ПОДОРОЖ ДО ЄРУСАЛИМА
ДІЇ 20: 16-27

ЗВЕРНЕННЯ СВ. ПАВЛА ДО СТАРШИХ ЦЕРКВИ В ЕФЕСІ – КОРОТКИЙ НАРИС ТОГО, ЧОГО ВІН ЗАЗНАВ – ЦАРСТВО БОГА – ТЕМА ЙОГО ПРОПОВІДУВАННЯ – ПОДВІЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВСІХ СТАРШИХ – ПЕРЕСТОРОГА ПЕРЕД ФАЛЬШИВИМИ ВЧИТЕЛЯМИ – «ВОВКИ В ОВЕЧІЙ ШКУРІ» – ОБ’ЯВЛЯЮЧИ УСЮ ВОЛЮ БОЖУ

«А тепер доручаю вас Богові та слову благодаті Його» (вірш 32).
Після того, як св. Павлові вдалося втекти з Ефесу після тамтешнього заколоту, він відвідав церкви в Європі, які попередньо заснував. Проходячи Македонією до міста Коринт, він дістався судном до Мілету, що приблизно п’ятдесят миль на південь від Ефесу. По дорозі до Єрусалима його супроводжували представники кількох церков Греції та Малої Азії, і за його радою зібрано для тамтешніх убогих братів кошти в чотирьох провінціях, де він проповідував. Корабель, на якому брати мали прибути в порт неподалік Єрусалима, затримався в Мілеті на невизначений час. Про це звістили старших в Ефесі, і ті прибули до Мілету.
Сьогоднішня лекція звертає особливу увагу на слова апостола до старших. Не подумайте, що це була хвалькувата промова. Ні, апостол виразно пригадав речі, з якими його слухачі повністю погоджувалися і якими він зовсім не хвалився. Ці слова були не для нього, не для власного марнославства та самозвеличення, а щоб відсвіжити пам’ять слухачів та ще більше закарбувати в їхньому розумі важливий урок. Він пригадав, що за ці три роки вони пізнали його ближче – спосіб його життя, його відданість Господу, служінню Правді та братам. Він також нагадав їм про покірність власного розуму – про те, що його поведінка не була зверхньою та наказовою і що він не намагався панувати над Церквою, а навпаки, зазнав серед них від юдеїв, від «братів фальшивих» багато труднощів та випробувань. Старші знали про його працю, про його витривалість і про те, що він ніколи не стримувався від речей, які приносили їм користь. Вони пам’ятали, як він навчав публічно та особисто, як на це дозволяли обставини та нагоди служіння. Він свідчив юдеям та грекам, що є лише одне Євангеліє Христа, яке треба прийняти вірою, відвернувшись від гріха. Звертаючи увагу на ці риси свого характеру, він, тим самим, заклав основу для нагадування, що вони повинні копіювати його запал, його відданість. Він був вірним наглядачем, єпископом, що пильнував їхні інтереси, був вірним пастирем, дбаючи про їхній добробут та духовний харч. Знаючи правдивість сказаного ним та пам’ятаючи це, вони могли краще приготуватися слухати його прощальне напучування – великий урок, який він хотів їм дати.
Св. Павло сказав старшим, що він, маючи фізичну свободу, відчуває, однак, як його щось стримує, і він не може цього позбутися; що він зобов’язаний йти до Єрусалима; що таким є Господнє провидіння для нього; що він отримав запевнення від інших через «дари Духа», що в Єрусалимі його чекають кайдани та ув’язнення. Тоді апостол додав підбадьорливо: «Але я ні про що не турбуюсь, і свого життя не вважаю для себе цінним, аби но скінчити дорогу свою та служіння, яке я одержав від Господа Ісуса, щоб засвідчити Євангелію благодаті Божої. І ось я знаю тепер, що обличчя мого більш не будете бачити всі ви, між якими ходив я, проповідуючи Царство Боже...»
Мабуть, Ефеська церква стала близькою для апостола як жодна інша. Завдяки Господньому провидінню він провів з ними значно більше часу, і здобуті наслідки виправдали таке тривале перебування. Розставання друзів завжди є сумним, а розставання без сподівання побачити один одного з цього боку завіси є сумним подвійно.

«ПРОПОВІДУЧИ БОЖЕ ЦАРСТВО»

Одночасно ми бачимо Послання, яке звіщав апостол і яке, як він наголошував, є Євангелієм Христа – «проповідуванням Божого Царства». Добре знати, що це те саме Євангеліє, яке ми проповідуємо сьогодні. Якщо ж є по-іншому, то ми проповідуємо не те, що слід. Божа благодать виявилася в дарі Його Сина, щоб Той по благодаті Божій скуштував смерть за кожну людину. Далі Божа благодать виявилася в порядку, яким смерть Христа мала принести благословення нашому роду:
(1) Через остаточне встановлення Царства під всіма небесами, щоб керувати людством; щоб придушити Гріх та Смерть; щоб здвигнути тих, котрі були зв’язані цими ворогами.
(2) В якості передумови загального благословення світу, про яке ми молимося: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», Божественна вістка кличе, перш за все, Малу Черідку, щоб вона сталася співспадкоємицею зі своїм дорогим Відкупителем в цьому Царстві.
Дяка Богу, що ці дорогоцінні правди про Божу благодать і про Боже Царство, заховані довгий час і закриті від нашого зору традиціями середньовіччя, тепер відкриваються очам нашого розуміння шляхом просвітлення Святим Духом, щоб ми могли знати про речі, щедро дані нам Богом, які могли б допомогти вчинити наше покликання та вибір певним!
Не дивно, що апостол міг переконливо додати: «Тому дня сьогоднішнього вам свідкую, що я чистий від крови всіх, бо я не вхилявсь об'являти вам усю волю Божу!» Послання, яке апостол проповідував Церкві в Ефесі під час свого майже трьохрічного перебування там, було тим самим Посланням, яке на основі Божественного задуму дійшло до нас через його послання, звернені до різних Церков. Бачимо, що Послання св. Павла не містили жодного слова про вічні муки, які аж ніяк не є частиною Божественного Плану. Справді, з цих Послань ми дізнаємось сьогодні, що св. Павло був дуже терпеливий, коли докоряв, навчав та заохочував дорогий Господній народ! Господь усіляко використовував його, бо він віддався Йому цілковито.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВСІХ СТАРШИХ

Наміром апостола, коли він звертався до старших, було закарбувати в них факт, що вони, як і він сам, є не лише посвяченими Господу, але й мають, як вчителі в Церкві, подвійну відповідальність – за себе і за Церкву, в якій Господь зробив їх наглядачами. Зверніть увагу на слова: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами [гр. episcopos], щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров'ю набув Він [Син]» (вірш 28). Отже:
(1) Вони мали пильнувати себе і отари. Хто намагається пасти Церкву, той, перш за все, повинен бути обережним, щоб не потрапити в спокусу, бо, як каже апостол, ті, котрі приймають становище старших в Церкві – пастирів, наглядачів – підлягають особливим випробуванням, особливим труднощам. Вони, проповідуючи іншим, повинні особливо слідкувати за собою, щоб Господь їх не відкинув.
(2) Ті, котрі на основі Божественного розпорядження приймають служіння, службу Церкві як старші брати, повинні усвідомлювати, що вони прийняли велику відповідальність, за яку повинні дати звіт перед Богом. Це не означає вишукування вад в братах. Це не є саме лише проповідування, відвідування хворих та давання рад заклопотаним, а означає духовний догляд, турботу про інтереси зібрання і окремих осіб, з якого воно складається. Хто обтяжений турботами цього життя, той в жодному значенні слова не є в належному стані, щоб прийняти відповідальність такої служби в Церкві живого Бога. Лише ті, котрі дбають, перш за все, про справи Господнього Царства та про праведність, яку воно прищеплює, є у властивому значенні або у властивій мірі придатні для такої служби в Церкві.
В 28-у вірші варто звернути увагу на кілька речей. «В якій Святий Дух вас поставив єпископами». Ці слова погоджуються з загальним змістом Писання, що старші Церкви НЕ ВЕРХОВОДЯТЬ ЦЕРКВОЮ, не є класом, який стоїть вище, не є «духовенством», але Є ЧАСТИНОЮ ЦЕРКВИ, є її членами, доглядаючи членів, допомагаючи членам, і є поставлені Господом через Церкву. Вони повинні вважати частиною своєї відповідальності стежити за тим, чи інші члени роблять поступ, – особливо в духовних справах. Вони повинні вважати частиною своїх обов’язків перестерігати, заохочувати, допомагати іншим членам, коли для цього трапиться нагода.

ОСОБЛИВІ НЕБЕЗПЕКИ ДЛЯ СТАРШИХ

Не всі брати та сестри в Церкві мають право намагатися поправляти один одного, за винятком справ, які стосуються їх особисто. В таких випадках треба чітко триматися ради, даної нашим Господом в Матвія 18: 15-17. Старший, після того, як його обрали на це становище, повинен розуміти, що йому запропонували догляд над справами зібрання, щоб давати поради і докоряти залежно від обставин, і що це треба робити з покорою, пам’ятаючи, щоб самому не потрапити в спокусу (в тій чи іншій справі). Він, зрозуміло, також повинен дотримуватись поради з Матвія 18: 15-17 (Гал. 6: 1).
Намагаючись наголосити на обов’язку старших доглядати, св. Павло нагадав їм, що Господь купив цю Черідку дорогоцінною кров’ю Божого Ягняти, тож вона настільки вартісна в Господніх очах, що вони повинні це глибоко закарбувати в своєму розумі і охоче класти власне життя за братів у будь-якій службі, яку їм можливо виконувати.
Наголошуючи на цій пересторозі, апостол пророчо каже, що існуватиме велика потреба пильнувати себе заради власного добра і добра Черідки, і що саме старші починатимуть говорити перекручене, щоб потягнути за собою учнів. Намагаючись бути лідерами, вони не вагатимуться творити схизми, тобто поділи, в Церкві, щоб потурати власним амбіціям. Слово «перекручене» (вірш 30) означає буквально «спотворене, викривлене». Суть в тому, що ті, котрі починають втрачати Дух Господа, починають також втрачати ясне бачення Правди. Коли особисті та самолюбні амбіції затуманюють зір, такі особи бачать Писання менш виразно, відчуваючи свободу спотворювати їх в угоду власним амбіційним прагненням.
Наскільки правдиві слова апостола! Якою великою є небезпека в цьому напрямку перш за все для старших, для наглядачів Черідки! Очевидно, особисті амбіції є одним з найбільших лих, з якими їм доводиться змагатися. Однак ці амбіції не проростають, не розцвітають і не плодоносять миттєво. Це поступовий процес, а значить, більш небезпечний, більш обманливий, менш помітний. Тому важливо, щоб вся Мала Черідка і особливо старші пильнували себе, вивчали свою поведінку – свої мотиви, які лежать в основі їхніх вчинків! Пам’ятаймо, що істотною є абсолютна чистота волі. Всяка домішка самолюбства, якою б незначною вона не була, є отруйним вірусом, який, якщо його не вбити, запровадить на Другу Смерть.
«Вовки люті» це хижі вовки. Якийсь час вони можуть обманювати овець зовнішністю та словами, приховуючи свою вовчу суть. Їм, а також їхній зовнішній поведінці, якою вони вводять в оману Черідку, Святе Письмо дає визначення: «вовки в одежі овечій» (Мт. 7: 15, 16). Пастух знає їхню вдачу ще задовго до того, як вони відкриються отарі. Тихі, невинні вівці є в омані, доки вовки не почнуть кусати, жерти та розганяти Черідку. Виття, сповнене гніву, злоби, ненависті, заздрості та колотнечі згадується в Святому Письмі як «вчинки тіла та диявола», а не як вчинки праведності, миру, любові та Духа Господа. Вовк завдає шкоди своєю пащею; так само ці «вовки люті» кидають наклепи, кусають і чинять усіляке зло. Апостол попередив старших Ефесу, чого їм слід сподіватися, і його слова були правдивими. Такі самі принципи діють далі, і до такого застереження далі треба прислухатися. Справді, Святе Письмо дає зрозуміти, що найбільші труднощі в цьому напрямку прийдуть на Церкву в «лихому дні», яким має закінчитися Євангельський вік, тобто в часі, в якому ми живемо.

«ДЕНЬ І НІЧ БЕЗПЕРЕСТАНЬ... ЗО СЛІЗЬМИ»

В 31 вірші апостол згадує дві речі. Перше, старші повинні вважати на лиха, які образно тут змальовані. Вони повинні стерегти інтереси Черідки перед вовками, щоб не дати вовкам найменшої можливості розігнати овець і погризти їх. Треба застерегти овець, щоб жодна з них не заразилась вовчим сказом і не почала кусати одна одну, виявляючи ознаки водобоязні – явної спраги води (Правди) і одночасно відмови пити її і відвертатися від неї.
Друге, старші повинні пильнувати, щоб таке не «повстало з них». Належна пильність починається з власного серця: «Господи, чи не я?» Вона з часом впізнає такі характери і виявить їх – не зі злоби, а з намагання захистити Черідку (1 Тим. 1: 20; 2 Тим. 1: 15; 2: 17).
Св. Павло нагадав братам, що він власне так поводився, – проявляв велику пильність, зацікавлення, турботу про них і про всі Церкви Малої Азії. Вираз «день і ніч безперестань... зі слізьми» показує нам, що він цілком усвідомлював тягар відповідальності, яка лежала на ньому як на слузі Бога, посланнику Царя царів, старшому пастирі, наглядачеві «Господнього Стада», «служителю Нового Заповіту», посланому великим Головою Церкви допомагати в покликанні та приготуванні тих, котрі будуть членами прославленого Тіла Христа, щоб царювати з Ним тисячу років.

БОЖЕСТВЕННА ДОПОМОГА

В заключних словах своєї перестороги апостол, мабуть, хотів сказати, що він прагне, щоб його слова, його щире звернення пробудило в старших не лише гостре відчуття власної відповідальності, але й викликало в них запитання, до якого захисту вдатися в таких критичних обставинах. Він звертає увагу на факт, що Бог, великий Осередок усіх наших благословень, від Котрого походить кожен добрий і досконалий дар, стоїть на нашому боці – на боці тих всіх, хто намагається сприяти Його задумам.
Пояснюючи далі, він згадує Святе Письмо, Слово Божої благодаті, Євангельське Послання. Він каже їм, а також нам, що Боже Слово здатне здвигнути нас, забезпечити потрібний розвиток характеру і остаточно дати нам частку в великій спадщині, яку Бог зберіг для всіх, хто освячений цим Посланням. Закарбуймо це в своєму серці. Якщо ми нехтуємо Божим Словом, якщо нехтуємо Його обітницями, це означатиме нестачу сил, щоб справитися з труднощами, які випадають на нашу долю. Це означатиме також відкриття дверей сатані, щоб представити темряву у вигляді світла і світло у вигляді темряви, щоб ввести нас в оману. Не зробімо помилки. Для тих, хто освячений в Христі Ісусі, це справа здобуття або втрати спадщини.
Вірші 33 та 34 є благородним свідоцтвом. Апостол користувався своїм ремеслом робити намети не тільки для власного утримання, але й для фінансової підтримки тих, хто був разом з ним в євангельській праці. Дяка Богу за такий шляхетний приклад відданості! Хоча апостол не зазнав і не міг зазнати того, що зазнав наш Відкупитель, однак ілюстрація повної відданості, яку ми маємо з його життя, приносить нам багато доброго, бо ми пам’ятаємо, що він мав схожі до нас пристрасті, як сам про це сказав. Апостол був недосконалим і потребував тримати в підкоренні власне тіло – підпорядковувати його новому розуму, волі Бога в Христі (1 Кор. 9: 24-27).
В 35 вірші він розкриває таємницю свого успіху як слуги Господа. Апостол постійно пам’ятав і впроваджував у чин слова Учителя. Вміння ВІДДАВАТИ СЕБЕ є однією з таємниць щасливого християнського життя. Спочатку він віддав Господу свою волю, а потім віддав Господній службі і Господньому народу свій час, свої сили, свої таланти. Це приносило йому задоволення та благословення, незалежно від того, чи інші знали про це, чи ні. Прийде час, коли він отримає повну нагороду. Таким, як він, Господь дасть вічне життя, вічну славу та можливість бути з Ним в Його Царстві.
R5935 (1916 р.)