серцем буде Йому слухняний. А «кожна душа, яка не послухала б того Пророка, знищена буде з народу» Другою Смертю (Дії 3: 23).

ВИПРОБУВАННЯ СЛУХНЯНОСТІ

Як нинішнє притягнення Отцем не є примусовим, а лише зумовленим Правдою – завдяки її знанню, – так і притягнення в Тисячолітньому віці світу людства не буде примусовим, а виникатиме з впливу праведності та Правди, що спонукатиме до любові до праведності і, відповідно, до нагороди за праведність – вічного життя.
В своєму Посланні, з якого взято наш уривок, апостол, мабуть, натякає на те, що багато хто неправдиво стверджує, що він близько знає Бога. Тому надзвичайно зрозумілою мовою він каже нам, що «хто говорить: Пізнав я Його, але не додержує Його заповіді, той неправдомовець, і немає в нім правди». Цілком зрозуміло, що апостол не має на думці лише поверхневе знання про Бога, а говорить про близьке знайомство з Богом, яке означає спільність та єдність з Ним. Далі він наводить тест, на основі якого ми можемо судити про себе, чи ми є Новими Створіннями в Господі і чи хоч в якійсь мірі в нас розвинулася Божа любов. Цим тестом є слухняність. Наскільки ми дотримуємось Господнього Слова, настільки Божа любов розвинулася в нас. Бо якщо ми отримали розум Христа, Святий Дух, Дух Бога, то це викликатиме в нас хотіння і чин за доброю волею Його – в міру спроможності. Ця спроможність повинна зростати з року в рік. І хоча ми не можемо сподіватися бути вдосконаленими, аж будемо «перемінені» і нам будуть дані нові тіла у воскресінні, ми все ж можемо триматися так близько до Господа в дусі нашого розуму, що будемо мати постійну спільність з Ним. Визнаючи наші провини та шукаючи Його прощення, ми до кінця нашої мандрівки можемо залишатися чистими від гріха, навіть якщо неминуче доводиться визнавати вади нашої плоті, тобто що в нашій плоті немає жодної досконалості.
R5938 (1916 р.)