ХРИСТИЯНИ В СОЛУНІ
1 СОЛУНЯН 1; 4: 13-18
ЛИСТ СВ. ПАВЛА ДО МОЛОДОЇ ЦЕРКВИ В СОЛУНІ – СИЛА ЄВАНГЕЛІЯ МІЖ НИМИ – ЇХНЯ РАДІСТЬ В ВИПРОБУВАННЯХ – ЇХНЯ АКТИВНІСТЬ В ПОШИРЕННІ ПРАВДИ – ЇХНЯ НАДІЯ, ЗОСЕРЕДЖЕНА НА ДРУГОМУ ПРИХОДІ ХРИСТА – НАДЗВИЧАЙНО ОБРАЗНИЙ ОПИС ДРУГОЇ ПРИСУТНОСТІ НАШОГО ГОСПОДА І ВОСКРЕСІННЯ ЦЕРКВИ – «МЕРТВІ В ХРИСТІ» І «ТІ, ЩО СПЛЯТЬ В ІСУСІ»
«Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з Ним» (1 Солунян 4: 14, Хом.).
Хоча наша нинішня лекція стосується в основному Другого Приходу нашого Господа Ісуса Христа, лист, частину якого вона складає, наводить опис класу, який радітиме Його Другому Приходу і матиме для цього слушну підставу. В цьому листі св. Павло дає характеристику тих, про кого він говорить: «А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій. Бо ви всі сини світла й сини дня» (5: 4, 5). З цих прикмет істотною є «любов Бога», «любов Христа», яка поширюється на весь Дім Віри і проявляється в дусі співчуття до всього «стогнучого створіння».
Хоча Церква в Солуні складалася з тих, котрі в стосунку до християнського досвіду були тільки «немовлятами в Христі», однак цілком очевидно, що переслідування, які на них прийшли, дозволили їм рости дуже швидко. Вже рік, як вони отримали Євангеліє, однак апостол засвідчив їхній швидкий розвиток, показаний любов’ю один до одного – не тільки до маленької громадки в Солуні, але й до всього Дому Віру у всій Македонії. Апостол каже, що ця любов братів стала проявом того, що вони були «навчені Богом».
Одним з перших проявів знання про Божу благодать в Христі і повного посвячення Господу є любов до співслуг – «братів». Нехай би це завзяття і палкість першої любові – до Господа і до всього Дому Віри – не тільки тривала, але й зростала у всіх! Та, на жаль, багато тих, котрі починають гаряче і наполегливо, стають млявими – стають причепливими, цинічними, надто суворими в судженнях, пихатими і надто догматичними, тобто втрачають більшість простоти, запалу і покори своєї першої віри і першої любові.
Це – перший напад великого противника, щоб знову полонити через слабості плоті тих, котрі звільнилися з його ланцюгів темряви і зуміли побачити Божу славу, яка сяє через Христа. Якщо вони не зможуть протистояти цьому нападу, то наслідком буде не тільки прохолодне відношення до Господа, Його справи і членів Його Тіла, але й, з часом, культивування плодів темряви – заздрості, злоби, ненависті, сварні – замість плодів Духа Христа – смирення, доброти, терпеливості, братньої ввічливості, любові. Тому апостол заохочує Церкву: «Благаємо ж, браття, ми вас, щоб у цьому ще більш ви зростали» – в любові і служінні один одному, бо такий зріст свідчить про зріст в усіх благодатях Святого Духа.
ХРИСТИЯНСЬКІ ОБОВ’ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Релігія Христа має на меті сумістити всі властиві обов’язки, клопоти, випробування і радості дому та сім’ї. Тим самим більшість Божого народу може краще світити світлом, яке вони отримали від Господа. Кожен повинен вчитися «пильно дбати жити спокійно» – мати врівноважені амбіціі (а не славу невгамовного шукача пригод і непорозумінь), бути тихим, завжди дбати про добрі діла, тобто бути в стані, в якому плоди та благодаті Святого Духа розвиватимуться найкраще.
Справді, здобуте нами світло внесе великі зміни в численні домашні справи. Воно висуває перед нами нові ідеали, які треба цінити і наслідувати. Воно впроваджує нас в нові стосунки, нову родину – Божу сім’ю. Тим самим воно приносить нам нову відповідальність і нові привілеї. Якщо ми наповнені духом Правди разом з любов’ю до Бога і всіх, хто хоч частково має Його подобу, воно зробить нас завзятими в поширенні благодаті Бога, яка принесла стільки благословення в наші власні серця.
Це не означає, що Господня воля полягає в тому, щоб всі, хто прийняв Правду, були публічними учителями, покинули свої доми, заняття, роботу, обов’язки, відповідальність тощо. Господній поклик ніколи не входить в суперечність з належними обов’язками і відповідальністю, яку ми мали досі. Людина, яка має сім’ю, про яку слід подбати, навіть не повинна думати полишити ці обов’язки або вважати, що вона покликана до публічного проповідування, якщо це означає нехтування обов’язками та відповідальністю, які вже лежать на ній. Такі особи повинні тихо і вдячно робити все в Божественній службі, на що дозволяє властивий догляд за тими, хто від них залежний.
З іншого боку, той, хто є вільний, щоб віддавати час і сили Господній службі, хто має ті чи інші таланти, повинен, відколи він отримав Правду, покірно доручити все Господу і старатися використовувати кожну нагоду в Його службі, до якої Він відкриває шлях. Після цього посвячені особи повинні бути дуже уважні, щоб не обтяжувати себе чимось, що стало б на заваді їхній корисності в такій службі.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД СТОРОННІМИ ОСОБАМИ
Ми маємо відповідальність і служіння не тільки стосовно кожного члена Тіла Христа, але й певну відповідальність стосовно тих, котрі є в темряві, осторонь Христа. Християнин має бути палаючим і сяючим світлом перед світом. Світ не може бачити зсередини, як бачить Дім Віри. Тому існує велика потреба, щоб християнин жив перед світом так, щоб бути «листом,.. якого всі люди знають і читають» на честь Господа і Його Слова.
Християнське життя має бути явним для світу – не тільки як справедливе та чесне, але як благородне і поважане. Бувають чесні, але погані люди. Є люди гідні довіри, проте вони розповідають Правду агресивно, відбиваючи бажання слухати. Але в справжньому християнині любов повинна викликати благородне почуття, яке звеличуватиме кожну чесноту. Тож для цього християнин повинен, якщо можливо, «не потребувати нічого» – не бути залежним від милостині, а навпаки, як говорить в іншому місці апостол, повинен «працювати та чинити руками своїми добро, щоб мати подати нужденному» (Еф. 4: 28). Господня пересторога для тілесного Ізраїлю позичати іншим, але не позичати в інших, може, як принцип, добре стосуватися Духовного Ізраїлю. Цей принцип також стосується купування в кредит – звичаю, якого Господній народ повинен уникати, хоча цей принцип, як правило, приносить користь всім людям.
«ВЗІРЦЕМ ДЛЯ ВСІХ ВІРУЮЧИХ»
Маючи ради св. Павла, доповнені радами Тимофія, молода солунська Церква за дуже короткий час здобула значне знання Божественного Плану – мабуть, значно більше, ніж має сьогодні переважна кількість християнських общин. Наприклад, вони знали (про що багато хто сьогодні не знає), що християнські надії базуються на Другому Приході нашого Господа Ісуса Христа і зібранні Церкви до Нього. Вони також знали, що їхні приятелі, котрі померли, насправді «заснули», а їхньою надією було те, що всі сплячі мертві будуть пробуджені від сну смерті Господом в Його Другому Приході. Оскільки всі надії вічного життя були пов’язані з Другим приходом нашого Господа як великого життєдавця, то не було небезпеки, що рання Церква втратить з-перед очей цю надихаючу надію, яка представлена нам.
Протягом кількох минулих століть факт, що мертві сплять і будуть пробуджені не раніше Другого Приходу нашого Господа, згубився з-перед очей. Як наслідок, всяка віра в Другий прихід Господа загально ослабла. Християни в цілому почали вірити, що мертві не «сплять», а ще більш живі, ніж при житті, що в мить припинення існування мертві йдуть до неба або до пекла, і що це їхній постійний, незмінний стан. Нічого дивного, що для більшості так званих християн, та ще й з такими небіблійними думками, Другий Прихід Господа є подією без особливого значення. Отже, дехто відноситься до неї легковажно, а багато зовсім зневірилися в ній і вважають її непотрібним, нецікавим і навіть згубним вченням.
Однак «брати», котрі навчені Господнім Словом і не йдуть за «хитро видуманими байками», створеними архиспокусником, бачать, що Святе Письмо в цілому, від Буття до Об’явлення, проникнуте величною надією приходу Месії в славі та силі, щоб встановити Своє Царство Праведності на землі, щоб збудити і здвигнути тих, кого здолала рука Смерті, і дати їм красу замість попелу і олію радості замість пригніченого духа, тобто тих, хто прийме Його благословення на умовах Нової Угоди (Єр. 31: 31-34; Євр. 8: 8-13; Іс. 61: 1-3).
«ТИХ, ЯКІ ПОСНУЛИ В ІСУСІ» (Хом.)
Вирок, винесений роду Адама на початку в Едемі, не був сном смерті, який мав тривати кілька днів, років або століть. Навпаки, це мало бути повне припинення існування – знищення (Бут. 2: 17; 3: 19). Але Бог задумав відкуплення від прокляття смерті, і для цього Ісус Христос прийшов у світ і помер, «Справедливий за несправедливих», щоб привести людство назад до Бога – назад до божественної милості, де Божий дар – вічне життя – буде доступним для охочих і слухняних. Відколи викупна ціна була дана на Голгофі, а її прийняття стало очевидним в П’ятидесятницю, весь світ вже не слід було вважати мертвим – повністю відтятим від життя – але просто сплячим, що чекає на повернення Відкупителя – Того, хто пробудить, оживить і дасть життя (Рим. 6: 23; Ів. 5: 25, 28, 29; 1 Кор. 15: 12-23).
В цьому значенні слова про все людство можна сказати, що воно «поснуло в Ісусі», Відкупителі, бо Своєю смертю наш Господь Ісус гарантував всім потомкам Адама ще одне випробування стосовно життя – замість життя, яке втратив батько Адам через непослух. Наш Господь ще сказав, що коли Він буде піднятий на хресті як велика Жертва за гріх, Він притягне всіх людей до Себе (Ів. 12: 32, 33; 3: 14-16). Цим Він показав нам, що не треба вважати, що світ є мертвий – загинув. Світ лише «спить», чекає на час притягнення, призначений Отцем і гарантований «викупом за всіх» (1 Тим. 2: 5, 6). Це притягнення, на зразок притягнення, щоб вибрати Церкву, буде через знання Правди і означає, що остаточно все людство дізнається про милостивий Божий задум, на основі якого воно зможе, якщо захоче, прийти до знання Правди і здобути вічне життя.
Оскільки значна частина людського роду потрапила в смерть ще до надання викупної ціни, то тут згадується пробудження від смерті, щоб людей можна було притягнути і щоб вони пізнали Правду. Цій думці відповідають слова нашого Господа, що надходить година, коли всі, котрі є в гробах, почують Його голос і повиходять. Тоді, чуючи цей голос – слухаючись – вони будуть жити, тобто жити вічно.
Про майбутнє життя для всіх подбав наш Господь, Котрий «дав Себе викупом за всіх»; а те, що в справі їхнього вироку смерті зроблено відповідні кроки, дає право казати, що вони «поснули в Ісусі», а не є мертвими в Адамі. Той факт, що багато з них не знає про своє відкуплення, не є більшою перешкодою, ніж факт, що багато з них також не знають нічого конкретного про первісний вирок в Адамі. Вони потрапили під вирок Адама, не маючи ані вибору, ані знання, і згодом здобули користь від самого відкуплення, не маючи вибору або знання (Рим. 5: 18).
«УМЕРЛІ В ХРИСТІ»
Вживаючи фразу «ті, які поснули в Ісусі» (Хом.), апостол не міг говорити тільки про святих, бо Євангеліє проповідувалося в Солуні лише близько року, і протягом цього року не могло померти багато святих. Більше того, якщо пам’ятати, що святі переважно не є кревними по тілу, то можемо зрозуміти, що, говорячи про їхні надії, щоб вони не сумували, як інші, апостол, мабуть, мав на увазі не тільки надії стосовно святих, але й надії стосовно всіх їхніх друзів, які померли. Коли б їхні надії стосувалися тільки святих і коли б вони вірили, що всі інші загинули безповоротно і навіки, апостолу було б даремно казати їм не сумувати так, як інші, котрі не мають такої надії, адже такі понурі сподівання стосовно більшості вмираючих, а також мертвих друзів і рідні були б причиною ще більшого смутку, аніж вони чи будь-хто з поган міг мати, не маючи жодного знання і жодних переконливих надій.
Цей факт викладений апостолом в 4 розділі (14 вірш). Він каже, що християнська віра побудована на факті, що Ісус Христос помер і що Він встав знову. Наш Господь помер за гріхи Церкви, і «не тільки за наші, але й за гріхи всього світу» (1 Ів. 2: 2). Його воскресіння є доказом того, що Його жертву прийнято за Його Церкву і за всіх, за кого Він помер. Воно стає гарантією, порукою, що в своєму часі Бог поставить Христа і Його Церкву як Боже Царство і що це Царство, коли воно буде встановлене, благословить всі народи землі знанням Правди.
Якщо ми віримо в це, то зобов’язані вірити також, що все людство, відкуплене дорогоцінною кров’ю Христа, ще повернеться (за Його обітницею) зі сну смерті, щоб почути Слово великого Законодавця Нового Заповіту і мати дар Бога, вічне життя через Ісуса Христа, нашого Господа, – якщо воно прислухається до цього Слова. Як Бог прийняв жертву Христа і підняв Його з мертвих, «так і покійних через Ісуса приведе [зі сну смерті] Бог із Ним» – з Його допомогою. Однак не плутаймо думку, що майбутнє всього світу змінилося з «смерті» на «сон» завдяки ціні викупу, яку Ісус дав за всіх, з зовсім іншим виразом «умерлі в Христі», який не стосується нікого іншого, окрім вибраної Церкви. Ім’я Ісус, яке означає Спаситель, має особливе застосування до викупної та реституційної праці нашого Господа. Але ім’я Христос є титулом Його царського становища. Поклик, «охриститися в Ісуса Христа» і стати «членами Тіла Христа» – Помазанця, є пропозицією, обмеженою до «покликаної і вибраної, і вірної» Церкви Євангельського віку. Але користь з викупу, яка виникає з імені Ісус, є «для всіх», «для кожної людини», для «кожного, хто схоче» прийняти ці милості на умовах Нової Угоди.
«В ІСУСІ» І «В ХРИСТІ»
Отож, говорячи мовою апостола, ми благаємо християн, щоб в стосунку до всіх мертвих – в Христі і осторонь Христа, Нових Створінь і старих створінь, просвічених і благословенних дивовижним світом Євангелія і тих, котрі померли зовсім засліплені «богом цього світу», – не сумувати, як інші, котрі не мають жодної надії. Ми віримо, що Ісус помер за всіх; що Він був піднятий з мертвих; що на цій основі всі мертві мають вважатися такими, що сплять, чекають на Його повернення і на вивищення Його вибраної Церкви в славі; що потім всі, кого Бог вважає, що вони сплять в Ньому або задля Нього, або через Нього і Його діло, також будуть виведені з мертвих.
Небагато християн спостерегло, як часто Святе Письмо вживає слово «сплять» стосовно стану смерті. Зауважте, що в розділі 4: 13-15 це слово вжито три рази в трьох віршах. Зверніть увагу також на наступні вірші: Ів. 11: 11, 12; Дії 7: 60; 13: 36; 2 Петр. 3: 4; 1 Кор. 15: 6, 18, 20, 51; Мт. 9: 24; 13: 25; Мк. 5: 39; Лк. 8: 52; 1 Сол. 5: 10; Мт. 27: 52; 1 Кор. 11: 30.
В цих випадках, а всі вони є з Нового Заповіту, слово «сон» вживається замість слова «смерть», до того ж з посиланням на Викуп, яким всі будуть відкуплені. А як було в старозавітні часи? Дивлячись назад, бачимо що Даниїл (12: 1-3) пророчо говорить про тих, «що сплять у земному поросі». Ті, що сплять, складатимуться з двох класів – одні прокинуться до вічного життя, а інші прокинуться на сором і вік триваючу ганьбу. Останній клас представляє тих, хто буде випробуваний під час Тисячоліття. Схоже про царів та пророків, котрі вмирали один за одним, сказано, що вони «спочили зі своїми батьками».
Основа для цього виразу і, відповідно, для віри в майбутнє життя викладена нашим Господом, Котрий говорить: «А що мертві встають [встануть], то й Мойсей показав при кущі» (Лк. 20: 37). «...Чи ж ви не читали в Мойсеєвій книзі, як при кущі сказав йому Бог, промовляючи: Я Бог Авраамів, і Бог Ісаків, і Бог Яковів» (Мк. 12: 26). «Бог же не є Богом мертвих [зниклих, для котрих немає жодної надії], а [Він є Богом] живих, бо всі в Нього живуть» (Лк. 20: 38). Після того, що трапилося з Мойсеєм, юдеї почали казати, що їхні мертві «сплять» і «чекають ранку», коли вони «прокинуться».
Зауважте, що причина, чому Бог говорить, що людство має надію на життя за гробом, не ґрунтується на якійсь зміні вироку смерті – знищення, на глибокому «сні» якийсь період часу, але на Його визначеному наперед Плані дати Спасителя, Котрий купить, відкупить Адаму і всьому його «загубленому» роду привілей вічного життя в згоді з Богом (Лк. 19: 10; Ів. 10: 10).
ОСОБЛИВЕ ПОСЛАННЯ ДО ЦЕРКВИ
Розповівши про загальні сподівання всього «стогнучого створіння», зосереджені на Другому Приході нашого Господа, апостол виголошує особливе звернення – не власну думку чи припущення – що святі, які сплять, не зазнали жодної кривди від того, що вони поснули, а навпаки, їм буде дана першість порівняно з живими святими, котрі житимуть під час Другого Приходу, бо вони будуть «перемінені», «прославлені», щоб побачити Господа, щоб бути схожими на Нього і ділити Його славу. Ми вже досить широко навели наші міркування, чому ми вважаємо, що наказ, голос і сурма, згадані тут апостолом, є символами – так, як це є в інших частинах Святого Письма, наприклад, в Об’явленні (Див. Дослідження Святого Письма, 2 том, стор. 136-141).
Очевидно, Церква в Солуні цікавилася справою Другого Приходу нашого Господа і мала побоювання, що дехто з неї може «заснути» перед цією подією, здогадуючись скільки благословень вони можуть втратити і переживаючи за своїх приятелів. Тому апостол каже: «Отож, потішайте один одного цими словами».
Слово, перекладене на «прихід» в 15 вірші, це парусія. Це грецьке слово насправді не має того, значення, що наше слово «прихід», але означає «присутність після прибуття», наводячи на думку, що наш Господь буде присутній перед тим, як «умерлі в Христі» будуть «підняті», хоча це буде напередодні «переміни» живущих. Цей вірш Святого Письма, а також багато інших, виразно показує, що в той час Господня присутність не буде явною, видимою для світу. Бо перед тим як відійти наш Господь сказав: «Ще недовго, і вже світ Мене не побачить» (Ів. 14: 19). Цю думку підкреслив св. Павло згодом, коли звернув увагу на День Господа і на факт, що світ не знатиме про нього, а лише «брати», ті, котрі «не в темряві» (1 Сол. 5: 1-5).
Те, що апостол міг так написати до них, свідчить про швидкий ріст в знанні Церкви в Солуні. Гляньте, як виразно він проводить лінію поділу між Церквою, Тілом Христа, і світом! Як виразно він показує, що один клас буде в повному незнанні стосовно цього, тоді як інший клас буде знати про повернення нашого Господа! Знання про Другу Присутність нашого Господа є прикметою Дня Господа – Дня Його присутності, «жнива», тобто кінця цього віку, протягом якого великий Головний Жнивар не тільки збере спершу сплячих святих, але й продовжуватиме печатати і збирати всіх живих членів вибраного класу, котрі вважатимуться гідними уникнути великих труднощів, які незабаром мають прийти на світ, щоб довершити великий Час Горя, котрий покладе край нинішнім інституціям і зробить приготування до встановлення Небесного Царства під владою Ісуса Христа і Його «Малої Черідки» співспадкоємців – Насіння Авраама, котре має благословити всі племена землі, живих і мертвих.
R5913 (1916 р.)