ТРУДНОЩІ В ЛІСТРІ
ДІЇ АПОСТОЛІВ 14: 8-20
ІСТОРІЯ ПОВТОРЮЄТЬСЯ – ПЕРЕСЛІДУВАННЯ СВ. ПАВЛА ТА ВАРНАВИ – НАКЛЕПИ ТА ПОБОЇ З БОКУ ТАК ЗВАНИХ РЕЛІГІЙНИХ ПРОВІДНИКІВ – ЗНАМЕННЕ ЧУДО – ЧЕСНІСТЬ, НАГОРОДЖЕНА КАМЕНУВАННЯМ – ВИМУШЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ – ВІДВІДИНИ МІСТ, ДЕ БУЛИ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ – НЕОБХІДНІСТЬ ТРУДНОЩІВ ДЛЯ УДОСКОНАЛЕННЯ СВЯТИХ

“Він змученому дає силу, а безсилому міць” (Ісаї 40: 29).
Залишивши Антіохію в Пісідії, св. Павло та Варнава пішли до Іконії, приблизно за сто миль. Там вони вірно свідчили Слово і там також здійнялося незадоволення і виникла загроза переслідування. Запис каже, що “кинулися ті погани й юдеї з своїми старшими, щоб зневажити їх та камінням побити, то, дізнавшись про це, вони повтікали до... Лістри”. Вони не могли дозволити, щоб боязнь перешкодила їм проповідувати Євангеліє з відвагою, ані не боялися погроз, та коли переслідування стали нещадними, вони втекли. Роблячи так, вони йшли за Господніми порадами. Господь не казав: “Бійтеся переслідувань, відмовтесь від вашого Послання і заховайте своє світло під посудину”, – а говорив щось зовсім інше. Він також не казав: “Бійтеся і тікайте навіть тоді, коли немає жодної небезпеки”. Навпаки, Він сказав: “Коли будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого”.
Прибувши до Лістри, вони знову почали проповідувати Євангеліє, та ще й так сміливо, немовби напередодні не було жодного протистояння. Серед слухачів був один чоловік, безвладний на ноги, мабуть, юдей або один з прозелітів, який дуже зацікавився словами апостола. Побачивши, що цей чоловік має віру, св. Павло зупинив промову і вигукнув до нього: “Устань просто на ноги свої!” Це було щось, що людина ніколи досі не робила, та цей чоловік мав потрібну віру і послухався наказу апостола. Ось так, на превеликий подив усіх зібраних, сталося чудо. Людей охопив порив, і вони почали вигукувати на своєму діалекті: “Боги людям вподібнились, та до нас ось зійшли!”
Місто Лістра вважалося сценою однієї міфічної події. За переданням Юпітер та Меркурій, два міфічних боги, якось зійшли у Лістру у людському вигляді; та їм скрізь відмовили в притулку, аж врешті вони прийшли до хатини одного вбогого чоловіка, котрий прийняв їх як міг. Боги нагородили його, перетворивши убогу хатину в розкішний храм, а решту громадян покарали повінню. Це передання було дуже давнім, і в міській брамі його увічнено постаттю Юпітера – захисника міста.
Легко помітити, як доволі нетямущий і забобонний народ швидко прийшов до висновку, що прихід св. Павла та Варнави був повторенням цього приходу Юпітера та Меркурія, згадка про який традиційно передавалася з уст в уста. Вони назвали св. Павла Меркурієм, бо за переданням Меркурій був оратором, промовцем, а Варнаву назвали Юпітером. Одразу священик Юпітера приготувався принести в жертву вола перед статуєю Юпітера в брамі міста на честь, як він вважав, богів, що з’явилися в постаті людей, тобто в постаті Варнави та св. Павла.

ШЛЯХЕТНІСТЬ МІСІОНЕРІВ

Місіонери, мабуть, спокійно розмовляли з кимось зацікавленим, коли почули про метушню в місті і про те, що готується жертвоприношення. В них ані на мить не промайнула думка скористатися з забобонності людей, вдаючи з себе когось великого, або перетворити цю подію на служіння Правді, твердячи, що Бог є Юпітером, а наш Господь Ісус – Меркурієм, і що вони самі представляють Отця і Сина.
Навпаки, якомога переконливіше і зрозуміло вони вмовляли людей припинити це, пояснюючи, що самі вони є лише недосконалими людьми, як і тутешні мешканці – “смертельними”, що їхня місія зовсім інша, ніж думають собі мешканці Лістри, що Юпітер та Меркурій є лише витворами уяви, неуцтва та забобон. Обоє вони кинулись поміж збуджених людей, які готувалися до жертвоприношення. З великими труднощами, переконуючи інших у власній малозначимості, вони стримали людей від жертвоприношення в свою честь. Які благородні особи! Їхня вірність Господу та Правді засвідчила правильність того, що саме їх відправили в місійну подорож.
З цієї пригоди ми можемо взяти для себе урок, який допоможе тим з Господнього народу, хто в тій чи іншій мірі є Його послами, представниками, учителями Правди. Сама Правда, особливо в світлі сьогодення, є настільки чудовою, настільки дивовижною, що вона мимоволі кидає свій відблиск на тих, хто її представляє, змушуючи людей дивуватись і казати, як колись: “Звідки в Нього ця мудрість та сили чудодійні?” (Мт. 13: 54). В деяких випадках це може привести до зайвої поваги, до необґрунтованих почестей і навіть до підлабузництва, яке Господнім послам приймати не годиться і яке слід негайно і цілковито відкинути, як це зробили св. Павло та Варнава, відмовившись від почестей, які мешканці Лістри хотіли їм віддати.
Однак зі світської точки зору це була б нерозумна поведінка. Той, хто готовий прийняти лестощі, похваляння і почесті більше ніж належить, напевно, отримає заохочення від противника на цьому шляху і побачить, що світський дух любить вшановувати світських героїв. Отже, єдиний розумний шлях для Господніх слуг – це шлях, якого трималися місіонери і який описаний в нашій лекції: уникати чогось такого, визнати, що вони є такими ж смертними людьми як інші, і триматися Божого Слова, ховаючись за нього та ігноруючи себе цілковито.
Такий шлях не тільки корисний для того, щоб знайти і розвинути справжніх дітей Бога, котрих Він збирає тепер зі світу, але він корисний і для Господніх послів, бо таким чином вони будуть зростати в благодаті Господа Ісуса і на подобу Його характеру, в якому покора є дуже істотною. Ось так вони найкраще пробуватимуть в любові Бога.

СПРАВЖНІ ВОЇНИ ХРЕСТА

Звертаючи увагу мешканців Лістри на факт, що їхні уявлення є марнотою, апостол добре розумів, що це навряд чи принесе йому прихильність слухачів, бо з природи людина не любить, коли їй дорікають за безглуздя. Щоб добитися їхньої прихильності, треба було сказати їм неправду – що вони дуже розумні, що їхня поведінка цілком слушна і т.д. Тому в своєму намаганні бути відвертим і служити Правді він ризикував викликати в них розчарування та незадоволення. Безперечно, апостол, як мовне знаряддя Бога, не вхилявсь об’являти усе Боже Послання, незважаючи на можливі наслідки.
Перед нами добрий урок для всього Господнього народу. Потрібно не так вже й багато відваги, щоб бути воїном Хреста та показувати вірність Правді серед тих, хто має ту саму дорогоцінну віру і слухняність. Велика відвага потрібна, щоб протистояти недоречному вшануванню людей, коли ми знаємо наперед, що така протидія не тільки позбавить нас їхньої поваги та приязні, але й принизить нас в їхніх очах і перетворить їх в наших ворогів. Справжні воїни Хреста далі мають такі самі випробування, котрі вимагають твердості – гартуючого досвіду в Господній службі, щоб витримати все і вийти з цього з радістю.
Немовлята в Христі, слабенькі, недосвідчені, котрі не пройшли крізь проби та труднощі і не розвинули свій характер, не є загартовані і не можуть встояти в таких випробуваннях. Тому апостол радить Церкві, щоб навіть належне вивищення до становища служби в Церкві не пропонувати новачкам, щоб вони не зазналися і не нашкодили собі та іншим (1 Тим. 3: 6). Потрібен час і загартованість для того, щоб належно прийняти і оцінити відповідні почесті та повагу, або відмовитись від невідповідних.
Св. Павло сказав своїм слухачам, що в давні часи Бог дозволяв усім народам ходити власними дорогами і втручався в справи зазвичай тільки одного народу – Ізраїлю. Всім іншим народам було дозволено обрати свій власний шлях настільки, наскільки він не суперечив тій чи іншій рисі Божественного Плану. Пророк так представив справу Ізраїлю: “Тільки вас Я пізнав зо всіх родів землі” (Ам. 3: 2). Посилання апостола на “минулі роди” (вірш 16) свідчить про зміну епохи, яка саме настала зі смертю нашого Господа Ісуса, позбавлення Ізраїлю особливої милості і проголошення Євангельського Поклику всім, хто має вуха, щоб слухати: “перше ж юдеєві, а потім гелленові”.
Тепер Бог дає Послання, навчаючи всі народи, щоб вони відвернулися від всіх таких марнот і визнали єдиного живого і правдивого Бога та Його Сина, звеличеного Відкупителя світу, Котрому Отець визначив стати його правителем у властивому часі, щоб повалити гріх та смерть і благословити Своїм Царюванням Праведності всі племена землі. Апостол також звертає увагу на те, що хоча Бог залишив народи без напучень Угоди Закону та пророцтв, Він дав їм деякі докази Своєї опіки, подбавши про їхні потреби – дозволивши сяяти сонцю і падати дощу на справедливих та несправедливих, на злих та добрих.

КАМЕНУВАННЯ ЗА ПРАВДУ

Раптова зміна настрою мешканців Лістри, після представлення апостолом Правди, змусила їх глянути на місіонерів зовсім іншими очима, бо тепер виявилося, що вони, за їх власними словами, є звичайними людьми, як і інші. Можемо припустити навіть, що вони відчували себе приниженими тим, що їхні забобони змусили їх проявити пошану до людей, які відмовились від неї і визнали себе невартими її.
Доки натовп перебував у такому настрої, прибули юдеї з Антіохії та Іконії і наговорили мешканцям Лістри, що ці місіонери – бунтівники, які використовують довірливість людей, “які світ сколотили”, завдають питання про теологію і непокоять розуми людей. Натовп вже був готовий до такого повороту подій, налаштований повірити, що ці двоє, якщо вони насправді не є Юпітером і Меркурієм, так чи інакше є ошуканцями та хитрунами, які обдурили людей і заслуговують на смерть. В результаті св. Павла каменували, виволокли за місто і кинули помирати.
Яким нестійким є деградований людський розум в стані забобонності та неуцтва! Як легко священику Юпітера вдалося переконати нетямущих мешканців зробити з людей богів, і як швидко він повів їх у протилежному напрямку, такому ж поганому! Хоча серед них був найбільший зі всіх апостолів, один з найвизначніших ораторів та логіків, яких світ коли-небудь знав, тільки на небагатьох він міг вплинути в доброму напрямку – для Правди та праведності, для послуху Богу!
В багатьох відношеннях світ сьогодні є такий самий як тоді, хоча цивілізація і загальне знання зробили багато, щоб вивести його з жалюгідної темряви, яка веде до ідолопоклонства, хоча іслам, конфуціанство, церковництво та деякі види християнства наклали на нього свій відбиток порядності, розсудливості та тверезого розуму. Однак, навіть маючи цей відбиток, маси людей далі знаходяться в дуже незадовільному стані. Їх далі легко обдурити, і вони готові цінити хвалькуватих та тих, хто шукає возвеличення, готові поклонятися усьому, що домагається похвали, а не тому, що на неї заслуговує. Вони схильні спотворювати Бога та Його План, розглядаючи їх з диявольської точки зору і не оцінюючи довжину, ширину, висоту і глибину Любові Бога.

НЕПЕРЕСІЧНИЙ ВИПАДОК

Та Бог не покинув апостола Павла. Апостола каменували не через байдужість Бога, чи відсутність у Всемогутнього сили захистити Свого слугу. Навпаки, цілком можливо, що Господь навчав апостола якоїсь великої лекції, цінної для нього і для Церкви, котрій він служить навіть сьогодні всім тим, що йому довелось зазнати. Можливо також, що апостол, коли його каменували, пригадав собі смерть св. Степана, на яку він дав згоду. Можливо також, що він збагнув ще раз власну нікчемність вважатися таким відомим представником Господа і Його Правди.
Коли б можливість жертвувати собою не супроводжувалася важкими випробуваннями, хтозна чи апостол не відчував би самозадоволення, яке є природнім для будь-якої людини, яка свідомо відмовилась від виявлених їй почестей. Можливо, він величався б своїм сильним характером, однак те, що з ним трапилось, підштовхнуло його, як він сам писав про це згодом, в протилежному напрямку (Рим. 5: 3-5). Всі Господні вірні можуть взяти з цього добрий урок: можуть навчитися довіряти Господньому провидінню в усіх своїх справах – не тільки в тих, які здаються сприятливими, але й в тих, які явно є не на користь і приносять лихо. Про св. Павла Господь сказав: “Я покажу йому, скільки має він витерпіти за Ім’я Моє” (Дії 9: 15, 16). З цієї лекції можна зробити висновок, що коли Господнім слугам є дано страждати для Його імені – не за погані вчинки, не за гнів, злість, ненависть, суперечки, лихослів’я тощо, а ради Нього – це свідчить про Господню милість, про прийняття їхньої жертви так само, як в образі жертва Авеля була прийнята в вогні.
Коли учні стояли біля розпростертого на землі св. Павла, думаючи, що він мертвий, апостол звівся і повернувся в місто.

ВИМУШЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Їхнє публічне проповідування в Лістрі закінчилося. Наступного дня місіонери вирушили до Дервії, що знаходилася звідти миль за тридцять п’ять. З цього бачимо, що для св. Павла Господь зробив велике чудо, бо він міг продовжувати свою подорож вже наступного дня після жорстокого побиття, коли каменували майже на смерть. Господь часом робить чудеса для Свого народу, як в даному випадку, а іншого разу Він віддає їх життєвим злигодням, як решту людей.
Ми не маємо жодних подробиць служіння Правді в Дервії. Можемо припустити, що воно відбулося без особливих пригод. Дійшовши аж сюди, місіонери вирішили йти назад, а не йти далі і повертатися найкоротшим шляхом – через Тарсу, рідне місто св. Павла. Очевидно, що мотивом було усвідомлення факту, що невеличкі громади віруючих в Лістрі, Іконії, Антіохії в Пісідії потребуватимуть заохочення та утвердження в Правді, що після лютого протистояння в цих місцях тепер вже буде менше тертя та клопотів, а на питання, які виникнуть в новонавернених, не буде кому вміло відповісти.
Це була пастирська праця, і вже не згадується, що по дорозі додому місіонери далі намагалися вести місійну працю. Та вони й не сподівалися навернути в цих містах всіх людей. Божий План був для них надто добре зрозумілий, щоб мати сподівання, які плекають працівники сучасних місій. Їм було добре відомо, що місія Євангелія полягала не в тому, щоб навернути світ, а в тому, щоб вибрати зі світу особливий народ для Його імені (Дії 15: 14). Вони свідчили людям про Правду і вірили, що Господь є з ними і що можна здобути (через місіонерів або тих, хто вже був просвічений) тільки тих, хто має вуха, щоб слухати.
Тож обидва вдовольнилися працею зміцнення “малої черідки”, заохочуючи до того, щоб робити своє покликання і вибрання певним для місця в Тисячолітньому Царстві, яке у властивому в Бога часі, в грядущому віці, буде вжите Господом для благословення світу, для навернення світу, для підняття світу.
Напевно, брати в цих різних місцевостях дивувалися, чому б це слуги, служителі Євангелія, якщо воно є від Бога, мали б бути віддані на милість сил зла. Це могло значно похитнути їхнє довір’я, бо природно сподіватися, що Бог захистить Своїх слуг. Св. Павло пояснив це віруючим, кажучи, що труднощі потрібні, щоб удосконалити святих, щоб випробувати віру, щоб випробувати і приготувати тих, котрі будуть співспадкоємцями з Христом в Царстві. Після того, як дозвіл зла виконає свою ціль зберегти “малу черідку” осторонь від світу, відполірувати її і очистити для Царства, прийде час, коли сатана буде зв’язаний, коли праведних вже не будуть переслідувати, але вони будуть царювати як співспадкоємці зі своїм Господом і Головою в Його Царстві.

R5891 (1916 р.)