БУНТ В ЕФЕСІ
ДІЇ 19: 29-41

ЗАВЕРШЕННЯ ДРУГОЇ МІСІЙНОЇ ПОДОРОЖІ СВ. ПАВЛА – ПОЧАТОК ТРЕТЬОЇ ПОДОРОЖІ – АПОЛЛОС В ЕФЕСІ В СУПРОВОДІ АКИЛИ ТА ПРИСКИЛЛИ – ХРИЩЕННЯ НА ПОКАЯННЯ НЕ Є ХРИЩЕННЯМ В ХРИСТА – ПРОПОВІДУВАННЯ ЄВАНГЕЛІЯ В ЕФЕСІ – ПРОТИДІЯ ОБМАНЕНИХ ЗНАРЯДЬ ПРОТИВНИКА – ХРИСТИЯНИ ЗВИНУВАЧЕНІ В ЗАНЕПАДІ ТОРГІВЛІ – МІСЬКИЙ ПИСАР – ЛЮДИНА ДОСТАТНЬО ТВЕРЕЗОГО РОЗУМУ – СПРАВЖНЯ СУТЬ ПРОТИСТОЯННЯ ІСТИННОМУ ЄВАНГЕЛІЮ

«Бо корінь усього лихого то грошолюбство» (1 Тим. 6: 10).
Залишивши Коринт, св. Павло завершив цим свою другу місійну подорож і повернувся в Антіохію. По дорозі він зупинився в Єрусалимі, де його вітала Церква і де він напевно розповів про Господнє благословення для його недавнього служіння в Європі. Акила та Прискилла супроводжували апостола аж до Ефесу. Судно, на якому він плив, позосталося в порту на суботу, тож св. Павло скористався нагодою розповісти в синагозі Ефесу про Христа. Його проповідь була на зразок приготування до майбутньої праці, яку він сподівався тут виконувати. Очевидно, апостол говорив про перші принципи – про славні месіанські пророцтва, виконання яких треба було сподіватися. Його проповідь сприйняли прихильно і наполягали залишитися довше, що він пообіцяв зробити, коли повернеться.
Нам не сказано, як довго апостол залишався в Антіохії, але «пробувши там деякий час, він вибрався в подорож знову, за порядком проходячи через країну галатську та Фріґію, та всіх учнів зміцняючи». Повний запалу заснувати нові громадки Господнього народу, він, однак, не занедбував духовного добробуту та зростання тих Церков, котрі вже заснував, що виникало з факту, що це вже були треті відвідини згаданих Церков.
Коли св. Павло повернувся до Ефесу, то виявив, що під час його відсутності один християнський брат на ім’я Аполлос прийшов сюди і проповідував у синагозі, використовуючи аргументи настільки логічні, переконливі та схожі до його аргументів, що навернув до християнства дванадцять осіб. Аполлос був юдеєм, народженим в Александрії – одному з провідних міст того часу, відомому своїми школами та багатими бібліотеками. Common Version каже, що Аполлос був красномовним, а Revised Version – що він був вченим. Оскільки це грецьке слово можна перекласти правильно так і так, то цілком ймовірно, що він був вченим і красномовним одночасно. Однак Аполлос не був настільки розвинутим в Правді, як Акила та Прискилла, які деякий час супроводжували св. Павла. Та тільки вони послухали Аполлоса в синагозі, то одразу впізнали в ньому християнського брата і запросили до свого дому, де мали добру нагоду поспілкуватися і «докладніш розповісти йому про дорогу Господню».
Почувши від Акили та Прискилли про славну працю, яку апостол Павло провів у Коринті, Аполлос пішов туди, взявши з собою доручного листа від своїх нових приятелів в Ефесі, котрі зовсім недавно полишили Коринт. Разом з тим нам сказано, що його подорож в Коринт виявилася благословенням для тутешньої Церкви. Завдячуючи своїй добрій обізнаності з Писанням і вмінню викладати його, Аполлос міг «переконувати пильно юдеїв, Писанням прилюдно доводячи, що Ісус то Христос» (Дії 18: 28). Те, що коринтські брати були дуже задоволені його надзвичайним вмінням як вчителя Правди, виникає з факту, що деякі з них були схильні казати, що вони є послідовниками Аполлоса, тоді як інші, також виявляючи сектантський дух, твердили, що вони – послідовники св. Павла, а ще інші – св. Петра. Це сектантство апостол згодом засудив у своєму листі до них (1 Кор. 1: 10-17; 3: 3-7).

СЛУЖІННЯ СВ. ПАВЛА В ЕФЕСІ

Доки Аполлос був у Коринті, апостол Павло прийшов в Ефес і почав служіння, яке продовжувалося два роки. Св. Павло швидко знайшов тих дванадцять осіб, які були охоплені служінням Аполлоса. Наш переклад наводить на думку, що апостол був здивований, що ці віруючі в Ефесі ще не отримали дарів Святого Духа. Але це не так. Він лише прагнув довести до їхнього відома, що такі дари для них можливі, бо лише апостол міг передати дари Святого Духа (Дії 8: 14-17). Проповідування Аполлоса стосувалося лише перших принципів вчення Христа, представлених в Івановому хрищенні для юдеїв, тоді як ці віруючі, мабуть, були поганами.
Аполлос пояснив Євангеліє цим ефесянам лише стосовно покаяння від гріха та віри в Христа як Відкупителя. Він не мав знань про глибший зміст хрищення, як це пояснював св. Павло (Рим. 6: 3-5), – хрищення посвячення, щоб страждати з Христом, тобто бути мертвим з Ним, щоб мати участь в Його воскресінні до нової природи і остаточно мати частку з Ним в Небесному Царстві. Апостол пояснив їм «таємницю» спільності з Месією – участь в Його стражданнях тепер і участь в Його славі згодом (Кол. 1: 26, 27; Фил. 3: 8-11). Коли навернені з Ефесу почули це, вони охристилися в ім’я Господа Ісуса як члени Його Тіла, щоб мати спільність в Його стражданнях до самої смерті.
Сьогодні є багато віруючих, котрі, мов ефесяни, є членами Дому Віри, але котрі не є членами Тіла Христа – котрі досягли хрищення покаяння, реформування та віри в Відкупителя, але котрих ще не навчено про великі привілеї, які належать до Євангельського віку. Вони не знають, що ми можемо статися «спадкоємцями Божими, а співспадкоємцями Христовими, коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись» (Рим. 8: 17; 2 Тим. 2: 11, 12).
Де б ми не були, намагаймося завдяки Божій благодаті пояснити краще Господню дорогу тим, хто вже частково навчений. Якщо є особа, з якою можна розмовляти, то було б нерозумним і навіть протилежним нашим повноваженням присвячувати своє життя та сили для світу. Хоча ми повинні робити добро всім людям в міру можливостей, ми повинні служити «найбільше одновірним» (Гал. 6: 10). Скрізь довкола нас – в церквах різних віросповідань – є тисячі осіб в згаданому стані, котрі знають тільки про хрищення на покаяння, а не про хрищення в Христа, про хрищення повного посвячення, хрищення в Його смерть. Будьмо пильні до цієї найвищої форми праці служіння, годування і навчання Господньої черідки.

ПЕРЕМІНА ВИМАГАЄ ЖЕРТВИ

Св. Павло продовжував представляти Правду в синагозі, доки не виник значний опір, а частина прихильників юдейства не почала лихословити саме вчення і віруючих. Тоді апостол і ті, хто повірив, полишили синагогу і почали збиратися окремо, очевидно, в найнятому приміщенні, званому «Школою Тирана». Св. Павло, мабуть, займався своїм ремеслом до пополудня, а після пополудня проповідував Євангельське Послання охочим слухати не лише в громадському приміщенні, але й відвідуючи доми тих, хто, як він мав підставу сподіватися, буде прихильний до Правди. Очевидно таким був звичний уклад його життя (1 Сол. 2: 9).
Під час служіння Господь вчинив через апостола багато дивовижних зцілень хворих та інші чудеса, в тому числі вигнав демонів. Можемо припустити, що прояв Божественної сили був потрібний для утвердження Церкви і для загального впливу Євангелія в цій околиці – в якості протидії агресивному впливу знарядь та сили сатани. Від самого зарання історії витівки сатани, що діялися в різних частинах світу, були на зразок чудес, чаклунства, чорної магії, чарів тощо. Святе Письмо звертає увагу, перш за все, на чаклунів Єгипту, на віщунів Вавилону, і Книга Дій Апостолів показує нам, що ті самі хитрі витівки противника були поширеними скрізь в Римській імперії і особливо в заможному місті Ефесі.
Розуміючи, що сила апостола більша від їхньої, деякі ворожбити спробували використати ім’я Ісус як заклинання, як магічне слово – схоже, як вони звикли використовувати для своїх чарів інші магічні слова. Зусилля декого з них (синів одного провідного священика) закінчилися для них згубно, але принесли користь іншим. Коли справа стала широко відомою, багато тих, хто попередньо довіряв таким чудотворцям, переконалися, що вчення апостола є правдивим, і що чорні справи є від сатани, тоді як чудеса св. Павла є чинені Божественною силою.
Щирість деяких навернених проявилася в спаленні книг, які містили різні магічні слова і приписи, що ними супроводжувалися чари, котрими впливали на різні життєві нещастя та запобігали їм. В той час всі книги мали велику вартість. Їх робили не з паперу, а зі шкір, а слова не друкували, а писали рукою. Ці магічні книги коштували надзвичайно дорого, бо кожний власник такої книги був зацікавлений в приховуванні написаного і неохоче дозволяв кому-небудь робити копії. Дивлячись з такої точки зору, бачимо, що кількість таких книг не обов’язково мала бути великою, щоб вартувати п’ятдесят тисяч шматків срібла – приблизно 8 500 дол (один шматок срібла вартував приблизно 17 центів). Та коли згадаємо, що кожний такий шматок срібла представляв денний заробіток, то його можна б вважати еквівалентом, принаймні, одного долара. Тоді загальна вартість цих спалених книжок була б щонайменше 50 000 дол.
Все в Святому Письмі свідчить про те, що Господь особливо любить і цінить тих, хто віддається цілковито – не тільки в своєму запалі до праведності та правди, але й в своєму протистоянні беззаконню та брехні. Ми віримо, що ті самі принципи стосуються продажі книг, які прищеплюють брехню сатани; і ми радимо, якщо Господній народ має книги такого характеру, чорні від брехливих вчень, що фальшиво представляють Божественний характер та план, спалити їх або продати і віддати гроші на Господню працю.

ОПОЗИЦІЯ, ПОБУДОВАНА НА САМОЛЮБСТВІ

Після того, як св. Павло провів в Ефесі майже три роки, він вирішив, що піде знову в Єрусалим, але спочатку відвідає Церкви в Македонії та Ахаї – в Филипах, Верії, Солуні та Коринті. Мабуть, це були ті самі відвідини Коринту, про які він згадує в своєму листі до них (1 Кор. 4: 17-19). Звідти він мав намір взяти зібрані кошти для вбогих в Єрусалимі – не як подарунок, а як доказ їхньої любові до Господа, що виявилася в прагненні допомогти братам в Єрусалимі, які переважно були бідні і в несприятливих умовах через свою відданість Правді.
Приблизно в той час стався заколот, який, очевидно, вплинув на рішення апостола покинути Ефес. Можливо, що апостол вже раніше мав намір зробити це. Господь дозволяв, щоб переслідування гнали апостола з одного місця в інше, мабуть, показуючи цим властивий час для закінчення служіння. Запис говорить: «І розрух чималий був стався там часу того за Господню дорогу» (Дії 19: 23). Цілком очевидно, що дорога Господнього народу явно відрізнялася від доріг інших людей не лише надіями на майбутнє, але й обставинами теперішнього життя. І такою ця дорога є дотепер для тих, хто вірно йде крок за кроком за Господом і вченням Його Слова. Проблема багатьох осіб, котрі звуться християнами, полягає в тому, що вони збилися зі шляху. Як наслідок, дороги номінальної церкви дуже нагадують дороги світу з його надіями, прагненнями та зусиллями.
Ефес був одним з великих міст того часу. При вході в гавань знаходилося одне з «семи чудес світу» – велетенський храм «Діани Ефеської», божества Малої Азії. До її святилища збиралися тисячі людей, котрі вірили, що вони отримають від неї особливе благословення, яке щедро вплине на добробут їхніх домів. Вважалося, що її благословення збільшує приплід отар, черід та допомагає народжувати більше дітей. На відміну від грецької Діани, ця вважалася матір’ю всього живого.
Безперечно, слава ідола притягувала загальну увагу, і той, хто не міг піти в Ефес, щоб поклонитися в святині, задовольнявся купівлею в торговців амулетів або виробів у вигляді маленьких копій святилища, зроблених зі срібла. За днів апостола цей бізнес по виготовленню копій храму був дуже поширений, охоплюючи тисячі людей.
Один чоловік на ім’я Дмитро належав до гільдії ремісників, що виготовляла речі зі срібла. Незадоволений появою першої Церкви в Ефесі, він підбурив своїх товаришів-ремісників бунтівною промовою, в якій намалював похмуру картину неминучого занепаду їхньої торгівлі, якщо Павлові дозволити далі проповідувати в місті. Він нагадав, що ця нова релігія поширюється не тільки в Ефесі, але й по всій Малій Азії, і що вона суперечить вшануванню Діани, додавши, що коли люди їхньої околиці втратять пошану до Діани та її храму, вони не купуватимуть її храмки, і втрата попиту принесе збитки для всіх, хто їх виготовляє. Йому вдалося спритно поєднати підтримку релігії свого міста з тим, щоб пильнувати власні кишені. Не дивно, що цим він добився упередження і викликав бунт.

КЕРІВНИЦТВО БОЖЕСТВЕННОГО ПРОВИДІННЯ

Місто враз збунтувалося, адже це зачіпало найбільш вразливі речі – релігію та матеріальний добробут. Напевно, тут не обійшлося без допомоги противника, тому за короткий час люди обезуміли від люті, мовби прийшов кінець їхній релігії та їхній торгівлі. Було відомо де знаходиться дім св. Павла, тож натовп подався туди, шукаючи головного винуватця майбутніх бід. Завдяки Господньому провидінню св. Павла не було вдома. Акилу та Прискиллу, котрі доглядали дім, не схопили, і вони залишались вірними апостолу до самого кінця (Рим. 16: 3, 4). Вони були зайняті роботою і поралися біля дому, тому їх не побили, але двох помічників апостола натовп підхопив і поволік до театру, в якому вміщалося, як кажуть, 56 000 людей. Це підтверджує, що Ефес був великим містом.
Дізнавшись про заколот, св. Павло хотів сміливо піти в саму гущу заворушення, щоб захистити своїх товаришів і, понад все, свого Учителя і Його Послання. Та гору взяли зважені поради, і він залишився стояти неподалік. Брати не хотіли дозволити чогось такого і прийшли до висновку, що його присутність нічого не дасть серед цих людей, які втратили розум.
Господь, однак, не полишив братів, яких арештували, – Гая та Аристарха. На допомогу прийшов міський писар, який мудрими словами розпустив натовп. Цей чоловік аж ніяк не був зацікавлений Євангелієм Христа та його служінням. Але він переймався виконанням свого обов’язку, бо був офіційною особою міста. Він звернувся до натовпу і сказав, що людей даремно розхвилювали, бо всім є знана велич божества Діани, і один юдей, чи навіть багато юдеїв не можуть завдати шкоди її величі. Далі він сказав, що коли заколот є лише суперечкою між ремісниками і послідовниками християнства – якщо громада має якісь звинувачення проти св. Павла та його спільників – справу слід представити в суд законним чином. Ще він переконав людей, що таке зборище більше схоже на заколот, і якщо про нього стане відомо імператорській владі в Римі, то це може дуже знеславити Ефес. На цьому зібрані розійшлися.

ПРИНЦИП І ВІДСУТНІСТЬ ПРИНЦИПУ

Зауважте разючу відмінність між двома групами, описаними в згаданому розділі. В першому випадку бачимо багатьох людей, котрі після того, як Євангельське Послання вплинуло на їхнє серце, збагнули, що вони діяли разом зі силами зла – демонами, і спалили свої чаклунські книги та інше. Зрозумівши, вони були готові радше зазнати фінансових втрат і вважатися нерозумними з боку своїх ближніх, аніж завдати кривди іншим, продаючи чаклунські книги, предмети магії і т.д.
Головні дійові особи другої групи потрапили в безумство і влаштували бунт внаслідок свого потягу до грошей – зі страху, що вони втратять гроші. Мабуть, мова йшла не про повагу до релігії, а про любов до брудної наживи, яка підштовхувала їх до таких вчинків. Більше того, культ Діани похитнувся. Бачимо велику різницю між тими, хто підняв бунт, щоб продовжити ідолопоклонство і наповнити власні гаманці грішми, і тими, хто був готовий пожертвувати власними земними інтересами, щоб не завдати шкоди іншим і робити добро. Справді, релігія Ісуса Христа, нашого Відкупителя, має дивовижну силу!
Слід зауважити також, що апостол та його товариші не були винними в тому, в чому їх звинуватили, – в образі божества Ефесу. Це і є важливий пункт і цінний урок. Повноваженням св. Павла було проповідувати Євангеліє, а не вступати в конфлікт з фальшивими богами або їхнім поклонінням. Апостола переслідували за те, що він поводився правильно. Так само є з нами. Нам не слід робити або говорити щось неприязне на адресу наших приятелів у Вавилоні. Не слід також кидати гнівні звинувачення проти їхніх систем або вчень. Достатньо, якщо ми представимо Євангельське Послання.
Звичайно, св. Павло не обминув звернути увагу на факт, що Діана була лише витвором людських рук, а не, як вважалося, божеством. Так само нам було б властиво сказати нашим приятелям, що є лише одна справжня Церква, заснована нашим Господом і утверджена в П’ятидесятницю; що всі інші церкви є лише людськими системами. Але ми не маємо повноваження бунтувати проти цих церков. Наказ, «щоб не зневажали нікого», можна так само застосувати до релігійних систем і особливо до тих, котрі визнають викупну заслугу Христової смерті як основу Християнства і навчають моральності. Без сумніву, наш Господь дозволив сектантство для мудрої цілі, так само як дозволив поганським урядам панувати аж до кінця «Часів Поган». Тому не втручаймося в виконання божественних задумів. Будьмо задоволені тим, щоб виконувати нашу місію допомоги братам, будуючи їх в найсвятішій вірі і розповідаючи Радісну Вістку кожному, хто має вуха, щоб слухати.
R5935 (1916 р.)