БЛАГАННЯ МАКЕДОНЯНИНА
ДІЇ 16: 6-15

ДРУГА МІСІЙНА ПОДОРОЖ СВ. ПАВЛА – ЯВНИЙ ДОКАЗ БОЖЕСТВЕННОГО ДОГЛЯДУ ЗА ВСІМА СПРАВАМИ БОЖОЇ ЦЕРКВИ – ЄВАНГЕЛІЄ, ПОСЛАНЕ В ЄВРОПУ – ПРОПОВІДУВАННЯ В ФИЛИПАХ – ЛІДІЯ З ТИЯТИРИ ПОВІРИЛА, А ТАКОЖ ЇЇ ДІМ

“Прийди в Македонію, і нам поможи” (вірш 9).
Якийсь час після наради в Єрусалимі св. Павло та Варнава позоставалися в Антіохії. Та спостерігши, як багато тут працівників і як мало зроблено на ширшому полі, вони запланували собі другу місійну подорож. Варнава та його племінник Іван Марко пішли в одному напрямку, а св. Павло пішов в іншому зі Силою, з яким познайомився на нараді в Єрусалимі і який, за його словами, був римським громадянином, як і св. Павло. Власне про цих двох ми поговоримо в нашій нинішній лекції.
Їхній шлях до міст Дервія та Лістра лежав через Сирію та Кілікію, де вони зміцнили віру тих, хто вже був прийнятий Господом через служіння апостола під час першої місійної подорожі апостола і діяльність Правди за цей час. В Лістрі вони знайшли Тимофія, молодого чоловіка, юдеянина по матері, добре навченого в Слові своєю матір’ю та бабцею. Батько Тимофія був греком (2 Тим. 1: 3-5).
Як ми зауважили, до відома Церков було доведено рішення наради в Єрусалимі, щоб юдейський Закон не вважати обов’язковим для поган, за винятком деяких його рис, які були згадані нами в останній лекції. Для декого може здатися непослідовним, що апостол, представляючи це рішення братам, наполіг, щоб Тимофій був обрізаний. Та коли добре вникнути, то бачимо, що поведінка св. Павла була цілком обґрунтована. Обрізання не було частиною Закону Мойсея, а було дане Аврааму багато століть тому, як знак, як ознака для всіх Авраамових дітей (1 М. 17: 9-14). На нараді в Єрусалимі нічого не вирішували про те, щоб відтепер жоден юдей не обрізувався, а говорили, що обрізання не треба вважати обов’язковим для християнина.
Якщо хтось є сином Авраама по плоті, то цього недостатньо, щоб він стався Новим Творінням в Христі, і таким його не зробить обрізання плоті. Оскільки Нове Творіння є прийняте Богом як член Тіла Христа, то він, як Нове Творіння, повинен мати обрізання серця, щоб бути духовним ізраїльтянином, не дивлячись на те, ким він був попередньо – юдеєм чи язичником. Мати обрізання серця означає бути відтятим – відділеним від плоті, від її намірів, надій, бажань тощо.
Отже, бачимо, що не могло бути заперечень проти обрізання Тимофія, адже це не могло йому ані допомогти, ані зашкодити духовно, – якщо, звісно, підходити до цього з ясним розумінням, що це був тільки образ, а не дійсне обрізання, яке б чинило Тимофія членом Тіла Христа, Церкви. Мати Тимофія була юдейкою; він сам був юдеєм, навіть якщо його батько був греком. Коли б цей факт став відомий всім юдеям, з якими їм доводилось спілкуватися під час подорожі, то, мабуть, виникло б питання, чи Тимофій був обрізаний. Коли б він не був обрізаний, то була б підозра, що він віровідступник. Обрізання, відповідно, давало йому більший вплив серед них – більший доступ до їхнього серця.

ЄВАНГЕЛІЄ ПОСЛАНЕ В ЄВРОПУ

Після успішної подорожі і до моменту, де бере початок наша нинішня лекція, апостол розмірковував про подорож Малою Азією. Однак справи, мабуть, йшли не так, і він прийшов до висновку, що Господь стоїть на перешкоді його зусиллям. Стурбований, він почав думати про інше поле діяльності. Хвилина непевності стала нагодою для Господа вказати йому напрямок. Йому приснився сон, в якому він бачив чоловіка в одязі македонянина, який кликав його і казав: “Прийди... і нам поможи”.
Апостол прийняв цей сон як божественне керівництво і негайно вирушив у подорож, яка привела його в Європу. Перед нами доказ Божого догляду над усіма інтересами Своєї Церкви. Він не був проти того, щоб дозволити Посланню завітати в Малу Азію, адже воно потрапило туди пізніше, очевидно, в більш сприятливу пору. Зараз був час скерувати Євангеліє в Європу. Очевидно, Господь міг скерувати Своє послання на південь через Африку, подалі від Європи, однак кожна риса Божественного Плану має “свій час”. І ось тепер, судячи з Божественного задуму, послання Божої благодаті в Христі мало прийти до греків, які вважалися на той час найбільш передовими в літературі та мистецтві в світі.
Правдоподібно, в той час Лука, лікар, пристав до товариства св. Павла. Він був освіченою людиною, книжником і лікарем, і Господь, мабуть, передбачив його як особистого секретаря св. Павла, щоб листи апостола могли дійти до багатьох церков того часу, а також до Господнього народу відтоді і аж дотепер. Отож, Лука написав не тільки одну з версій Євангелія, але й книгу Дій Апостолів і майже всі послання св. Павла.
Перед нами ілюстрація привілеїв різних членів Тіла Христа. Лука не міг бути апостолом Павлом, ані не міг виконувати працю св. Павла. Але він міг бути вжитий Господом благородним і дієвим чином для більшого поширення Правди. Так само є з нами. Ми не можемо бути апостолами. Ми не можемо робити чогось дуже великого, але якщо ми наповнені Духом Господа, наш привілей – бути в якійсь мірі задіяними в служінні Правді. А будь-яка служба для Господа та братів – навіть умивання ніг чи якась принизлива праця – є шанованим привілеєм.

ФИЛИПИ УДОСТОЄНІ ЄВАНГЕЛІЯ

Першою місцевістю в Європі для проповідування Доброї Новини, напевно, були Филипи, одне з головних міст Македонії. Як завжди, суботнього дня апостол та його товариші шукали когось, хто б вшановував Бога і сподівався обіцяного Богом Царства. Вони знали, що така особа буде краще готова прийняти Послання, яке збирався виголосити апостол: що Ісус прийшов як Відкупитель і Своєю жертвою заклав основи Тисячолітнього Царства; що остаточно благословення Його жертви будуть доступні кожному створінню; що зараз, напередодні Божественних стосунків зі світом, Господь кличе Духовний Ізраїль, “малу черідку”, щоб її члени були Його царями та священиками з Ісусом в розповсюдженні Тисячолітніх благословень.
Судячи зі всього, в Филипах не було синагоги, тому справи могли здатися св. Павлу та його товаришам дуже несприятливими. Однак вони прочули про невеличке релігійне зібрання, яке відбувалося щосуботи над річкою, за брамами міста. По суті, це було молитовне зібрання і місце віддавання хвали Богу. Не маючи будівлі синагоги, присутні, мабуть, не мали також жодних пергаментів з Писаннями, відповідно, не маючи читання Закону, а тільки молитву та віддавання шани.
Все це було сприятливим для Євангельського Послання, яке мав представити апостол. Він звернувся до зібраних, підкресливши, як важливо мати стан серця, повний пошани і прославлення для Того, Хто дає усяке добро. Далі він розповів Добру Новину про Жертву Ісуса, про Його смерть та воскресіння і про Його Другий Прихід в силі та великій славі. Напевно, він сказав про запрошення, дане сьогодні тим, хто жертвує себе разом з Ісусом, і про те, що в нагороду вони будуть співспадкоємцями зі своїм Господом в Його Тисячолітньому Царстві, як члени Його Тіла, Церква (Рим. 8: 17; 2 Тим. 2: 11, 12; Гал. 3: 29).
Скільки б не було присутніх – багато чи мало, знайшлася одна особа, серце котрої було в доброму стані, щоб прийняти Послання. Це була жінка на ім’я Лідія, купчиха кармазином, родом з Тіятири – тієї самої околиці, Малої Азії, куди апостол не отримав дозволу йти і проповідувати. Очевидно, в Филипах вона була тимчасово, зайнята купецтвом фарбників для кармазину або ж фарбованої кармазинової тканини. Фарбники в давнину були набагато дорожчими, ніж зараз, і секрети їхнього виготовлення приносили прибутки. Можна припустити, що Лідія не мала недостачі в грошах. Правда не тільки відчинила її серце, просвітивши очі її розуміння, але спонукала її до того, що вона повністю посвятилася і символічно виявила це посвячення в водному хрищенні – “вона і її дім”.
Релігійні батьки не завжди мають релігійно налаштованих дітей. Кілька таких випадків згадуються в Святому Письмі. Також особистий досвід навчає нас, що батько або мати, які щиро посвячені Господу і керуються Його Словом, загалом мають добрий вплив на тих, хто є поруч і хто безпосередньо знаходиться під їхньою опікою. Кожен з батьків повинен сподіватися такого впливу, повинен про нього молитися і його шукати. Здобути його можна тільки дбайливістю, обережністю в слові та ділі, які, ставшись покірними, дають зрозуміти, що навіть думки серця є приведені в підпорядкування волі Бога.
Однак батьки, котрі не зуміли розпізнати Правду і побачити її впливовість ще перш, ніж їхні діти сталися занадто дорослими для батьківських повчань, не повинні докоряти собі немилосердно за те, що їхні діти не поважають їх та їхні релігійні переконання. Мабуть, їм треба пам’ятати, що Господь цілковито володіє ситуацією і вважатиме їх відповідальними тільки за те, що вони змогли або не змогли зробити після того, як пізнали Його і мали можливість зрозуміти вказівки Його Слова стосовно свого життя і виховання своїх дітей в дусі повчання та застереження від Господа (Еф. 6: 4).

“І ЗМУСИЛА НАС”

Той факт, до домашні Лідії повірили, свідчить про те, що вона була матір’ю дорослих дітей, і що вони настільки були під її впливом, що славили разом з нею правдивого Бога, нехтуючи ідолопоклонством, яке панувало в Филипах. Оскільки її чоловік не згадується, можемо припустити, що вона була вдовою і мала право, не радячись ні з ким, запросити апостола та його товаришів скористатись гостинністю її дому. Вона, мабуть, правильно розсудила, що цим вона вшановує не стільки їх, скільки себе та свій дім, приймаючи під своїм дахом таких гостей – служителів Бога, братів Христа. Зверніть увагу на її слова, коли вона, запрошуючи, “благала нас, кажучи: Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть. І змусила нас”.
Останній вираз дає зрозуміти, що апостол не мав наміру нав’язувати себе кому-небудь і не наполягав, кажучи: “Я і мої товариші, які проповідували тобі, обов’язково повинні побувати в тебе, щоб ти послужила нам своїм маєтком”, – хоча він справді проповідував їй. Апостол зовсім не згадував про земне майно. Після того, як Лідія запросила їх, вони, судячи зі всього, прийняли запрошення не одразу, а дали зрозуміти, що учні Ісуса не мають бажання нав’язувати себе іншим. Це видно зі слів, що їх довелося змушувати – силувати, тобто переконувати прийняти запрошення. Як приємно бачити, що Божий народ мудро вихований в таких справах! Наскільки більшим є їхній вплив один на одного заради добра!
R5903 (1916 р.)