НАЙБІЛЬША РІЧ У СВІТІ
1 КОРИНТЯН 13

БОГОПОДІБНІСТЬ В СЕРЦІ, В МОВІ, В ДІЯХ, В ДУМКАХ – ЛЮБОВ Є СУТТЮ БОЖЕСТВЕННОГО ХАРАКТЕРУ – РІЗНІ ВИДИ ЛЮБОВІ – СПЕКТР ЛЮБОВІ ВІДОБРАЖАЄ РИСИ, НЕВІД’ЄМНІ ДЛЯ ЧЛЕНСТВА В ПРОСЛАВЛЕНОМУ ТІЛІ ХРИСТА – КОРИСНІ РАДИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ САМОГО СЕБЕ – ЛЮБОВ – ПРИКМЕТА, ЯКА ТРИВАТИМЕ ВСЮ ВІЧНІСТЬ – ДАРИ ЗЦІЛЕННЯ І Т.П. ПРИПИНИЛИСЯ

«А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов!» (вірш 13).
Любов – прикмета, яку людина, мабуть, не в змозі описати. Найкраще, що ми можемо, це змалювати її поведінку. Хто володіє цією якістю, здатен оцінити її, але не може її пояснити, бо вона від Бога – вона є Богоподібністю в серці, в мові, в діях, в думках, що проходить крізь всі людські риси і намагається заволодіти ними.
Однак є три види любові, і апостол тут не говорить про загальне почуття, а про особливий вид любові, який належить Богу і Новому Створінню, зачатому Ним. Є тілесна любов, яку німі створіння проявляють до свого потомства, – любов, яка часто веде до жертвування свого життя за нього. Цей вид любові знаходиться в тілесній людині навіть в стані її гріхопадіння. Це більш-менш егоїстична любов, бо вона інколи готова навіть пограбувати когось заради багатства, якого домагається. Це не є любов, яку описує апостол, адже він не звертається до тілесної людини. Він звертається до Нового Створіння і каже, що тілесна людина не в змозі оцінити те, про що він говорить. Щоб мати чітку уяву про цю любов і серцем прийняти її за правило життя, треба бути зачатим згори Всевишнім (1 Кор. 2: 9-14).

ПУТЬ ІЩЕ КРАЩА

Церкві в Коринті було майже п’ять років, і вона була свідком щедрого Господнього провидіння. Пишучи свій лист до братів у Коринті, св. Павло, мабуть, добре знав їхні потреби, намагаючись послужити Божественним Посланням благодаті. Та він, очевидно, ще не розумів, яку велику працю виконує і якими далекосяжними будуть рамки його настанов, тому йому було краще не знати, наскільки важливою була його служба всій Церкві Євангельського віку. Таке знання могло зробити його зарозумілим, і власне проти цього Господь оберігав його, дозволяючи на «колючку в тілі» (2 Кор. 12: 7-10).
В своєму Посланні св. Павло поступово спрямовує розум читачів до кращого розуміння їхніх благословень. В попередньому розділі він звертає увагу на різні «дари Духа», передані ранній Церкві для її утвердження та розвитку. На завершення розділу він радить, щоб кожен член Церкви, оцінюючи ці дари, щиро прагнув чогось кращого, додаючи: «А я вам покажу путь іще кращу!» – щось значно краще від цих дарів Святого Духа. Наше дослідження стосується вищих прагнень, які повинні заохочувати Божу дитину, – стосується здобуття і розвитку духа Любові, Духа Господа.
Дари Духа, про які апостол веде мову в попередньому розділі, займали в першій Церкві місце інших благословень, які ми маємо зараз. Вони не мали Біблій, не мали Конкордансів, не мали жодних підручників для вивчення Біблії, тому потребували чудесних «дарів мов», щоб це могло зближувати їх щотижня для вивчення Господнього Послання. Потрібно було, щоб до них це Послання прийшло чудовим чином, щоб вони цінили його більше і розуміли, що воно є від Господа, а не від них. Це створило можливості для іншого дару – «пояснення мов». Ось так вони зблизилися і зміцнялися різними дарами Святого Духа, – будувалися до часу, коли одна за одною книги Нового Заповіту були зібрані докупи. Після смерті апостолів та припинення дарів, писане Слово, дане Божественним провидінням, мало вважатися цілком достатнім, і, власне, про це говорить апостол.
Після того, як св. Павло згадав різні факти і звернув увагу на єдність Церкви, він сказав коринтянам, що вони, мабуть, занадто високо цінять «дари мов». Хоча будь-який дар займає своє місце в Церкві як благословення, однак, як пояснив апостол, ще більше благословення полягає в здібності представляти Правду добре зрозумілою мовою. За його словами, він сам міг говорити багатьма мовами – знав їх більше, ніж будь-хто з них, проте казав, що віддавав перевагу говорити тією мовою, яка була зрозумілою для його слухачів. Нарешті, наводячи свої аргументи, він переходить до лекції, що становила свого роду кульмінацію його попередніх міркувань.

ВИЩІСТЬ МОВИ ЛЮБОВІ

Врешті апостол виклав велику правду, яку в тій чи іншій мірі визнає скрізь весь християнський народ – залежно від розвитку характеру на подобу свого Відкупителя та від свого розвитку як дітей Бога. Св. Павло каже, що не треба понад усе шукати знання, таланти або ті чи інші дари, але найбільше треба цінити любов.
Бог є любов, і хто хоче Йому подобатися, повинен розвивати цю рису, бо на основі Божественного Закону ніхто ніколи не матиме повного Божественного схвалення або вічного життя на будь-якому рівні існування без цілковито утвердженої в серці, в характері Божественної риси Любові. Тому «Любов є виконанням Закону» (Рим. 13: 10). Правдивість такого твердження є очевидною для всіх.
Св. Павло переконливо стверджує, що коли б він знав усі мови землі та небес і говорив ними досконало та вишукано, то і тоді вони б не становили доказу його прийняття до вічного життя. І коли б він все це робив формальним чином – говорячи про Божественний характер та промовляючи в інтересах ближніх, – воно не виходило б із серця, а було б схоже на дзвенячу мідь або гудячий бубон. Тому, аргументує він, мови не треба сприймати як доказ християнського характеру.
Мова апостола починається виразом «коли», який можна до певної міри оспорити твердженням, що ніхто не міг говорити переконливо Євангеліє Христа, якщо він не мав духа любові. Хоча ми всі чули публічних промовців, які здатні виголосити захоплюючі звернення на тему Святого Письма, однак в цілому ми зауважили, що їхні вчення не мають в собі нічого особливого. Вони мають бути сказані від серця, спонукуваного любов’ю до Правди, а не з бажання викликати оплески або отримати гроші.
Далі апостол розмірковує над пророкуванням – ораторством – і говорить про розуміння таємниць, про знання і про віру, яка пересуває гори. Хіба ж ці здібності не свідчать про славний розвиток характеру, про повне прийняття Богом і про запевнення вічного життя? – питає він. На що відповідає: “Ні, якими б вишуканими не були ці вміння, вони не матимуть жодного Божественного схвалення і не принесуть нам жодної користі, якщо не ґрунтуватимуться на любові”. Ось так апостол своїм аргументом звеличує перед нашим розумом прикмету Любові. Далі він говорить, що коли б ми навіть віддали все наше багатство, щоб накормити вбогих, і були спалені на вогнищі як мученики, це не принесло б нам жодної користі, бо мотиви, почуття, які стоять за нашим бажанням давати і бути мучениками, не виникали з любові. Без любові, рушійної сили наших дій, не буде жодної нагороди.

СКЛАДОВІ ЛЮБОВІ

Для тих з Господнього народу, хто ніколи не вивчав елементи любові, тобто її складові частини, думки апостола, викладені в нинішній лекції, можуть здатися одкровенням.
Він нараховує дев’ять таких складових:
(1) Терпеливість – «Любов довготерпить»;
(2) Милосердя – «Любов милосердствує»;
(3) Великодушність – «Любов не заздрить»;
(4) Покора – «Любов не величається, не надимається»;
(5) Ввічливість – «Любов не поводиться нечемно»;
(6) Безкорисливість – «Любов не шукає тільки свого»;
(7) Самовладання – «Любов не рветься до гніву»;
(8) Простодушність – «Любов не думає лихого»;
(9) Чесність – «Любов не радіє з неправди, але тішиться правдою».
Попри всі наші фізичні немочі та болі, яким чудовим був би світ, коли б кожен член нашого роду був досконалим в цих рисах! Та було б марною тратою часу побиватися над тим, чого в нас немає, або даремно докоряти нашим ближнім та приятелям, що вони, як і ми, не є досконалі в любові. Справді, чим краще ми розуміємо вчення Біблії, тим більше можемо співчувати бідному «стогнучому створінню». В певному сенсі слова всі наші симпатії є на боці славного критерію, який апостол висунув перед нами. Ми не можемо симпатизувати ані злу, ані неправді, ані гріху. Ми з ними несумісні. Але, розуміючи ситуацію, ми можемо співчувати нашим ближнім і собі, що ми є в стані гріхопадіння, і жоден з нас не може поступати так, як хотів би.
Біблійним ключем до усієї справи є факт, що ми як рід були народжені і розвинулися в беззаконні, що в гріху почала нас мати (Пс. 51: 7; 1 М. 3: 20). Лихо гріха, недосконалості та смерті зіпсувало весь світ розумово, морально і фізично, вчинивши нас, як каже апостол, «стогнучим створінням» (Рим. 8: 22). Це знання про стан справ, яке мають деякі і яке розуміють деякі, повинно зробити їх особливим народом, співчуття та доброзичливість яких до своїх ближніх в біді виникає з любові. Проблема в тому, що навіть ті, котрих так мало і котрим відомі речі з Божого Слова, мають стільки самолюбства в собі і так обтяжені турботами цього життя, що і їхня доброзичливість не є такою, якою має бути!

СЛОВА, ЗВЕРНЕНІ ТІЛЬКИ ДО НОВИХ СТВОРІНЬ

Бачимо причину, чому Святе Письмо не звертається до тілесної людини. Її розум настільки просочений самолюбством, що очі жалю та вуха співчуття майже закриті. Святе Письмо показує, що Господь загально не звертається до тілесних людей, а притягує до Себе тих небагатьох, котрі володіють особливими прикметами серця та розуму, і веде їх особливим чином до знання Відкупителя, залишаючи право прийняти або відкинути пропозицію Божественної благодаті та прощення.
Хто відгукнеться, той буде просвічений ще більше. Якщо він далі буде відкритим, його трактуватимуть як виправданого через віру в кров нашого Господа Ісуса Христа. Далі йому будуть запропоновані особливі можливості, а також заохочення вчинити повне посвячення самого себе Богу і Його службі аж до смерті. Хто відгукнеться і посвятиться, той опиниться в становищі, де Господу до вподоби вважати його мертвим для земних речей (на основі його власного визнання) і дати зачаття Святим Духом та славними обітницями Свого Слова, вважаючи такого Новим Створінням в Христі – членом Тіла Відкупителя, що воно Церква.
Такі особи досягають становища, де вони, як Божі діти, повинні йти в школу і розвиватися в знанні та характері, щоб справді бути придатними, приготованими, відповідними до вічного життя і частки зі своїм Відкупителем в Його Царстві.

УРОКИ ЦІЄЇ ШКОЛИ

Коли ми поступаємо в Школу Христа, то кінцева мета шкільного курсу викладена нам словами Великого Вчителя: «Отож, будьте... як... Отець ваш Небесний». Та сама думка представлена нам в запевненні св. Павла, що Бог наперед постановив, що тільки ті, хто стане копією Його дорогого Сина – стане подобою характеру, – можуть бути Його співспадкоємцями в обіцяному Царстві (Рим. 8: 29). Коли ми йшли в Школу Христа, ми не знали, що від нас вимагатиметься аж стільки. Коли ми посвячувались до смерті в службі для праведності, ми не усвідомлювали всього того, що ми робимо. Однак при цьому нас не позбавили жодних привілеїв, бо те, що нам було запропоновано, і те, що ми посвятилися робити, містить все, що є в межах нашої досяжності (і не більше) – до самої смерті. Отже, жодний наш урок не виходить за межі нашої угоди, нашої домовленості що робити.
Весь спектр прикмет любові, представлений нам в сьогоднішній лекції, показує різні частини цього одного уроку, як можна бути схожим на Христа, Котрий є відбитком Бога. Апостол показує, з чого складається характер, який, за визначенням Бога, ми повинні мати, щоб бути гідними Його дару, яким є вічне життя через нашого Господа Ісуса Христа (Рим. 6: 23).

ЛЮБОВ В ПОРІВНЯННІ

«Любов... усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить». Її складові – терпеливість та доброта – є любов’ю в значенні готовності зносити всякого роду протистояння там, де вона бачить відповідний об’єкт для виявлення симпатії. Любов «вірить у все» в тому значенні, що вона не піддає сумніву, не виявляє недовіри, не оспорює мотиви та правдомовність своїх ближніх. Лише після повних та переконливих доказів, які свідчать навпаки, вона перестає виявляти віру. Любов «сподівається всього» в тому значенні, що вона бажає благословення всім, з ким має справу, і зі свого бажання намагається постійно робити їм добро. Любов «усе терпить» в тому значенні, що її не можна загасити, коли є хоч щось, в чому вона може себе належним чином проявити.
Дивлячись з іншої точки зору, ці риси можна було б пояснити так: Любов «усе зносить», витримуючи тиск з усіх боків і не дозволяє, щоб її розчавили. Вона «вірить у все», бо є повна віри в Божественні обітниці та задуми і жодним чином не сумнівається. Вона «сподівається всього» в тому значенні, що ця досконала любов до Бога дозволяє серцю наповнитися довір’ям до Всемогутнього, на любов Котрого вона покладається. Вона «усе терпить» в тому значенні, що душу, з’єднану з Богом узами любові, не можна здолати, перемогти. Така Божественна воля і такий порядок. Бог не дозволить нікому з цих малих потрапити в спокусу, яку вони не змогли б знести, але в кожній спокусі дасть шлях для втечі (1 Кор. 10: 13).
Апостол робить порівняння між любов’ю і деякими дарами Духа, які високо цінила коринтська Церква. Він хотів, щоб ми всі розуміли, як незрівнянно вищою є любов від будь-якого дару, яким так тішилася перша Церква. Любов це не дар, це зростання. Це плоди, які мають розвиватися в саду наших душ, які треба дбайливо плекати, щоб вони належно розвинулися. Він каже, що любов ніколи не перестане, навіть якщо перестануть інші речі: вміння пророкувати – ораторство, дар мов, знання і т.д. Вони втратять своє значення, коли умови зміняться настільки, що в них більше не буде потреби. Пророкуванню настане кінець, мови припиняться і знання минеться.
Аргумент, висунутий св. Павлом, полягає в тому, що всі ці речі неминуче прийдуть до свого завершення, коли надійде досконалість, бо всі наші дари і таланти є недосконалі. Разом з нашою славною переміною в Першому Воскресінні та із запровадженням Тисячоліття наші умови будуть настільки іншими, що багато речей, які ми так високо цінили в нинішніх неприязних обставинах, стануть тоді невартісними! Колись кремінь був незамінним для запалювання світла, та тепер вийшов з ужитку, бо на зміну йому прийшли сірники, електрика та ін. Так само багато дарів, включаючи дар мов, зникли ще задовго до ранкового світла Тисячоліття. За якийсь час після смерті апостолів вони припинилися цілковито, бо передавалися тільки апостолами.

«ДАРИ» І «ПЛОДИ»

Далі апостол порівнює дари Духа з плодами Духа і показує, що перші, коли їх зіставити з останніми, можна назвати забавами дитинства порівняно зі справжніми цінностями зрілого віку. «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче». Отже дари мов, пояснення мов і т.д. були дані Церкві в її немовлячому віці і послужили корисній цілі. Та вони відійшли у минуле, коли Церква перестала бути немовлям і почала здобувати міць та розвиток, що виникали з більшого знання великого Божого Плану. Бог намірився розвивати членів Тіла Христа молоком Слова і твердою їжею Слова, доки вони не досягнуть міри зросту Христової повноти. Чим дорослішим є християнин, тим краще він розумітиме, що дари Духа були на зразок дитячих забавок і були замінені на плоди Духа, більш вартісні для Церкви в стані її розвитку (Євр. 5: 12-14).
Далі св. Павло звертає увагу на факт, що ми не живемо лише заради сьогодення, але й заради майбутнього, бо все, що перейде в майбутнє, має бути для нас першочерговим. Він хоче, щоб ми збагнули, що для християнина такою найважливішою річчю є Любов, яку він змалював у нашій лекції. Наше знання, наші мови і т.п. теперішнього часу є лише тінню більших можливостей, які нам належатимуть, якщо ми зуміємо досягти славних благословень Першого Воскресіння. Яким би ясним не був наш погляд в теперішньому часі, тоді він виявиться темрявою порівняно з повним світлом славного Тисячолітнього Дня. Якщо тепер ми дивимось мовби крізь матове скло, тоді ми будемо дивитися в саме обличчя. Тепер ми знаємо частково, тоді будемо знати так, як самі є пізнані.
Апостол прагнув, щоб Церква зрозуміла, що віра, надія і любов – три плоди Святого Духа – є набагато вищими від усіх дарів Духа, бо ці плоди пробуватимуть весь Вік. До Тисячолітнього Поранку ми потребуватимемо віри, надії і любові. Ми не можемо без них обійтися. Ми не можемо зробити жодного поступу, якщо будемо йти за Учителем без цих рис. Та коли ми намагаємось порівняти ці недосконалі риси між собою, то, за його словами, найважливішою з них є любов.
Любов є Божественною рисою. Без неї ми не станемо задовільними для Бога навіть тоді, коли володітимемо всіма іншими рисами, з яких складається християнський характер. Любов є рисою, яка триватиме всю вічність. Якщо ми маємо залишитись в Божественній милості, ми завжди потребуватимемо Любові. Що стосується віри і надії, то якими б чудовими не були ці риси, прийде час, коли вони будуть поглинуті видимим, реаліями славного становища єдності з Господом. Але любов ніколи не перейде. Серед усіх благодатей Духа вона є найвищою і вічною.
R5926 (1916 р.)