ЕНЕЙ І САРНА
ДІЇ АПОСТОЛІВ 9: 32-43
СВ. ПЕТРО ПРОПОВІДУЄ ПОДОРОЖУЮЧИ – ВІДВІДИНИ СВЯТИХ – ВИРАЗ, ХИБНО ЗРОЗУМІЛИЙ – ВЗДОРОВЛЕННЯ РОЗСЛАБЛЕНОГО В ЛІДДІ – СВ. ПЕТРО ПОКЛИКАНИЙ В ЙОППІЮ – ПРОБУДЖЕННЯ САРНИ ЗІ СНУ СМЕРТІ – ЧУДОВИЙ ХАРАКТЕР – ПРИЯТЕЛЬ УБОГИХ – ЦІЛЬ ОБОХ ЦИХ ЧУДЕС

“У всім сам себе подавай за зразка добрих діл” (Тит 2: 7).
Ті, котрі переслідують, не люблять, щоб їх самих переслідували. Ті, котрі мають розум Христа, ніколи не переслідують. Вони відчувають себе зобов’язаними не сприяти тому, що вважають поганим. Вони навіть вважають за потрібне і доцільне засудити зло, щоб показати його згубність і в деяких випадках вказати на діяльні знаряддя в поширенні хибних вчень і поступків, як це робили апостоли в своїх посланнях. Що стосується переслідувань когось, то Господній народ не може брати в них участь. На це не дозволяє дух любові, розум Христа, який показує, що ми повинні робити іншим так, як хотіли б, щоб вони робили нам. Це і є Золоте Правило, наш “досконалий закон свободи”.
Переслідування, які розсіяли учнів по всій Юдеї і одним з ініціаторів яких був Савло з Тарсу, стихли невдовзі після того, як він став християнином. Настав період спокою, поновлення сил, зміцнення. Хоча зміна поведінки Савла і була якось причетна до цього, однак справа, правдоподібно, більше була пов’язана з труднощами, які в той час виникли між юдеями та їх римськими правителями.
Близько 38 року н.е. імператор Калігула, який лише недавно зайняв своє становище, видав едикт, щоб його статуї поставити в різних частинах імперії і поклонятися їм. Коли юдеї дізналися, що такі статуї збираються поставити в Єрусалимі і навіть в самому храмі та інших місцях, їхньому обуренню та схвилюванню не було меж. Вони зібралися великим натовпом, молодь і старші, щоб переконати місцевого управителя клопотатися за них, щоб не дозволити осквернити їхній Святий Храм, Святе Місто і Святу Землю. Хоча управитель приклав всі можливі зусилля, щоб імператор змінив свій едикт, все, чого йому вдалося досягти, це отримати наказ залишити храм незайманим. Але численні жертовники для імператора звели за його брамами, і з’явилися новини, що всі синагоги Александрії перетворили в храми для цезаря. Такий стан справ тривав аж до 24 січня 41 року н.е., коли Калігулу вбили.

ПОРА ДУХОВНОГО ЗРОСТАННЯ

Не дивно, що такі переслідування ззовні і втручання у релігійні звичаї та свободи юдеїв змусили їх послабити переслідування християн і принесли період спокою, згаданий в нинішній лекції. Запис говорить, що церкви в цей час будувалися. Знаємо, що цей час спокою був часом зміцнення маленьких груп Господнього народу в Палестині. Церква могла будуватися, тобто зміцнятися в подвійному значенні: кількісно, а також в плодах та благодатях Святого Духа. Мабуть, первісна Церква будувалася так і так, бо сказано, що віруючі ходили “в страсі Господньому” і “сповнялися втіхою Духа Святого”.
Святе Письмо говорить, що “початок премудрості – страх перед Господом” (Пс. 111: 10). Це не самолюбний страх, ані страх, що Господь вічно мучитиме або ще якось несправедливо поводитиметься зі Своїми створіннями, але це – пошана до Господа, яка визнає Його велич і Його доброту і боїться щось зробити, що могло б викликати Його незадоволення або відокремити від Його любові та милості. Цей властивий вид страху, який є початком премудрості, ніколи не зникне, якщо дотримуватися мудрості.
Але пошана до Бога була не єдиною благодаттю, яку розвинула рання Церква. До неї додалася потіха Святого Духа. Святий Дух – це дух, розум, вдача Бога. Саме його культивувала перша Церква, розвиваючи його в своїх серцях, ходячи в ньому, тобто жила ним. Слово “потіха” означає “згуртування, зцементування”. Загально думка стосовно цього виразу в тому, що Церква зростала кількісно і будувалася разом як святий Божий Храм, і при цьому  різні “живі каміння” були зцементовані, з’єднані разом Святим Духом.

ЗНАЧЕННЯ ВИРАЗУ “СВЯТИЙ”

З нашої лекції ми дізнаємося, що хоча апостоли обрали Єрусалим осередком своєї праці, вони ходили по всій Юдеї, зустрічаючись з Господнім народом, розсіяним попередніми переслідуваннями, закладаючи скрізь маленькі громадки. В одній зі своїх подорожей св. Петро прийшов у Лідду, провідне місто в Долині Сарону, приблизно десять миль на південний схід від Йоппії. Його основною місією, як нам сказано, було відвідати святих.
Це слово “святі” означає відокремлені, освячені віруючі в Христа. Існує багато заперечень тому, щоб вживати це слово сьогодні, що виникає, віримо, з двох причин. Перша полягає в тому, що більшість так званих християн добре знає, що вони не є святі, не є освячені, не живуть настільки близько Господа, як могли б жити, – не відокремились навіть у серці від світу, тіла та диявола. Такі особи мають сильні підстави недолюблювати слово “святі”, розуміючи, що воно відсторонює їх і майже всіх їхніх приятелів та особливих спільників в християнському ділі.
Іншою причиною опозиції до слова “святі” є факт, що в середньовіччі сталося звичним для римської та грецької католицьких церков канонізувати, тобто законно визнавати об’єктом вшанування, деяких осіб, про котрих (коли минуло кілька століть) не приходило на згадку ніщо особливо погане, а тільки порядне та гідне похвали. Таким чином живих християн відсторонили від слова “святі”. Це могло статися і тому, що було мало християн настільки вірних, щоб їх ототожнювати зі святістю.
Ще інша причина, чому дехто недолюблює вираз “святі”, полягає в тому, що вони вважають його радше хвалькуватістю, а деякі називають навіть лицемірством. Згубивши з-перед очей вчення про Виправдання Вірою і його властиве застосування, вони звикли думати про всіх християн як про “нещасних грішників” і молитися за них, випускаючи з уваги факт, що є деякі, в кому “виконалось виправдання Закону”, бо вони “ходять не за тілом, а за духом”, і заслуга Христа покриває всі їхні ненавмисні провини (Рим. 8: 4).
Однак Господній народ повинен пам’ятати, що слід застосовувати всі назви та речі, до яких нас уповноважили їхнім застосуванням апостоли, і отримувати від цього задоволення. Отже, вираз “святі” промовляє сам за себе. Майже всі послання Нового Заповіту є звернені до святих, а так звані християни, котрі не можуть властиво застосувати до себе цей вираз, не можуть властиво застосувати до себе і надзвичайно великі та дорогоцінні обітниці, які містяться в цих посланнях, бо всі ці обітниці є звернені до святих, стосуються освячених в Ісусі Христі. Проте тримаймо в своєму розумі, що слово “святий” не означає тільки дійсну досконалість, як у випадку нашого Господа. Цей вираз охоплює тих, котрі вважаються святими через Нього, і апостоли, котрі були святими і ставили себе поряд зі святими Бога, говорили про себе так: “Таж і ми такі самі смертельні, подібні вам люди” (Дії 14: 15).
Отже, вираз “святі”, якщо його властиво застосувати в Церкві, стосується тих, котрі, хоча і були на початку “дітьми гніву як і інші”, врятувалися від цього стану осуду, обмилися, очистилися і були приведені до згоди з Богом через прощення своїх гріхів і через прикриття своїх слабостей та вад; тих, котрі стали “освяченими в Христі Ісусі”, вчинивши повне посвячення себе не до того, щоб жити досконалим життям, бо це неможливо, доки ми є в плоті, але щоб бути настільки досконалими, наскільки для них можливо, тоді як Господня благодать робить їх постійно “святими, прийнятними для Бога” через заслугу Ісуса Христа. Ніколи не сороммося цієї назви “святі”, якщо вона промовляє до нашого розуму про святість, відокремленість від світу, бо саме така думка повинна бути в ньому постійно. Це – думка, яка дозволить нам краще відокремитися в своєму житті від світу, як звернув на це увагу Учитель (Ів. 17: 16).
Зцілення Енея, розслабленого, було знаменним доказом сили Господа, на зразок зцілення кривого біля Красних воріт Храму (Дії 3: 1-11). Св. Петро намагався, як завжди, упевнитися в тому, що ніхто не подумав, що вжита ним сила є його власною силою. Він виразно ствердив, що саме Ісус Месія, Котрого їхні начальники розп’яли, здійснив це зцілення, а тому Він вже не є мертвий, як вони припускали, а ожив.
Слава про це чудо розлетілася довкола, і завдяки йому, як нам сказано, багато було притягнено до Господа і Церкви. Ось так Господь утверджував Церкву і притягував до неї тих, котрі мали відповідний стан серця, використовуючи в той час чудеса так само, як сьогодні використовує інші засоби. Ці чудеса, як ми вже звернули увагу, не могли тривати довше, ніж самі апостоли, бо чудесні дари Духа передавалися лише покладенням рук апостолів, а Дванадцять не мали наступників (Св. Павло зайняв місце Юди). Небесний Єрусалим мав дванадцять підвалин і не більше, і на них були написані імена дванадцяти апостолів і нікого більше (Об. 21: 14).

ЩЕ ІНШЕ ЗНАМЕННЕ ЧУДО

Однією з святих в Йоппії була жінка, очевидно, заможна і освічена. Якщо її ім’я свідчило про її зовнішність, то вона була дуже гарна, бо Тавіта сирійською мовою і Дорка – грецькою означає “граціозна, вродлива”. Але ця жінка славилася тією привабливістю та красою, яка перебуває осторонь всіх природних рис і відрізняється від них. Вона була гарного, покірного і лагідного духа, повна любові і бажання допомогти. Мабуть, вона була полум’яним та сяючим світлом Господа в цій околиці і робила те, що могла. Вона служила Господу, Його братам та всім, хто потребував допомоги. Якомога краще використовуючи  нагоди, які їй траплялися, вона допомагала вбогим і, перш за все, вдовам, котрі, як окрема група, в той час, судячи зі всього, знаходилися в скрутному становищі – особливо якщо вони були вбогими.
Грецький текст свідчить про те, що Дорка мала звичку давати незаможнім одяг і т.п., при цьому, мабуть, підбадьорюючи їх словами потіхи та допомоги і служачи Правдою. За цих обставин не дивно, що її смерть принесла смуток, особливо тим, хто користався її доброзичливістю, і численним приятелям, яких неодмінно допомагає здобути такий чудовий, християнський дух.
Дорка захворіла і несподівано померла приблизно в той самий час, коли святі в Йоппії прочули про перебування св. Петра в Лідді і про вздоровлення Енея. Вони негайно послали по апостола, напевно, навіть не думаючи, що він зробить таке чудо і поверне Дорку до життя, а з думкою, що оскільки вони втратили такого шанованого члена своєї маленької громадки, то св. Петро потішить їх в цей час. В ті дні не було ані телеграфу, ані телефону, ані пошти, тож кілька братів стали посланниками, щоб занести ці слова до апостола – попросити його без зволікання прибути.
Св. Петро одразу вирушив з ними до Йоппії. Коли він зайшов у кімнату померлої, то побачив зворушливу картину. Бідні вдови та інші лементували над втратою своєї приятельки, показуючи одяг, який вона зробила для них. Це була справді належна пошана для всього того корисного, що вона зробила в житті. Жоден мільйонер ніколи не залишив після себе пам’ятника, який вистоїть так довго або віддзеркалить стільки слави на його характер, скільки залишила після себе ця покірна жінка. І навіть найбільш покірливий і найубогіший з нас може так чи інакше наслідувати її приклад і залишити після себе, коли помре, монумент любові і свідоцтва признання.
Справді сумно, коли хтось і передусім ті, котрі назвалися іменем Христа, вмирають, і немає нікого, хто б щиро і відверто заплакав і пошкодував за ними. Такі обставини свідчать, що життя було прожите самолюбно або ж було оцінене неправильно. Ми, котрі дивимось на кінець нашої мандрівки, особливо на скорий її кінець, повинні глянути, чи ми проводимо його так, щоб інші були від нього щасливішими і щоб наш відхід був сприйнятий іншими щонайменше як втрата.
Найбільш визначним чудом св. Петра було повернення Дорки назад з обіймів смерті. Як і інше чудо, згадане в нашій лекції, воно було особливим по часу і особливим для утвердження Церкви. Ми не повинні думати, що Господня мета полягає в тому, щоб весь Його народ протягом Євангельського віку був врятований від смерті або щоб всі ми були збережені від лікарняного ліжка, або щоб всі ми мали силу, яку вжив в цьому випадку апостол. Існує певне служіння зла – лихо, хвороби, смерть і т.д., яке часто буває справді цінним для Господнього народу, прищеплюючи різні лекції і розвиваючи різні плоди Духа – покору, доброту, терпеливість, довготерпіння, братню доброзичливість, любов.

R5875 (1916 р.)