СВ. ПАВЛО В КОРИНТІ
ДІЇ 18: 1-11

УРОКИ З ТОГО, ЩО ПЕРЕЖИВ СВ. ПАВЛО – КОРИНТ – КРАЩЕ ПОЛЕ ДІЯЛЬНОСТІ ДЛЯ ЄВАНГЕЛІЯ НІЖ АФІНИ – ПОСЛАННЯ ЗНОВУ НАТРАПИЛО НА ОПІР І ЗНЕВАГУ ТИХ, ХТО ВІДДАВАВ ПЕРЕВАГУ «ТРАДИЦІЯМ СТАРШИХ» – ПРИБУТТЯ СИЛИ ТА ТИМОФІЯ – ЗАОХОЧЕННЯ ТА ПІДБАДЬОРЕННЯ СВ. ПАВЛА

«Не бійся, але говори й не мовчи» (вірш 9).
Афіни виявилися не надто успішним полем діяльності для апостола Павла. Він швидко зрозумів, що хоча їхні мешканці переважно були зайняті слуханням чогось нового і розводили філософію на кожну тему, однак відомості про науку та філософію, фальшиво так звану, настільки займали їхню увагу і задовольняли розум, що вони не були готові до Правди, як інші, менш освічені та філософськи налаштовані. В цьому досвід апостола співпадає з досвідом усіх, хто в щирості проповідує Євангеліє Христа, позбавлене усіляких людських вигадок та філософії, а також ілюструє його слова, що Бог не вибирає багато мудрих, великих або вчених за мірками цього світу, але переважно вбогих цього світу (в громадському, філософському та фінансовому відношенні), щоб бути спадкоємцями Царства, бо цей клас більш схильний приймати віру і багатіти нею.
Залишивши Афіни, св. Павло вирушив в сорокамильну подорож до Коринту, відомого торгового міста Греції, знаменитого своїми мануфактурами, будівлями, художнім мистецтвом, бронзою і т.п. Воно не було таким моральним, як Афіни, і було менш вишуканим, але, мабуть, краще підходило для Євангелія. Там, де релігійні форми та звичаї стають популярними, вони набирають більшої ваги та сили. Але там, де є популярним гріх, неморальність та байдужність до релігії, релігійно налаштовані розуми схильні бути більш вільними, більш відкритими для Правди. Цей клас, незадоволений формалізмом, більш гостро відчуває справедливість, бо вона різко контрастує з поширеним гріхом.
Схоже сьогодні Правда холодно сприймається тими, чиї релігійні почуття до певної міри задоволені обрядами та звичаями. Серце, найбільш готове до Правди, це серце, котре не пересичене і не притуплене релігійним формалізмом, але частково усвідомлює надзвичайну гріховність гріха і шукає праведності, яка від Бога. Так само, як апостол, ми повинні бачити найродючіше поле і віддавати йому наші зусилля, залишаючи інше поле для більш зручної пори – під час теперішнього віку або під час Тисячоліття.

УРОКИ З ДОСВІДУ СВ. ПАВЛА

Мабуть, апостол в той час був дуже пригнічений. Його перший лист до коринтської Церкви, написаний трохи пізніше, явно свідчить про знеохочення та можливу хворобу. Він писав: «Я в вас був у немочі, і в страху, і в великім тремтінні». Його важкі випробування в Филипах, малий успіх в Афінах, майже пустий гаманець та потреба мати з кимось спільність зробили його пригніченим, і він каже, що Господь підбадьорив його видінням.
Після прибуття в Коринт св. Павло знайшов Акилу та Прискиллу, його дружину. Вони робили намети. А так як це було ремеслом апостола, він залишився в них працювати. За звичаєм того часу діти всіх осіб правлячого класу мали навчатися якогось ремесла незалежно від рівня освіченості. Тож св. Павло зі своїм ремеслом опинився в доброму становищі, що дозволило йому подбати про свої потреби і одночасно проголошувати Євангеліє Христа. З його власного пояснення дізнаємось, що навіть після зібрання значного числа віруючих в Коринті (Церкви), апостол далі утримувався за рахунок свого ремесла. Чому? Хоча для нього не було гріхом отримувати гроші і підтримку від місцевих віруючих, він сподівався, що Євангеліє краще сприйметься багатьма, якщо головний тлумач трудитиметься на очах всіх не за їжу, яка гине, не за майно, а проголошуючи Євангеліє бездоганно – віддаючи своє життя за братів.
Про цей період часу апостол писав до солунян: «Через те ми потішились, браття, за вас, у всякому горі та в нашій нужді, ради вашої віри» (1 Сол. 3: 7). Згодом він писав про свій стан до коринтян, кажучи: «Ми до цього часу і голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємось, і трудимось, працюючи своїми руками. Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як нас переслідують, ми терпимо; як лають, ми молимось; ми стали, як сміття те для світу, аж досі ми всім, як ті викидки!» (1 Кор. 4: 11-13).
Багато з нас може взяти для себе урок з досвіду св. Павла. Якщо Бог дозволяв йому бути в нужді, відчути лихослів’я та гноблення – якщо св. Павло потребував таких труднощів, щоб було виведене на яв все, що було в ньому найкраще, і щоб зробити його послання ще кориснішими для Церкви, – то поведінка Господа з нами інколи може мати на меті те саме, тобто приготування нас для подальшого вжитку в Його службі.

СВ. ПАВЛО «СПОНУКУВАНИЙ ДУХОМ» (Кул.)

Незважаючи на все своє знеохочення і те, що ремесло роблення наметів заледве постачало йому речі скромні і пристойні, апостол ніколи не забував, що його головною місією в житті є проповідування Євангелія. Якщо заробляння щоденного хліба перешкоджало проповідуванню протягом тижня, то принаймні в суботні дні він міг виконувати важливішу працю там, де зміг знайти зібраних юдеїв. Читаємо, що він вів розмови з ними в синагозі кожної суботи. Та все ж йому було трохи незручно, і він не говорив зі звичною сміливістю та запалом, бо йому бракувало моральної підтримки, яка є важливим фактором для всіх і суттєвим для багатьох.
Врешті прибули Сила та Тимофій, приносячи з собою не тільки можливість бути разом і втішні новини з Верії, Солуня та Филипів, але й дар, як називає його сам апостол. Цей дар був правдоподібно від Лідії, котра торгувала кармазином, і, очевидно, пригодився апостолу в його становищі. Можна собі тільки уявити, як багато принесло йому таке підбадьорення. Св. Павло був «спонукуваний духом» – відчув нові сили, які спонукали його говорити Послання зі ще більшим запалом і представити справи слухачам в синагозі.
Засвідчивши з великою сміливістю і побачивши, що його Послання більшість в синагозі відкинула, апостол сам викликав сум’яття, обтрусивши одежу свою, мовби хотів, щоб на ній не залишилося навіть пилинки, а тоді промовив до тих, хто противився та богозневажав: «Ваша кров на голову вашу! Я чистий. Відтепер я піду до поган».
Буває, що категоричність є абсолютно конечною, навіть якщо вона викликає поділ між тими, хто каже, що служить тому ж Богу. Буває час, коли можна досягти набагато більше добра саме так, аніж далі залишатися в неприязному оточенні. Олія з водою не змішуються, а час, проведений в намаганні змішати їх, є цілковито змарнований. Коли стає очевидною відверта лють та ненависть, як в цьому випадку, то краще відійти.
Та ані апостол, ані ми не повинні дозволяти або йти на те, щоб Господній народ сварився і ображав один одного за дрібниці, не варті уваги.
Не тільки наш Господь радив обтрусити порох (Мт. 10: 14), але таким був звичай того часу. Це була, так би мовити, пересторога з боку апостола, що він повністю виконав свій обов’язок і тепер знімає з себе відповідальність.
Наслідки були добрими подвійно: (1) Це допомогло Криспу, розпоряднику синагоги, зробити для себе вибір, інакше він зупинився б в своєму духовному розвитку. Крисп вирішив йти за Господом Ісусом і став на боці апостола та ще кількох інших. (2) Той факт, що юдеї відкинули апостола та його послання, звернув увагу поган на його Євангеліє. Дехто з поган вже увірував. Нові зібрання проводилися в домі Юста, побожного чоловіка, що мешкав поблизу синагоги. Це постійно нагадувало юдеям, які приходили на богослужіння до синагоги, про те, що св. Павло говорив в ній, і заохочувало зайти до дому Юста і послухати більше про виконання пророцтв в Ісусі.

ПІДБАДЬОРЕННЯ СВ. ПАВЛА

Як наслідок, досить багато коринтян повірило і охристилося, символізуючи цим своє посвячення виконувати волю Господа. Отже, бачимо, що опозиція не обов’язково є дошкульною для Господньої Справи. Навпаки, можна сказати, що найнебезпечнішою річчю є застій.
Мабуть, Господь бачив, що Його слуга Павло потребує якогось особливого підбадьорення. Тож йому було дане ще одне видиво, в якому апостолу було сказано: «Не бійся, але говори й не мовчи, бо з тобою ось Я, і на тебе ніхто не накинеться, щоб тобі заподіяти зло, бо Я маю в цім місті багато людей».
Цей випадок так багато свідчить про Божественний догляд за Євангельським Посланням та його слугами! Згадані слова нагадують нам про обітницю, що Господь не дозволить нам спокушуватися більше, ніж ми здатні знести, але в кожній спокусі подбає про шлях втечі (1 Кор. 10: 13) Видіння і його послання, будьмо певні, було не лише для апостола, але й для всього Господнього народу відтоді і досі. Той самий Бог є щедрий до всіх, хто кличе до Нього, і може захистити і визволити усіх Своїх слуг. Тому Він дозволить лише такі випробування, які Його безмежна Мудрість вважає корисними для Його Справи і може достачити для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги.
Господні слова, що Він має в Коринті багато людей, також є лекцією для нас. Вони показують, що Господь знає серця всіх і що Він дбає не тільки про Своїх святих, але й про тих, хто ще не чув Його послання, але серця котрих є прихильні до порядності та щирості. А ось ще одна лекція для нас: Ми повинні пам’ятати, що Господь сам наглядає Свої місії і здатен керувати Своїми посвяченими слугами не тільки стосовно напрямку і місця служіння, але й щодо часу, який їм треба позоставатися на місці, щоб виконати Його волю, і щодо характеру труднощів, потрібних їм для кращого довершення Його намірів.
Чим краще наша віра збагне цей стан справ, чим більше ми зможемо покладатися на Господа і використовувати Його мудрість замість власної, тим успішнішими ми будемо як Його слуги, щасливішими і більш задоволеними, бо будемо розуміти, що все діє разом для добра тих, хто є Його, хто підкорився Його дбайливій турботі.

ВІСІМНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ НАВЧАННЯ

Коринт ще називали Ярмарком Марнославства тогочасного світу, бо він був осередком легковажності, пошуків розваг і т.п. Кажуть, що це було одне з найбільш розбещених та марнотратних міст свого часу. Спершу нам може здатися дуже дивним, що найбільш розпусне з великих міст мало б принести більші духовні наслідки, ніж якесь інше – тим більше, що Господь особливо наголосив, що Він має тут «багато людей», і провидінням затримав Свого посланника на півтора року, тоді як в інших місцях йому дозволялося позоставатися лише кілька днів або тижнів.
Філософія усієї справи, мабуть, полягає ось у чому: зовнішня моральність часто веде до фарисейського духа самолюбства, який є найбільш згубним та смертельним лихом для істинної праведності. З іншого боку, там, де гріх проявляється найбільш разюче, він має відштовхуючий вплив на чистих серцем, на всіх, хто любить праведність. Відраза до зла, очевидно, краще готує таке серце до справжнього посвячення Господу і дозволяє сприймати Його Послання. Ця теорія справдилася принаймні під час місіонерської праці в Коринті, на противагу тим місцям, які мали набагато кращу репутацію.
Отож урок для нас полягає в тому, що ми завжди повинні зважати в своєму серці на цього самовдоволеного духа зовнішньої показності, якому бракує справжньої святості, справжнього освячення. Власне таку ваду знайшов наш Господь в одній з семи Церков, кажучи: «А що ти літеплий,.. то виплюну тебе з Своїх уст... Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!» (Об. 3: 16-17). Таким є звинувачення Господа проти теперішнього стану номінальної церкви – багатої земними можливостями і самовдоволеної. Будьмо на осторозі, щоб жодним чином і в жодній мірі така теплість не прийшла на нас, і ми не втратили Божеcтвенну милість.
R5919  (1916 р.)