БЛАЖЕННА РІЧ – ДАВАТИ
2 КОРИНТЯН 9
ДАВАТИ ВБОГИМ – ПОЗИЧАТИ ГОСПОДУ – ТАЄМНИЦЯ ЗАСЛІПЛЕННЯ ІЗРАЇЛЮ ДО ЄВАНГЕЛІЯ – КРАЩІ З ПОГАН ПРИВАБЛЕНІ ПРАВДОЮ – ПОСТІЙНЕ ДАВАННЯ МИЛОСТИНІ КРАЩЕ ВІД ВИПАДКОВОЇ ДОБРОДІЙНОСТІ – ЩЕДРІСТЬ РОЗВИВАЄ ШИРОТУ РОЗУМУ ТА СЕРЦЯ – МІРА ДОБРОБУТУ ПОВИННА БУТИ МІРОЮ НАШОЇ ДОБРОДІЙНОСТІ
«Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам'ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати!» (Дії 20: 35).
Християнське милосердя – подавання милостині – є уроком, який прищеплює нинішня лекція. Загальний нахил деградованої природи полягає в підтримці сильних і сподіванні, що слабші будуть метушитися довкола нас і будуть нас підтримувати. Це – догоджання собі, і таким є шлях деградованої природи. Але поведінка Нового Створіння в Христі має бути протилежною. Воно повинно дбати про добробут, інтереси та зручності інших, особливо тих, хто належить до тієї ж сім’ї, а також слабших членів Дому Віри. Сильніші брати в Христі повинні отримувати задоволення від допомоги слабшим та менш здібним і, наскільки можливо, повинні вести всіх до міри зросту повноти в Христі.
Наша лекція стосується коринтської Церкви і того, що вона робила для християн в Єрусалимі та його околицях. Зрозуміло, виникає питання: «Чому кошти збирали для християн Єрусалиму, а не Коринту?» Для цього були три причини: (1) Сильний голод в околицях Єрусалиму; (2) Єрусалим не був торговим містом, тому грошей там не вистачало; (3) Ті, що були в Єрусалимі і довкола нього, були переважно бідними.
Більше того, виходячи з відкритого переслідування Правди, ми можемо слушно припустити, що було також достатньо прихованого протистояння всім, хто симпатизував Євангелію Христа. Їх, очевидно, бойкотували як дрібних виробників і, наскільки можливо, відмовлялися від їхніх послуг як робітників, за винятком залучення до роботи, коли в цьому була потреба. Міста Малої Азії, Македонії та Ахаї, навпаки, процвітали, і, наскільки ми здатні судити, до класу, який прийняв Євангеліє, в багатьох випадках належали більш забезпечені. Наприклад, пригадаймо собі навернення Сергія Павла, проконсула Пафи; або Діонисія, одного з професорів Університету в Афінах; чи Дамару з того ж міста; чи Юста з Коринту і Криспа, головного управителя синагоги того міста.
ЗАСЛІПЛЕНІ РЕЛІГІЙНОЮ ПИХОЮ
Природно виникає питання: «Чому те саме Євангеліє притягнуло стількох заможних в Малій Азії та Греції і відштовхнуло інших в Юдеї, за винятком бідних?» Відповідь, мабуть, у тому, що серед юдеїв, котрі віддавна знали справжнього Бога та Його милостиві обітниці про Месію, розвинулася релігійна пиха – і, перш за все, серед багатих та освічених. Більше того, оскільки їхня релігійна система знаходилася вище всіх інших релігійних систем світу, вчені особи приписували таку вищість собі особисто. Вони «були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших» (Лк. 18: 9).
В цьому полягала таємниця засліплення Ізраїлю до Євангелія. Релігійні провідники та теологи були настільки самовдоволені і так беззастережно покладалися на своє тлумачення Божественних обітниць, тобто що ці обітниці стосуються тільки їх, що бачили в покірному Назарянині та Його неосвічених послідовниках лише самозванців. Згодом, коли Євангеліє почали проповідувати поганам, опозиція юдейських теологів тільки зросла, адже факт, що Бог прийме до Своєї милості покірних юдеїв або поган і відкине їх, провідних представників Його Справи та праці, цілковито суперечив кожному уявленню їхньої релігійної пихи (Ів. 7: 43-53).
Серед поган, однак, справи були зовсім іншими. Хоча безграмотні маси були міцно зв’язані пересудами різних релігій, більш освічені з них, маючи щирий розум, швидко збагнули, що численні особливості їхньої релігії є простими забобонами. Мабуть, їх приваблювала юдейська релігія як більш логічна, оскільки бачимо, що погани охоче відвідували юдейські синагоги. Та все ж юдейська релігія не приносила їм задоволення, бо здавалася дуже вузькою, що особливим чином обмежує божественні благословення тільки до ізраїльтян – до народу, який греки вважали не таким розвинутим в мистецькому відношенні. Та Євангеліє, відкриваючи широко двері для тих, хто прагнув праведності – з кожного народу, племені та кожної мови, – природно подобалося класу, котрому, на нашу думку, воно здавалася найлогічнішим поясненням юдейських вчень та їхнього величного кінцевого наслідку, значення якого довгий час було приховане.
КОРИСТЬ ВІД ПОСТІЙНОЇ БЛАГОДІЙНОСТІ
У всякому випадку, святі в Єрусалимі були біднішими від святих у Коринті. Тому цілком слушно, що апостол запропонував останнім, що добре було б послати дарунок тим першим. В ті часи, коли спосіб пересилання грошей був більш примітивним від найпростіших способів сьогодні, різні зібрання могли переслати свої дарунки лише через апостола, коли він ішов у Єрусалим наступного року.
Слова св. Павла дають зрозуміти, що рада, яку він дав коринтським братам майже рік тому, була добре сприйнята, і брати старанно взялися збирати кошти. Тому в даному випадку було зайвим писати про якісь вказівки відносно потреби такого збирання. Але він нагадує, що, цілком ймовірно, праця, розпочата з таким запалом рік тому, може не бути доведена до кінця, і після того, як він похвалив їхню любов та запал до Господа перед іншими, можливо, доведеться з сумом визнати, що, зайшовши до них по дорозі в Єрусалим, він виявить, що попри все вони не встигають приготувати своє добровільне пожертвування.
В своєму попередньому листі до коринтян апостол радить постійну добродійність, кажучи: «А щодо складок на святих, то й ви робіть так, як я постановив для Церков галатійських. А першого дня в тижні нехай кожен із вас відкладає собі та збирає, згідно з тим, як ведеться йому, щоб складок не робити тоді, аж коли я прийду» (1 Кор. 16: 1-2).
З його власного досвіду і з досвіду всіх розсудливих людей відомо, що постійна благодійність є кращою від хаотичного давання. Справа не тільки в тому, що результат переважно є більшим. Річ у тому, що вплив на того, хто дає, є кориснішим, бо дозволяє тримати в розумі, що дана річ є службою мовби для Господа. Для багатьох майже єдиною нагодою служити Господній Справі є можливість поділитися грішми. Звичайно, там, де посвячена Божа дитина може зробити за прикладом св. Павла та його подорожуючих товаришів, для неї було би набагато краще дати святим духовні дари та благословення: чи то шляхом публічного проповідування, чи відвідуючи вдома і представляючи Правду за допомогою друкованих сторінок або словами, або одного і другого.
Але є особи, які через обставини життя – відсутність таланту, сил або нагод – настільки зв’язали свій час сімейними обов’язками, що їхньою практично єдиною можливістю служити Господу і виявляти свою любов до Нього є давати дари Його справі та Його народу. Позбавити їх можливості проявляти себе таким чином в Господній службі – чи через відсутність нагод, де потрібна їхня допомога, чи відсутність порад, як має виглядати Божественна служба, – означатиме позбавлення їх важливої нагоди служити і, відповідно, позбавлення благословення, яким супроводжується служба для Господа.
ЩЕДРІСТЬ Є ОЗНАКОЮ ЛЮБОВІ
Зауважте, що апостол вважав своїм правом порадити Церкві виявляти благодать давання і навіть переконував, що їхня щедрість в міру спроможності буде у великій мірі ознакою їхньої любові до Господа та Євангелія. І, навпаки, апостол не просив милостиню в цих віруючих, коли вони вперше прийняли Господню благодать, щоб в них жодним чином не склалося враження, що Євангеліє проголошувалося з корисливих цілей – заради брудного зиску. Відповідно бачимо, що замість говорити про гроші, апостол понад рік проповідував коринтянам, навіть не натякаючи на якусь винагороду для себе. Замість висувати комусь претензії, він працював власними руками, адже його ремеслом було плетення наметів (2 Кор. 11: 7-9).
Зауважмо також зміну, яку викликало у віруючих в Коринті повне сприйняття Євангелія. Спочатку вони розуміли свій привілей так мало, що навіть не думали про добровільну грошову допомогу апостолу, коли він служив їм працею своїх рук і отримував трохи від віруючих з інших місць. Та коли Божа благодать більше проникла в їхнє серце, вони почали оцінювати вартість прийнятої Правди і розуміти, що вона принесла їм безцінне благословення надії, радості, віри та характеру. Відтоді в них з’явився запал, «пильність» щось зробити фінансово в Господній службі.
І ось тепер, коли апостол був далеко від них, коли своїм життям він показав, що не домагався їхніх грошей, а їх самих, щоб робити їм добро, він вважав, що має право звернути їхню увагу на велике благословення, яке виникає зі щедрості в Господній Справі залежно від їхньої спроможності та любові. Щоб наголосити на цьому, він дав їм притчу, кажучи: «Хто скупо сіє, той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, той щедро й жатиме». Це нагадує нам притчу: «Дехто щедро дає, та ще додається йому, а дехто ховає над міру, та тільки бідніє. Душа, яка благословляє, насичена буде, а хто поїть інших, напоєний буде і він» (Притч. 11: 24, 25). Очевидний урок полягає в тому, що Господу подобається, коли Його народ виховує в собі широту серця та розуму – великодушність відповідно до пізнання Його Самого та Його доброти.
ЯК ГОСПОДЬ ОЦІНЮЄ НАШІ ДАРИ
Святе Письмо ніде не стверджує, що випадки великих злиднів серед Господнього народу є доказом того, що колись, в минулому житті, коли вони володіли засобами, їм не вдалося вжити якусь частину з них на добродійні цілі, в Господній службі. Але процитовані вище натхнені слова дуже близькі до того, щоб дати саме такий урок. У всякому випадку, нам було б корисно прийняти таке свідоцтво до серця, щоб кожна Божа дитина відтепер була надзвичайно дбайливою, щоб з Господніх благословень, які приходять до нас щодня, якусь частину наполегливо, з молитвою, з любов’ю відкласти як насіння, що має бути посіяне в Господній службі з усією мудрістю та розсудливістю, яку Він нам дасть.
Як багато є таких, котрі настільки дбають про себе, одразу використовуючи кожну копійку – як тільки вона до них потрапить або відкладаючи її на майбутнє, – що вважають, що вони не можуть нічого дати на благодійні цілі! Як багато з них збагнуть згодом, що, поступаючи так, вони зробили велику помилку! Коли їхні нагромадження гинуть несподівано – внаслідок хвороби або нещасного випадку, або банкротства банку, або ще якось, в них є підстава шкодувати, що вони не посіяли жодне «насіння» так, як це описав апостол у 6-у вірші нашої лекції.
Наш Господь показав нам, як Він міряє наші дари: Він не оцінює їх на основі того, скільки ми даємо, але на основі духа, який спонукує нас до такого дару (як Він звернув на це увагу, говорячи про бідну вдову, котра вкинула дві лепти в скарбницю Храму (Лк. 21: 1-4)). З Його точки зору ця бідна вдова кинула більше, ніж будь-хто з багатих, котрі давали лише зі свого достатку, а не так, щоб це стало для них відчутним. Мабуть, багато хто з Господнього народу був би значно більш «ситим» духовно сьогодні, коли б звертав увагу на вживання цього таланту, цієї нагоди служити. Тільки Господь це знає. Але нинішня лекція вважає своїм обов’язком звернути увагу на цей наш привілей, що є в межах досяжності навіть найубогіших з Господнього народу.
ЖЕРТВА ВДЯЧНОСТІ ГОСПОДУ
Рідко є потреба перестерігати когось, щоб він не давав забагато. Однак в деяких випадках така пересторога є властивою, тому інколи в Святому Письмі є дані обмеження. Ніхто не повинен давати стільки, щоб викликати нестаток в тих, хто від нього залежить. Ніхто не повинен давати стільки, щоб спричинити власне фінансове банкротство і завдати збитки іншим. Ми вже наводили апостольське правило давати: «першого дня в тижні... відкладати собі та збирати», «згідно з тим, як ведеться йому» від Господа. Міра нашого достатку має бути мірою нашої добродійності. Як в одному, так і в другому випадку Святе Письмо прищеплює дух здорового розуму.
«Бог любить того, хто з радістю дає». Дарунки, дані в якомусь іншому дусі окрім щирості, краще було б не давати, бо вони не принесуть жодного благословення. Господь не цінить таке давання. Він не вважає це «приємними пахощами». Щоб Господь оцінив дар, цей дар має бути жертвою вдячності, викликаною усвідомленням нашого боргу бути вічно вдячними Тому, від Кого походить кожний добрий і досконалий дар. Такого, як запевнює апостол, «Бог має силу всякою благодаттю... збагатити». Хто віддає щось в Божественній службі – час, талант, сили, гроші або вплив, – той відповідно багатітиме всякою благодаттю, бо є у відповідному стані серця, щоб зростати в благодаті.
Апостол, мабуть, натякає, що вони «матимуть завжди в усьому всілякий достаток», а також будуть в змозі «збагачуватися всяким добрим учинком». Достаток не обов’язково повинен означати розкоші і всілякі вигоди. «Всілякий достаток» завжди можна здобути там, де є «благочестя із задоволенням». На доказ того, що апостол не запроваджував нову теорію про Божественну опіку над тими, хто намагається передати частку благословень – тілесних чи духовних, – які приходять до них, він цитує Псалом 112: 9.
В 11 вірші апостол говорить про «збагачення усім». Не слід вважати, мовби апостол мав на думці, що весь Господній народ буде збагачуватися фінансово. Св. Павло сам був прикладом того, що Господній народ не стає заможним. Він каже про збагачення серця. В іншому місці апостол говорить про себе і своїх співтоваришів у Євангельській праці так: «Як убогі, але багатьох ми збагачуємо; як ті, що нічого не мають, але всім володіємо» (2 Кор. 6: 10). Ці вірні слуги Бога зробили багатьох багатими надією, багатими вірою, багатими любов’ю і різними благодатями, що походять від них.
Наш Господь Ісус Христос є найвеличнішим Прикладом самовідречення на користь інших. Він був багатим, володіючи духовною природою з усією її славою та честю. Однак заради нас Він стався бідним, прийнявши людську природу, щоб відкупити людство. Для цього Він віддав життя на Голгофі, щоб через Його жертву ми могли стати багатими – здобули Божественну милість та багатства Божественної благодаті в Христі і співспадкоємство з Тим, Хто зараз є нашим прославленим Господом по правиці Божественної Величності. Щоб досягти цього співспадкоємства з Ним, ми повинні вчитися бути схожими на Нього, мати Його Дух і ділитися з іншими тим, що Він дасть нам з тілесних або духовних милостей, – накормити або зодягнути інших (перш за все членів Дому Віри) буквально або духовно, як цього вимагатимуть обставини.
«Дяка Богові за невимовний дар Його». Цим Даром є наш Спаситель, наш Відкупитель (Ів. 3: 16). При цьому нам неможливо розповісти про всі багатства Божественної благодаті до нас – незліченні благословення та милості, які сталися нашими через Господа. Він уособлює повноту Божественної щедрості для нашого вічного добробуту. Як каже апостол: «В Ньому тілесно живе вся повнота Божества» (Кол. 2: 9). Досі лише Церква була здатна виразити вдячність Богу за невимовний Дар Його. Але згодом весь світ людства буде в змозі збагнути цей Дар і віддати подяку. Коли в кінці Месіанського Царювання (щоб відновити Адамів рід до його первісної досконалості) всі добровільні грішники будуть знищені, тоді «схилиться кожне коліно... і визнає Бога кожен язик». Тоді кожне створіння в Небі, на землі і в морі казатиме: «Слава, честь, панування і сила тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві навіки» за Невимовний Дар!
R5926 (1916 р.)